-Ти думаєш вони не врятувалися?-запитала Анук.
Далеко можна було побачити дим, який обволікав весь горизонт. Темний і вязкий він ніби чудовище обволікало увесь простір, що можна окинути оком. То горіло місто Мізукі.
-Я не знаю. Можливо вони відпливли на якомусь іншому кораблі.-відповів чоловік, який стояв поруч на палубі. Його вигляд був надто відстороненим. Жінка розуміла, що він не хоче про це говорити далі, бо і сам сумнівається в своїх здогадках.
-Чому так задимлено там, де місто?-продовжувала жінка.
-Бо сталося те, про що я говорив, Анук. Ти, як мала дівчинка.-він не міг приховати свого роздарування. Та не жінка його дратувала, а ситуація в яку він потрапив. Він був одинаком. Чоловіком, в руках якого була сила і міць. Чоловіком, який бачив багато і ще більше робив. Той, емоції якого були давно поховані на дні його свідомості. Чоловік, який давно нікого не кохав, бо ще на початку свого шляху обрав холоднокровність і самотність.
-Вони не впорались з полум'ям? Я правильно кажу?
-Мгу.-кивав чоловік.
Вони продовжували стояти мовчки. Він дивився на неї-середньої статури темношкіру жінку. Такого низького зросту, що вона ледь діставала йому до плечей. Така ще не досвідчена, хоч і не юна. Жінка, від якої віяло дитячою безпосередністю і цікавістю. Її здивування, коли вона вперше побачила траву за територією Сектору Котомізації, її страх, коли вона заклякла на іржавому і гнилому мосту, її наївність, що вона може плавати, бо читала про це. Все це робило її неповторною і унікальною для нього. Можливо бажання її оберігати поступово накопичувалося в ньому від першої секунди їхнього знайомства. І його страх за її життя, коли вона травмувалася. Саме цей страх отрезвив його і дав зрозуміти, що Анук для нього більше, ніж просто його завдання.
Анук повернулась в іншу сторону, щоб не бачити задимлення. Їй було боляче. Але вона все-одно мала надію, що її рідні врятувалися. І поки ще та надія теплилась в її серці, вона не хотіла думати про найстрашніше.
Майже всіх постраждалих успішно розселили по каютам корабля.
-Те, про що казав капітан. Сміттєва пляма. Що це?-запитала жінка.
-Сміттєва пляма - це сміттєва пляма.-хмикнув Кілон.-В океані дуже багато сміття, яке через течії довгими роками збивається у купу. Тепер це - цілий острів. Там живуть жебраки-бідні, брудні, не освічені.
-А чому з дітьми туди не можна?
-Тому, що вони використовують дітей, як рабів, для роботи. Вони важать мало, що дозволяє їм швидко і без наслідків пересуватися по самій тонкій частині сміттєвого острову. До того ж їдять мало.
Анук поморщила носа від обурення. Вона не розуміла, як з дітьми, котрих так тяжко дістати, можна так поводитись.
-В них свій світ.
-То навіщо ми туди пливемо?-запитала жінка і накрила своєю крихітною рукою величезну руку Кілона.
-Нас заберуть звідти на Абійський континент. Все буде добре. Не хвилюйся. Ти мені віриш?
Анук мовчки кивнула у відповідь.
Вони ще довго стояла на палубі і мовчки дивилися в даличінь, кожен думав про своє.
Цунамі, про яке попереджав Капітан, судно благополучно оминуло. Встигли відійти від берега на безпечну відстань.
Три дні по тому вони продовжували гойдатись на хвилях. І Анук відчула на собі що таке морська хвороба. Її постійно нудило і періодично рвало. Кілон проявляв свою турботу і постійно примушував її пити багато води. Погода вдень була сонячною, а водна гладь-спокійною. Що не скажеш про нічний час. Вночі океан прокидався і перетворювався в ненажерлеве чудовисько. Підіймалися хвилі і кожна наступна перевищувала попередню.
Анук майже не виходила з каюти. Їй було кепсько. Та за п'ять днів гойданки Кілон наказовим тоном змусив її вийти на палубу. Він хотів їй щось показати.
-Ходімо зі мною.-кілька разів промовив він, але жінка не погоджувалась.
Тоді він взяв її силоміць на руки, для нього вона була мов пірїнка, і виніс на палубу корабля. Надворі була темна ніч, але по периметру палуби горіли ліхтарі.
-Мене зараз знудить!-кричала Анук намагаючись вирватися з його крепких рук.
-Не знудить!-сміявся він їй у відповідь.
Він поставив її на ноги і наказав дивитися в воду. Анук стояла з заплющеними очима.
-Нужбо! Розплющ очі!-наказував він.-Вір мені.
Їй було страшно, але вона все ж наважилася і подивилася вниз. В океані працювали ліхтарі. Вони перепліталися між собою в різнокольорове сяйво, підіймалися з хвилями, билися об борт і розсипатися вниз.
- Що це?-від несподіванки і подиву Анук не навмисно відштовхнулася від краю борту. Кілон лагідно її підхопив обома руками. Їй подобалося відчуття безпеки, яке вона отримувала від його обіймів,турботи і дотиків.
-Це - медузи. Усього на всього.
-Усього на всього?-повторила вона з сумом.
-Ти чого? Тобі не подобається?
-Подобається.
-В чому тоді річ?
- Ти так багато бачив, а я? Я прожила своє життя в неприступній фортеці. Зовсім в іншому світі, там де не було нічого. Зовсім нічого. Розумієш?
-Ну чому ж неприступній? Я ж забрав вас ззвідти.-намагався розрядити її Кілон.-До того ж в тебе ще все життя попереду. Ти ще багато чого побачиш.
Анук повернулася до нього обличчям і запитала:
-Навіщо ти тут?
Вона намагалася дивитися йому в очі, але щоб добре розглядати обличчя, світла фонариків було недостатньо. 
-Щоб забрати тебе. Щоб бути поряд. Щоб оберігати вас.-щиро відповів чоловік.
Вона взяла його лице обома руками, на мить завагалася, але він все зрозумів і притягнув її до себе. Він хотів поцілувати її, але її увагу щось відволікло. Вона прислухалася , ослабила свої долоні на на його жорсткій щитині і відвернула голову в бік.
- Ти чуєш?-запитала Анук.
-Хвилі?
-Ні. Тихо.-вона прислухалася.-Там хтось плаче.
Кілон насторожився і також почув чиєсь гучне ридання, але Анук вже прямувала туди звідки доносилися звуки. Він пішов за нею і в десяти метрах від себе вони наткнулися на огрядну жінку яка скрутилася під стіною і гучно ривіла. Її не цікавило сяйво медузи, як і шум хвиль. Вона була у розпачі. На підігнутих колінах лежала купа розкуйовдженого рудого волосся.
- Що сталося?-запитала у жінки Анук.
Та коли та підняла голову, в розпухшому від плачу обличчі двоє впізнали в ній свою знайому.
-Руттт?-від подиву Анук відкрила рота.-Рут, це ти?!
Руда жінка не могла заспокоїтись. Сльози які розпливались по її сухому обличчю і соплі, що забили ніс, не давали сказати їй жодного слова, тому вона просто кивала у відповідь. Рут була здивована такій зустрічі не менше, але безмежно рада. Вона одразу підскочила і кинулася обіймати Анук і Кілона. Спочатку обох одразу, потім кожного по черзі.
- Що сталося, Рут?-голос Анук був надто стривожений.
-Там все...Там всьому кінець!-вигукнула рада жінка.
-Рут, заспокойся. Зроби глибокий вдих і видих.-порадив чоловік.
Вона зробила, як радив Кілон і через декілька вдохів і видихів її дихання прийшло в норму.
-Розповідай.-Анук хотіла знати все, що було відомо жінці.
-Я відводила старших на заняття. Рано. А потім почався землетрус і всі подушки почали піднімати  будівлі, але ми не встигали, тому почали бігти до кораблів, щоб перечекати на одному з них. Та там був вибух. Все, абсолютно все там палало!
Анук намагалася заспокоїти свою знайому, тому пригорула її до себе і міцно обійняла. Кілон продовжував стояти, як укопаний. Сильний, але безпорадний в цій ситуації.
- Ми бачили, Рут. Ми все бачили.-голос біоінденерки затремтів. Чоловік зрозумів, що вони обидві плакали.
-Можливо було щось дивне? Чому ти думаєш що всьому кінець?-продовжувала писати запитаннями Анук.
Рут на мить перестала плакати, насторожилась і підвела погляд на свою знайому.
-Анук, там … радіація… Розумієш? Те, що вибухнуло, це була та установка біля океанаріуму, для регулювання погоди. Там радіація…-промовила жінка і розплакалася з новою силою.-Мої хлопчики...Мої дівчатка...Мій Руф…
-Вони залишилися там?-уточнив чоловік.
Рут нервово кивнула.
-Але як?-Анук тримала її за плечі і відчула, як після її запитання Рут почало трусити.-Рут, заспокойся. Як так сталося, що вони залишилися там?
-Я не знаю. Зі мною троє старших:Рік, Содан і Марек, а ще дівчинка. Вона не моя. За нею мене попросила придивитися жінка в порту. Вона також бігла на корабель, але їй потрібно було повернутися. Я не могла її більше чекати, тому забрала дівчинку з собою.-розповідала Рут, але Анук бачила, що їй потрібно відпочити.
-Рут, а що за дівчинка з тобою?-запитав насторожений Кілон.
-Кілон, досить! Ти бачиш, що Рут потрібно відпочити. Вона в розпачі.-промовила Анук. Вона ніби й не зрозуміла до чого веде Кілон.
-Рут! Шо за дівчинка з тобою?-Кілон мовби й не чув застереження жінки. Він підійшов в притул до рудої і ще раз повторив своє запитання, але більш грізним тоном.
Рут перелякалася, але відповіла.
-Сая. Вона сказала, що її звати Сая.-прошепотіла Рут.
-Сая?!
-Сая?!
Рут кивнула.
- Де вона?-прошипів чоловік. Анук також була вкрай збентежена.
-А що?-запитала руда.
-Сая-моя племінниця!-усміхнулася Анук.
-Ходімо. Відведи нас до неї.-скомандував чоловік.
В маленькій карті, за зачиненими дверима, на чотирьох спальних полках спали діти. Три рудих хлопчика і маленька світловолоса дівчинка. Вона була повністю вкрита ковдрою, лише кілька світлих докорів лежали назовні. Анук підійшла ближче і підняла ковдру. Це справді була її Сая. Маленька, життєрадісна дитина.
-Це вона!-вигукнула жінка.
-Тссс. -приклав вказівного пальця до рота чоловік, даючи зрозуміти жінці, що їй потрібно вести себе тихіше.
-Давай заберемо її зараз.-запропонувала Анук. Та Кілон замотала головою, взяв жінку за руку і вивів її з тісної каюти. Рут попрямувала за ними.
-Нехай спить, а завтра ми заберемо її.-запропонував чоловік.-Навіщо її лякати зараз?
- Так, нехай спить. Завтра вранці прийдете і заберете.-втрутилася Рут, яка від несподіваних обставин забула про свою істерику і зовсім перестала плакати.-Або ще краще, коли вона припиниться я приведу її до вас сама.
-Так, мабуть ви праві.-трохи подумав би відповіла молода жінка.-Приведеш її завтра.
Тієї ночі Анук не могла спати. Її шлунок продовжувало зводити і нудота періодично відступали до горла, але не так сильно, як всі дні до цього, тому це не було причиною її безсоння. Її переповнювали радість. Вона думала про Саю, яка дивом врятувалася від катастрофи та про свого Хітона, який дуже тяжко переживав розлуку з сестрою, тим паче, думаючи про те, що вона могла загинути. Мира і Тігул, яких вже могло не бути на цьому світі були її найбільшим болем. Вона не була головою до такої втрати, втім, як і до вчинку Мари. Але Анук продовжувала себе заспокоювати тим, що вони, як і їхня донька, могли врятуватися. Можливо на іншому кораблі. Того дня їх багато вічалювало рятуючись від біди.
Хітон спав на верхньому ліжку дуже тихо. Єдине що чула Анук це свої думки і сопіння Кулона, який мирно спав на паралельному від жінки нижньому ліжку. Вона повернулася на бік склавши руки під доку і вдивлялася в темну чоловічу постать. Він був надто красивим, мужнім і порядних. Так вона думала про нього. Насправді, вона ще багато чого не пригадала  після втрати пам'яті. Все, що до неї повернулося було надто примарним, щоб зібрати все до кучі. Все, що Анук точно знала, то це те, що в неї є Хітон-її син, є Сая-її племінниця, є Кілон-чоловік, в якого вона закохана і є дорога до Абійського континенту, бо там їм буде безпечно. Вона довго вдивлялася в темному намагаючись роздивитися чоловіка, а ближче під ранок провалилася в сон.
Вранці Анук розбудив стук в двері. Вона страшно не виспалася, тому відкрила очі і ще кілька секунд не могла зрозуміти чи то все правда, чи просто наснилося. Стук не стихав, тому Анук піднялася з ліжка і відкрила двері.
-Тітки Анук!-кинулася жінці на шию маленька дівчинка.
Анук також відповіла їй затяжними обіймати.
-Дівчинка моя.-шепотіла жінка. По її щоках скотились сльози радості.
Сая побачила Кілона і свого брата, які ще продовжували солодко спати.
-Я розбуджу їх, тітко. Зроблю їм сюрприз!-ласкаво прошепотіла мала. Анук випустила її з рук і вийшла з Рук на палубу.
-Дякую тобі, Рут. Ти вже двічі мене врятувала.
-Точніше стала у пригоді.-невпевнено промовила Рут.
Анук звернула увагу на її руки, ще коли та стояла в дверноу пройомі привівши дівчинку. Вона безкінечно переминала свої пальці, була зовсім невеселою і не говіркою. Це була вже не та Рут з якою вона познайомилася в Мізукі. Не впевнена в собі чи в майбутньому, але так чи інакше їй потрібна була допомога і Анук це розуміла.
-Рут, а де твої хлопчики?
-О, та вони ще сплять. Вони люблять поспати довше, а от дівчинка прокидається раніше всіх.-викручуючи вказівного пальця відповіла руда.
Анук взяла її руки в свої.
-Рут, що відбувається? Ми всі когось втратили, але намагаємось триматися…
-Досить!-перебила Рут Анук.-я не буду нічого вигадувати, бо ви моя остання надія. Я бачила в спогадах, які для тебе записав Кілон, що ви тримаєте дорогу до Абійського континенту. 
-Так, це правда. Ми це не приховуємо.-підтвердила здогадки молода жінка.-Я не розумію, Рут.
-Заберіть нас з собою. Мене і моїх хлопчиків. Нам немає куди йти і куди повертатися також немає. А на Сміттєвій плямі мої діти стануть рабами. Ти сама сказала, що я врятувала тебе аж два рази. Того ж самого я прошу у тебе.-Рут так розхвилювалася, що по її силу градом потік піт. Анук розгубилася.
-Рут, пробач, що я сама не запропонувала. Я така дурна. Як же я не подумала про це? Звісно ж ви приїдете з нами.-з нирками виправдовування бурмотіла Анук. Вона відчула сором, через свою необачність.
-А Кілон не буде проти?
-Ми не будемо навіть ставити йому це питання. Я вже все вирішила.-запевнила руду молода жінка.
Рут скромно посміхнулася і подякувала своїй знайомій. Вона була щира і Анук вірила це, бо навколо так багато обману. Рут попленталася до своїх діток, а біоінженерка повернулася до каюти. В маленькому приміщенні панувала радість. Сая сиділа у Кілона на колінах і з захватом розповідала про те, що дуже рада знову їх бачити. Хітон сидів поряд і міцно обіймав сестру. Анук не бачила в очах маленької дівчинки розпачу чи жалю. Можливо вона була надто малою, щоб розуміти масштаби трагедії, можливо вона приймала все, що відбувається, як затяжну гру. Але Анук не мала на меті її про щось розпитували чи нагадувати про Мару і Тігула. "Нехай її дитинство ще не закінчується."-подумала жінка і запропонувала всім пройти на обід.
-Ходімо, Сая.-простягнула дівчинці свою руку підліток. Вона взяла його за руку і вони попрямувала до столової. За ними неквапливо пішли Кілон та Анук.
-Можливо вона думає, що вони нас наздоженуть?-пропустила жінка маючи на увазі батьків дівчинки.
-Анук, я не знаю, що криється в голові цієї маленької щебетузи, але точно можу сказати, що дуже радий знову її бачити.-відповів чоловік і взяв Анук за руку.
Вона злегка зніяковіла, але стиснула його руку у відповідь. Їй було добре з ним, але він був таким не відомим для неї, що частіше за все вона відчувала зніяковіння від проявів його симпатії.
-Кілон, я говорила сьогодні вранці з Рут. Ми маємо взяти її з собою.
-Куди?-уточнив спантеличені чоловік продовжуючи крокували поряд з жінкою.
-До Абійського континенту. Її та хлопців. Я винна їй. Розумієш?
Кілон зупинився, але руки жінки не випустив, що змусило зупинитися і її. Анук побачила, що ця ідея йому не до вподоби.
-Анук, не все так просто на Абійському континенті, як тобі здається. Ми не можемо брати з собою усіх, кого заманеться.-намагався заперечити чоловік. Та жінка нічого й чути не хотіла. Вона вже все вирішила і він це бачив по виразу її обличчя.
- Добре. Я так розумію, що ти вже все вирішила?-здався він.
Анук мовчки кивнула скривленим на мить від образи обличчям.
- Що ми там будемо робити? Де жити? Як там взагалі живуть люди? Кілон, я взагалі не знаю куди ти мене з дітьми везеш. До того ж я багато чого не можу пригадати, а від того взагалі відчуваю себе безпорадною. Розумієш?
-Там почнеться нове життя. Краще, ніж те, яке ти пам'ятаєш в Секторі Котомізації. Повір мені.
- Ти постійно мене про це просиш.-в голосі жінки чулися нитки роздратування.
- Що саме?
-Вірити тобі, Кілон. А я, насправді, навіть не розумію якого дурня туди пруся і тягну з собою дітей.-підвищила тон Анук.
Кілон обійняв її.
- В тебе все буде добре, а я буду поряд. Сьогодні ввечері ми прибудемо на Сміттєву пляму і сьогодні ж нас заберуть і доставлять на Абійський континент.
-Добре. Ходімо.-заспокоїлася Анук, але тільки на перший погляд. Чим ближче вони були від кінцевого пункту призначення, тим сильніше вона хвилювався. Для неї це все було абсолютною невідомістью, яка її безмежно лякала.