На вулиці майже зовсім стемніло. Корабель наближався до суші. Зі сторони острова тягнуло смородом. Троє дорослих і п'ятеро дітей стояли на палубі і вдивлялася в слабкі вогні Сміттєвої пляму. Діти перекрикували один одного, наввипередки оголошуючи свої припущення, на рахунок того що ж їх чекає в цій місцині. На обличчях дорослих можна було прочитати настороженість. Вони не були такими наївними, як їхні діти і добре знали яка небезпека тут їх може спіткати.
- Ми дочекаємось поки всі не зійдуть на берег. Потім підемо. Останніми. За портом нас буде чекати моя людина, він проведе нас і посадить на шар, який доставить нас куди потрібно.-інструктаж Кілона був лаконічним та зрозумілим. Жінки заспокоїли дітей і пояснили ще раз їм інструктаж. Втім дітей це не цікавило зовсім, тому вони продовжували шуміти. Для них це була захоплююча пригода інтерес до якої тільки зростав, викликаючи емоційне збудження і радість.
Внизу на вузькій вулиці товпились люди. Обідрані торговці, якими були як чоловіки так і жінки, як гієни видивлялися в натовпі новоприбулих нічийних маленьких дітей. Їм потрібна була нова рабська сила, яка б могла з легкістью копошитися в брудному смітті їхнього острову. Люди, які припливли з міста Мізукі випадковими пасажирами, люди які дивом врятувалися від вогню, вибухів та можливої загибелі, були спантеличеними. Те, що постало перед їхніми очима тут, видавалося страхіттям. Довкола порту стояли маленькі лачужки, саморобні палатки і навіси, ніби на бистру руку зібрані з кращого сміття знайденого в цій помийній ямі. Вітер то тут то там теліпав пакети і ганчірки прикріплені до саморобних дахів.
Корінних жителів від прибульців можна було відрізнити одразу. Кожен з них страждав проказою чи якоюсь іншою болячкою, яка пухирами і язвами розкинулась по тілу кожного з них. Хтось прикривав ганчіррям покручену кінцівку, волоча її за собою, як не потрібний аксесуар. В натовпі тут і там чулись хриплі жіночі крики, які пропонували ночліг, за скромну послугу чи допомогу в роботі. Більшість прибулих так були налякані виглядом острова і місцевих, що намагалися ломанутися знову на корабель, але поток людей, що спускалися на сушу був таким великим, що повернутися назад не виходило майже ні в кого.
-Навіщо ці кораблі сюди йдуть? Вони ж курсують сюди регулярно. Чи не так?-запитала Анук. Вона була спантеличена не менше тих людей, які щойно зійшли з корабля. Поки вони пливли до Сміттєвої плями, вона звісно ж уявляла її якось, але зовсім не так.
-Вони везуть сюди їжу, а в обмін на неї забирають деякі пластикові вироби та деталі.-пояснував чоловік напружено вдивляючись в натовп, що стояв на березі.
-Але навіщо?-промовила Рут, яка вже кілька разів гиркнуда на своїх шибеників, щоб ті накінець-то заспокоїлись.
-Місцеві живуть на смітті, але якщо його правильно переробити, то можна отримати деякі корисні речі.-продовжував Кілон.-Нам пора.
Він однозначно когось виглядував на березі і зараз цей хтось там все ж таки зявився. Кілон підійшов до Саї.
-Ну що, подруго, ходімо? Йди до мене на руки.-чоловік схилився до дівчинки і простягнув до неї свої великі руки.
-Я боюся.-прошепотіла мала.
-Нічого не бійся.-заспокоїв її він.
Вона усміхнулася і дала Кілону підхопити її на руки, потім обійняла його смоїми тендітними дитячими пальцями і міцно притиснулась до нього. Анук бачила як в цей момент Кілон ласкаво усміхнувся.
Він жестом показав жінкам, що вони повинні йти за ним.
-Хітон.-покликала хлопчика мати. Він був підлітком і вигляд мав як у підлітка, але Анук інколи думала, що його душа така доросла. Він завжди був раціональним, відповідальним, і не по рокам розумним. Хлопець взяв своєю кібер-рукою руку матері і пішов поряд.
За ними пихтіла пишна руда жінка, яка в буквальному сенсі підпихала трьох хлопців в боки, щоб вони тримались кучі. При цьому кляла все, на чому світ стоїть. “Вони були не надто слухняними хлопцями.”-відмітила про себе Анук, яка намагалася контролювати Рут, щоб вони не загубилися в натовпі.
Натовп на березі почав вже рідіти, частина місцевих нашла своїх жертв і повела їх на ночліг в свої хібари. Тому протиснутися в натовпі і не загубитися один від одного стало простішим.
Кілон уміло вивів своїх дам з гущі людей. Так, ніби він робив це вже багато разів. Вони відійшли метрів на тридцять від корабля. Тільки тепер, коли гул людських голосів майже стих, можна було почути хрускіт, який безперестанку доносився з-під ніг. Рут відмітила в голос, що почва достатньо тверда навіть для такої товстухи, як вона. Всі засміялися, а руді хлопці навіть посміли відпустити колкість в бік рідної матері. 
-А що хрустить?-намагаючись не звертати увагу на невихованість рудих підлітків запитала Анук.
-Сміття.-коротка відповідь Кілона була надто вичерпною, щоб запитувати ще щось. Він був напружений і це літало в повітрі і відчувалось навіть більше ніж сморід сміття.
За однією з лачуг виглядав чоловік. Коли подорожні наблизились до нього, то стало зрозуміло, що чоловік має такий самий зріст, як маленька Сая-метр, не більше. Він був одягнений в балахон з капюшоном, який був в два рази дліннішим від нього самого. Це жінки зрозуміли, коли той спригнув з високої коробки на якій стояв, коли визирав із-за лачуги. Його риси обличчя були чоловічими. Йому було років сорок, може троих більше.
-Хее!-промовив карлик і простягнув свої коряві маленькі пальці Кілону.
-Хе! Але я не буду.-відповів Кілон, не потискаючи руку коротуна у відповідь.
-Заабуув. Виибаач.-пнув себе по голові долонею карлик.-Хоодіім.
Він підкинув короткою ногою свій балахон і майстерно одним рухом зібрав його гармошкою в коротких руках.
Кілон мовчки попрямував за коротуном. Жінки з дітьми поплентались за ним.
-Ти чула як він дивно розмовляє?-прошепотіла руда на вухо біоінженерці.
Та, не зводячи очей з Кілона, мовчки кивнула головою в знак згоди.
-Як думаєш, то чому?-не переставала тарахкотіти Рут.
-Рут, досить! Яка різниця? Можливо тут у них всі так розмовляють? Діалект якийсь.-обірвала роздуми рудої знайомої Анук.
Пейзаж не змінювався. Скрізь по праву сторону виднілися обідрані халупи зі сміття. Лише придивившись, далеко в центрі острову можна було роздивитись велику будівлю з якої стирчали кілька гострих труб і безбожно диміли. Ніби кашляючи, труби щосекунди випльовували клуби чорного диму.
-Що це?-цього разу вже шепотіла Анук.
Рут подивилася і ніби експерт по сміттю дала своє заключення:
-Там вони переробляють сміття. Так. Я так думаю.
Через те, що вони не йшли в глиб острова, по ліву сторону від них шумів безкінечний океан. Анук намагалася лишній раз не дивитися вліво, бо одразу відчувала нудоту від спогадів про ту морську хворобу, яка не відпускала її кілька останніх днів проведених в океані.
Карлик, хоть і був малого зросту, але пересувався надто швидко. Йому навіть не заважав балкон, лоскут якого тягнулася позаду нього. Через пів години стрімкої прогулянки, коротун завів їх в одну з хібар. В ній було, а затхлий сморід був сильнішим, ніж на вулиці. Від нього в прямому сенсі сльозилися очі. Крім саморобного ліжка, яке більше було схоже за настил, в хібарі більше нічого не було.
Коротун щось прошепотів Кілону і кудись вийшов. Було видно, що Кілон гидує зайвий раз до чогось торкатись. Всі, крім дітей, продовжували зігнуто стояти в хібарі.
- Що він сказав?-в носа прогунділа Анук. Вона намагалася вдихати повітря через рота, щоб не відчувати смороду.  На відміну від неї, Рут постійно відригувала повітря, намагаючись стримати рвотні позиви. Руді хлопці сміялися. Складалося враження, що їх забавляла ця ситуація. Сая пальцями, мов прищепкою, здавила носа і, як Хітон, намагалася повторювати за тіткою.
-Чекаємо тут.-швидко промовив Кілон, ніби боячись видихнути надто багато повітря, щоб потім не прийшлося вдихати ще більше.
- Що чекаємо? Довго?! Тут можна вмерти від смороду!-гундосила Анук.
-Ні.-чоловік закрив половину обличчя воротом від своєї кофти, щоб трохи перевести дух.
-Беее…-дразнилися хлопці Рут вказуючи таким чином свою відразу.
-Може тут хтось здох?!-викрикнув мов в гучномовець, один з рудих підлітків і розсміявся. Двоє інших братів швидко підхопили і за секунду в хібарі стояв гучний клекот дитячого сміху.
-Досить! Хлопці, досить!-розкричалася Рут.-Вони зовсім не керовані!
В ту мить Кілон наблизився в притула до одного з зачинщиків, прищурив очі і прошепотів:
-Я залишу вас тут, якщо ви не заспокоїтесь.
Хлопці не очікували такого повороту, бо їх батьки у всьому їм потакали. Вони, виглядаючи зовсім спантеличиними, одразу замовкли.
В хібарі повисла тиша.
Кiлька хвилин по тому повернувся захеканий карлик. Складалося враження, нiби вiн вiд когось втiкав.
-Хоодіім.-махнув він рукою.
Сая підійшла до Кілона і простягнула руки, даючи зрозуміти, що чоловікові час знову брати її на руки. Він взяв її і попрямував за карликом. Одразу бiля хiбари вони розгледіли великий металевий шар, як здоровий м'яч висотою трохи більше звичайної людини. Карлик натиснув щось в округлій стінці літаючої кулі і зі стінки відчинились двері. За ними випали три маленькі сходинки, вкриті пилом.
-Заахоодьтее.
Кілон обережно заніс дівчинку в шар. За ним зайшли всі, крім карлика. Коли всі розсілися по периметру тісного літального апарату, карлик помахав їм корявою, схожою на дитячу руку, рукою і зачинив двері. Вони відчули, як куля почала шипіти, пихтіти і скреготіти, як стара і квола бабця.
-Ще мою вагу не витримає. Хм. Хоч би не розвалилась. - самокритично буркнула Рут.
Всі крім неї мовчали. Здавалося, що всі подумали про те ж саме. Навіть руді підлітки сиділи мовчки, ніби й забули про свої вічні жарти. Діти були налякані, як і дорослі.
-Скільки їй років?-прошепотіла Анук.
-Кому?-відповів чоловік.
-Та коробку цьому, в якому ми сидимо? Так, Анук, ти це мала на увазі?-втрутилася Рут.
-Мгу.
-Багато, але вона справді надійна. Боятися нічого.-заспокоїв чоловік на руках якого тільки що заснула дівчинка.
Коли всі відчули, як їх ніби притисло до низу, Хітон оголосив, що вони взлетіли.
-До ранку будемо на місці. А поки що можна поспати.-чоловік вмостився зручніше і заплющив очі.
Анук послідувала його прикладу і також закрила очі. Та вона довго не могла заснути. В її голові роїлись думки. Вона багато чого не розуміла, багато що для неї стало відкриттям. Вона намагалася згадати, що залишила в Секторі Котомізації. Планувала, як буде будувати своє нове життя на Абійському континенті з Кілоном, своїм хлопчиком і Саєю. Страшний шум, який видав шар в якому вони знаходилися, також заважав спати. А ще Анук відчувала в ній знайомий аромат мастила, цвілі і вологої землі. Вона ніяк не могла пригадати де цей букет аромату вона відчувала раніше. Через деякий час вона все ж заснула.

В своєму сні вона бачила маленьке подвір'я огороджене високим тином, по периметру якого росли зелені рослини. Анук вдихнула на повні легені і знову відчула той знайомий аромат. Ще один глибокий вдох і вона пішла шарити руками по зелені, яка зеленим вертикальним килимом закривала стіну тину. За мить, розгрібши рослини вона побачила маленьку дверку. То був вхід під землю. Жінка точно знала, куди ведуть ті дверцята. Вона відчинила їх і впорхнула туди без страху. Кілька підземних тунелів її не спантеличили, вона точно знала куди їй повернути. Так, ніби вже була там. І справді, вона потрапила в підпільну лабораторію, таку, як в Секторі Котомізації. По центру, на одинокій табуретці, спиною до жінки сидів чоловік.
-Кілон?-тихо позвала Анук намагаючись не злякати ні його, ні себе.
Та він не повернувся до неї обличчям, а лише ледь повернув голову ніби прислухуючись до звуку. Жінка могла бачити лиш його щоку, ліве вухо і кінчик носа. То був не Кілон і вона це зрозуміла. Та все ж відчувала, що раніше була знайома з цим незнайомцем. Вона підійшла ближче і поклала свою руку йому на плече.
-Хто ти?-шепотіла вона.
Та як тільки чоловік розвернувся до неї обличчям, вона впізнала Словену. Привітну літню жінку, яка була до них прихильною і врятувала від паралічу її сина.
-Словена?
-Анук, вони хочуть зробити вибух в Маріанській впадині і тоді прийде вічна зима.-говорила Словена. Її погляд пронизував молоду жінку наскрізь.
-Хто?
-Сектор Котомізації…

Анук розплющила очі. Вона летіла в кулі. То був сон, але жінка згадала все, що розповідала їй Словена, коли вони користувалися її гостинністью.
Жінка подивилася на Кілона, він також не спав, сидів тихо і непорушно з розплющеними очима, вдивляючись в стіну кулі.
-Кілон.
-Що?-повернувся до неї чоловік і поглянув на неї відстороненим поглядом. Анук розуміла, що перервала якісь його важливі думки.
-Я дещо пригадала.
Кілон миттєво сфокусквав свій погляд на жінці, ніби намагаючись прочитати її думки, або емоції. Тіло його з розслабленого стану, перейшло в стан готовності. Він напружився.
-Що саме?-повільно промовив він.
-Словена, коли ми були в неї, сказала про те, що Сектор Котомізації підірве Маріанську впадину і настане вічна зима. Холодно буде так, что жити на планеті зможуть лише котоми.
-Вони ж пристосовані тільки до високих температур!-запевнив чоловік знову прийнявши розслаблену позу, обякши в своєму кріслі.
-Так вони кажуть, але все не так. Вони можуть пристосовуватись і до екстремально низьких температур.
-Ти про це знала, коли перетворювала людей на котом?-пронизуючи дивився Кілон.
-Ні. Нажаль я тоді була як сліпе котеня. Мені прикро, Кілон.
Чоловік взяв її руку і легенько стиснув.
-Нічого. Ти не знала.
Анук з полегшенням кивнула головою в знак згоди. Вона і справді жалкувала про те життя, яким жила до втечі. Та нічого повернути і виправити не могла. "Потрібно йти далі"-повторювала вона собі із дня в день.
-Ми вже підлітаємо. Прокидайтеся!-вигукнув Кілон. Він лагідно торкнувся руки Анук і прошепотів:
-Анук, зараз ти побачиш зовсім інший світ. Я виконав свою обіцянку. Та можливо…-він на мить запнувся.
-Що, Кілон?-запитала Анук. Вона відчувала збентеження, яке наростало, мов хвиля в океані.
-Нам час.-промовив Кілон відчиняючи двері літальної кулі.
Увесь простір всередині залило яскравим сонячним світлом. Воно було лагідним і привітним. Перший вийшов Кілон з Саєю на руках. Дівчинка ще за мить до цього спала, тому неквапливо потирала кулачками свої заспані очі. Анук вийшла слідом за Кілоном і побачила високого темношкірого чоловіка, який їх зустічав. Чоловік побачив Анук і обличчя його змінилося, на очах виступили сльози.
-Анук…-промовив темношкірий чоловік.
Та Анук не знала його, тому була здивована від того, що він знає її ім'я. Вона продовжувала стояти як вкопана і дивитися на чоловіка, нічого не розуміючи. Чоловік побачив, що Анук не реагує, зробив кілька кроків їй на зустріч. В цей момент з кулі вийшов Хітон.
-Тато!-викрикнув хлопець і побіг своїми кібер-ногами на зустріч темношкірому чоловіку. 
-Хітон! Мій рідний Хітон!-обіймаючи підлітка пробурмотів чоловік.
Анук спостерігала за цим дійством відсторонено, час від часу поглядаючи на Кілона. Всю цю картину спостерігала і Рут зі своїми хлопцями. Вона підійшла до Кілона зі спини.
-Я, можливо, і не в курсі всього, та ти чоловіче гарно влип.-прошепотіла Рут Кілону на вухо.
Кілон різко розвернувся до неї і жестом дав зрозуміти, щоб руда закрила рота.
Бек, тримаючи сина за кібер-руку підійшов до Анук.
-Анук, люба. Я такий радий, що ви накінець-то зі мною. Тепер все буде, як і раніше.-Бек спробував обійняти свою дружину, ал Анук відсахнулася від нього.
Кілон втрутився.
-Бек, друже, вона не пам'ятає тебе. Їй потрібно трохи часу.
-Не пам'ятає? Це як?-Бек виглядав стурбованим.
-Я все поясню. Ходімо.-Кілон поклав руку Беку на плече і вони пішли трохи вперед.
Анук продовжувала стояти, як вкопана. Її за руку взяла Рут.
-Ходімо, Анук, все налагодиться.
Анук мовчки разом з Рут попрямувала за чоловіками.
Вони йшли  по зеленому лугу. По праву сторону розкинувся високий хвойний ліс, а по ліву велике, рівне озеро.
Рут зробила глибокий вдох.
-Ти відчуваєш? Повітря так приємно пахне. Ти могла подумати, що на землі ще залишилися такі місця?
Та Анук не відчула задоволення від навколишньої краси. Вона була спантеличена тим, що в неї, як виявилося, є чоловік, якого вона зовсім не знає. Анук зупинилася і різко видьоргнула свою руку з руки Рут.
-Що ти зробила?!-гиркнула спантеличена біоінженерка.
Рут витріщила очі від здивування не менше ніж Анук.
-Що саме я зробила?
-Ти повертала мені пам'ять в Мізукі. Що ти зробила з моїми спогадами?
-Я нічого з твоїми спогадами не робила. Які мені дали спогади, такі я тобі і повернула. Я б на твоєму місці пізніше б про це подумала, бо ти щось виглядаєш так собі.
Анук і справді почувалася кепсько. Її нудило, а голова йшла обертом. За мить вона впала на траву без свідомості.