2786 рік, федерація Аларіс.
Безшумно від'їхали двері й у кімнату зайшов худорлявий чоловік. Мужнє обличчя, коротка зачіска, він ніби щойно зійшов з постера, що рекламує новий голофільм. Лише біло-помаранчева форма видавала в ньому працівника наукової станції.
- Тато! - скрикнув радісно хлопчик. Він вже готувався до сну й не очікував візиту батька. Сьогодні другий день тернія, тобто, робоча зміна закінчилася б далеко опівночі.
- Привіт, малий! - відгукнувся чоловік, підхоплюючи дитину на руки.
- Тебе відпустили раніше? - малі рученята охопили шию дорослого.
- Ага, Тіто дав дозвіл. Мама ще не прийшла?
- Ні, ще на третій палубі, - сумно відповів хлопчик.
- Третя… це там, де торговий корабель прийняли?
- Ага, але після піратів від нього мало що лишилося...
- Звідки знаєш?
- Та вся мережа вже знає. І мама встигла розповісти. Ще й нашого меддроїда забрала. Казала, що власних, з медкорпусу, може й не вистачити.
- Вся - не вся, а от твій батько не в курсі, - відповів чоловік, опускаючи сина на розстелене ліжко.
Підкорюючись командам нейромережі, запрацювали системи розумного дому. Світло у кімнаті почало згасати, лишаючи лише черговий, блідий вогник під керамопластиком стелі. Стиха заграла заспокійлива музика. В повітрі кімнати відчувся тонкий аромат трави “тха”. Дивним чином, вона мала заспокійливу дію на центральну нервову систему. І це було єдине, що могла експортувати до Федерації планета Ліоан.
- Тато, ти ж розповіси мені оповідку на ніч?
- Ну, коли я так вдало прийшов, то певно, що розкажу. Яку ти бажаєш? - чоловік присів у магнітне крісло, що висіло поряд з ліжком. У приміщення безшумно в'їхав малий дроїд. Маніпулятори тримали тацю з гарячою кавою. Чоловік із вдячністю прийняв кружку та примружив від задоволення очі, зробивши невеличкий ковток.
- Про живий корабель, - позіхнув хлопчик, ховаючись під ковдрою.
- Ну, тоді слухай. Колись, давним-давно, жив собі хлопчик...
***
Все почалося з закордонної поїздки. Фірма, на якій він працював технологом по виробництву сублімованих раціонів, отримала замовлення із Мексики. Досить прибуткове, що і стало причиною відрядження. В той, 2075 рік, людство вичерпало відновлювальний ресурс планети. На стільки, що довелося ставити харчову промисловість не просто на виробничі колії, а на гіпертунельні шляхи розвитку. Сублімати, концентрати та харчові замінники стали порятунком від тотального голоду. При низькій ціні, хімія повноцінно задовольняла потреби організму. І от, відрядження.
Ніякого клопоту йому це не принесло. Ні сім'ї, ні родичів, тож він одразу погодився. Та і завдання було не складне - допомогти у налагодженні виробничої лінії.
Декілька годин континентальним тунелем, переліт аерокаром й от він стоїть під нестерпно пекучим сонцем Хуан - Альдамо. А десь поряд Дуранго, Санта-Барбара та пекельна Сьера - мадре. Залишилося взяти таксі й можна вважати, що він вже на місці. Але зіграло друге Я, котре було справжнім мандрівником, охочим до нових вражень. Пройти декілька кілометрів передмістям, поглинаючи місцевий колорит, що може піти не так?
Побудувавши у нейромережі маршрут, пішов у вказаному навігатором напряму. Та далеко відійти не встиг, у найближчому ж засміченому провулку в спину встромилися гострі голки, якими одразу побіг розряд шокера. Тіло сіпнулося і затремтіло, завалюючись на брудний, розпечений асфальт.
- Попалася, рибка! - прохрипів незнайомий голос. По носі вдарило неприємним смородом перегару і поту.
- Під руки бери. В мене спина болить, - пискляво додав другий.
Його, ще безпорадного, підхопили й потягли до припаркованого за рогом пікапу. Наче мішок зі сміттям, закинули на борт. Весь цей час, він намагався покликати на допомогу, але язик не слухався. Про можливість нейромережі навіть згадати не встиг.
- Вколи йому бовтанку, - долетіло до вуха. Самого уколу вже не відчув, але свідомість розплилася свіжим медом, розмазалася й загасла.
Далі все було таким химерним, примарним, наче це не він й усе відбувається з кимось іншим. Але безмірна глибина забуття все ж інколи відпускала. Тоді мозок хапав уривки навколишнього дійства, що були більше схожі на фантазії божевільного: різкий сморід дезінфектантів, фігури у дивних спецкостюмах й біле, яскраве світло. Ще йому запам'ятався писк пристроїв та уривки перемовин невідомою мовою. Але в якийсь момент і це припинилося.
Скільки минуло часу? Що відбувалося? Безодня прийняла його у свої обійми, наспівуючи безмовну колискову.
Раптом, спокій порушив гучний мерзенний писк.
- Пі-і-п! - пролунало у мозку.
- Пі-і-п, піп-пі-і-іп, - повторилося знову.
- Що за фігня? - запитав в себе, й здивовано завмер. Не тілом, ні. Того взагалі не відчувалося. Уява, візуалізація - ось те, що давало надію.
- “Запуск активації системи.” - з'явився перед ним дивний напис.
- Трясця, що відбувається? Де я?
- “Активація нейронної матриці.”
- Гей, хтось мене чує?! Я громадянин іншої держави! Ви не маєте…
- “Проводиться додаткова кореляція” - його наче вдарило струмом.
- Гей?!
- “Віртуалізація лімбічної системи - 10%”, - продовжувало інформувати бездушне сповіщення.
- Боже, що коїться… - майже схлипував він.
- ОЦПК - тестовій групі: “Готовність десять секунд”, - несподівано додався незнайомий чоловічий голос.
- “Віртуалізація лімбічної системи - 45%”, - випірнуло чергове сповіщення.
- Сім, шість…
- ...75%
- Три, два, один!
- ...100%. Увімкнення!
- Старт!!! - вигукнув динамік.
Пітьма блимнула, примружилась, змінившись темним, безмежним простором з тисячами яскравих цяток. Зір несподівано розширився, відкриваючи панорамну картину. У просторі висіло два десятки невеликих, довгастих зорельотів. Ліворуч, наче велетенська блакитна куля, зависла Земля, а зовсім поряд - укритий кратерами Місяць. Десь там, під склопластиком та силовим полем, сховалася місячна база. Але роздивитись все це він не встиг. Щось загарчало, зашипіло й клацнувши, штовхнуло у спину. Світ потонув у яскравому спалаху, зорі зникли, а невідома сила потягла за собою, наче він був прив'язаний. Мить і все скінчилося. Навколо був той самий безмежний космос. Сталеві тіла кораблів зникли як зникла й Земля з її супутником. Розгубленість, паніка, жах невідомого охопили його.
Спроба розгледіти себе ні до чого не призвела. Рух головою лише змінював кут огляду. Жалюгідні потуги рухати кінцівками, призвели до того, що його почало крутити навколо своєї осі.
- “Зареєстровано суперечливу активність. Виконується автоматична стабілізація!” - сплила знайома табличка. Тепер вона була віртуальною. Неонові літери машинного тексту світилися рівним рядком просто перед поглядом.
- Де я? - вже без сили запитав чоловік, поглинутий несподіваною апатією. Але разом з нею прийшла чіткість мислення.
- “Координати невідомі. Перевірка даних. Збій! Перевірка… Збій!” - замиготіло сповіщення, - У вас є одне непрочитане повідомлення. Бажаєте ознайомитись?”
- Так! - в ту ж мить перед ним сформувався білий аркуш паперу, на якому рівними літерами був записаний моторошний, нереальний, смертельний вирок:
“ Привіт, Олеже! Якщо ти це читаєш.. Ха-ха, навіть не уявляю як воно тобі! Ми тут виконували одне замовлення латиносів й тепер ти унікальний чувак. Точніше, корабель, ага. Вони тебе відцифрували та перетворили на штучний інтелект з психоматрицею. Уявляєш? А тіло десь викинули на поживу койотам. Я тут сам офігіваю! Ці мексиканці взагалі пришиблені. Якби не побачив твій ідентифікатор, цього листа б не було. А так - привіт тобі із Вінниці, земляче. Хоча, зараз, напевно, ти вже гойдаєшся там, на крутих двигунах, серед космосу... Та і скільки в тобі від тебе ж справжнього - ніхто не знає. Був радий знайомству, успіхів там. А щоб дуже сумно не було, знай, ти тепер перший у світі живий корабель. Ще й перший відцифрований. Звучить, скажи? Зворотного листа не пиши, ми тобі таку функцію не прикрутили. Нам розголос не потрібен, сам розумієш. Звикай, корабель тепер буде твоїм тілом. Бувай, аміго!”
- От вилупок, - майже спокійно відреагував перший на Землі штучний інтелект.
Вже дочитуючи сповіщення, він потрапив під вплив закладених алгоритмів. Спеціально розроблені програми блокували надмірну активність системи, та завантажували нові масиви даних, поступово розчиняючи особистість у новому середовищі існування.
Зір замінили всюдисущі камери. Смак і нюх - різноманітні аналізатори, а тіло стало самим корпусом корабля-розвідника з бортовим номером "HJ- 19". За рух відповідали малі іонні двигуни, та експериментальна установка для гіперпросторових стрибків. Остання зараз активно охолоджувалася, поповнюючи заряд.
На фоні повної дупи, у якій він опинився, був і несподіваний бонус - програмна система керування з власним штучним інтелектом. Не таким, як він, більш примітивним, але…
- “Малий”, - так він назвав свого підлеглого, - де ми? Щось мені здається, що нас тут не зустрічають.
- Проводжу аналіз, - прийшла відповідь.
- Можеш не квапитись, в нас тепер купа часу.
- Місце старту - місячна орбіта. Точка прибуття - орбіта Марсу. Під час стрибка зафіксовано сторонню активність. База координат видалена. Заміна команди - випадкова генерація. Точка прибуття - невідомо. Проводжу перевірку зоряних карт.
- От, ти ще перевіряєш, а я вже знаю… ми у повній дупі.
- Збігів не знайдено. Місцеперебування не визначено. Запитую зв'язок з Об'єднаним Центром Підкорення Космосу. Зв'язку немає… Відправляю повторний запит. Зв'язку немає… Залучення резервного аварійного маяка… Виявлена несправність… Маяк пошкоджено… Запитую зв'язок з…
- Та, схаменися! Я ж кажу, дупа…
- Команда не зрозуміла.
Ще пів години він перевів на оцінку ситуації та ознайомлення з новими можливостями. Приємною несподіванкою стала наявність у пам'яті теки з музикою. І вже через мить у порожній рубці лунала знайома, за земним життям, музика.
Система, в якій він опинився, була подвійною. Блакитна й червона зірка оберталася навколо свого барицентру, демонструючи усім охочим захопливий танок. Однак, мільйони років на цій виставі місця були порожні. До цього моменту. Також реєстратори повідомили про наявність чотирьох планет: двох карликових, одного газового гіганта та планету земного типу. Остання чимось була схожа на Марс. От якби йому пощастило і тут була якась екзопланета, схожа до звичної землі. Хоча, а яка йому тепер різниця?
- Реєструю жорстке первинне випромінювання. Система активного захисту увімкнута, - не встигло відлунати перше тривожне сповіщення, обриваючи сумні міркування, як за ним пронеслося друге:
- Реєструю наближення астероїдного поля. Небезпека! Небезпека!
Поки Малий тріскотів, корабель вже почав змінювати курс, відхиляючись від небезпечної траєкторії. Коли небезпека минула, прийшов час розмірковувати над своїми подальшими діями. Можна залишатись й надалі у цій системі, слухаючи по колу одну й ту саму музику, і копирсаючись у власній цифровій душі. Та це шлях в нікуди. Через деякий час активний захист вичерпає власний ресурс, почнуть виходити з ладу контури та модулі. А що далі чекає його? Повторна смерть? Чи одвічне блукання примарою у безлюдному космосі?
Можна сісти на місцевий аналог Марсу. Але це нічим не краще… Так, у роздумах, він проводив один день за іншим. Насправді був ще один варіант - гіперстрибок. Але не маючи жодного уявлення про своє місцеперебування та пошкоджені бази, такий крок був рівнозначним самогубству. Точка виходу могла збігтися з якоюсь планетою, або взагалі пеклом розжареної зірки. А могла і не збігтися. Так пройшов ще один тиждень. І все ж він наважився.
- Малий, ти хоч і програма, але я радий був знайомству, - сказав він, в останній раз перевіряючи готовність. Корпус корабля вібрував від роботи установки. Йшов останній відлік перед стрибком у незвідане.
- Команда не розпізнана.
- Як був дурнем, так і лишився, - зітхнув Олег, подумки віддавши команду “Пуск”.
Автоматика увімкнула максимальний рівень безпеки, ховаючи корабель за силовим полем. Стрибок.
Зорі розтягнулися, злилися білим спалахом, що затопив усе довкола. Час уповільнився й в ту ж саму мить все зупинилося. Навколо знову той самий холодний космос, якому байдуже до своїх дрібних жителів. Але в цей раз пощастило набагато більше. Прямо перед ним, повільно рухалася блакитна планета. В першу мить він навіть зрадів, що знову опинився вдома, на Землі, але обриси материків виявилися не знайомими. Та й місцеве Сонце мало зеленуватий відтінок. Такими ж незнайомими були й чотири монструозні конструкції, що рухалися навколо планети, дотримуючись своїх, загадкових орбіт. От на найближчій щось спалахнуло.
- Реєструю невідомі потоки сигналів. Реєструю невідомі запити. Реєструю направлене випромінення великої потужності, - тріскотів Малий.
Злизавши легким дотиком силові щити, поряд пройшов промінь-заряд з невідомої гармати. Олег одразу зрозумів і мету невідомих запитів і попереджувальний вогонь станції планетарної оборони. А нічим іншим, здається, ці дивні конструкції й не могли бути. Потрібно було швидко щось робити, або його розвіють у просторі. Зараз він для місцевих чужак, з невизначеними намірами та рівнем загрози.
- Малий, зафіксувати положення, тримати корабель на місці. Передавати на усіх частотах сигнал “SOS”, - віддав він команди. Чужинці навряд розуміються у земних екстрених сигналах, побудованих на азбуці Морзе. Але нерухомий корабель, з зацикленим сигналом має наштовхнути їх на слушну думку. Якщо вони мислять схоже. Далі лишалося лише очікувати реакцію чужинців.
- Реєструю наближення невідомого корабля, - а от і очікувана реакція.
Від однієї з платформ відокремилася чорна цятка, яка швидко почала рости, наближаючись до застиглого розвідника. Вже через хвилину стали видимі хижі обриси бойового крейсера. Гострі кути, тонкі ворсинки антен та овальні жерла велетенських гармат. Та це великі рухомі модулі, що чимось нагадували башти танків, а були ще й малі, трикутної форми. І майже усі вони були націлені на нього.
- Карет на умар, де рана! - пролунало на загальній чистоті.
- Стою, руки в гору, - відповів Олег. Що тут ще казати.
Гігант не став наближатись впритул, тримаючи його під прицілом, але випустив невеличкий трикутний корабель, що акулою кинувся до розвідника. Наблизившись у притул, той зупинився біля шлюзового отвору. Між корпусами протягнувся силовий тунель, забезпечуючи зчеплення та формуючи перехід для абордажної команди.
- Відчинити шлюзову камеру, надати доступ до рубки, - віддав команду Олег, та прийнявся чекати. Більше він впливати на події не міг.
***
- А далі, хлопчик попрохав розумних науковців і вони створили для його товариша нове тіло. Так маленький і сміливий корабель став людиною, про що дуже давно мріяв.
- І став працювати на дослідній станції, як ти? - вже крізь сон пробурмотів хлопчик.
- І став працювати на станції... як я… - прошепотів батько, виходячи із кімнати.