2200 рік
     На дворі стояла глуха ніч. Навкруги  жодного звуку. Та і які звуки могли лунали там, де вигорівша і втомлена від сонця земля?
     Кілон мовчки ступав метровими кроками, озираючись по сторонам. Анук тримала Саю на руках. Хітон йшов поряд з матір'ю.
     Десять метрів від будинку їх чекав флаймобіль. Він беззвучно парив в метрі над мертвим грунтом і чекав своїх пасажирів.      Флаймобілі були основними і єдиними засобами для пересування на відкритій місцевості. Та всі вони були власністю Євразійського Континентального Сектору Котомізації.
     Наблизившись до флаймобіля Анук зупинилась і поставила руку, щоб перегородити дорогу Хітону. Хлопець зупинився і зазирнув Анук в очі. Її обличчя вмить ніби скам'яніло. Вона дивилась на Кілона, який саме відчиняв двері.

     "Невже він з Сектору Котомізації? Що я натворила?" —  думки відлунювались різким болем в скронях. Анук відчула, як її тіло почало пробирати кольками. Хітон одразу зрозумів, чому мати його зупинила.

     Тим часом Кілон тримав дверцята флаймобіля і не розумів, чому жінка з дітьми не поспішає в нього сідати. Він обернувся і побачив їх в трьох метрах від себе. Вони стояли, як вкопані. Жестом руки він покликав їх до себе. Натомість вони почали відступати назад. Кілон вдихнув і підійшов до них.

— Чого ви чекаєте? Сідайте у флаймобіль, — прошепотів чоловік.

— Ні. Це все підстава? — замотала головою Анук. Вона все бачила саме так. Звідки в нього флаймобіль - власність Сектору? Можливо їх здала Мара, яка так чи інакше все знала і виказувала своє незадоволення?

— Яка підстава? Сідайте! — його шепіт став голоснішим, скули знову заходили в різні сторони. — Нам треба притримуватись плану і часу відведеного на його виконання, бо інакше нічого не вийде.

— Ти з Сектору Котомізації? — тремтіла Анук. Вона добре знала, що ще ніхто не втікав з Сектору. Більшість і не намагалися цього зробити, бо знали, що за межами Сектору вижити не можливо звичайній людині. А Котомам було все-одно. Вони жили колективним розумом, який керував їх свідомістю.

— Ти не розумієш? Сідайте зараз, бо нічого не вийде! — обурювався Кілон. — Ти й так створила досить проблем з цим дівчиськом. Розумієш? В мене нема перепустки для неї.

— Де ти взяв флаймобіль? — стояла на своєму жінка.

— Я розумію до чого ти клониш, та тут нема ніякого підвоху. Бек не один рік працював над тим, щоб вас вивезти звідси, і якщо ти зараз не підеш зі мною, то всі його старання будуть марними. Ти навіть не розумієш, що відбувається. Ця можливість - ваш останній шанс. І це ти добре розумієш. Тому, хутко сіли всі у флаймобіль! — він схопив її за руку і потягнув за собою.
    
     Анук не була на стільки дужою, щоб пручатися. До того ж вона вірила Беку і дуже його кохала.
Дотик Кілона не був палючим, як у Котом, тому вона здалась і сіла разом з дітьми у флаймобіль. Кілон сів за штурвал. Флаймобіль беззвучно рушив. Анук сумнівалась, але надіялась на чесність його задуму. Салон флаймобіля заполонила тиша.
Хітон міцно тримав Анук за лікоть своєю кібер-рукою. Він був вже дорослим, тому все розумів. Сая заплющила очі. Анук дивилась на неї і їй здалося, що дівчинка подумки щось промовляє, та не насмілювалась запитати, що саме.
Приблизно через годину Кілон порушив колективне мовчання:

— Скоро буде пропускний пункт. За ним закінчується територія Сектору Котомізації. Нам потрібно його перетнути без жодних проблем. Та це дівчисько може все зіпсувати. В мене є лише дві перепустки для тебе з сином. Її потрібно сховати під ноги.

— Під ноги? — десь в середині збунтувалась Анук.

— Так, під ноги. Покладіть її під ноги і накрийте тканиною. Ззаду є великий лоскут накидки для флаймобіля. Візьми і зроби це, — продовжував він.

     Анук тривожило те, що перепустки для Саї не було, та вона все-одно стала відчувати себе спокійніше, ніж перед посадкою у флаймобіль.

     "Він не везе нас в Сектор. Він не збрехав. Він насправді хоче нас вивезти", — думала Анук, дістаючи широку накидку. Їх використовували для захисту флаймобіля від сонячного випромінювання.

— Сая, люба, я тебе прошу зробити те, що просить цей чоловік.

     Дівчинка мовчки кивнула головою і ослабила хватку своїх тендітних рученят навколо шиї Анук. Вираз її обличчя виказував, що вона готова заплакати, та все ж тримала себе в руках. Не проронивши жодного звуку, вона спустилась до долу. Анук акуратно накрила її тканиною.

— Жодного звуку, — скомандував Кілон. — Що б не відбувалося, жодного звуку.

     Злякана Сая несміливо визирала з-під покривала. Анук поглянула на неї і мовчки притиснула вказівного пальця до своїх губ, тим самим, переказуючи дівчинці слова Кілона. Атмосфера в салоні була дуже напружена.

— Вже зараз, — попередив чоловік.
    
     Анук помітила, що метрів за сто від них знаходився пропускний пункт. Він був схожий на велику башту, чи на будинок, в якому до сьогодні проживала Анук з Хітоном, але витягнутий у височінь. Анук подумала, що в цій охоронній будівлі було кілька поверхів.

     "Що вони охороняють? Чи від кого охороняються? Земля давно вже знаходиться в стані останньої агонії", — Анук охоплювало неперебориме відчуття обману.

     Вона ніколи не була на пропускному пункті. По периметру височенної будівлі в обидва боки розташувалася непроглядна стіна. Побачити, що за нею розташовано, просто підприбнувши-ні! Можливо, лише з башти блоку було видно надто далеко, щоб узріти щось окрім Котом і потрісканого грунту.

     Тим часом вони наблизились до будівлі пропускного пункту і зупинитись. Флаймобіль залишався левітувати в повітрі. Кілон вийняв з кишені кріо-костюму якісь папірці. Він був незворушним. На відміну від нього, Анук боролася з тремтінням, яке почалося десь в її грудях, а тепер розподілилось по всьому тілу. Вона намагалась себе опанувати з усіх сил.

     Анук сильно зіжмурилась і перевела погляд зі своїх ніг на двох чоловіків, які наблизились до флаймобіля. В напівтемряві було тяжко роздивитись, але Анук все ж побачила, що вони були без кріо-костюмів. Для неї це означало тільки те, що чоловіки з пропускного пункту - Котоми. Ноги Анук дрижали та тільки від того, що стояли на дівчинці, яка дуже боялася. Жінці на мить здалося, що всі подумки читали мантру, аби тільки Сая не заплакала з переляку.
Тим часом два Котоми вже наблизились впритул.

— Доброї ночі. Ваші перепустки? — один з них звернувся до Кілона.     
     Той протягнув перепустки і незворушним поглядом дивився на Котом. Котоми просканували необхідні дані і повернули документи Кілону.

— Яка мета перетину кордону, професоре? — запитав все той же Котом, а інший почав обходити навколо флаймобіль.

— Проведення додаткових експериментів. Я, біоінженер та піддослідний з кліматичних переселенців, — останнім він вказав на Хітона. Хлопчик витріщився, але промовчав. Він взагалі не знав, як себе поводять кліматичні переселенці. Все, що він знав, це те, що йому потрібно скористатись своєю можливістю отримати освіту і працювати в майбутньому на благо Котомізації, або ще чого, що придумають в майбутньому. В Секторі Котомізаіії не було окремих будівель для шкіл. Ніхто не збирав дітей у великі класи. Діти навчалися дистанційно по індивідуальній програмі. Без нагальної потреби з дому ніхто не виходив. Тепер звичайний похід на вулицю міг скінчитись трагедією. Можна просто згоріти під сонцем, може не вистачити азоту в кріо-костюмі, чи закінчиться киснева амплуа. Варіантів було маса.

     Котом зненацька вдарив чимось по зовнішньому краю флаймобіля і сталося те, чого всі боялись. Сая скрикнула і почала виплутуватись з накидки, намагаючись вилізти з-під неї. Всі троє, що були у флаймобілі разом зі зляканою дівчинкою, затамували подих. Та чого вони чекали? Котоми почули, як хтось скрикнув. Той, що перевіряв перепустки почав зазирати у флаймобіль.

— Вийдуть з транспорту. Всі! — скомандував Котом.

     Інший Котом наніс ще один сильний удар по корпусу флаймобіля. Сая знову скрикнула. Бідна дівчинка не розуміла, що відбувається і від того їй було ще страшніше. Та цього разу в унісон з маленькою Саєю скрикнула і Анук.     Жінка знала, що Сая не втримається, тому вона намагалася таким чином заглушити дитячий зойк. Та Котоми щось запідозрили. Вони попросили ще раз всіх вийти з флаймобіля. Напружена Анук сиділа непорушно і ловила поглядом кожен рух Кілона. Кілон не давав команди вийти. Хітон крепко стискав руку матері, а та, ніби ланцюговий реакцією, сильніше давила ступнями на Саю, яка лежала на підлозі.

— Виходьте з флаймобіля, бо ми вимушені будемо застосувати зброю, — один з Котом поклав руку на зброю. Інший зробив те ж саме.

     Кілон ледь помітно підняв кисть правої руки. Анук бачила цей жест і розуміла, що зараз щось станеться. В ту ж секунду чоловік різко махнув рукою до долу і закричав: "Лягай!"
     Анук схопили Хітона і притисла його до підлоги, звалившись зверху нього. Їй здавалося, що вона зробила це блискавично, бо внутрішній голос підказував, що буде саме так. Жінка відчула, як флаймобіль різко рушив і понісся в іншу сторону від пропускного блоку. Одразу пролунали гучні постріли.

     "Будь-ласка, будь-ласка, будь-ласка..." — вона повторювала ці слова безупинно, поки не скінчилися постріли, чи може й довше.


— Вставай! — Кілон потягнув Анук за кріо-костюм, намагаючись виволікти її з флаймобіля. Та Анук була, як в тумані. Коли саме перестали лунали постріли і чи довго вони тікали, жінка не розуміла. Ледь підвівшись на ноги, вона почала звати своїх дітей.

— Мамо, все добре. Я-цілий, — відізвався Хітон. Він виглядав надто зляканим, але не подавав виду, щоб ще більше не налякати маму і, тим більше, маленьку Саю. Підліток хотів поводитися, як дорослий чоловік.
     Та Сая мовчала. Вона, все так же, лежала під тканевою накидкою, під яку її поклала Анук. Анук на мить завмерла. Їй здалося, що навіть її серце перестало колотитись. В голові промайнули найгірші думки. Вона стояла в пів метра від накидки і боялася її зняти. Та Кілон не дав їй впадати в найгірші думки. Кримезний чоловік ніби зовсім не мав серця в грудях. Він підійшов до накидки і різким рухом зірвав її з Саї.

— Немає часу. Ходімо, — він навіть не глянув на дівчинку. Його черству натуру не цікавило, чи жива Сая. Він зірвав накидку, щоб завершити ритуал оціпеніння збентеженої жінки.
     Анук зойкнула і зіжмурилась. Та за мить все ж повільно розплющила очі. Маленька Сая лежала нерухомо на підлозі понівеченого стріляниною флаймобілі і часто кліпала.

— О, Сая! — Анук підхопила її на руки. — Ти... Я так злякалася!

— Ходімо. Бери дівчисько і ходімо, — Кілон схопив наплічну сумку і попрямував в темряву.

     Анук разом з дітьми попрямувала за ним. Чоловік робив метрові кроки, ніби навмисно відміряв відстань. Жінка боялась відстати від свого поводиря і втратити його в темряві. Вона була вражена його цинізмом, але розуміла, що дороги назад немає. Цей неприємний чоловік, був єдиною її рятівною соломинкою.
     Таким пришвидшеним темпом вони пройшли декілька кілометрів. За цей час їм не зустрілася  жодна жива душа: ні людина в кріо-костюмі, ні Котом. Та Кілон несповільнював темпу. Хітон почував себе добре. Його відрегульовалі напередодні кібер-ноги, витримували більше навантаження, ніж ноги звичайної людини. А Анук, яка тримала на руках дівчинку, вже майже вибилась з сил і ледь не падала на розпечену землю.

— Нам потрібно перепочити, — звернувся Хітон до чоловіка, та той продовжував йти, ніби й не почув. Хлопець бачив в якому стані його мати. Його переповнював жаль до неї. тому він підбіг до Кілона ближче і повторив. Чоловік був явно роздратований, але зупинився.

— Добре. Сідаємо тут на пів години. Потрібно перевірити кріо-костюми, — він скинув наплічну сумку зі свого плеча.
     Анук видихнула з полегшенням і плюхнулася на землю з останніх сил. Вона надто втомлена, щоб перечити Кілону, чи задавати йому питання.
     Кілон дістав зі своєї сумки чорний пакетик і потряхуючи, промовив:

— В мене лише три кисневі капсули до кріо-костюмів. Зараз їх потрібно замінити, тому що нам ще довго йти.

— Всього три? — Анук розуміла до чого він наголосив, що саме три кисневі капсули. Кілон розраховував, що їх буде троє. Анук боялася почути те, що він збирався сказати.

— Три. Я не розраховував на те, що ти візьмеш з собою дівчисько, — він пронизував Анук зверхнім поглядом. — Робимо так, як я скажу. Кисневі капсули беру я, ти і хлопець. Дівчині капсули нема. В цій ситуації радує тільки те, що нам таки вдалося виїхати за межі Євразійського Континентального Сектору Котомізації. Та, оскільки, цю дорогу я розраховував подолати на флаймобілі, а не пішки, нам ще далеко йти. До того ж, в дівчини може не вистачити кисню, тому відпочивати досить. Йти потрібно вже зараз.

     Анук одночасно переповнював відчай і радість. Радість від того, що вони вже за межею Сектора Котомізації, а відчай від переживання за дівчинку. Вона не вибачить собі, якщо втратить її, бо взяла на себе відповідальність за неї.
     Кілон замінив кисневі капсули в своєму кріо-костюмі, потім в кріо-костюмі Анук і Хітона, та закинув сумку собі на плече. Чоловік був готовий рушити далі в дорогу. Анук підійшла до дівчинки і протягнула до неї свої руки:

— Сая, йди до мене. Я тебе понесу.

Кілон їх перебив:

— Вона піде сама. Ти  не будеш її нести, бо нам потрібно йти незупиняючись. А якщо будеш тягнути на собі, то стомишся і доведеться робити привал. Нам потрібно дійти до ранку, бо без флаймобіля, в одних лише кріо-костюмах ми довго не протянемо. До того ж нас розшукують Котоми, не забувай.
Кисень також має свій ліміт. А будеш нести дівчисько, частіше дихання приведе до швидшої витрати кисню, — слова Кілона здавалися Анук раціональними.

— Якщо закінчиться кисень в Саї, що тоді? — запитала жінка.

— Це не моя справа. Я тобі казав, що ти сама. Дівчисько - це твій клопіт, — він роздратовано махнув головою, повернувся і рушив в дорогу.

     Анук пришвидшила ходу і вирушила за ним, тримаючи дітей за руки. Сая весь час мовчала.

     "Можливо з переляку у неї відібрало мову"? — подумала Анук, але зупиняти на цьому свою увагу сьогодні не було часу. Їм потрібно дійти до світанку кудись, куди веде їх Кілон. Можливо там схованка іншого флаймобіля, чи якийсь будинок, та Анук не запитувала. Кілон здавався їй не дурним чоловіком. Вона подумала, що, можливо, він насправді професор.
     Навкруги було темно, і єдиний звук, що було чути, то був звук пересохлої землі, яка хрустіла під вагою пішоходів.
     Боятися нападу диких звірів було безглуздо. На відкритій місцевості Євразійського Континентального Сектору Котомізації не мешкав жодний дикий звір. Та що там? Жодна жива душа. Ця земля давно вмерла від сонця. І ресурсів для існування людства залишилось зовсім мало.
Дивно, але саме в цю мить Анук думала про віртуальну гру "Грінтер":

     "Як би чудово було жити в тому місці. Бачити всіх отих птахів, пірнати з головою в воду. Вода, вона мабуть прісна?"
    
     І насправді, прісна вода була розкішшю. Льодовики розтанули, від чого підвищився рівень світового океану аж на цілих 80 метрів. Чиста питна вода була справжнім скарбом.
     Думки Анук несподівано перебив Кілон, який підійшов до Саї і однією своєю великою пятірнею, повернув дівчинку до себе спиною. Саме там вставляли кисневі капсули в кріо-костюм.

— Ми скоро прийдемо, але у неї кисень майже скінчився, тому я її понесу, щоб вона менше рухалася і не так швидко витрачала його, — пояснивши Анук, він нахилився над дівчинкою. — Йди до мене. Я понесу тебе. Ех... Навіщо вона її взяла?
    
     Його остання фраза, більше схожа на "бурмотіння під носа" пролунала надто гучно. Навмисно, щоб її почула Анук. Та вона була надто втомлена, щоб відповідати на його випади в сторону дівчинки.

— Йди швидше, — звернувся Кілон до Анук.

— Я більше не можу. Я ніколи не ходила так багато пішки. Для мене це не звично, — оправдовувалась жінка.

     Та Кілона це не влаштувало, він навіть не думав сповільнювати кроки:

— Нам потрібно швидше. Я піду дещо вперед, а ти можеш йти ззаду.

— Добре.

     Кілон швидко набрав ходу. Сая сиділа в нього на руках і несміливо трималась обома руками за його широку шию. На вулиці вже починало світати.
     Анук в супроводі Хітона плелась метрів за десять від Кілона з Саєю. Та вона вже добре могла їх роздивитись. З чим пов'язане таке відношення до Саї, жінка не розуміла. Їй, як і деякий час назад, Кілон здавався неприємним, але зараз Анук більше ні на кого було покладатися.

     Несподівано Хітон почав смикати маму за руку:

— Мамо, мамо, поглянь що він робить!

     Анук спрямувала свій погляд на постаті Кілона з Саєю і побачила, як стрімко вони віддаляються від них з Хітоном. Кримезний Кілон закинув маленьку Саю на плече, як паперову і почав бігти. Сая повисла на ньому не вчиняючи жодного спротиву.
     Анук вхопила сина за руку і, зібравши останні сили, ринулась за дівчинкою. Сталося саме те, чого вона так боялася. Він ще з початку не хотів її брати і кожного разу продовжував ігнорувати. Навіть не дав їй кисневу капсулу. Що сталося? Що він задумав з нею зробити?
     Знесилена жінка бігла, спіткалася і знову намагалася наздогнати втікачя. Вона оцінила приблизну відстань між ними і Кілоном з Саєю. Було більше тридцяти метрів.
     Тим часом Кілон зупинився і швирнув Саю зі свого плеча на землю.

— Ні! Несмій! Ти не маєш права! Ні! — кричала злякана жінка. Вона розуміла, що Кілон хоче позбавитись незапланованої обузи і просто зняти з неї кріо-костюм. Без нього дівчинка не зможе дихати розпеченим повітрям і згорить під сонячними промінням. Кілон тим часом вже знімав з дівчинки такий необхідний для життя кріо-костюм.
     Анук накинулася на чоловіка ззаду і намагалася його відтягти від дівчинки, яка нерухомо лежала на землі без захисного костюма. Кілон однією рукою зняв її з себе і відштовхнув.

— Не заважай! — кивнув він, схилившись над Саєю.

     Анук знала, що подужати Кілона не в її силах. З її очей хлинули сльози. Вона розуміла, що втратила Саю, що дала цьому ненавистному чоловікові скривдити беззахистне дитя.
     Хітон деякий час стояв осторонь, в ступорі і дивився на те, що відбувалося. Та за мить на його обличчі з'явилась ледь помітна посмішка і він підбіг до Анук, яка вже нічого не бачила від сліз.

— Мамо, мамо, не плач, заспокойся. З Саєю все добре. Кілон не скривдив її, — зазирав в очі вмить зрадівший хлопець.

     Анук не могла зрозуміти, що саме має на увазі її син. Вона обережно обійшла Кілона і поглянула на Саю. Дівчинка лежала на землі без кріо-костюму, часто дихала і усміхалась до Кілона.

— Що відбувається? Як?.. Як таке можливо? Чому вона без кріо-костюму не згоріла? Як вона продовжує дихати? Ти хотів її вбити? — сипала питаннями спантеличена жінка.

     Кілон піднявся з землі і вирівнявся у весь ріст.

— Знімай. Знімай костюм. Ми вибрались з території Пекла. А у Саї скінчився кисень і я біг з нею в зону, де він є, — пояснював Кілон.

— Де він є? Його ж ніде немає. Він гарячий і спалює легені... — Анук була шокована. Вона дивилася на Саю, яка піднялась на ноги без кріо-костюму і дихала повітрям.

— Анук, озирнись. Знімай костюм, — запропонував чоловік.

Анук подивилась по сторонам і побачила те, чого ніколи в своєму житті не зустрічала. Навкруги була земля, але на ній замість ромбуватих тріщин виднілось щось зелене. Де не де. Вона наклонилась і простягнула руку. Під її пальцями гойдалася коротенька зелень.

— Трава... — видихнула Анук. — Хітон, сину, трава.

     Хітон сидів в напів знятому кріо-костюмі і обома долонями торкався трави.

— Мама, як у "Грінтері", — Хітон засміявся так голосно, що Анук навіть злякалася, щоб їх ніхто не почув. Та навкруги на сотні метрів нікого небуло.
Вона не розуміла аж нічого і тому хотіла пояснень.

— Кілон... — вона наблизилась впритул до  чоловіка, який сидів на траві.

— Той світ, який ти знаєш, він не справжній. Не зовсім такий, як вам здається. Я розповім тобі все згодом. Зараз нам потрібно знайти будівлю, бо скоро буде дуже спекотно. Кріо-костюми краще зняти і нести з собою. Вони ще стануть в пригоді. Щойно зробимо привал в підходящому місці, я все поясню, — в його голосі більше не звучало напруження.

     Анук з сином мовчки зняли кріо-костюми і рушили в невідомість. Сая відірвалась від трави і попленталась за Кілоном, який майже порівнявся з Анук і Хітоном. Ніхто не промовив ані слова. Їм потрібен був час, шоб освоїтися на новій, трішки зеленій землі.


2020 рік
      На вулиці була середина весни, холод ще вправно пробирався до самих кісток. Лідія причаїлася в розлогих хвойних кущах, які обрамляли по периметру живою огорожею дитячий майданчик. Вона просиділа в них вже добрі пів години. Чекала, поки військові затримають всіх мародерів, які трощили все на своєму шляху і грабували супермаркет. Спочатку дівчина думала взагалі обійти його стороною, але так потрібно було накинути дебелий крюк. Потім вона подумала, що це гарна можливість поповнити свої запаси їжі та води. А після того, як побачила п'ятеро людей у військовій формі і з автоматами, які вправно волокли під скручені руки трьох молодиків, подумала, що зараз супермаркет став одним із найбезпечніших і ситіших притулків на ніч. Тому вона вирішила почекати коли з території відїдуть автівки військових і пробратися в середину великої але самотньої будівлі, щоб там заночувати.
     Коли на вулиці стало тихо, а сирени поліцейських автівок лунали ехом в далечині, Лідія озирнулася по сторонах, в надії нікого не зустріти і тільки тоді вийти зі свого сховку.
     Скляні, колись розсувні, а зараз заблоковані вхідні двері, були вщент розтрощені. Вона обережно переступила через дрібні куски скла, які встелили підлогу при вході і зупинилася. Їй потрібно було точно переконатися, що в приміщенні нікого немає. Вона затримала подих і прислухалася. Навкруги її оточувала тиша. Лідія розслабилася і першим ділом попленталася до продуктового супермаркету, який розташовувався на першому поверсі відразу за рогом.
З продуктів вона взяла солоні крекери, бутилку не газованої води. Підійшла по стелажа з консервами і взяла до рук пару банок індичого паштету, потім завагалася і повернула його назад на полицю. Вона не могла так ризикувати своїм здоров'ям, бо знала, що в консервах може розвиватися ботулізм. А так рано вона вмирати ще не збиралася.
     На другому поверсі були магазини і Лідія знала про те, що там можна знайти якийсь меблевий магазин, вибрати зручне ліжко з ортопедичним матрацом і в комфорті спати до самого ранку. Не те щоб вона раніше була тут, просто в великих торгових магазинах такого типу завжди були продуктові та меблеві магазини. Та вона не хотіла ризикувати, бо тепер в мелбевий магазин міг прийти хтось і крім неї. Хтось такий, хто також міг спостерігати за затриманням мародерів. Тому вона зайшла в аптечну комірку де раніше знаходився склад ліків, надибала крісло і пару табуреток. Виставила їх в рядок так, щоб можна було викинути на табуретки ноги сидячи в кріслі і зручно вмостилася.
     Ще нещодавно цей супермаркет працював, обслуговував покупців, пропонував знижки чи акції.

“Яка іронія"! — подумала дівчина.

     Вона задумалась про те, що раніше мало що могла собі дозволити через постійний брак коштів, а зараз може все. Але саме зараз всі ці такі жадані речі для неї стали зовсім не важливими.
Через пів години вона заснула.