Через незвичний, скажено неочікуваний для нас обох контакт я відчуваю приємне тепло його блідих, здавалося б, холодних вуст. І внаслідок значної сили цього доторку гострі ікла вампіра тиснуть на мої губи.

О Всевишні, та хіба так падають?!

Ті короткі секунди, за які встигаю перечитати у його шокованих червоних очах стільки емоцій, що навіть полічити складно, тягнуться, неначе пекельно-нудні години. Два остовпілі рубіни виглядають із-під густих білих вій, а я ніяк не можу второпати, що зараз, біс мене хапай, відбувається.

До вух долинає глухий і водночас гучний звук чийогось серцебиття. Чесно кажучи, не відразу вдається зрозуміти, кому саме з нас він належить, але потім до мене таки доходить, що це обоє наших сердець зараз так сильно гепають, відлунням віддаючи у скронях.

Умить усім моїм тілом проходиться розбурхане тремтіння, коли пан Кейн починає страшенно повільно відсторонятися від мого рота, ніби хоче розтягнути цей рух на цілісіньку вічність.

І, як тільки бажана дія виконується, він опиняється прямісінько навпроти мого здивованого обличчя, яке з кожною мілісекундою дедалі більше наливається кольором найстиглішої у світі полуниці. Не відриваючи від мене своїх звужених рископодібних зіниць, господар досліджує мою реакцію. Ні… ні, не треба. Ти ж… ти ж так зрозумієш, що я тебе…

У наступну мить я, налякано-цікаво переводячи очі, відразу бачу, як його борлак неспішно рухається, коли вампір ковтає. Будь ласка, не роби цього… Припини на мене так дивиться!.. Прошу, тобі ж не можна! Дідько, і чому мій розум тверезо відвергає, а тіло так шалено відгукується на його дії?!

— Як я м-можу Вам доп-помогти?.. — боязко запитую, нарешті згадавши, що в мене таки є язик і голос. Просто вірю, що хоч якісь звуки, хоч якісь слова зараз повинні отверезити його.

Поки хазяїн лежить на мені, нехай і не всією масою, тілом відчуваю напружений рельєф м'язів його тулуба, що змушує мене ще більше почервоніти. Боже, чому тканина тієї довбаної сорочки настільки тоненька??

— Краще помовч, — тихо промовляє він нерозхриплим звабним голосом, через раптове звучання якого я сильно сіпаюся. Вирішивши послухатися його наказу, страхітливо стуляю очі, поки повіки судомно тремтять, і приступаю до непомітної спроби звільнення своїх рук із-під завалу купи книжок.

І раптом, коли в зв'язку з його розжареним диханням розумію, що рот альбіноса зараз дуже близько до моїх губ, одразу очманіло розплющую очі і в'їдаюся у нього збентеженим поглядом. Кейне, що ти зараз, у біса, хочеш зробити???

Пан Аберхард, не кліпаючи, відповідає на мій позір, підозрілого звузивши свої криваві очиська. Я дико хочу розгледіти у них хоч щось, і як тільки мені це вдається, бачу своє розгублене обличчя і… власні веселкові вічі, у яких відбивається нестерпне бажання того, аби він нізащо не зупинився. Що?

Тільки-но його бліді вуста починають ще більше наближатися до моїх, нізвідки з'являється приглушена мелодія. Пан Кейн тут же завмирає, і ми обоє здивовано кліпаємо.

— Це м-мій браслет-т… — несміливо констатую я, видихаючи йому прямо в губи наповненим багатогранними почуттями голосом, і очманіло зиркаю на засипану книжками кінцівку, прилад зв'язку на якій вібрує і видає знайому музику. Хто б то не був, та він мене врятував! Чи ні?

Альбінос повільно відхиляється від мого застиглого обличчя, поступово переводить очі на джерело звуку, а тоді знову на мене. Далі, продовжуючи так само мовчати, чоловік шумно видихає і потроху підіймається, даючи моїм легеням, врешті-решт, змогу наповну ввібрати повітря.

— Швидше вилазь, — коротко і безпристрасно каже він, досі стоячи на ліктях, а я відразу починаю наполегливо видряпуватися з-під нього і гори книг, яка лежить на ньому разом з регалом.

Потім опиняюся на своїх двох і, без жодних слів, начхавши на чийсь дзвінок, одразу беруся піднімати той порожній стелаж, який подарував нам таку неймовірну, трясця, сцену.

— Що ти робиш? Облиш, він затяжкий, — помічає мої дії пан Кейн, а я лише заперечно хитаю головою, продовжуючи "пихтіти" над тим заняттям.

— Я помітила, — цупко випускаю із себе, до болю стискаючи зуби. Творці, і він лежав на ньому?? Як ти, взагалі, його витримав на собі, що навіть мене не задавив?

Вампір кілька довгих секунд мовчки дивиться на мої наполегливі спроби йому допомогти, а далі починає якось вибиратися, поволі підіймаючись і тим самим спиною підпираючи стелаж.

— Відійди, — з опущеною головою чітко каже альбінос, а я лише суплюся. — Я сказав тобі відійти! — розгнівано викрикує він, а я одразу злякано відстрибую. У цю ж мить мій пан неймовірно швидко відскакує від стелажу і внаслідок неможливої зупинки цієї дії хазяїн притискає мене до такого ж виду меблів, поки до вух долинає гучний гупіт великої дерев'яної коробки, що падає. — Ой, вибач, я не хотів, — досі притискаючи мене собою, каже вампір. Його тіло напружене і навіть трохи гаряче, що відразу починає зводити мене з розуму.

— То, може, вже відійдете? — поступово червоніючи, несміливо белькочу я і уважно зиркаю на його фізіономію, яка, виявляється, є дуже задоволеною. Ей! Потім раптово усвідомлюю, що зі мною досі хтось намагається вийти на зв'язок. — Побачте, я мушу відповісти, — сіпаючи рукою, висуваю важливий аргумент, аби він, врешті, відступив від мене, не змушуючи задихатися через його приємний запах і дуріти через власне гучне серцебиття. Чого ж ти від мене хочеш, поганцю??

Дякувати Всесильним, послухавши моє прохання, чоловік відходить і, видихнувши, прямує до інших стелажів.

— Можеш іти, а я поки піду, скажу слугам, аби потім навели порядок із тим, що ти наробила. Ех, і драбину тепер нову треба купляти.

Я наробила?! Ха! Намагаючись опанувати хвилю обурення, яка несподівано накриває мене, я смикано крокую до десятка крісел, що оточують невисокий дерев'яний стіл, і, діловито всідаючись ув одне з них, дивлюся на браслет. Це ж тато!

— Привіт, квітко. Що там з тобою? Чому так довго не відповідала? — з певною тривогою у спокійному голосі запитує рідний. Та так, з одним гарнезним вампіриськом ледь не цілувалася, але то таке.

— Привіт, татку. Та… Я на кухні обід готувала, була трохи зайнята, пробач, — на ходу брешу я, нервово посміхаючись. Не варто казати йому правду, і то нічим допомогти не зможе, нехай дарма не хвилюється.

— Он як… — тягне чоловік, кілька секунд обдумуючи сказане мною. — Пізно у вас там обід варять, я тобі скажу, — потім із нотками підозри у словах додає він, а я одразу ляскаю себе по чолі, усвідомлюючи, що зараз майже пів шостої вечора.

— Пробач… — тихо мовлю я.

— Та нічого, сонце. Якщо мені треба би було знати чи я міг би тобі чимось допомогти у цьому, ти б мені точно розповіла. Доню, я ж тебе з самого малечку знаю, — ці слова змушують мене на мить завмерти, а потім на обличчя вилазить легенька усмішка, поки душею розливається приємне тепло.

— Дякую, татусю, — щасливо лепечу я, починаючи ще ширше всміхатися. — Я тебе люблю. Сильно-сильно.

— Навзаєм, кицю. Вампір у тебе, мама казала, непоганий, хоча й один із тих зловісних гріхів. Я от думаю, може, він ще свого істинного обличчя не показав? Не будь така наївна, гаразд? Та й що там у тебе нового, взагалі? — ставить питання рідний, а у мене в голові молоточком стукає його фраза: "Може, він ще свого істинного обличчя не показав?" Може… Невже тато справді чує щось недобре? Але ж він з ним навіть ні разу не зустрічався! Хоча… Що я, власне, знаю?

Схожого роду думки починають заповнювати свідомість, вкриваючи її дивною пітьмою.

Усвідомивши, що надовго задумалася, я оговтуюсь і беруся розповідати різні дрібнички, які трапилися зі мною за той час, що ми з ним не говорили. Встигаю розказати і про свій невдалий "перший раз", і про випадок у зброярні, і про ту вечірку, хоча про так званого Даміана лише поверхнево, і багато про мого господаря, тим самим намагаючись змінити тривожну татову думку щодо нього.

Чоловік потім мені повідає про їхні з мамою справи, про те, що ходили вчора до сусідів у гості, адже там святкували чийсь день народження, і ще про те, що мама купила кілька гарних кущів, які вони з нею вчора посадили, доповнивши загальну картину нашого двору.

Коли ж я розумію, що вже занадто довго проводжу ці безтурботні теревені з татом, то підхоплююся із крісла і сумно кажу:

— Мене робота чекає, тату... На жаль, мушу йти.

— Розумію, квітко... Будь старанною, — говорить так по-доброму строго, як уміє тільки він, а я вкотре за цю розмову всміхаюся.

— Угу! — чітко киваю, заряджаючись від нього духовною силою і міццю.

— Все, щасливо, — мені здається, що це його фірмова репліка.

— І тобі, — після цього батько перериває зв'язок, а я відправляюся на пошуки мого хазяїна.

Дякувати Богам, довго блукати бібліотекою не доводиться, адже шуканий об'єкт спокійно займає одну з канап біля ще одного великого столу. Я обережно ховаюся за недалекий стелаж, що трапляється мені на шляху, і починаю безцеремонно стежити за гарненькою персоною господаря.

Нога покладена на іншу ногу, руки тримають якусь старовинну книгу, а аристократичні пальці коли-не-коли перегортають пожовклі сторінки. Поки красиві очі кольору рубіна безжалісно поїдають кожне слово, вельможне чоло час від часу хмурніє у процесі суплення білосніжних брів. Мить – і він змінює положення, комфортніше всідаючись у сусідньому кріслі, потім поправляє молочно-білу чуприну і діловито підпирає голову широкою долонею. Ой, який же ти ладний!

Продовжуючи цікаво його роздивлятися, я раптом наступаю на якийсь зім'ятий папірець, через що дивний звук підозріло чітко розноситься великим приміщенням. Я здивовано дивлюся на той аркуш, а далі знову переводжу свою увагу на пана Аберхарда, і в цю ж секунду злякано спискую і застигаю, бо він уже стоїть навпроти мене, пропалюючи питальним поглядом із висоти свого зросту. Якого біса ти так швидко переміщаєшся?!

— І що ми тут робимо? — нетерпляче запитує вампір, схрестивши руки, одна з яких тримає книгу, на своїх міцних грудях, що спокусливо обтягнуті сорочкою. Я лише розгублено витріщаюся на нього.

— Ем… — невпевнено заїкаюся і відразу починаю задкувати, можливо, таким чином бажаючи втекти від тієї незвичної близькості, яка відразу діє на мене, змушуючи обличчя загорітися, а тіло кинутися у жар.

— Куди це ти зібралася? — цікавиться блідошкірий чоловік, помітивши мої спроби уникнути маленької відстані між нашими тілами, а потім (агов!) береться підходити дедалі ближче, що відгукується у мені ще більшою панікою. Та чому я не можу йому нічого відповісти??

Тільки-но моя спина зустрічається із черговим стелажем, я хутко намацую першу-ліпшу книгу і витягую її із полички. Потім виставляю перед ним і чітко кажу:

— Я лишень шукала цю книгу! — побачивши предмет у моїх руках, альбінос здивовано зупиняється. Потім кілька секунд мовчить, а тоді тихо пирхає і стукає мене по голові тією ж книжкою, яку тоді читав. Я нерозуміюче виглядаю з-під неї, досліджуючи усміхнене обличчя господаря.

— Ходи, дам тобі одну на дослідження, а то "Техніка зваблення вампірів" нам зараз нічим не допоможе, — почуваши назву книги, яку тримаю в руках, я наливаюся червоною фарбою аж до самих вух, поки пан Кейн розвертається і крокує до столу. Та що ж це?! Я н-не спеціально… чесно…

Після певного оговтування я повертаюся до чоловіка і, соромливо взявши від нього якийсь старезний фоліант, сідаю і починаю старанно вишукувати у ньому все, що може стати нам у пригоді для зняття того поганючого закляття. Якщо це ще воно.

Під час цього процесу ніхто з нас нічогісінько не говорить одне одному, що іноді доволі напружує. Але коли я повністю занурюся у дослідження великої книги, подекуди вдихаючи її застарілий запах, то зовсім не помічаю цього.

За здоровенними вікнами бібліотеки вже повним ходом володарює ніч, що змушує мене на секунду згадати, що ми й обід, і вечерю проґавили. На нашому столі горять зо три канделябри, добренько освітлюючи пожовклий папір, а до вух інколи долинає звук чиїхось кроків із коридору чи страхітливого завивання вітру знадвору.

Я хочу сидіти так і далі, та мій шлунок, нахабно протестуючи, починає верещати про нестачу харчу. Тоді ж ловлю на собі дивний погляд мого вампіра, який змушує мене вкотре за цей день почервоніти.

— Гаразд, на сьогодні, думаю, досить. Я зібрав певну кількість інформації, тому буду її зараз аналізувати. Продовжиш уже завтра, — спокійно, зітхаючи, говорить пан Кейн, встаючи зі стільця і відкладаючи книгу на стіл, а я питально здіймаю одну брову, поки він починає прямувати до виходу.

— "Продовжиш"?

Згодом теж підіймаюся і тупцяю за ним, залишивши фоліант у кріслі.

— Так, тому що мене два дні не буде в особняку, — не дивлячись на мою стривожену персону, дещо втомлено повідомляє альбінос, а потім ми обоє виходимо з приміщення.

— Зрозуміло… — сумно тягну я, переварюючи почуту новину. — А чому? — схвильовано дивлюся на нього, поки наша пара крокує тьмяним порожнім коридором.

— Є деякі… справи, — хах, ти що, справді думала, що він тобі конкретно відповість? Як наївно. — Доки мене не буде, не пробуй зв'язуватися зі мною, зрозуміла? І намагайся, будь ласка, не натрапляти на Вайгара. Хоча йому і так буде дуже зле, якщо вип'є твоєї крові, але я просто не хочу, аби він лякав тебе чи робив боляче.

Ага, зробити мені боляче маєш право лише ти, еге ж?

Моє обличчя хмурнішає і я приречено опускаю голову. Як же це… Навіть поговорити через браслет не можна буде…

— Я постараюся, — ледь чутно кажу, намагаючись не викрити гіркої образи у голосі. — Я, мабуть, уже піду до своєї кімнати, — несподівано заявляю, а він одразу здивовано зупиняється.

— Але ж ти ще не їла, — чоловік висуває важливий аргумент мені в спину, коли я починаю іти в протилежному боці, адже саме там є мої покої.

— Нічого, я вже неголодна, — чесно відповідаю я, відчуваючи всередині холодну порожнечу. — На добраніч, пане Аберхарде, — безпристрасно кажу наостанок, навіть не повертаючись.

— На добраніч, Глоріє, — через долю секунди тихо чую ззаду, а серце болісно стискається від того, з якою провиною звучить його приємний напівбас.

Скажено хочеться зупинитися, розвернутися і чимдуж побігти до нього, і я таки припиняю ходьбу, але… Що я зараз робитиму? Що казатиму, коли прибіжу? І чому, взагалі, образилася на нього? Бо не довіряє мені? Невже саме тому?

Нерівномірно видихнувши, знову починаю іти до своєї кімнати, з кожним кроком дедалі глибше занурюючись у бурхливе, темне море роздумів і заплутаних емоцій, що, наче павутиння небезпечного павука, обмотують мене.

Через незрозумілу безпорадність і дурне незнання міцно стискаю руки в кулачки і придушую у собі відчуття самотності, яке миттєво огортає мене, коли я опиняюся біля внутрішнього боку власних дверей.

Чому раніше ця кімната ніколи не здавалася мені настільки великою і порожньою? І які ж у нього справи, що аж два дні не буде тут? Можливо, це зв'язане з чоловіками, які тоді, на шляху до Евеліни, зупинили нашу карету? Чи він збирається зустрітися із тим убивцею? Але для чого? Хоче просити, щоб той зняв із мене це закляття?.. І, знову-таки, все лише для власної вигоди…

Аби нещадна тиша повністю не поглинула мене, я вмикаю радіо і починаю неспішно перевдягатися у спальне вбрання. Там якраз триває якась монотонна стрічка вечірніх новин, як раптом голос ведучої перериває екстренне повідомлення журналіста. Уникаючи формальний початок, вслухаюся у чіткішу інформацію:

"— Приблизно три години тому на вулиці Хижій міста Фімлaйнбу́рг було скоєно жорстоке вбивство одного з вельможних вампірів клану "Ателіс", якому ми зі свого часу приписували звання Доброзичливості. Кажуть, що вбивцею, імовірно, став уже відомий своїми попередніми вчинками Даміан. Якщо десь побачите високого чоловіка у темному плащі, з маскою на пів обличчя і блакитними очима – відразу повідомте в найближчий відділок охорони, — пан намить замовкає, а потім знову тривожно продовжує: — Зараз мені розповіли, що заміною "святому" вампірові планують зробити Жáна Йóннера, близнюк якого, до речі, себто Ян Йоннер, входить до складу великої сімки "Фотейно", і носить звання сьомого смертного гріха – Ліні".

Здеформований технікою голос ще через кілька схожих речень стихає, а потім знову продовжуються звичні новини.

Я остовпіло стою і шоковано дивлюся на радіо, немов воно може (має?) якось заперечити почуту мною інформацію. Ще одне вбивство?..

Але… Тепер це не просто тріо вампірів, як тоді, а один із так званої святої сімки "Ателісу". А це вам вже не аби хто. Знову цей Даміан… Що він задумав? Хоче всіх чотирнадцятьох відомих вампірів повбивати? Але для чого? Нащо йому їхні смерті? Він думає, що таким чином досягне справедливості для аімерів? Але ж…

Несвідомо хапаюся за зап'ястя правої руки і непомітно сіпаюся.

Потрібно, щоби влада швидше з ним розібралася, а то мій господар буде у чималій небезпеці... Впевнена, що Даміан ніколи не нападає зненацька, а завжди детально продумує свій план, та… Що таке тоді було там, у саду, на тій вечірці? Він же ж міг запросто вбити пана Кейна, то чому не зробив цього?? Не хотів скоювати вбивство на очах у його аімера?

Я повільно натягаю на себе камізу і залізаю під ковдру, тривожно хапаючись за подушку.

Дійсно… Мабуть, у цьому є частина правди, бо він, може, не хоче, аби рідна раса вважала його безжалісним монстром, а не світлим визволителем. І все ж таки, що коїться у його голові? Та й, до речі, якого дідька на радіо говорять про щось жахливе кожного разу, коли я його вмикаю, аби заспокоїтися? Якісь занадто дурнуваті збіги.

Не встигаючи ще краще проаналізувати недавно почуте і те, що встигла прочитати у фоліанті про певні заклинання, я дозволяю дивним чарам занурити себе у таємничий світ снів.

*****

Що ж, повинна визнати, що один день без мого пана давався мені дуже і дуже складно, а другий – ще гірше.

Зараз я, готуючи вечерю, пораюся із пані Геллою на кухні, адже лише тут, разом із нею, я можу хоч трохи забути про відсутність вампіра в домі, тим самим не дозволяючи відчуттю покинутості і ниючої туги охоплювати мене.

Весь час, поки ми з жінкою говоримо про всілякі дрібниці, вона коли-не-коли робить мені зауваження щодо задуманості чи засмученого виразу обличчя. Мені ж залишається лише невинно просити пробачення і сподіватися, що вона не подумає, що ці зміни з говіркої допитливої дівчини на замислену і скорботну відбуваються через вродливого альбіноса, який, бачите, необачно взяв моє серце в облогу і досі, напевно, навіть не підозрює про це. А воно-то тепер своїми наївними оченятами дивиться на нього, щиро довіряючи. По-дитячому бажає, аби він ніколи не відпускав із цього полону і завжди оберігав. От дурненьке…

Не знає ж любе, що його чесні почуття зовсім не потрібні. Що їх може поглинути темрява цього жорстокого світу його нерозгаданої особистості…

Ще з учорашнього дня, коли я прокинулася від незрозуміло кошмару, мені здається, що без пана Аберхарда у мене наче якась ломка починається. Так собі обережно ходиш маєтком і всім єством надієшся зустріти його за кожним черговим поворотом, почути якесь гостре слівце, сказане рідним оксамитовим голосом, побачити неймовірні червоні очі, що заглядають у найпотаємніші закутки душі, завмерти від краси грайливої усмішки на блідих вустах і ненароком доторкнутися до майже завжди холодної шкіри.

Ех… Що ж ти зі мною робиш, Кейне?..

І я ще повинна отак служити тобі приблизно тридцять років, кожного клятого дня приховуючи ці почуття, що з будь-яким зустрічним поглядом розгоряються у мені дедалі сильніше.

То… Як я повинна їх у собі побороти? Знаю же ж, що аж ніяк не мусила закохуватися, що не мушу кохати тебе, та все ж не розумію, що з цим робити... Що такого ти повинен витворити, аби я розлюбила тебе? Щоб зненавиділа чи стала байдужою, якою і мала б бути? Що мені з тобою і собою вдіяти?..

Повечерявши у доволі напруженій тиші, я дякую і відправляюся до своєї кімнати, де перевдягаюся і, поволі залізши до ліжка, повністю закутуюся у ковдру, наче вона може сховати мене від неприємного болю і не дати дурному жалю жодної можливості знову захопити свідомість.

Не хочу плакати, як це робила вчора... Чому мені настільки сумно, якщо я розумію, що він не пішов назавжди? Всемогутні Боги, дурепо, його немає всього два дні, а ти вже божеволієш від самотності. Глоріє, твоя потреба у ньому вже якась надто сильна, якась ненормальна. Заспокойся, нарешті, він ж має повернутися. Уже завтра… Повернеться…

Щойно я повністю усвідомлюю ці слова, моє серце починає вибиратися із густої пітьми одинокого горя і битися частіше у трепетному передчутті нашої майбутньої зустрічі. Я хочу його побачити. До щему у сонячному сплетінні хочу його побачити. Хочу чимшвидше подивитися у ці загадкові червонющі очі, зігріти шкіру рук і, як раніше, потай милуватися неземною вродою мого незвичайного господаря.

От тільки… Варто ще пережити цю трикляту ніч. Одну-однісіньку ніч. І я вже знаю, що вона, як на зло, тягтиметься жахливо довго.

Через ці думки холодні кігті мороку знову беруть мене у свої моторошні обійми, затягуючи дедалі глибше у непроглядний смуток. Невже навіть кілька нещасних годин не можу прожити, не думаючи про мого вампіра?..

Та ж у моєму житті тих годин чи, врешті-решт, днів було до біса багато! Так чому мені так складно без нього? Чому ж я за такий короткий проміжок часу настільки сильно у ньому загубилася?

Певно, не помічала цього, коли він майже завжди був десь поруч, коли знала, що у будь-який момент можу прибігти до нього чи поговорити через браслет… А тут знічев'я бац – альбіноса немає у моєму полі зору цілих два дні. Два нестерпних дні…

Раптом відчуваю, як по щоці стікає цівка сльози, внаслідок чого здригаюся, тоді, спантеличена, швидко витираю її долонею і голосно шморгаю. Кейне, прийди швидше, будь ласочка, а то без тебе я справді мерзну… Дуже мерзну…

Провалюючись у свою особисту драму, я і не помічаю, як поступово засинаю.

Але, на жаль, довго спати мені не вдається, бо лишень підсвідомістю пробігається якийсь страхітливий кошмар, я одразу прокидаюся, усвідомлюючи, що щойно кричала.

Легені швидко здіймаються, поки їхня хазяйка, вся у холодному поту, ненаситно хапає ротом повітря і тут же ж закашлюється. Ох, як горло пересохло… Води… варто піти випити води.

Через довгу хвилину моє змучено тіло, що досі дрібно труситися, неспішно підіймається, сідаючи на ліжку, і я беруся руками за голову. Мені ледве вдається почути власні думки, тому що серце зараз настільки сильно гупає, що складається враження, наче ще кілька секунд – і я остаточно здурію.

Що ж це таке? Боже, що зі мною без нього відбувається? Чому мені снилося, що його вбили? Це ж не віщий сон, ні?? Бо в мене і таке бувало… Ні, Глоріє, припини про це думати! Негайно припини!

Я повільно стаю на ноги, беру ліхтар до рук, навпомацки вмикаю його і, коли сонними очима дивлюся на годинник, ледве бачу другу ночі. Довго ж я так мучилася, якщо лягла біля десятої…

Після того, босоніж вилізши з кімнати, поволі бреду до кухні, бо ж у туалеті вода не конче для пиття, а мені ще лимонного соку до неї додати хочеться.

Голова опущена у роздумах, стопи, не поспішаючи, тупають до потрібного місця. Але я неочікувано завмираю, коли до мої вух, прорізаючи цю гнітливу тишу, долинає до болю знайомий голос:

— Ой, і чому ж ми у такий пізній час не спимо? Що, без Кейна складно заснути?

Тіло смикається від огиди його хтивого тембру, поки згадую, що до цього часу мені чудово вдавалося виконувати прохання мого хазяїна. А тут раптом таке…

Мамо, що ж робити?

— Чому мовчиш? Невже думаєш, що Кейн покинув маєток через ті свої "важливі справи"? Тю! Та він ж пішов із вампіршами розважатися, дитинко! Думаєш, я його не знаю? Чи ти, може, забула, яке в нього прізвисько? — Вайгар підло посміхається, як тільки я підводжу на нього приречені очі. У наївній душі від його слів з'являються грубі тріщини, що завдають мені пекельного болю. Ні, ти брешеш, цього не може бути…

— В-він… — із відчаєм починаю я, знову опустивши погляд. За одну мить у голові прошмигають усі спогади про мого вампіра, про його добру усмішку, про турботу і підтримку. — Він… він не такий!!! — голосно верещу я, невідомо звідки набираючись незвичної відваги і впевненості, а брюнет здивовано кліпає. — Пан Аберхард не такий! Ти його зовсім не знаєш! Він ніжний, добрий, чуйний, завжди допомагає мені і весь час піклується про мене! Саме тому я його кохаю!! — лишень усвідомлюю, що саме щойно прозвучало з моїх вуст, я тут же швидко закриваю рот долонями, випустивши ліхтар. Ні, ти не повинен був це чути. Ні, тільки не ти…

— Он воно що… Виявляється, мої підозри були правдивими, — його золотисті очі загоряються якимось жахливим вогнем, а моє серце налякано тьохкає. Потім кровопивця діловито підкочує рукави чорної сорочки і починає впевнено йти до мене. — Тепер із тобою буде ще цікавіше бавитися.

Емоції на його обличчі від цієї задоволеної фрази я уже не бачу, бо хутко розвертаюся і, намагаючись щосили побороти страх, змішаний із гірким відчаєм, беруся бігти коридором. Гадки не маю, куди, просто подалі від нього! Більш нічого не хочу чути з його бридкого рота!

— Куди зібралася, паскудо?! Не втечеш! — ззаду чую я, поки горло ще більше висихає через спрагу, а м'язи ніг настільки напружуються, що починають боліти.

Хоч і сказала собі, що не вірю йому… Хоч і сказала, що він бреше… Та чому ж тоді так боляче від його слів? Чому сльози знову біжать по обличчю? Невже всі закохані люди такі вразливі??

Місяць, що час від часу визирає з-за хмар, дозволяє не забитись на чергових сходах. Так, без ліхтаря кепсько. Один поворот, другий, сходи наверх, знову поворот, ще один довгий коридор, а сили вже давно почали полишати мене, і це дуже-дуже недобре! Я ж не зможу від нього так вічно тікати, треба щось придумати! Кудись сховатися! Ех, тільки б знала, де кімната пані Гелли!..

Я завертаю за чергову стіну і зупиняюся, стараючись якнайтихіше урівноважувати збите дихання.

— Вирішила побавитися зі мною у хованки? — долинає до мене просочений хижим азартом тембр. — Не забувай, сонце, що у вампірів такий гарний нюх... — тихо тягне він, і я ошелешено усвідомлюю, що його персона зараз прямісінько за тим поворотом, біля якого ховаюся, а звірячі жовті очі пропалюють мене голодним поглядом.

Паскудство! Вічно я у такі моменти забуваю важливу інформацію! І як мені тоді від нього втекти??

Радіючи, що змогла хоч трохи перевести подих, щосили відпихаюся від стіни і мчу далі, жадібно шукаючи у пітьмі хоч якісь прочинені двері, аби заскочити до них, а далі – буде те, що буде!

Та не встигаю я достатньо розбігтися, як його рука міцно хапає мене ззаду за спальне вбрання і цим же ж різко зупиняє, через що я закашлююся і ледь не валюся з ніг. Потім він бере мене за обидві руки і, стискаючи зап'ястя аж до болю, здіймає їх догори. Яка знайома ситуація, побий мене грім!..

— Ой, а я тебе спіймав, — грайливо каже Вайгар мені прямо в розчароване невдачею обличчя, а я лише жмурюся, намагаючись вирватися із його сильної хватки, поки приречені думки розривають свідомість. Будь ласка, допоможіть мені! Допоможіть хоч хтось!

Раптом у голові щось тенькає.

Але ж… Але ж це… марно. Хто буде вештатися особняком у другій годині ночі?.. А що він сам у такий час тут робив??

— Ну ж бо, говори щось, проси про допомогу. Але не забувай, що твого коханого пана зараз немає. Він тобі нічим не допоможе, золотко… — єхидно облизуючи губи, зловтішно шепоче на вухо вампір, а я лише тихо зойкаю, вкотре не маючи змоги спинити сльози відчаю. Беруся смикатися, але нічого не вдається – він вдало ухиляється від моїх спроб зачепити його. Гадство…

Не буду я нічого говорити, якщо ти так хочеш почути мої благання, виродку! Краще вже мовчки схлипувати!..

Та несподівано мене наповнює дивна впевненість і, чи-то перестрашено, чи-то сміливо глянувши у те самозакохане обличчя, я плюю прямісінько йому в очі. Через це він миттєво відпускає мене, аби протерти лице.

— От погань… — оговтавшись, розлючено гарчить брюнет, коли я вже починаю якомога швидше бігти коридором, знову шукаючи хоч якийсь відчинений вхід до будь-якого приміщення.

Коли повертаю за ще один бік, нарешті, бачу в одній із кімнат тьмяне світло. Всевишні, це мій довгожданий порятунок! Ноги починають прискорюватися, а серце скаче і від навантаження, і від щастя, що зможу сховатися.

Проте щира радість умить зникає, як тільки я помічаю, що світло в тій кімнаті раптово гасне і двері зачиняються, коли я ще не встигаю добігти. Ні! Ні, не треба! Хто б ти не був, не лишай мене з ним наодинці, благаю!

Поки до вух долітають погрози злого кровопивці, я прилітаю до потрібної кімнати і з усієї сили смикаю за клямку. Тут же ж двері, на превелике щастя, піддаються і мої очі шоковано розширюються, лишень у напівтемряві натрапляю на два кришталево-чистих рубіни. Кілька секунд я, завмерши, стою навпроти входу до приміщення і витріщаюся на такі ж до неможливості здивовані очиська мого (цитую) коханого господаря, який стоїть біля ліжка, освітлений сяйвом місяця.

Та тільки-но голос його двоюрідного брата знову звучить, але вже значно ближче, у мій бік, інший вампір миттю зривається із місця і, схопивши оторопілу мене за передпліччя, хвацько тягне всередину кімнати.