Ти прийдеш восени, коли буде падати дощ

На склі моїх вікон він тобі намалює маршрут

Я чекатиму вдома, приготую улюблений чай

І нарешті, нарешті відчую долоні твоєї тепло

Десь серед світів

Електричний камін дуже переконливо імітував полум”я. Колись у камінах спалювали дрова. Але прийшов новий час - боротьба за екологію та збереження лісів. І дров”яні каміни замінили на електричні. Хоча тепло від них цілком затишне.

Господар дому сидів у низькому кріслі біля столику, гортав вранішні газети. Перед ним парував у чашці улюблений трав”яний чай. За вікном шелестів густий осінній дощ. Почулись легкі кроки. До кімнати ввійшла дівчина. На розсипаному по плечах каштановому волоссі мерехтіли краплі дощу. Чоловік підняв погляд від газети, на обличчі спалахнув подив, що одразу змінився радістю:

- Це ти? Тебе не було так довго, що я вже перестав чекати.

- Ніколи не треба зневірюватись. На тому боці очікування завжди буде зустріч.

- Навіть якщо між нами стоїть життя і смерть? І тисячі світів?

- Але ж я все одно знайшла дорогу...

Він простягнув їй розкриту долоню, вона вклала в неї свою. Дощ учух. Через скляні двері двоє вийшли надвір і поволі пішли між дюнами до моря...

1.

- Кого я бачу!!!! Даринко!! Сонце моє! Йди-но поцьомкаю!!

З натовпу відвідувачів на мене вигулькнуло щось кошлате, неголене, в булькатих окулярах. Від дивної істоти йшов густий дух коньяку, яким пригощали гостей нашої виставки.

- Привіт, Гарику, - начепила я на обличчя люб'язну посмішку.

Колись у нас з цим чолов’ягою, тоді ще молодим і не настільки облисілим, був вельми палкий роман. Я будувала на піску матримоніальні замки, а мама крадькома переглядала журнали весільних суконь і зважувала, на яку суму треба взяти позику, до неї продати нашу квартиру, та й забезпечити любу донечку окремим житлом? У підсумку Гарик він же Жорик одружився із зовсім іншою дівчиною. Такою собі лялечкою-Танечкою. Чотири роки потому, лялечка, залишивши Гарику їх спільну трирічну доньку, зникла десь на просторі далекого зарубіжжя. Знайшла-бо більш перспективного в плані фінансів претендента на своє серце та ліжко. Гарик трохи посумував, і зробив спробу повернути мене. Але я, на жаль, не готова була у двадцять з невеликим хвостиком раптом стати мачухою для чужої дитини. Ба, не просто чужої, а народженої жінкою, що забрала мого коханого и розбила вщент мої рожеві дівочі окуляри. Та й Гарику його, як він запевняв, випадковий, заліт в самий пристрасний період наших стосунків, пробачити не змогла. І пішли ми кожен своєю дорогою. Майже десять років ними і чалапаємо, іноді зустрічаючись на днюхах спільних знайомих. Гарик сам виховує свою Марію. До честі недолугого Георгія треба сказати, що дівчинку він обожнює і виховує правильно. Я все так само вільна. Одноразових кавалерів заради врегулювання гормонального фону до уваги не беремо ...

- Слухай, мала, це реально круто! Я й не знав, що ти змінила сферу діяльності. У тебе дуже пристойно виходить!

Кілька років тому я захопилася фотографією. Спочатку «клацала» сама. Потім пішла в школу фотографії. Потім на курси фотошопу... Те, що я робила, за словами коллег, виходило досить-таки непогано, і мене навіть запросили в цю ж школу вести практичні заняття. Наприкінці літа ми влаштували виставку робіт наших студентів і викладачів. Треба ж якось розкручуватись! Знайшли спонсорів, самі додали хто скільки зміг. Орендували приміщення, роздрукували величезні відбитки світлин, розіслали запрошення всім, хто міг хоч якось сприяти діяльності школи... Організували фуршет-презентацію ...

Яким боком на цей захід потрапив Гарик, назавжди залишилося таємницею.

На виставці були і мої дві роботи: «Янгол під дощем» і «Жінка в червоному». Я із завмиранням серця прислухалася до розмов поціновувачів фото, що зупинялись біля моїх творінь.

- Данько, твій «Янгол» - це щось! У мене навіть в носі засвербіло. Мало не зронив скупу сльозу. А ти знаєш, я не сентиментальний.

- Дякую, Гарику. - Хм, і правда, бачив мою роботу... - Як Марійка?

- Росте. Негідниця мала, вже пацанам оченятами бісиків пускає. Така ж як мать її!

- Ну, любий, ти теж ніколи ченцем не був, - усміхнулася я.

- Удар під дих, Дарино Львівно. Випадок з Танею був лише випадковим епізодом. А ти не зрозуміла... швабру на моїй спині зламала.

Гарик спохмурнів. Я не могла втриматись и не сказати ущипливо:

- Угу. Вдалий каламбурчик. Випадковий випадок вже до школи ходить. Гаразд, забули. Давай вип'ємо. Я хвилююсь, аж ноги трусяться. Тут з глянців є люди. Раптом мій янгол когось зачепить? Остогидло мені в моїй конторі, Гарику, до нудоти... - раптом вирвалося зізнання. - Ніби й кар'єра якась вже є, і зарплата нічого, а... сіре небо, сірі люди. День у день канцтовари: продаємо-купуємо... за рік тридцятник віддзвенить, а я все так само канцтовари продаю. Здохнути з нудьги.

Гарик раптом перехилив свій коньяк одним ковтком. Заштовхав до рота канапку з рибкою.

- Угам шням, - заявив з набитим ротом.

- Жуй, горечко моє! - простягла йому склянку мінералки.

Георгій посилено заворушив щелепами, сьорбнув водички. З якимось хрумкотом ковтнув.

- Даринко, мене тобі, тобі мене твій янгол дощовий послав.

- Скоріше, бог. Бахус. – Гарикова схильність до міцних напоїв була другим пунктом у переліку його вад, після «котяра блудливий».

- Ось цього я не чув, зрозуміло? Вирішено! Ти їдеш до Франції! Твої фотки ще обкладинку «Марі Клер» прикрасять. А ти мене врешті, оціниш, як належне, і може ми с тобою…

- Георгію, притримай свою фантазію. Не треба мої фотки на обкладинку «Марі Клер», - засміялась я. - Я не в тій ваговій категорії – занадто товста, за їхніми стандартами. І віком вже не підходжу. Там двадцятирічні анорексичні ляльки цінуються.

- От і гостра ж ти на язик! - майже образився моя колишня велика любов. – Щодо обкладинки - я маю на увазі твої світлини. Але я щедрий і все ще тебе люблю. Коротше, так. Мені тут днями Петрусь Кравьєтьсь з Ленса телефонував.

Ім'я «Кравьєтьсь» він вимовив з іноземним прононсом.

- Петрусь? – з милою посмішкою уточнила я.

- Ну, П'єр.Ти не чіпляйся до слів. Пам'ятаєш, ми з хлопцями їздили в турне по містах Франції?

Я кивнула. Хоча турне ту поїздку назвати важко. Гарик певний час працював барабанщиком джаз-банду. І якось літо вони провели, граючи напівлегально в містечках департаменту Нор-па-де-Кале. Дещо, звичайно, заробили. А потім їх поліція попалила і відправила додому. Віза ж всього на тиждень була, а хлопці цілий місяць розважали публіку на майданах.

- Так ось. П'єро тепер теж фотограф. Працює в одній невеликій студії. У господаря їх ціла мережа. Гаразд, не мережа, але штуки три має. І школа фотохудожників. І хлопці, судячи з Петрових розповідей, непогані, зо двійко світлин навіть на обкладинках якихось їхніх місцевих глянців засвітилося. А хазяїн з української діаспори. Петька ж теж з діаспори. Кравьєтьсь, блін. І на тлі останніх наших подій той пан вирішив, значить, батьківщині предків допомогти.

- Так кинь йому координати волонтерів, нехай допомагає. Дати тобі надійних хлопців?

- У мене своїх повно, - відмахнувся Гарик. - До речі, ти знаєш, що Ярик Грач поїхав воювати?

- Ні. Бережи, Господи, - пробурмотіла під ніс. Ось, як життя повернулося: я, невіруюча, до церкви ніколи не ходила, а тепер... до Господа звертаюся.

Георгій потягнувся за новою порцією випивки:

- Давай, за хлопців. Щоб живими повернулися... Та чого ти набурмосилась - не нап'юся. Загалом, гроші той мужик і так перераховує. Але він хоче зробити якийсь внесок, так би мовити, в майбутнє. Каже: війна обов'язково і скоро закінчиться, а краса - вічна. Правильно мислить мужик. Пропонує навчання для молодих фотохудожників, участь у виставці у грудні в Парижі, а в якості першого призу - фотосесію для... ні, не пам'ятаю. Але щось відоме. За умови, що потім випускник повертається в Україну. Навчання безкоштовне, матеріалами та житлом забезпечує. І допоможе з підробітком, щоб було, на що жити. Два місяці. Дана, це ж для тебе придумано. Ти ж і по-французьки шпрехаєш?

- Так уже й шпрехаю... сильно зі словником.

Це, як то кажуть, була не вся правда. По-перше, ще у школі батьки наймали мені репетиторів з мов, бо вважали, що… ну, прислів’я про знання мов всім відоме… По-друге, сподівались, що це допоможе донечці знайти цікаву и добре оплачувану роботу. Донечка ж мріяла про далекі краї і мандрівки, тому ще в інституті пішла на найкрутіші курси у місті. Менеджеру з продажу канцелярського приладдя, яким я стала, знання трьох мов було до лампочки. Такі от усмішки долі.

- Не прибідняйся, Ребченко. Головне - базові знання. Погоджуйся. Чувак шукає надійних хлопців, щоб не осіли потім на Монпарнасі, а повернулись, розумієш?

Я подивилася в сумні очі мокрої дівчини у білому вбранні на моїй фотороботі. Темна дорога, дощ, вона одна на шосе... І раптом мені привиділось, що дівчина ледь помітно кивнула і краєчком губ посміхнулась. «Здається, Дарино Львівно, ти перебрала з шампанським», - сказала я собі подумки.

- І коли початок? - запитав хтось моїм голосом. Господи, я що, погоджуюся?

- Остання декада вересня.

- Значить, у мене місяць на підтягти французьку і розв’язати собі язика, зробити візу і умовити начальство дати мені за свій рахунок на два місяці... Хоча б на один плюс законну відпустку....

- Даніще! Я в тобі не помилився! - поліз Гарик з обіймами. - Слухай, любов моя, Манька у бабусі сьогодні ночує. Мо, згадаємо минулі дні?

Я дивилася на його колись блондинисті, а нині посивілі і негусті, але все такі ж дрібнокучеряві патли... Дурень... І собі і мені життя зіпсував, бабій чортів...

2.

Фотошкола-студія пана Мішеля Дешлена «Myosotis», що означає «незабудка» (моя бабуня називала ці блакитні квіточки «люби-мене-не-покинь») розташовувалася в невеликому містечку Вітрі в сорока кілометрах від Туркуена. На вокзалі в Ліллі мене зустрів мікроавтобус з темношкірим водієм. Потім ми попрямували до аеропорту, де підхопили двох веселих вьєтнамських дівчаток. Повернулись на вокзал і вже з іншого рейсу до нас підсіли дві польки і угорець. Все це були студенти школи-студії. По дорозі до Вітрі балакучий Робер, жахливо перекручуючи французький прононс, розповідав про студію, шефа і про околиці. Всіх новоприбулих поселили в пансіонаті мадам Король, непосидючої та пишнотілої (хто казав, що всі француженки тендітні? Брехня!) дами глибоко постбальзаківського віку. Це було трохи далекувато від школи, власне, геть у іншому містечку, але щоранку Робер на своєму автобусі забирав нас і відвозив до будинку пана Дешлена де і була облаштована школа-студія. О третій пообіді він же транспортував нас назад до Вітрі. Далі ми були надані самі собі. Хочеш - гуляй, хочеш - працюй, хочеш - зависай в Інтернеті. Мене Мішель влаштував офіціанткою на підміні, тобто, півдня, раз на три дні в кафе на автозаправці. Треба ж мати за що жити. До слова, із дозволом на цю роботу, а не підпільно. Окрім цього ми з Лю Сін по черзі вигулювали трьох галасливих песиків Таті Король, ходили з дрібними дорученнями до її подруг. Так і набігала невеличка сума.

Нудьгувати не доводилося. Вусатий, як козак, галасливий і вічно захеканий Мішель Дешлен, томний і сексуально заклопотаний Ніколя, уїдлива насмішниця Ернестіна з постійною цигаркою в куточку рота, змінюючи одне одного, ганяли нас, як сидорових кіз.

«Ви хто?» - гучно запитував Мішель. І сам відповідав: «Ви - дерев'яні цурпалки. Заготовки! Я виточу з вас геніїв фотографії! З камерою не розлучатися! Навіть на товчку! Весь світ - тільки через об'єктив! »

І ми не розлучалися. Для приїжджих навчання проводилось щоденно, для місцевих - два рази на тиждень, зате аж чотири місяці проти наших неповних двох.

Я не шкодувала про те, що приїхала. Життя нашої маленької громади у Вітрі стало для мене ковтком свіжого повітря, початком нового етапу. Я не розуміла, якого саме, але знала - ніякі канцтовари я більше не продаватиму, нехай мій директор поки що тішить себе ілюзіями, але коли я повернуся - його чекає величезний сюрприз.

Крім приїжджих студентів, в студії навчалися і десять місцевих хлопців і дівчат. З однією з дівчат - Мелоді - я дуже подружилася. Яке прекрасне ім’я – воно означає «мелодія». Я була дуже здивована, коли дізналася, що тендітна, як дівчинка-підліток, Мелоді сама виховує сина. Малюкові вже п'ять, вдень він у початковій школі, а Мелоді після занять мчить на своєму автомобільчику через половину департаменту, щоб встигнути вчасно забрати Віка. У ті дні, коли в студії проводилися вечірні заняття, Мел викликала няню.

- А що, бабуся не може посидіти з Віком? - Запитала я наївно. - Або далеко живе?

- Смішна ти, Дані, - Мел вимовляла моє ім'я за правилами французької мови, з наголосом на останньому складі. - Я ж погана вівця.

- Чого раптом? - не зрозуміла я.

- Навчалась в монастирській школі, тато-мама суворих католицьких правил. Нареченого мені підібрали пристойного. А я втекла в Париж. Сім'я від мене відвернулася. А в мене – кохання до нестями. А потім затримка. Католицьке виховання не дозволило аборт зробити. Коханий мало свідомість не втрачає від жаху. Навіщо йому дитина? Його татко оплатив синочку навчання за океаном. Синочок чкурнув за море. Загалом, банально до нудоти. Додому повернулася - не прийняли. Так ми з Віком і живемо вдвох. Я в «Міозотіс» тому пішла, що дуже демократична оплата, хоч і далекувато їздити. Та й Мішеля всі хвалять, він ас, і мужик те, що треба. Мене в одне ательє влаштував, весілля фотографувати, похорони, хрестини. Графік вільний, а гроші непогані. У столиці може, варіантів побільше, але життя дороге, а тут кручусь, і складається на добре, - вона посміхнулася. - Слухай, через тиждень день народження однієї дивовижної жінки. Якби не вона - я б зламалася. Поїхали, познайомлю.

- Але мене не запрошували ...

- Дурниці! До Кармель можна прийти без запрошення. Мене ж-бо запрошували. А ти моя подруга. Значить, на тебе її запрошення теж поширюється.

- Незручно ...

- Крапка! Я телефоную Кармель, попереджаю, що приїду з подругою.

Свято було призначено на останню неділю жовтня. День вдався напрочуд теплий. Близько полудня задзвонив мій мобільний. Мимохідь відзначивши, що його потрібно терміново поставити на підзарядку, я відповіла на дзвінок.

- Дані? - Запитав приємний чоловічий голос. - Це Моріс. Я чекаю внизу.

Приятель Мел, який їхав в той же бік у своїх справах, повинен був прихопити мене, довезти до Ленса, де чекала Мел, далі ми вирушали на її машині. Своєї автівки я все ще не мала. Напрокат брати, при моїх невеликих статках - задорого, а подорожувати я, власне, не збиралася. Навіщо мені авто?

- У Мел тачка зламалася, - повідомив по дорозі Моріс. - Довелося в ремонт відігнати. Але нічого, мені по дорозі, я вас підкину. Зараз за нею заїдемо.

Мобільність європейців мене завжди дивувала. Морісу не те, що не по дорозі, взагалі - два різних кінці. Але для нього тридцять зайвих кілометрів – то не гак, якщо заради друзів ...

Я не описуватиму у деталях той чудовий день, проведений в невеличкому селищі посеред виноградників, милу господиню затишного садочка, різношерстий натовп гостей, які приходили-йшли, нібито кожен сам по собі. І в той же час весь цей маленький всесвіт обертався навколо сивої жінки з великими синіми очима, що говорила французькою з легким акцентом. Мелоді розповіла мені по дорозі, що Кармела - ірландка, вийшла заміж за іспанця, але прожили вони все життя у Франції. Чоловік її давно помер, діти роз'їхалися, але у Кармели незвичайний дар - збирати навколо себе цікавих людей, зігрівати всіх своїм теплом... Мій фотоапарат аж розжарився від великої кількості знімків, які я зробила в той день.

Сонце влаштувалося на верхівках тополей на далеких пагорбах, коли ми почали збиратися додому.

- Мел, давай викличемо вам таксі сюди, - хвилювалася Кармела. - Я ж знаю Моріса, він завжди потрапляє у якісь халепи...

- Ні-ні, все буде добре. Він вже дзвонив, що виїхав. Ми з Дані трохи прогуляємося. Здається, я випила зайвого, - сміялася Мелоді. - Прогулянка не завадить, щоб хміль вивітрився.

- Ну, дивіться. Як щось не так - повертайтеся.

3.

Ми хихотіли, як дівчатка, які втекли з уроків, неквапно плентались в бік центральної вулиці, де нас мав підхопити Моріс. Треба сказати, це було не так вже й близько, кілометрів зо три точно. Але ми не помітили відстані, базікали, обговорюючи все почуте і побачене за день. Ось і обумовлене перехрестя. Але автомобіля нашого друга щось не видно. Ми потопталися трохи на місці. Недільний вечір, вулиці безлюдні. Навіть кафе зачинене. Ось цього я ніколи у них не зрозумію: у нашій країні життя в цей час ще вирує. А європейці замикаються у своїх будинках, з рідними або друзями, і о восьмій вечора вже ні душі не побачиш на вулиці.

- Дивись, яка хмара повзе, - сказала Мел. - Як би дощ не почався. Ну, де цей Моріс?

Вона почала набирати номер телефону, щось сердито бурмочучи собі під ніс.

- Немає зв'язку. Маячня якась. Уб'ю чортяку. О, запрацював! Ало! Ти де? Що? Ти з глузду з'їхав? І як ми доберемося додому? Ненавиджу!

У серцях Мелоді відключилася. Хтось ніби бридким холоним пальцем провів меня по спині:

- Що трапилося?

- Цей гад примудрився вляпатися в ДТП, і зараз сидить у поліцейському відділку, обмірковує свою поведінку. І коли його відпустять, не знає! От лайно собаче! У мене няня через півгодини йде! Не можу я чекати, поки цей покидьок з поліцією розбирається, - Мелоді люто штовхнула ногою бордюр. - Ми й так занадто пізно вибралися.

- Так, гаразд, біс з ним! - Заспокоїла я подругу. - Зараз тачку візьмемо, підкинеш мене до автобусної зупинки, я до Вітрі спокійнісінько доберуся автобусом, а ти поїдеш додому. Або давай повернемося до Кармели?

- Ні в якому разі. Уявляєш, як вона засмутиться? Ось таксі йде, лови!

- У Гален? - Витріщив очі таксист.

- Будь ласка, - зробила жалібне ообличчя Мелоді. - Повз автостанцію.

Таксист крякнув.

Ми сіли в машину. Через два квартали він зупинився:

- Автостанція в кінці вулиці. Тут не проїхати - ремонт дороги. А в об'їзд кілометра чотири. Поїдемо?

- Ні, я пройдуся. - Я рішуче відчинила дверцята. Для скаженої собаки сорок миль - то не гак. - Мел, ти поспішаєш, їдь.

- Моріса я вб'ю, - твердо пообіцяла Мелоді. - Подзвони, як тільки доберешся додому.

- Звичайно. Ти теж. Цілуй Віка.

Я бадьоро попрямувала по порожній вулиці в бік автостанції. Що я добре пам'ятала - автобусне сполучення цілодобове. А ще в моїй голові хлюпало випите шампанське, запевняючи, що я вся така з себе крута, майже француженка, ну європейка - так точно. І навіть ось цей дрібний натяк на можливий дощик мене не хвилює анітрохи. Нам море по коліно і будь-яка справа до снаги.

Площа перед автостанцією була безлюдна, мов місячний пейзаж. Ні людей, ні автобусів, ні автівок. На дверях висіло якесь оголошення. У мене огидно засмоктало під ложечкою. Раптово в пам'яті спливла розмова за обідом у Кармели: про те, що працівники автотранспорту з розумінням ставляться до проблем мешканців, і тому свій попереджувальний страйк влаштували у вихідний.

Слово «страйк» на дверях я прочитала три рази зліва направо і два рази справа наліво. Воно нікуди не зникло. Адміністрація станції люб'язно повідомляла, що автобусне сполучення відновиться в понеділок о восьмій нуль-нуль... Я намацала в сумці мобільний телефон. Тупо дивилася на темний екран. «Я ж просив поставити мене на підзарядку, - сумно сказав телефон. - Пищав-пищав... »

Не думаючи про те, що зіпсую сукню, сіла на вже мокру від мжички лаву. Отже, які у мене варіанти? Номер один - ночувати тут під деревом. Жовтень. Досить теплий. Але все-таки осінь. За п’ять днів – листопад. На мені коротке плаття і піджак. Ніразу не куртка. Якого біса я так легковажно одяглась? Бо їхала авто. Дурепа. До ранку запалення легенів забезпечено. Це якщо ніякий маніяк не нападе вночі.

Варіант два - повертатися до Кармелі. Відпадає. Та я в сутінках її будинок ніколи не знайду! Ми ж з Мел разів п'ять повертали, поки вийшли на центральну вулицю! Варіант третій – йти назад до центру міста, шукати бензозаправку - вони працюють цілодобово. Просити викликати таксі. Або показати готель, де можна переночувати. Цей варіант найприйнятніший. По дорозі може зустрітися поліцейський або якийсь добрий перехожий ...

Дарина Ребченко ніколи не здається, сказала я собі, піднімаючись на ноги. Ех, і що мені не поїхати в гості в кросівках? А ці чортові підбори... Але босоніж я пройду ще менше. Так що поки йдемо в туфлях, а там видно буде.

Я заборонила собі думати. Взагалі. Ідіотизм ситуації, в яку потрапила, зашкалював. У носі щипало і хотілося сісти на узбіччі і ревіти білугою. А якщо на мене зараз налетить маніяк і тільки навесні знайдуть мій обгризений вовками труп? Дощ посилився. Доведеться розкривати парасольку. Але хіба це неподобство можна назвати парасолькою? Найменший вітер - і спиці вигинаються, і чортове спорудження складається то так, то сяк. «Іншого немає, так що не ний,» - наказала я собі.

Не знаю, скільки я шкутильгала. Стало вже досить темно. Добре, що в Європі - не як у нас, ліхтарі на вулицях все ж є. Тільки щось надто вже густі у них тут дерева вздовж тротуарів. Не знала б, що в місті, подумала б, що це лісосмуга. А це що? Прямо переді мною височів дорожній знак з перекресленою назвою містечка. І тут мене занудило від жаху: я збилася зі шляху, вийшла за місто ...

4.

Над головою ляпала, мов птах крилами, вивернута від вітру парасолька. Сльози відчаю закрили мені очі, я не помітила вогнів авто, що наближалося. Машина зупинилася, водій відкрив дверцята:

- Розважимося, лялечко? Скільки?

Я витерла носа долонею:

- Що скільки? - Запитала, інстинктивно відчуваючи, що говорю не те, чого від мене очікують.

- Скільки береш за ніч, питаю? - Сказав чоловік у глибині машини.

Лють, замішана образі і ідіотизмі цього вечора, хлюпнула мені в голову. Я заволала:

- Я не повія! Я заблукала! Козел!

- Ти росіянка? - Здивовано запитав мужик, якого я майже не бачила. Виявляється, я волала рідною мовою.

- Я не росіянка! - Це чомусь обурило мене найбільше. Неначе в даній ситуації має значення, якої країни у мене паспорт. - Я українка!

Грюкнула дверима його автівки, мало вікна не повилітали. Мені здалося, чи водій сказав «навіжена»? Машина рушила. Вітер вихопив з рук поламану парасольку і потягнув по дорозі. Крила збитого птаха плескали по мокрому асфальту. А я... я сіла просто на землю й дала волю сльозам ...

Поруч знову забурчала і зупинилась автівка. Ще один. Кобеляки, щоб вам відсохло... Грюкнули двері.

- Мадемуазель, вам допомогти? - Запитав над головою голос, який щойно цікавився, скільки я коштую.

 Я досить голосно послала його відомим маршрутом. Українською. Потім спробувала повторити те ж французькою. За логікою, мужик повинен був відвалити і вже більше не повертатися. Але цей козел взяв мене як ляльку, під руки, запхнув у свою чортову тачку, підібрав мої ноги, що звісились назовні і заштовхнув туди ж, зачинив дверцята, обійшов машину і ми рушили.

- Я не повія, - похмуро повторила я, цього разу французькою.

- Я зрозумів, - спокійно відповів мужик. - І не росіянка. А звідки?

- З України. Зупиніть, я вийду.

- І куди ти підеш вночі в дощ? Прямо на кладовище? Тобі забезпечено запалення легенів. До речі, моргу плювати, росіянка ти чи ні. Хоч з племені бору-бору. А це в тебе що? - Він кивнув на сумку з камерою.

- Фотокамера. Я фотограф. Навчаюся у школі «Міозотіс».

- Хм... Ніколи не бачив повій з камерою, що знімають клієнтів. Значить, і правда, ти маєш халепу. Що трапилося? Ні, можеш, не говорити, якщо не хочеш ...

- Я повинна була їхати на автобусі. А там страйк. Телефон у мене розрядився. Міста не знаю, хотіла готель знайти, щоб переночувати, заблукала. І парасолька... - тут я схлипнула проти волі. - А ви відразу ...

- Вибач. У мене теж був не день, а суцільне лайно. Побачив дівчисько біля узбіччя, подумав - проведу нічку у ліжку за лялечкою, розважуся. Це заспокоює. Кіно ...

Він включив опалення. Нахилившись, відкрив бардачок, витягнув коробку із серветками:

- Візьміть, мадемуазель. У вас косметика розпливлася. Зігрілися?

- Так. Дякую. Ой... Мої туфлі... - я повноцінно заревіла.

- Що з вашими туфлями?

- Я їх загубила. Ви... мене так втягли, а туфлі злетіли з ніг ...

- О господи... Ні, за туфлями повертатись я не буду.

- Месьє... - я висякалася в паперову серветку, витерла обличчя. Набралася хоробрості. - Викличте мені таксі. Я поїду в який-небудь готель.

Він навіть розвернувся до мене обличчям:

- Мадемуазель, ви з неба впали? Скажіть, у вас вдома таксі поїде за адресою «сто сорок восьмий кілометр такої-то траси» відвезти босу дівчину в будь-який готель? У кращому випадку, приїде поліція. Не думаю, що вас влаштує такий варіант. Ви де живете? Тут, у Франції?

- У Вітрі. Це ...

- Я знаю, де це, - досить різко обірвав він моє белькотіння.

- І вам не по дорозі? - зі слабкою надією запитала я.

- Ні. Змушений вас засмутити - це абсолютно в протилежному напрямку від того, куди ви так героїчно плентались. Слухай, може, досить вже рюмсати? - Він знову почав мені "тикати".

Я глибоко подихала, порахувала до десяти і назад. Чоловік мовчки скоса зиркав.

- Месьє, якщо вам не важко, підкиньте мене до будь-якого готелю по дорозі, - сказала я світським тоном, - у мене є гроші, я заплачу вам.

Він раптом зареготав:

- Ні, ти точно з Місяця. Уявляєш: ніч, я привожу в готель мокру дівицю, босу, ​​з фотокамерою. Росіянку. Так-так, я пам'ятаю, Україна, чого тебе на цьому заклинило! Що зробить портьє? Правильно, викличе поліцію. Навіщо йому проблеми з російськими повіями?

- Як вам не соромно! Ви навіть не знаєте, де це - Україна… Чому як росіянка, то одразу – повія? Вдає тут з себе, жлобина! - Зрозуміло, цього слова по-французьки я не знала. Але чоловік явно з мого тону зрозумів сенс.

- Я знаю, що це за країна, - сухо сказав він. – І що у вас там… Газети читаю... Просто ви, мадемуазель, весь час нісенітниці говорите. Ми зараз їдемо до мене. Клотільда ​​вас відігріє, відмиє, нагодує. А вранці подивимося, що робити далі. Як мінімум поїдемо купити вам взуття.

- Ні, - буцнула я повітря. - До вас я точно не поїду.

Він різко загальмував:

- Виходь.

Я сповзла з сидіння на мокрий асфальт. Босі ноги ступили в багнюку. Дощ уже лив повноцінно, і холод стояв собачий. Грюкнули двері. Машина від'їхала метрів на десять, потім він здав назад, відкрив дверцята. Я мовчки забралася всередину.

- Ось так. Годі дурня клеїти... Фотограф.

- Клотільда ​​- це ваша дружина?

- Моя економка. І старий друг. Вона мене ростила.

- А дружина?

Він не відповів. Якийсь час ми їхали мовчки. Напруга поступово відпускала мою змучену за цей дикий вечір душу. У напівтемряві салону я намагалася роздивитись свого рятівника.

- Як вас звати? - Раптом запитав чоловік.

- Дарина Ребченко.

- Дар... як? Язика зламаєш.

- Дарина. Моє ім'я українською означає подарунок, дар. А тут мене називають Дані.

- Ось це вже прийнятно, подаруночок. Дані, - повторив, ніби пробуючи ім’я на смак. - А я Марк. Ми приїхали. Прошу: сімейне гніздо клану Сарду.

Він натиснув щось на приладовій панелі авто, високі металеві ворота роз'їхалися в боки. В глибині алеї виднівся великий будинок з сяючими вікнами.

- Ого, - мимоволі вирвалося в мене. - Ви аристократ?

- Ні, я адвокат. І дід був адвокатом, і батько. Будинок ще дід будував, заміська так би мовити, резиденція. Робота захисника завжди добре оплачувалася. У мене теж начебто... виходило.

Я мимоволі відзначила минулий час дієслова. Згадала його слова про день – суцільне лайно. Замість красивих засклених дверей, які я очікувала побачити, перед нами зяяла паща в'їзду в гараж. Господар акуратно припаркував свій сарай на колесах на загалом-то невеликому просторі, відкрив двері, подав мені руку:

- Прошу, мадемуазель Petit Cadeau (Подаруночок).

- Зараз ображусь, - пробурмотіла я.

- На що? Може, ти - мій подарунок долі. А то все шишки та шишки на мою голову. Ну а я так точно для тебе подарунок, Дівчина, яка гуляє босоніж під дощем.

- У мене були туфлі ...

- Цілком можливо, були. І ще парасолька. Вона вразила мене своїм польотом за моєю машиною. Тому я і повернувся, - він подивився на мої брудні ступні в колготах, якими я обережно ступила на бетонну підлогу явно без підігріву. - Тааак. А ну тримайся за шию.

Нахилився, підхопив мене на руки.

- Пусти, - пискнула я. - Що за…

- Мені ще не вистачало, щоб ти - перше - підхопила застуду в моєму домі, і друге - я отримав догану від Тома за те, що розвів тут багнюку. Для довідки: Тома - садівник, двірник і прибиральник в одному флаконі. Уф! - Він опустив мене на дерев'яні сходи, що вели в будинок. - Правду мені говорили, що всі російські дівчата товсті.

Мені захотілося врізати йому по фізіономії. І за російську, і за товсту. Головним чином за товсту. Бо ж ваги у меня аж п’ятдесят сім кілограмів при рості сто шістдесят вісім см. Але Марк сміявся. Ні, він ще й знущається!

5.

З десяток сходинок привели нас у великій освітлений хол в стилі «краще менше, але краще», тобто, майже порожній. Що мене вразило - це величезні вази з якимись екзотичними квітами, що стояли на підлозі. Такі вази - блакитна мрія моєї мами. Скільки я себе пам'ятаю, щось, що віддалено нагадувало б цю красу, мама весь час намагалася встановити де-небудь в нашій тісній квартирі.

Поки я розглядала квіти, посередині холу намалювалася суха, як жердина, похмура стара з гачкуватим носом. Баба Яга французького розливу - без мітли і ступи, але у кокетливому фартушку.

- Добрий вечір, месьє Сар... - побачивши мене, стара оніміла. Чим чомусь викликала новий сплеск веселощів у господаря.

- Кло, це дуже хороша дівчинка. Вона фотохудожник. Потрапила під дощ. Туфлі просто загубила. Ну я в цьому трохи винен. І парасольку теж. У цьому винен вітер. Малій потрібна допомога. Закрийте рота, будь ласка. До речі, дівчину звуть Кадо - подарунок. Нам потрібен подарунок? Проведіть її в гостьову ванну, знайдіть що-небудь переодягнутись і взутися.

- Ваші чоботи підійдуть? - Буркнула Кло. Здається, я їй не сподобалась.

- Навряд чи. Проявіть фантазію. Так, і приготуйте дівчині кімнату. І... вибачте, люба моя, але утримайтесь від коментарів. Будь-яких.

Останні слова він вимовив таким жорстким тоном, що я внутрішньо зіщулилась. Не хотілося б мені працювати у цього типа.

Докірливо підібгавши губи, баба Яга повела мене нагору. Повернула наліво, штовхнула одні з дверей:

- Ось ванна. Через неї можна пройти в спальню, - вона штовхнула ще одні двері. - Тут. Ти що, глухоніма?

- Ні... - прошепотіла я. - Мадам, ви не подумайте... я не... дівчина легкої поведінки, - насилу видавила я з себе. – Я живу у Вітрі і навчаюсь у фотошколі «Міозотіс».

- Аякже, - фиркнула стара. - Ти принцеса Монако. Просто з палацу у Вітрі на шосе голосувати. Босоніж. Попелюшка. У господаря зовсім дах знесло. А все через цю гадину.

Мої очі наповнилися сльозами: ну за що, за що? Старуха скоса глянула мені в обличчя:

- Чого рюмсаєш? Гадина - це не про тебе, принцеса Монако. Давай, приводь себе в пристойний вигляд. Ось халат. Знімай це своє ганчір'я, я почищу, поки ти душ прийматимеш.

- Навіщо мені душ? Мені тільки ноги трохи обмити, - пробелькотіла я. У голові роїлися картини одна страшніша за іншу. Ну от навіщо цей нібито адвокат підібрав мене на шосе? Він же шукав повію? І ця відьма у нього в будинку - з лицем убивці-людожера... Ех, Гарику, чорт би тебе забрав... Знав би ти, в яку страшну історію я з твоєї милості влипла. І ніхто не дізнається, де могилка моя ...

- Я тобі дам трохи! - прогарчала відьма. - З ванної не вийдеш, поки не станеш на людину схожа ...

Залишившись одна, я озирнулася. Кімната невелика, але стильна. А на поличках... мама міа! Хоч магазин відкривай: шампуні, гелі для душу, всякі пінки, лосьйони... Шафка повна білосніжних рушників. Кілька халатів. Частенько, видно, у мужика дамочки тут бувають. Гаразд, отримаємо поки що задоволення. Відчуття у мене після цього вечора, дійсно, начебто я на землі валялася. Втім, так воно почасти й було. А там видно буде. Зрештою, якщо я до півночі не зателефоную, Мел зчинить галас. І поліція мене обов'язково встигне знайти і врятувати. Я в них вірю.

Я вже сушила волосся, коли в двері постукали, і голос відьми цілком миролюбно покликав:

- Ну як ти, Кадо? Можна увійти?

- Так.

- Ну от, вже краще, - стара зобразила посмішку. - Речі твої в спальні, а одяг в пранні. Взуття, вибач, не знайшлося. Але Тома вранці з'їздить в Ашан. У тебе який розмір?

- Сьомий. Я поверну гроші, ви скажіть... Марку.

- Угу. Сама скажеш. Ось, тримай сорочку. Тома своєї нової не пошкодував. А це штани моя онука залишила. Ти не думай, вони чисті, хоча і не нові. Зате ось шкарпетки, це я для Неллі плела, але так і бути, інші зв'яжу. Не ходити ж тобі босоніж.

Вона простягла мені яскраві смугасті шкарпетки з м'якої пряжі. Вони були прикрашені такими ж яскравими різнобарвними плетеними кульками. На душі у мене раптово потепліло:

- А я думала, що французькі бабусі шкарпетки не плетуть, - сказала, посміхнувшись. - Дякую. Дуже гарні.

Старуха фиркнула, але було видно, що їй приємно:

- Запам'ятай, плюгавка. Правильні бабусі завжди плетуть онукам шкарпетки! Якщо не плетуть, а купують в якихось Ашанах, то це неправильні бабусі!

- Мадам... вибачте, я не знаю вашого прізвища ...

- Просто Клотільда. Ну або матінка Клотільда. Яка ще мадам ...

- Матінко Клотільдо ​​... Спасибі вам. А мене Дані звуть. Моє ім'я на моїй мові означає «подарунок». Тому месьє Сарду дражниться.

- Отакої... Ще й іноземка. Тож я й чую, що ти якось не так говориш. Наїхало тут... Біженці вони, бачте. Нам своїх голодранців дівати нікуди. Їдальня на першому поверсі, праворуч. І не колупайся тут довго, все охолоне. Розігрівати не буду.

У картатій байкової сорочці на три розміри більше, ніж мені було потрібно, в помаранчевих лосинах, які довелося підкотити, і яскравих шкарпетках з помпонами я виглядала чи то клоуном, чи то опудалом. На довершення всього я зламала шпильку-застібку, і свежепомитие волосся ніяк не хотіло триматися купи, а розсипалося по плечах.

Зрозуміло, я заблукала, звернула в бік кухні. Почула кінець розмови Марка з хатнім тираном:

- Ось так, моя дорога Кло. Власний процес я програв.

- Ну не зовсім, - заперечила Клотільда. Мене вразило, яким м'яким тоном вона з Марком розмовляла! - Один вихідний на місяць - це вже дещо! Хлопчик буде вас пам'ятати, чекати зустрічі. І три дні на Різдво - це теж непогано.

- Якщо вона дозволить мені його взяти. Суд постановив: якщо дитині не запропонують інші варіанти відпочинку. А я впевнений, вона обов'язково що-небудь придумає! - з тугою сказав Марк. Я завмерла. Розуміла: підслуховувати - це огидно. Але переді мною раптово прочинилися двері в чуже життя, і там я бачила чужий біль і чужі проблеми, і чомусь виникло нічим не обгрунтоване відчуття, що вони начебто і не зовсім чужі ...

- Месьє Марк... - стара ніби не наважувалась задати наступне питання.

- Хочеш запитати, чи не напився я в ці два дні до втрати пульсу? Ти в мене більше не віриш?

- Я вірю... Але ви не відповідали на дзвінки. Метр Пікар теж не міг до вас додзвонитися.

- Не хотів нікого бачити. Гуляв. Спав. Знову гуляв. Пішов до церкви. Ніколи в житті не сповідувався, а тут... Падре каже: «Слухаю, сину мій», а я йому - «Можна, я просто тут посиджу і помовчу?» Потім поїхав до неї, просив, нехай цей чортовий четвертий вихідний буде сьогодні. Ні. За три тиждні. Три тижні… - повторив з болем.

Тут під моєю ногою скрипнув паркет. Через секунду Марк виник на порозі кухні:

- Підслуховуємо?

- Я... просто заблукала. Я не хотіла. Вибачте, Марк.

Він окинув мене поглядом, презирливо хмикнув.

- Тридцять три нещастя. Як ти досі жива, Подаруночок?

- Якщо ви ще раз назвете мене подаруночком, я піду, - прошипіла я. Він знизав плечима:

- Іди. Врахуй, ворота замкнені, і Тома на ніч випускає з вольєру Тайфуна. А, крім того, там все ще ніч і дощ.

- Так не чесно! Чого ви злитеся?

- Не люблю, коли за мною шпигують. Наївся цього досхочу. Хочеш запитати - питай відкрито, - відрізав Марк.

Тепер ми стояли один проти одного, ніби готувалися до бійки, і я могла, нарешті, розглянути людину, з якою мене звела цим вечором дивна гра долі. На вигляд Марку було вже під сорок, скроні злегка торкнула сивина. Досить високий, у всякому разі, вищий за мене на голову. Обличчя, загалом, саме звичайне, тільки очі чорні, гострі. У натовпі повз таку людину можна пройти, і не помітити, але якщо зустрінешся з цим поглядом, то вже ніколи його не забудеш. Здається, він мене теж розглядав оцінююче.

 - І як? - зухвало запитала я.

Він зрозумів.

- Гарнюня. Уже не клоун, але ще не опудало, - ну прямо прочитав мої думки!

- Самовпевнений нахаба, - послала я відповідну «люб'язність».

- Ти ризикуєш мене розлютити і відправитися на дощ просто зараз.

- Уже страшно. Відкрий двері.

Він раптом засміявся:

- Уф. Оклигала, раз лаєшся. А я вже побоювався, що у тебе психічний злам після такої пригоди. Йдемо вечеряти, а то Кло мені не пробачить свого зіпсованого кулінарного шедевра. Вибач, алкоголю в будинку немає. Навіть пива. Я колишній алкоголік. Хоча... Кло, - закричав він.

- Що вам, мосьє?

- Клотільдо, у вас же завжди є крапля бренді?

- У мене бренді? - Дуже фальшиво здивувалася жінка.

- Люба, не можна брехати адвокату. Налийте трохи Дані. Треба ж подбати, щоб вона не підхопила застуду. Твоє здоров'я, Дані, - він підняв свій келих з водою.

- Марку... - почала я.

- Потім. Після вечері. Мене батько вчив, що базікати за їжею не можна. Ніхто не вміє так готувати телятину, як моя Клотільда. Незважаючи на пізній час, я голодний, як вовк.

6.

Телятина у вершковому соусі була така ніжна, що танула в роті. Від трьох ковтків бренді в животі стало тепло и прокинувся вовчий апетит. Взагалі, я коли нервуюсь, завжди хочу їсти. Тож наминала за обидві щоки. У якусь мить відволіклась від процесу поглинання їжі, підняла очі від тарілки, і мало не вдавилась. Не знаю, чи їв господар взагалі, але в ту мить він сидів, уважно спостерігаючи за мною, зхрестивши пальці обох рук перед собою. Погляд чорних, мов ніч, очей ковзав по моєму обличчю, слідкував за моїми рухами. При цьому ніяких думок на його випещеному лиці не відбивалось.

- Що? – запитала я неінтелігентно.

- Ти смішна, - спроквола мовив він. – Так діти їдять - повністю віддаючись задоволенню. Дорослі завжди щось таке із себе удають. Наприклад, роблять вигляд, що вони на дієті. Правда ж, смачно?

- Правда. Я не на дієті і зголодніла. То чого я маю щось удавати? А їм цілком культурно.

- Я ж не сказав, що некультурно, - посміхнувся він.

На мить його обличчя потепліло, а потім знову закрилось. Він узявся до своєї тарілки, час від часу зиркаючи на мене спідлоба. Від тих поглядів мені робилося якось не по собі.

Камін у вітальні був електричний, але імітував живе полум'я цілком переконливо. І крісло велике, я влаштувалася в ньому з ногами. А що? Мені так зручно. У чужій сорочці і шкарпетках з помпонами я все одно на леді не тягну. Марк нічого не сказав. Сам господар явно спеціально одягнувся до вечері: темно-сині джинси, біла сорочка, блакитний шовковий шалик на шиї. Коли Марк рухав рукою, з-під рукава жовто поблискував годинник з браслетом. І великий перстень-печатка на середньому пальці теж притягував погляд.

- Спробуйте цей трав'яний чай, мадемуазель, - з милою посмішкою запропонував господар. - Він відмінно поєднується з ось цим повітряним десертом.

Я захихотіла: зате світський тон не поєднувався з моїм зовнішнім виглядом і взагалі, з усіма перипетіями нашого знайомства.

- Ну що, Дарино Ребченко, - грасуючи «р» сказав Марк (треба ж, він моє ім'я запам'ятав!), - Про мене ви все знаєте. Підслухали. Ну… майже все. Наразі ваша черга розказати про себе. Не лише, як ви вляпались в страйк працівників автобусного сполучення, а про те, що вас привело в мою країну.

- Ой... Мелоді! - зойкнула я по цих словах.

- Не зрозумів?

- Мій телефон, він розряджений. А Мел... Мелоді, моя подруга, чекає дзвінка. Вона вже, напевно, всі морги обдзвонила.

- Ви пам'ятаєте номер телефону? Ні? І чому мене це не дивує... А прізвище подруги знаєте? Адресу? Хоча б приблизно? - В руках у нього вже з'явився айфон. - Так... довідка... Ось: це її номер?

Марк пхнув мені в руку апарат.

- Начебто так.

- То говоріть, чого ви витріщились на мене?

Мабуть, він натиснув гучний зв'язок, на всю кімнату раптом обізвалася Мелоді:

- Альо?

- Мел, це я, Дані. Вибач, у мене батарея сіла. Я в готелі, все в порядку. Цей номер... це портьє, - Марк криво посміхнувся. - Все, не можу більше говорити.

- Дані, мені твій голос не подобається, - відповіла Мел. - У тебе точно все в порядку? Чому ти в готелі, а не вдома?

- Завтра розповім. На добраніч. Поцілуй Віка від мене.

Я відключилася.

- Вибачте за гучний зв'язок, - пробурмотів Марк. - Я не навмисно. - Він брехав, і навіть не намагався зробити вигляд, що це не так. – Давайте ваш телефон, поставлю заряджатись.

За хвилину він повернувся.

- А Вік - це хто?

- Хлопчик. Син Мелоді. Маленький. А що?

- Нічого... - чоловік уважно розглядав вміст своєї чашки. – Мадемуазель Ребченко… Може, ми перейдемо на «ти»? Це не дуже нахабно з мого боку?

Коли чоловік дивиться на тебе так, що вуглинки по спині розсипаються, пропонує перейти на більш близьке спілкування, що ти відповіси? Я зробила байдужо-люб’язне обличчя (принаймі, мені хотілось думати, що в мене саме так і вийшло, і він не прочитав несподіваного мого хвилювання):

- Ні, не нахабно. Давайте. Тобто… давай.

- Дякую, Дані. Твої роботи можна десь побачити? Ти ж фотограф? Чи ні?

- Я не чарівник, я тільки вчуся.

- Тобто?

- Репліка з старого радянського фільму. Я сюди приїхала вчитись, у Мішеля Дешлена в студії «Міозотіс». Це біля Вітрі. На два місяці. В кінці курсу обіцяють виставку робіт всіх студентів. Такий ніби конкурс. Кращу роботу надрукують в глянцевому журналі. Хай невеликий, але шанс на подальшу кар’єру. Власне, все. А страйк… Якесь збіговисько випадковостей. У фіналі – я стою під дощем на дорозі, куди йти – не знаю, телефон не працює, на дворі ніч. Думаю – зараз мене знайде маніяк-убивця, і гаплик. Твоя пропозиція сексу до нестями була дещо невчасною.

Марк зареготав. Ніби вмить позбувся своєї холодної маски. Біля очей зібрались дрібні зморшки, воно наразі стало досить таки милим.

- Ну, вибач. Наступного разу врахую обставини.

- Сподіваюсь, наступного такого разу не буде, - струсонула я головою, відганяючи неприємні спогади. – Дякую, що повернувся. Ти мене врятував. Якщо не від маніяка, то він застуди точно.

- До ваших послуг, мадемуазель, - Марк трохи схилив голову. Ач, який вічливий! - А у себе вдома? Теж займаєшся фотографією?

- Фотографія – це хобі. Продаю канцтовари.

- Отже, твої роботи побачити не можна?

- Та власне чогось дійсно завершеного у мене небагато. Найкраще, мабуть “Янгол під дощем”. Це художній портретний знімок.

- Отже, “Янгол під дощем”... - повторив Марк задумливо. Хитро посміхнувся: - То це був пророчий знімок?

Таке порівняння мені на думку не спадало:

- Дійсно... дивний збіг.

- А може, це доля? - продовжував він хилити до чогось.

- Хай їй грець, такій долі. Мало не вмерла зі страху там, на дорозі.

- Найгірше позаду, Даруночок. То ти маєш фірму канцелярського приладдя?

- Та ні! Старший менеджер, тобто найманий службовець. Оптові поставки. Нудьга зелена. Проте зарплата непогана, біла. Це означає, що працюю офіційно, з усіма відрахуваннями податків. Великий плюс.

Марк мене не зрозумів:

- А як інакше? Нелегально? Це – тюрма. Ну, як мінімум, шалений штраф, - я мугикнула іронічно. – Я щось не те сказав? Як юрист…

- Закон – це теорія буття. Існує ще й практика… Тепер твоя черга відповідати. – я перевела розмову. Говорити про мою роботу і нюанси політики роботодавців у моїй країні геть не хотілось. Почне зараз читати лекцію про корупцію і закони. Ніби я і сама не знаю, що не сплачувати податків – це нікому не вигідно. У глобальному масштабі. А у локальному та персональному – маємо те, що маємо.

- Ти ж й так усе вже почула. У цьому будинку живу з Кло та Тома. І ще два рази на тиждень приходить дівчина допомоги Кло поратись по господарству: прибирати, прати. Маю квартиру у Ліллі. Там головний офіс компанії. «Сарду і сини» - чула?

Він дуже уважно дивився на мене. Ніби я повинна була проявити захват або велику цікавість. Але назва мені нічого не говорила, та по великому рахунку було й не дуже цікаво – чим він там ще володіє. Марк мав рацію – головне я почула раніше – його тугу за сином, якого йому не дозволяють бачити. Знизала плечима:

- Де б я могла про неї чути, - пробурмотіла собі під ніс. - Отже сенс твоєї діяльності - довести світу, що якийсь маніяк або убивця - білий та пухнастий? - я прикусила язика - надто вже різко прозвучало, як я змалювала роботу адвоката. Та було пізно, слово вилетіло.

Марк дивися на мене дещо зверхньо:

- По-перше, наш профіль - не кримінальні справи, а адміністративні та економічні.

- Тобто довести, що хабарнику було соромно, коли він брав хабара?

- Тобто слідкувати за тим, щоб отримання хабаря, якщо у ньому звинувачено мого клієнта, було дійсно доведено.

- Вибач, Марку. Геть на тому не розуміюсь, але мені завжди видавалось трохи дивним: ну як це - захищати злочинця?

- У тебе дуже спрощене уявлення про цю роботу. Засноване, очевидно, на американських серіалах. Мені, наприклад, незрозуміло, як можна все життя продавати канцелярські товари? І вчора, і сьогодні і через десять років. Незалежно від розміру заплатні.

- Один один, пане Сарду. Проте... мені теж це важко зрозуміти. Тому я тут, я маю на увазі у “Міозотіс”.

Раптом на порозі вітальні виросла постать Баби Яги:

- Месьє Сарду, вам ще щось потрібно? Якщо ні, з вашого дозволу я піду спати.

Марк привітно ій усміхнувся. Голос його був сповнений тепла і щирої вдячності:

- Так, Кло. Ідіть відпочивайте. Як мені щось знадобиться, то сам упораюсь. І... дякую, що потурбувались про мою гостю. Добраніч.

- Добраніч, Клотільдо, дякую за турботу, - повторила я за ним абсолютно щиро. На обличчі старої промайнула іронічна посмішка. “Знаємо ми цих гостей” - читалось у цій посмішці. Це мене неприємно шкарябнуло. От стара відьма!

- Я їй не подобаюсь, - зронила я собі під ніс, коли Кло пішла.

- Власне, в її функції вияв емоцій стосовно моїх... гм... гостей не входить, - холодно відрізав Марк. - Те, що я просив, вона зробила.

- А могла не зробити? Вона на тебе працює.

- Принаймі, вона не мусила дарувати випадковій дівиці шкарпетки, які сплела для онуки. Навіть, щоб догодити роботодавцю.

- Ти хочеш мене образити?

- Ні. Я хочу, щоб ти не поспішала з висновками.

Мені стало соромно.

- Здається, я хронічна дурепа. Тому мені так щастить на всілякі халепи. Але знаєш, що? Мені таки насправді сумно від думки, що я їй чомусь не подобаюсь. Хоча я й випадкова дівиця... І я насправді зворушена цими помпончиками, - розпрямила ноги і трохи підняла над підлогою. - І вдячна.

Я підвела на нього погляд, і мене наче обпекло від того, як Марк дивився. Цей погляд бів дуже... чоловічий. Ні, не масний, не хтивий, аж ніяк. Але в ньому чітко читався чоловічий інтерес до жінки. В даному випадку до мене. І цей інтерес не викликав у його об”єкту негативних почуттів.

- Як же ти сім'ю залишила на такий довгий час? - Вочевидь, Марк вирішив припинити обговорення своєї економки. Щось в його голосі раптом змінилося.

Марк поставив свою чашку на стіл. Ніби збирався щось зараз зробити.

- Сім'ю?

- Ну так. Чоловік, діти... Бойфренд хоча б... – він не відводив погляду. Я не могла зрозуміти, чи є в цих чорних очиськах райдужка, чи тільки суцільна темрява зіниць. Диявольскі очі.

- У мене немає чоловіка і дітей. І бойфренда, - я відчула, як вуха наливаються жаром. До чого він хилить? Не все одно йому, що у мене за спиною за тисячі кілометрів звідси? - Та якби й були, я цілком самостійна і вільна у виборі, чим займатися.

- Я помітив... Кішка, яка гуляє сама по собі босоніж під дощем... Вночі в жовтні...

Губи Марка здригнулися у ледь помітній усмішці. Він все так само пильно дивився мені в очі. Секунди раптом стали повільними, важкими. Вуха мої вже палали. Я починала розуміти, що зараз скаже чоловік, що сидить навпроти. І з великим подивом усвідомила, що я зовсім не заперечую, щоб це мовчання перервалося саме так, і, мабуть, навіть хочу, щоб наше дивне знайомство йшло далі. Що зіграло в мені? Жахлива історія, яка на щастя закінчилась добре? Нерви? Три ковтки бренді? Я ж ніколи не приймаю невиважених рішень, і остерігаюсь занадто швидко підпускати до себе чоловіків. А в цей вечір… Мене не лякає, що завтра буде соромно і можливо навіть огидно дивитися один на одного, і що Марк може все-таки вирішити, що я саме та, за яку він мене спочатку вважав. Але очі його - як два вікна, за якими ховається чорна дощова ніч, а чіткий контур губ видає твердий характер, який вміє підкоряти, не пригнічуючи. Глибоко вирізані ніздрі трохи тремтять, ніби чоловік принюхується до мого запаху, як звір, який шукає свою пару. Серце моє вже стукає в скронях, а в животі згортається гарячий клубок. Він нічого не сказав. Ми і так зрозуміли один одного. Просто простягнув мені долоню, і я вклала в неї свою.

Перед дверима спальні Марк відпустив мою руку, відкрив переді мною двері і відступив, пропускаючи мене вперед. Джентльмен на генетичному рівні.

Кімната виявилася зовсім не такою, як я очікувала. Велика, елегантна, але нічого пафосного або екстравагантного. Бог його знає, чому мені здалося, що я маю побачити на ліжку якісь чорні або червоні шовкові простирадла. Стереотипи, нав'язані кінематографом. Білизна на широкому ліжку була звичайна, біла, напевно, бавовняна. Стіни - м'якого бежевого кольору, їх прикрашало кілька морських пейзажів. Двоє дверей. Мабуть, у ванну і гардероб. Електричний камін, так само як і у вітальні, імітував полум'я. Перед ним теж стояли крісла і столик. Меблі була явно дорогі, але скромні.

Я зупинилася посередині кімнати, трохи розгубившись. Що далі? Я ніколи не була черницею або ханжею. Після мого невдалого першого роману з Гариком були й інші, можливо, не такі романтично-пристрасні, але з усім, що відбувається зазвичай між чоловіком та жінкою. Включаючи ночі в одному ліжку. До того ж батьки спромоглися допомогти мені придбати власне житло. Нехай, однокімнатну, але окрему квартиру. Отже, місце для побачень було. Проте мені досить швидко набридало, що якийсь чужий мужик сопе поруч на подушці, і ми розлучалися.

Питається, чому ж я так зніяковіла зараз? Я ще ніколи не опинялась в одному ліжку з чоловіком через дві години після знайомства, та ще за таких незвичайних обставин. Щоправда, ми ще не в ліжку, але як перейти до цього етапу? Сісти на постіль і зняти шкарпеточки з помпонами? Таке відчуття, що мені п'ятнадцять років, і я вперше роздягаюся перед хлопчиком. Я озирнулася на Марка: а що, власне, робить хлопчик, чому він мені не допомагає?

Господар будинку стояв, притулившись до стіни, схрестивши руки на грудях. Я не могла зрозуміти його погляду: суміш цікавості, подиву і... розгубленості. Отакої... схоже, він теж не знає, як укласти в ліжко дівчину в шкарпеточках з помпонами. З дівчатами за гроші все простіше.

Секунду-другу ми витріщалися один на одного, потім Марк хмикнув:

- Влаштовуйся. Я принесу нам чаю, - і вийшов.

Я зняла сорочку, лосини, шкарпеточки... Все акуратно склала на кріслі. Далі слід було зняти білизну, але тут руки мої опустилися... Чорт забирай, що ж мені так... чи то страшно, чи то ніяково? Може, втекти, поки не пізно? Нерозумно. Сказала "А", так йди вже далі.

"Данко, ти ж хочеш? Ну визнай? "- Запитала себе.

Відповіла чесно: "Так".

"Чого тоді смикаєшся?"

Я скинула ліфчик і, залишившись в одних трусиках, ковзнула під ковдру.

Постіль була зручна. У міру м'яка. Ніжно пахла ароматизатором білизни. Навіювали думки про солодкі сни. Я трохи покрутилася, облаштовуючи собі кубельце, але тут почула кроки, двері рипнули. Я миттєво пірнула під ковдру з головою. Серце закалатало як скажене, ніби хотіло пробити в грудях діру.

Щось грюкнуло - напевно, Марк поставив на столик тацю з чаєм. Потім він ходив по кімнаті, рипнув дверима, знову ходив. Я, як партизан, лежала, сховавшись з головою, та ще й заплющивши очі. Раптом відчула, що він сів на ліжко:

- Дані?

Затамувала подих. Марк трохи відгорнув ковдру:

- Дані, що трапилося? Відкрий очі. - Я тільки замотала головою. - Дані... - він зітхнув: - Дівчинко, я ж не гвалтівник. Якщо ти передумала, то так і скажи, я не буду наполягати. Просто... мені здалося, що і тобі і мені цього вечора не завадить трохи тепла і хорошого сексу. Раз вже з високими почуттями не складається ні в мене, ні, здається, в тебе також. Смію сподіватись, що секс вийшов би непоганий.

Його голос звучав так ласкаво, що я розслабилася, розплющила очі. Виявляється, Марк погасив верхнє світло, і кімната освітлювалася тільки вогнем каміна і нічником на столику біля ліжка. У цьому м'якому теплому напівмороці наді мною схилився оголений чоловік з посмішкою янгола і чорними очима демона.

Він нахилився ще нижче:

- Даруночок, я не вважаю тебе дівицею легкої поведінки. Ти просто дівча із зовсім іншого світу, яке втрапило в халепу і героїчно борсається, щоб з неї виплутатись. І не має значення, скільки тобі років, ти все одно безпорадне дівча. Але чим довше я на тебе дивлюся, тим сильніше мені хочеться бути з тобою цієї ночі.

- Я тебе зараз уб’ю за «Даруночка»… - я забула, що геть гола і розлючена сіла в ліжку.

Ковдра впала з моїх грудей. Очі Марка спалахнули. Чи то, може відблиски штучного вогню каміну?

- То ти передумала? – він робив зусилля, щоб трохи вгамувати подих. – Підеш у свою кімнату?

- Н-ні ...

- Тоді ...

Марк опинився поряд під ковдрою. Припав до мене всім худорлявим, але з міцними м’язами, тілом. Провів язиком по моїх губах, потім спробував проникнути в рота, але зупинився. Ніби блискавка пронизала все моє єство до самих п'ят і воно запалало. Тоді він захопив мої губи своїми. Поцілунок вийшов жорстким, та саме тому викликав в моєму тілі цілу бурю відчуттів. Я знову заплющила очі, і перед зімкнутими повіками закружляли сяючі різдвяні гірлянди. Чоловік сердито мугикнув, виявивши на мені трусики, і швидким досить вправним рухом звільнив мене від того клаптика тканини, що нас розділяв...

- Вимкни світло, - попросила я.

- Ні, - коротко кинув він.

Зрозуміла, що наполягати не має сенсу, бо за його лагідною посмішкою ховається якась така нездоланна криця, яку він активує за потреби, і пробити її просто неможливо.

Завжди вважала, що все, про що пишуть глянцеві журнали відносно того, чим і, головне, як довго, займаються двоє у ліжку – то витвір нездорової уяви редакторів. Або письменників – якщо говорити про книжки. А я-ж бо, як уже казала – геть не черниця. Але з цим чоловіком мені було так добре, що бажання ніяк не вгамовувалось, а навпаки, поверталося раз за разом, та розпалювалося ще більше.

Врешті-решт ми-таки втомились. Наостанок він потяг мене в душ, проте нічого еротичного в тому вже не було – просто двоє разом змивають з себе піт та й інші прояви довготривалого сексу.

Марк приніс мені халат, загорнув у нього, посадив у крісло, подав чашку. Йому подобалось піклуватись про мене, а мені подобалось, що він це робить. Чай, звичайно, був уже холодний, але дуже доречний.

- Зробити іншого чаю? Гарячого?

- Не треба. І так добре, - пробурмотіла я.

Очі злипалися. Двома ковтками випила чай. Поставила чашку на стіл, трохи сповзла у кріслі, умощуюсь зручніше. Сил дійти до ліжка, а тим більше, йти до відведеної мені кімнати вже не було. Та, щиро кажучи, думка про іншу кімнату мені й не спадала. Марк неквапно пив свій чай, розглядаючи мене, і з виразу його обличчя не можна було зрозуміти, про що він думає. Таке враження, що він весь час носить на лиці маску, и живуть тільки очі: гострі та гарячі. А може, він ні про що і не думав у ту мить – просто відпочивав.

Я незчулась, як заснула. Чоловік переніс мене в ліжко, зняв халат, та ще вмостився поряд так, щоб обіймати однією рукою. Чи то він був таким обережним та вправним, чи то я так глибоко пірнула у сон, але всього того я не відчула. Прокинулась від… болю. Марк уві сні так міцно стиснув моє плече, що я аж зойкнула. Відштовхнула його, сіла в ліжку:

- Що ти робиш! Мені боляче!

Якусь мить він дивися на мене, ніби не розуміючи, хто я і що роблю в цій кімнаті. Навіть у напівтемряві було помітно, що він блідий, а лоб рясно вкритий потом. Я терла плече, що трохи нило. Нарешті погляд Марка став осмисленим:

- Вибач, Даруночку. Дурня якась привиділась. Йди до мене.

Я луснула його по лобі кулаком. Звичайно, не сильно:

- Що я тобі обіцяла за даруночка?

- Ой, пробачте, мадемуазель Дарино Ребченко, - захихотів Марк.

Він притяг мене до себе, силоміць заставив покласти голову йому на груди.

- Мені так не зручно, - пробурмотіла я, однак не відсунулась.

- Звикай.

- Чого це раптом?

- Того це раптом. У мене завтра… вже сьогодні насичений роботою день. Тому спи… Даруночок.

От уперта чортяка! Але ж я теж не з воску ліплена! Вже засинаючи подумала, як добре буде разом пити вранці каву. Ну то й що, що це банально? Життя взагалі дуже банальна штука...

7.

... Мені наснилася дівчина в білому платті, що повільно йшла по нічному шосе під дощем. Мій ангел з фотографії. Я прокинулась. Одна в ліжку. У вікна світило сонце. Годинник на моєму телефоні, який лежав на тумбочці, показував пів на одинадцяту. Нічого собі я спала! На спеціальній підставці висіло моє плаття, чисте, відпрасоване, і піджак. Поруч стояли туфлі-човники. Марка не було. Тільки конверт на його боці подушки. Я втупилась у нього, як у привида. Невже там гонорар? Фільм «Красунечка» в житті. Все, що було між мною і Марком вночі, раптом вибухнуло в пам'яті і відгукнулося болем у серці. Я дивилась на той конверт, а очі пекло слізьми. Все-таки я невиправна дурепа… Що ж, поцікавимось, в яку суму оцінив мене пан адвокат ...

Але в конверті виявилася всього лише записка: «Вибач, терміново треба поїхати. Будь ласка, дочекайся мене ». Всі мужики - боягузи. Невже це те, чого я боялася: вранці нам буде соромно дивитися один одному в очі? Йому навіть не цікаво, чи можу я його чекати, чи є в мене мої власні справи...

Я одяглася і взулась. Туфлі підійшли ідеально. Подивилася на фірму: ні фіга собі. Адвокат розплатився крутим брендовим взуттям. Гаразд, принаймні, я не продешевила. Дуже захотілося роздерти ці туфельки на шматки. Але йти босоніж зовсім не прикольно. Чорт з ними. Зрештою, увійшовши вночі слідом за паном адвокатом до його покоїв, я ж не думала, що мені запропонують руку, серце і спільний рахунок у банку? Дивна пригода закінчилась. Треба бути з собою чесною - нічка була прекрасною. Феєричною. Ми раптом захотіли один одного, і ми зробили те, що захотіли. І заснули на одній подушці, задоволені один одним. На цьому крапка плюс круті туфельки. Повернуся до Києва, зроблю з них інсталяцію на стіну, в рамочці. Назву як-небудь, типу «Привіт від Попелюшки». Головне - дістатися до Вітрі і не ревіти по дорозі.

Клотільда ​​зробила круглі очі:

- Мадемуазель... Ви збираєтеся піти? Месьє Марк наказав, щоб ми вас не відпускали ні в якому разі. Прошу снідати, - здається, за ніч тітонька Кло змінила до мене своє ставлення. Так би мовити, гнів на милість.

- Клотільдо, месьє Марк мені нічого наказати не може. Я не дівчина за викликом і не придорожня повія, що б ви там собі не думали. Усе вчорашнє - це дивний вибрик долі. Але бал закінчено і Попелюшці час додому. Я буду дуже вам вдячна, якщо ви допоможете мені викликати таксі.

- Ви сподобались господареві, - повідомила Клотільда ​​багатозначно, ніби й не чула моїх слів.

Це почало мене дратувати. Господар тікає, не сказавши ні слова. Переспав і злиняв. Економка вважає, що я маю бути в шаленому захваті від самого факту перебування у цьому будинку… Моя думка і мій настрій її не цікавить. «Месьє Марк наказав»… Вчора я в її очах була взагалі ніхто і звати мене ніяк, сьогодні я переведена в статус іграшки для метра Марка Сарду? Відтепер він і для мене – господар, на її думку? Мені було дуже боляче. Я ніби гупнулась з рожевої хмаринки на гострі камені. Засинаючи на його плечі, я мріяла, як вранці ми прокинемось поряд. Чи не вперше за кілька років ця думка мене не дратувала, як то бувало з іншими чоловіками, а тішила. А він… Залишив клаптик паперу и круті черевички…

- Натякаєте, що я повинна написати свій телефончик? На випадок, коли йому знову захочеться сексу? – зронила крізь зуби.

- Натякаю, що вам варто Марка дочекатись. Я давно не бачила його таким сяючим, як сьогодні вранці. У метра Сарду важкий період, але взагалі Марк - хороший хлопчик.

- Хороший. Колишній алкоголік, якого покинула дружина і якому суд навіть дитину не довірив. І який підбирає на дорозі повій. А вранці не хоче їх навіть бачити.

- У нього дійсно виникли невідкладні справи.

- Невідкладні справи на світанку... Я схожа на дурепу? Залишив мені ось це… - я підняла ногу у «човнику». - Де він їх узяв? Інша лялька забула?

Клотільда ​​секунду дивилася на мене, як на огидного плазуна. Я й сама собі була огидна в ту мить. Але в мені палала образа: чому, за яким правом вони мене принижують? Чому після такої надзвичайно пристрасної ночі, наповненої не тільки сексом, але й ніжністю, він втік?

- Ось це він замовив тобі ще вчора, поки ти хлюпалася у ванній. Сьогодні вранці доставили, - Кло повернулася до мене спиною. На цій кістлявій спині великими літерами була написана зневага.

Отакої... Я трохи зніяковіла. Але загалом це нічого не міняло: він все одно не схотів мене бачити. Чомусь у той момент я геть забула про записку “Дочекайся”. Найстрашніша помилка мого життя и назліший жарт долі, якого вже не виправити.

Взяла сумку, камеру, натягла піджака. Врешті-решт, я й сама можу викликати таксі. На біса мені той Тома, про якого стільки говорять у будинку і якого я досі ще не бачила. Підійшла до великих скляних дверей, які виходили на парадну алею. На щастя, дощу не було, але дерева хитались від вітру. Мабуть, там холодно. Нічого, не замерзну. Жовтень – не грудень, а Франція – не Північний полюс.

Я взялася за ручку, і в цей час десь у глибині дому задзеленчав телефон.

- Будинок метра Сарду, - голос Клотільди долинув з боку вітальні. – Ні, месьє Сарду, її вже немає. Мадемуазель поїхала з годину тому. Не знаю. Так, я сказала. Ні, вона нічого не просила переказати. Викликала таксі. Так. Так.

Вона з’явилась у холлі: пряма і суха, мов патик. Зміряла мене з голови до ніг крижаним поглядом:

- Я нікому більше не дозволю робити йому боляче, зрозуміла? Ви всі не варті пороху під його ногами, - з цими словами стара відьма розчинила переді мною двері. – Таксі чекає за воротами. Тома викликав.

На дворі було не просто холодно, а дуже холодно. Чи то у мене в душі все заледеніло від болю та образи?

Я сіла до автівки:

- Мені на найближчу автобусну станцію. Скільки це кошутватиме? - сподіваюсь, що не занадто дорого.

- Вибачте, мадам, але мені замовлено доставити вас у Вітрі, і рахунок надіслати метру Сарду, - трохи здивовано відповій водій.

Я намагалась не звертати уваги на його зацікавлений погляд. Нікого не обходить, що я робила у маєтку адвоката, и чому сльози течуть з моїх очей, нібито там відкрили шлюзи. Потроху я заспокоїлась. Пригадала, що Марк зателефонував, все-таки поцікавився, чи я ще там. Щоб поспішити и побачитись чи щоб дізнатись, чи можна вже безпечно повертатись додому? Яка ж я безнадійна ідіотка! Чому не взяла слухавку, чому не запитала його що це за такі дивні справи на світанку... Та нічого. Якщо все що було вночі має для нього хоч якийсь сенс, він мене знайде. Студія “Міозотіс” одна-єдина.

Я чекала, що Марк з'явиться. Як казковий принц, знайде Попелюшку за черевичками. Розуміла, що в реальному житті все не так, як у казках. Але невже мені даремно здавалося, що між нами, крім сексу, проскочила і якась іскра? Він був не тільки пристрасним, але і ніжним, так піклувався про мене…

Закинула в пошукач в Інтернеті прізвище Сарду. Прочитала купу пліток. З них випливала досить-таки жахлива сімейна історія кохання та зради. Що там була правда, а що - плід збоченої уяви газетярів заради “смаженого факту” - біс його знає. Але те, що Марк Сарду аж ніяк не янгол - то було безперечно. Жовта преса п”яти-семирічної давнини закидала йому пияцтво, розпусту та схильність до насильства. А потім тон статей змінився. Спадкоємець династії юристів поборов у собі зеленого змія та повернувся до роботи у сімейному бізнесі, який всі ці роки тримався лише завдяки партнерам.

Відтак про Марка Сарду писали значно менше, проте з повагою. Дім Сарду та сини брався за найкарколомніші справи, и 90 відсотків вигравав. Про особисте життя голови дому говорили дуже стримано. Єдина інформація останнього часу - Марк судився зі своєю колишньою за опіку над їхнім десятирічним сином. Незважаючи на всю його вправність, він не зміг отримати стверджувального вердикту про спільну опіку п”ятдесят на п”ятдесят..

Минали дні, і нічого не відбувалося. У тому сенсі, що Марк так і не з'явився. Я відчувала, що думки про нього перетворюються на манію. Не витримавши більше цієї напруги, розповіла про все Мел. Подруга слухала мою оповідь, витріщивши очі. Обняла мене, і ми ще з півгодини рюмсали на плечі одна в одної. Я - від безнадії, а Мел - за компанію. І як то не дивно - мені попустило. Недаремно ж психологи кажуть, что треба назвати ворога на ім”я і подивитись йому в очі. У моєму випадку це був не ворог, а туга за чоловіком з іншого світу, з яким ми настільки різні, що смішно навіть ставити нас поряд. Я не гірша, я - інша. От і усе. Жирна крапка і гіркота у роті.

8.

На початку грудня, як і планувалося, відкрилася виставка робіт випускників студії «Міозотіс». Причому, в досить відомому виставковому залі, хоча і не в Парижі, як обіцяв мені Гарик. Молодець, Дешлен, знайшов спонсорів! З моїх робіт там виставлялися «Мадонна, століття 21» - зрозуміло, моделлю послужили моя дорога Мелоді і її Вік. Ну і «Янгол», звичайно. Мішель від нього просто в захваті! А ще «Оголена душа» - портрет оголеної дівчини в червоно-чорних тонах. Чи варто говорити, що ідея портрета виникла вже після зустрічі на шосе?

Я страшенно нервувала. Втім, не я одна. Говорили, що очікують журналістів з «Вог» і ще бог знає звідки. А це - шанс, шанс, шанс! Я тинялась серед відвідувачів, прислухалась до розмов. У якусь хвилину раптом охопило дежавю: виставка, мої нерви... Тільки напівп'яного Гарика не вистачає! І нової пропозиції: їхати куди-небудь, наприклад, в Буенос-Айрес!

- Це і є Мелоді? - Запитав поруч чоловічий голос. Я стояла перед «Мадонною».

Душа зірвалась в п'яти. Цей голос я ретельно забувала цілих три тижні! І майже забула! Як і ось ці чорні очі і праву брову, що трохи тремтить.

- Так! - Кинула зухвало. - Що ти тут робиш?

- Виставка - захід, відкритий для всіх. Я відвозив сина його матусі-шльондрі і вирішив поцікавитись, що тут відбувається.

- Звичайно, як ще можна назвати свою колишню, - пробурмотіла я. - Жінка, що його покинула, неодмінно гадина. А сам - лицар в білих обладунках.

- Це не твоя справа, - ліниво зронив Марк, - як я називаю жінку, яка наставила мені роги з моїм молодшим братом. Між іншим, йому ще не було вісімнадцяти. А потім ще з десятком інших мужиків з нашого кола спілкування. Поки я забивав бабки, щоб дарувати їй діаманти. З тих пір жінки були для мене лише розвагою, засобом зняття стресу. Я непогано платив їм за ці послуги, і Тома відвозив їх на найближчу автостанцію. Ще недавно...

Я задихнулася від болю і люті. Ось, значить, як! Саме так цей тип і повівся зі мною! І навіть грошей не залишив. Зате не пошкодував кілька сотень на черевички для придорожньої повії! Нахилившись, зняла з ніг круті туфлі, що стали моєю оплатою за ніч кохання, в яких прийшла на виставку, адже інших у мене не було. Пхнула їх в руки чоловікові, який сторопів від несподіванки :

- Ось! Попелюшці цей мотлох не підійшов!

І не звертаючи уваги на фотоапарати, що заклацали навколо, босоніж попростувала до виходу. Добре, що в гардеробі мене чекають чоботи, все ж на вулиці грудень.

Марк кинувся навздогін:

- Дані! Що за дурня... Та я ж не це мав на увазі… Зачекай!

Мені тільки сцен бракувало! Я щодуху побігла до гардеробу, схопила речі, пхнула ноги в чоботи, вискокла на вулицю. Побоювалась, що він таки мене наздожене і тоді... Я не знала, яким буде це “тоді”: чи я його вб”ю, чи кинусь йому на шию. Але Марк за мною не з”явився. Відчула себе ідіоткою. Вже вкотре. Не потрібна я йому. Не-по-тріб-на. Ляльки для хорошого хлопчика з мене не вийде. Очі знову пекло від образи і злості на себе і свої безглузді сподівання.

Мене розбудив гуркіт. Хтось грюкав у двері моєї кімнати в пансіонаті. Голова тріщала - всю ніч ми з Мелоді провели в обговоренні важливої ​​теми: всі мужики козли. Час від часу Мел дзвонила нічний няні і язиком, який заплітався, питала, як там Вік. Отримавши відповідь, що малий спить, кивала, ніби няня могла її бачити, і наливала черговий келих бордо. Поснули ми під ранок. У п'яному маренні мені снився чомусь зовсім лисий Гарик з тією самою шваброю, якою я поставила крапку в нашому романі. Потім якийсь мутний чувак, що говорив по-французьки одну і ту ж фразу: «не манж па сис жур». І, нарешті, метр Сарду в обнімку з Клотільдою. Час від часу парочка пристрасно цілувалась і тітонька Кло починала еротично стогнати. Зрештою, Гарик заграв на барабанах... Ні, це хтось стукав у двері.

Я відкрила.

- Мішель... Вибачте, я не одягнена ...

- Уууу, - скривився Дешлен. - Ну й сморід. Як на винокурні. І Мелоді тут? Крихтоньки, у вас лесбіян лав?

- У нас п'янка з нагоди закінчення курсів, - пробурмотіла я. Мел як і раніше знаходилася в анабіозі. - Якщо ви почекаєте поки я прийму душ, зі мною можна буде спробувати поговорити. У холодильнику залишилося пиво... може бути. Пригощайтеся.

Через півгодини посиленого контрастного душу, я вийшла в стані придатному слухати шефа.

Мішель Дешлен гортав якісь товсті газети і не виглядав сердитим.

- Пробачте, Мішель, я вчора ...

- Ти вчора зробила непогану рекламу моїм курсам, мала.

- Яким чином?

- Скандал, моя люба! Це те, що потрібно публіці.

Дешлен кинув на стіл переді мною кілька ранкових газет. Господи! Який сором! Який кошмар! Ось ми з Марком лаємося, от я пхаю йому в руки чортові туфлі, ось він біжить за мною по залу... Ну і пика у мене! А заголовки! «Гаряча російська штучка взула метра Сарду!», «Адвокат в розгубленості», «Як ми прогавили роман століття?», «Ван Дамм ​​відпочиває, коли на сцені крихітка Дані».

- Мені дуже шкода... Я не хотіла, щоб так вийшло. Він вивів мене з себе. Образив. Я не звикла до публічності, до об'єктивів навколо... не стрималася.

- Дитинко, тобі нема за що вибачатися. Принаймні, переді мною. Телефон вже розжарився від охочих записатися на наступний курс. Що ж до метра Сарду... Йому невеликий струс теж не завадить. До речі, він придбав «Янгола під дощем». І взяв номер твого телефону. Хоче купити у тебе права на нього.

- Навіщо? - я нічого не тямила в цій каші, і мені було соромно за скандал. На тверезу голову я розуміла, що зчинила бучу, власне, ні з чого. Особисто мене Марк повією не називав. У мене часто так: сприймаю щось по-своєму, спалахую на порожньому місці...

- Щоб ти більше ніде не публікувала цю фотографію. Видно, метр хоче милуватися нею одноосібно. Ти нічого не хочеш мені розповісти?

- Маячня якась. А що, метр Сарду відома людина? - запитала обережно. Цікаво ж, що скаже Дешлен. Це вам не жовта преса.

Мішель наморщив ніс:

- Загалом... Досить відоме прізвище. У тих колах, кому потрібні подібні послуги. Метр Марк в парі з батьком вів всякі каламутні справи: хабарі, зради, підробки... Будинок Сарду рідко програвав процеси. Потім трапився сімейний скандал. Всі місцеві газети захлиналися в коментарях і подробицях, які, здебільшого, самі ж і вигадували. А Марк впав у пияцтво. Молодший брат його виїхав до Америки. Говорили, що Марк спивається, бо його дружина спала і з його неповнолітнім братом і з батьком. Плітки, швидше за все... Старий Сарду раптово помер. Але як бачиш, Марк оклигав. Зав'язав з алкоголем, повернувся до справ. З тим стервом розлучився. Правда, вона його добряче обібрала. Хоча явно сподівалася, що Марк попрямує в кращий світ слідом за батьком і їй дістанеться все. Дані... Що це за історія з туфлями? Навколо мене в'ються журналюги, а я ні сном, ні духом... Дочка, врешті-решт, ти моя боржниця... «Оголена душа», швидше за все, піде в лютневому номері «Фотооб'єктив Півночі». Це дуже і дуже непогано для малої без імені у цій професії. А без мене ...

Що йому відповісти? На тлі розбитого серця і розтоптаної гордості перспективи зробити кар'єру зблякли. Я мріяла тільки про одне: повернутися додому, до своїх канцтоварів, і ніколи більше не брати в руки камеру і, головне, ніколи не чути ім'я Марк Сарду.

- Я... я... погано пам'ятаю. Метр сказав якусь гидоту про жінок. Ось я і розлютилася. А чому туфлі йому пхнула... не пам'ятаю. Слово честі.

- Брешеш ти все, Дані. Мені траплялося бувати в одній компанії з Марком Сарду. Він виключно вихований і коректний. Завжди. Гаразд. Приводь у свідомість це тіло, - він кивнув на Мелоді, - і приїжджайте в зал. Виставку згортаємо, і у нас ще повно справ.

Але вивести Мел з анабіозу мені не вдалося. Залишивши подругу оговтуватися природним шляхом - відсипаючись, я поклала на стіл ключ від кімнати, записку про те, що я в залі допомагаю прибирати виставку, вирушила на роботу.

У залі метушились мої колеги по студії - Дешлен заощадив і робітників не наймав. Більшість фотографій вже були зняті зі стін і запаковані. Розкладені на дві групи.

- Тут, - Лю Сін кивнула на більшу пачку, - ті, які продані. Приготовлені на відправку. Ми непогано заробили.

Я почала перебирати світлини.

- А мій янгол де?

- Так її ще вчора забрав той пан. Твій знайомий.

Чорт! А я ж-бо збиралась залишити пана з носом.

- Дані, всі кажуть, що він заплатив дуже багато. Більше, ніж інші. І довго про щось розмовляв з Мішелем.

- Лю, мені від цього ні холодно, ні жарко.

Це була не зовсім правда. Від продажу знімків, зроблених в студії, автор отримував двадцять відсотків. І авторські права залишалися у «Міозотіс». Але «Янгол» - моя особиста робота, і за договором з Дешленом, якщо знімок продадуть, я отримувала вісімдесят, а студія - двадцять відсотків.

- Дані! - Мішель жваво підлетів до мене, незважаючи на свою вагу.

- Мел ще спить, - повідомила я.

- Бог з нею! Дорогенька, ти зараз поїдеш в бюро реєстрації авторських прав оформляти свого «янгола». І не заперечуй! Це в твоїх інтересах. Я не допущу, щоб тебе обібрали. Не можу гарантувати, що вчора хтось не зняв копії, і світлину тепер не почнуть тиражувати, і на цьому наживатися.

- Мішель... - я розгубилася. - Але я нічого в цьому не розумію, я просто не знаю цієї термінології по-французьки, і взагалі, уявлення не маю, де це бюро знаходиться!

- Моя маленька Дані (у Мішеля всі дівчата іменувалися «дітками» і «малятами», з варіаціями, а хлопці «мій юний друг»), папА Дешлен все передбачив. Тебе буде супроводжувати надійна людина і фахівець.

- Хто? - Запитала я з підозрою. І не даремно.

- Я, - сказав Марк Сарду, підходячи до нас.

Я повернулася до нього боком, обличчям до Мішеля:

- Месьє Дешлен я не довіряю компетентності цієї людини. І нікуди з ним не поїду.

Марк досить неввічливо взяв мене за лікті, розвернув до себе:

- Там, - він кивнув на двері, - зібралися журналісти в очікуванні продовження вчорашнього шоу. Щойно ви, мадемуазель, з'явитеся на порозі, вас заклюють, безпорадна ви російська дівчинка. Ви не зумієте від них відбитися. А це дуже неприємно, коли тебе переслідують жадібні до сенсації борзописці. Повірте, я знаю, про що говорю. Це перше. Друге. Мішель має рацію - нерозумно втрачати можливість добре заробити і ризикувати тим, що вашу роботу, вашу працю хтось нахабно вкраде. А вкрадуть обов'язково. Я не даремно вчора купив кілька робіт випускників - ці речі дещо варті, у мене нюх на те, що можна добре продати. Може, мені не слід було ставати адвокатом, а йти в торгівлю... - додав він задумливо. - Тому, висновок: не клейте дурненьку і не грайте в горду і неприступну, чарівна леді. Ми виходимо через чорний хід і займаємося справами.

Під час цієї тиради погляд його чорних очей тримав мене, ніби на прицілі.

- Тобі треба було стати великим інквізитором, - пробурмотіла я на рідній мові.

- Мадемуазель Ребченко зараз сказала гидоту на мою адресу. Це нерозумно - я все одно цей гороб'ячий щебет не розумію. Але якщо їй так легше - вона може навіть нецензурно лаятися на своїй мові, - єхидно посміхнувся Марк.

- Мішель, - я озирнулася на Дешлена у пошуках підтримки.

- Дитинко, метр Сарду має рацію на всі сто. Він представлятиме твої інтереси, причому, абсолютно безкоштовно. А моє серце буде спокійне.

- Пане директор, ну яка я дитинко? Мені вже двадцять дев”ять, і...

- Дані, мені вже шістдесят п'ять, і ти для мене - дитинко. Заспокойся. Ти даремно витрачаєш час метра Сарду.

- Дискусія затягнулася, - різко сказав Марк. - Мені набридло. Ви їдете, мадемуазель?

- Так! - Все-таки я доросла людина і нерозумно втрачати можливість заробити. Я взяла камеру, сумку. - Де тут чорний хід?

9.

Знайомий «сарай на колесах», як мій тато називає такі великі машини. Марк із кам”яним обличчям подав мені руку, допомагаючи сісти. У ту мить, коли я з вічливості сперлася неї, він раптом міцно стиснув мою долоню:

- Я б поцілував її, але раптом десь сидить папараці? - прошепотів, дивлячись на мене впритул.

О, чорт! У мене навіть коліна затремтіли від цих слів і цих очей. Вуглини якісь, а не очі! Щоб звільнитися від мари, я перейшла в наступ, як тільки машина рушила:

- Щось ви, метр, маєте кепський вигляд.

Він мигцем глянув на мене, і знову втупився у дорогу.

- Я погано спав. З деяких пір мені важко заснути, коли поруч немає нікого, - відповів серйозно. – Точніше, когось конкретного.

- А що, придорожні дівки вже перевелися? - Продовжувала я знущатися. Проте від його натяку вуха трохи розжарились.

- Того ранку, - повільно процідив Марк, не дивлячись на мене - подзвонили з хоспісу, де знаходиться моя мати. Вона ще не стара жінка, але у неї Альцгеймер.

- О Боже, - вирвалося в мене. - Я співчуваю, Марк ...

- Дякую, мадемуазель. Я зворушений. Довелось терміново їхати. Загалом, мама сумирна. Але інколи на неї нападає нестримне бажання подорожувати. І вона... тікає. Щоразу вигадує щось нове, щоб надурити санітарів. Її досить швидко ловлять, але часто заспокоїти без мене… - Він зітхнув. - Мені було шкода будити дівчину, з якою я провів ніч, вона так солодко спала. Я залишив їй записку, просив мене дочекатися. Чорт, вперше за кілька років я захотів побачити людину ще раз. Поговорити, а не просто переспати. Але вона поїхала. Простий і зрозумілий вчинок - я їй не потрібен. У моєму житті було багато втрат. Однією більше, однією менше... Я став цинічним і черствим. Думав: так простіше, так я виживу. Повернувся додому, дивився як останній дурень, на порожнє ліжко і запевняв себе, що просто помилився. Сприйняв бажане за реальність. Спокійно, я не маю наміру тебе ображати, – він помітив, що я збираюсь щось відповісти на це. - А потім мені в руки попався рекламний проспект фотовиставки в студії «Міозотіс» з «Янголом під дощем» на титульній сторінці... Я вирішив подивитись Янголу в очі ...

Марк зупинив машину і повернувся до мене обличчям. Я була вражена тим, який він блідий. Мішки під очима. Різкі зморшки біля губ. Захотілося погладити його по щоці ...

- Дані, чому ти пішла? Невже все, що було, нічого для тебе не важило? А я, старий осел, так втомився від порожнечі у душі, що шукав почуття там, де було лиш фізичне задоволення?

- Ні! – скрикнула я. – Все важило так багато, що… я не могла зрозуміти, як можна після такої ночі зникнути… Лишити якусь суху записку, навіть без підпису, ніби наказ. Тобі не спало на думку, що у мене могли бути справи? Що я не могла сидіти і чекати, поки метр знайде для мене вільну хвилинку? У мене виникло відчуття, що мною скористались, як річчю. Марку, у кожного свої скелети у шафі. Моє перше велике кохання закінчилось весіллям коханого, але не зі мню… З того часу я тримаю чоловіків на відстані від своєї душі. Навіть якщо ми опиняємось у ліжку. Від тебе я чекала ніжності, а отримала… пару дорогущих черевиків. Це було схоже на гонорар. І дуже, дуже боляче…

- Але ж Кло мала тобі пояснити… - розгублено сказав Марк. – Вона нічого не сказала? –

Я похитала головою.

- Вона навіть не дала мені слухавку, а сказала тобі, що я вже поїхала.

- Зачекай... Коли я дзвонив, ти була ще у маєтку?

- Так...

Він відкинувся на спинку сидіння, заплющив очі, руки вчепились у кермо, аж кісточки побіліли. Нарешті, чоловік угамував почуття. Знову повернувся до мене.

- Марку, тільки не роби нічого на кшталт: звільню. Стара тремтить над тобою, як тигриця над тигреням. Вона нічого не зрозуміла про мене, и захищала тебе.

- Дані, поїдемо до мене. Впевнений: для тебе те, що було - не просто епізод, екзотичне пригода. Інакше ти б так не злилася. І мене так не клинило б ці кілька тижнів, якби це була просто пригода. Ти понапридумувала собі всяких дурниць і образилась. Вочевидь, я вчинив неправильно, виїхавши, поки ти спала. Потрібно було розбудити тебе. Не доручати це нікому. Але цього вже не змінити. Проте можна почати спочатку. І справами займемося. Потім. Через тиждень, через два.

- Марку, - мене охопив розпач. Хотілося плакати. Ну чому, чому людям так важко зрозуміти один одного і так легко втратити? - Я... не можу. У мене завтра літак о сьомій ранку. А ще речі зібрати.

- До біса літак! А за твоїми речами зараз заїдемо, і все.

- У мене закінчилась віза. Завтра я повинна перетнути кордон Шенгенської зони. Інакше - депортація і чорний список. І більше ніякої Європи.

- Віза? - Він здивовано втупився у мене. Так звик, що їде куди хоче і коли хоче, що не уявляв, як це - тобі відпущено стільки-то днів, в іншому випадку ти - злочинець. - Почекай, Дані, це... неправильно.

- Це реальність.

- Дурниці. Візу можна продовжити. Треба... я не знаю, що треба, але моя секретарка цим займеться негайно.

Я все-таки погладила його по щоці. Марк перехопив мою долоню, притулився до неї губами, заплющивши очі. Я прошепотіла:

- У нас сьогодні вечірка в студії. Колеги образяться, якщо я не прийду.

- Вони зрозуміють і пробачать. Ми напишемо кожному великого листа, розповімо всю правду. Їдемо за твоїми речами?

Я кивнула. Він нахилився і поцілував мене. Авто стояло біля узбіччя на вузькій вулиці, і всі водїї, що їхали по зустрічній смузі, мали змогу милуватись тим, як двоє пристрасно цілуються. Хоча робити їм це страшенно незручно, бо відстань між кріслами занадто велика, та й важіль коробки передач заважає. Дехто з цікавих навіть сигналив. Добре, хоч фотографи за нами не поїхали…

Нарешті, Марк відпустив мене:

- Пропоную невеличку подорож. Покажу тобі своє улюблене місце у цьому світі.

- Залюбки. Але завтра ти відвезеш мене в аеропорт, добре? Обіцяй, а то я не поїду!

Він зітхнув:

- Домовились.

Підозріло швидко погодився ...

Засинаючи під ранок на його плечі, я подумала: «Можна подрімати пару годин. Будильник на мобілці розбудить»... І не побачила, як Марк простягнув руку і відключив мій мобільний разом з будильником ...

10.

Я прокинулась... тому що відмінно виспалась. Із задоволенням потягнулася. З ванної долітав шум води. Домашня і затишна атмосфера чужого будинку. Або вже більше не чужого? І тут мене обпекло: чому я почуваюсь людиною, що добре відпочила? Адже має бути навпаки! Підбігла до вікна, розкрила штори. День готувався до дощу, сірий і похмурий. Але це був ДЕНЬ! Зовсім не ранок.

Котра година? Я схопила мобільний - екран темний. Гарячково тицьнувши в кнопку підключення, я бурмотіла:

- Ну ж, давай. Хай тобі чорт!

З ванної з'явився Марк. Підійшов до мене, притягнувши до себе, поцілував кудись у шию близько ключиці. Від нього пахло чистотою, гелем для душу, лосьйоном...

- Гей, дівчино! Ви мене ігноруєте? Чого ти схопилася?

У цю мить на екрані мобілки висвітився час: 10.30... У мене підігнулися коліна.

- Я проспала...

- І що? - Він пройшов за двері, що ведуть в суміжне приміщення, повернувся через хвилину в джинсах і з білою сорочкою в руці.

- Марку! Я проспала свій рейс! Чорт, чорт! - Я звалилася на ліжко, схопившись за голову. Ні, я точно "тридцять три нещастя»! І що тепер робити? Зрозуміло: купувати новий квиток або намагатися поміняти, або... от зараза! Як же мене підвів мій мобільник! Але чому він відключився? Батарея на повному заряді ...

Марк сів поруч, відхилив мене на спину, торкнувся губами грудей ...

- Та зачекай ти! - Я його відштовхнула. - Ти не чуєш? У мене знову проблеми! Ні, це не проблеми, це повна дупа! Я проспала свій рейс!

Він посміхнувся:

- Подумаєш ...

- Марк? - Тут до мене почало доходити. - Це ти? Ти відключив телефон? Я виставила будильник! Я заснула в повній впевненості, що піднімусь через півтори години по сигналу! Навіщо ти це зробив? Ти ж обіцяв відвезти мене в аеропорт! Господи, Марку, навіщо ти це зробив? Ну, навіщо? - Я готова була його вбити. У голові клубком роїлися всі складнощі, які завдяки цьому ідіоту звалились на мою голову.

Придбання нового квитка... Віза, яка закінчується сьогодні (і чому ці бовдури не дали мені візу хоча б на п'ять днів більше? Втім, вони і дали, це Мішель затягнув процес...) Батьки чекають... Боже, тато ж збирався взяти відгул і зустріти мене в аеропорту... Так, я велика дівчинка, але в мене з батьками особливі стосунки. На роботу пора. Шеф вже зубами клацає. Так, я мріяла, що покину цю роботу, але то ж мрії. А реальність: таку зарплатню в період кризи ще пошукати.

Щоб якось вгамувати лють, що вирувала в мені, пішла вмиватись. Коли я вийшла з ванної, Марка в кімнаті не було. Витягнувши з валізи першу-ліпшу футболкку і легінси, я абияк одяглася, вирушила на пошуки господаря будинку в абсолютній готовності його вбити, причому самим збоченим способом.

У холі я натрапила на Клотільду.

- Доброго ранку, Клотільдо, - пробурмотіла, мимоволі зніяковівши. Нашу розмову минулого разу важко назвати дружньою. До того ж, на думку Кло, я образила її обожнюваного Марка. Та й хто я в її очах? Може і плювати на це, але от мені чомусь НЕ плювати. Я зробила спробу налагодити стосунки: - Ми, здається, за нашої попередньої зустрічі погано зрозуміли одна одну.

- Добрий день, мадемуазель, - з натиском на слові «день» вимовила Кло. - Головне, правильно розумійте пана Сарду.

- Звісно. Я саме шукаю Марка ...

- Месьє Сарду у своєму кабінеті. Я подала сніданок туди.

- Але... - Ця гримза, здається, насміхається наді мною! - Я не знаю, де це.

- Раджу вам вивчити розташування кімнат. Очевидно, вам це знадобиться. Господар облаштував свій кабінет на колишній веранді. По правій стороні з боку саду. Метр полюбляє гарні краєвиди.

Так, вид з вікон був і, правда, приголомшливий. Я це відзначила, незважаючи на всю мою злість. Скляні панелі від підлоги до стелі відкривали вид на сад і невелику водойму. Зараз, глибокої осені, дерева стояли голі, лише кілька ялинок ідеальної форми зеленіли на тлі сірого неба, який передвіщав чи то сніг, чи то дощ.

Марк, який сидів біля низького столика в кріслі, піднявся. Підійшов до мене, поцілував у скроню:

- Дані... Іди швидше, а то кава охолоне. Кло приготувала нам свіжі булочки. Вона чудова куховарка... Я… простив її. Навіть догани не висловив.

Я сіла в крісло. Завважила, що у своїй пожмаканій футболці і несвіжих легінсах разюче відрізняюсь від елегантного навіть у домашньому одязі Марка. Все ж ми з різних світів ...

- Марк, - скзала, щосили намагаючись говорити спокійно. - Ти організував мені чудовий букет проблем. Ось поясни, якого біса?

- Вчора весь день я вмовляв тебе залишитися. Може, я й не повторював це щохвилини, але невже ти не зрозуміла, що потрібна мені? Уявив, що в моєму завтрашньому житті тебе не буде. Що воно знову стане таким, яким було ще два місяці тому. Не виходить. Немає картинки. Адже все вирішується так просто. Ти залишаєшься. Все інше я владнаю.

- І ти вирішив. Замість мене. Знову…

11.

Вчорашній день закрутився перед очима.

Здивована фізіономія Мелоді, яка до моменту моєї появи тільки розліпила повіки. В кімнаті, незважаючи на відчинену кватирку, все ще стояв запах алкоголю. Я озирнулась на Марка:

- Ми тут вчора з Мел трохи гульнули…

Він знизав плечима:

- Буває. Якщо ти про мене, то я вже кілька років на ці аромати не реагую. Не переживай.

Мелоді кахикнула. Я пробурмотіла:

- Це Марк.

- Той самий бовдур? – ні, Мел іноді буває на диво тактовна в лапках.

- Той самий, - засміявся Марк. – Але він намагається порозумнішати і виправити скоєні дурниці.

Я взяла валізу і сумку (речі вже були приготовлені до від'їзду), упхнула у велику ганчір'яну сумку з супермаркету деякі неприбрані дрібниці, поцілувала Мел:

- Зв’яжусь з тобою по скайпу. Прощавай, - і ми пішли.

Потім була поїздка до моря. Довга прогулянка серед дюн. Іноді стежка приводила нас до самої води. Сердиті хвилі час від часу намагались лизнути мої кросівки. Пісок набивався Марку в його шикарні туфлі і він, сміючись, зупинявся і витрушував нахабні піщинки. Ми цілувалися через кожні десять кроків, і щоразу так довго, що в мене вже починало пекти губи ...

Зайшли пообідати в маленьку таверну в селищі біля моря. Відвідувачі, в основному, були місцевими. Осінь. Ба, навіть початок зими. Для відпочивальників вже занадто холодно. Господар, побачивши Марка, розплився в усмішці, заметушився.

- Як він старається, - зронила я. - Багатство відкриває всі двері.

Права брова Марка здригнулася. Я вже вивчила, що цей рух зазвичай означає у нього іронію чи невдоволення.

- Цілком можливо. Хочеш сказати, що мої гроші наліплені у мене на лобі?

- Вибач, я не хотіла тебе образити. Але ж очевидно, що ми можемо заплатити більше ніж інші. Тобто... ти можеш. А у французів як прийнято: кожен сам за себе?

- Ми... тобто я... заплатимо стільки, скільки це коштує. Ціни тут, це правда, відповідають контингенту, - він помовчав, глянув на мене, похитав головою у відповідь на якісь свої думки: - Ти іноді говориш дивні речі, Дані.

- Ну... я не звикла бути в боргу і існувати за рахунок чоловіка. Навіть у дрібницях. Тим більше, якщо ми з ним у різних фінансових категоріях. З тобою конкретно. Я ж знаю, наприклад, скільки коштували ті туфлі.

- О господи... - Марк пирхнув. - З ким я зв'язуюся? Коли я був дитиною, у моїх батьків був тут пляжний котедж. Влітку ми проводили в ньому багато часу. Незважаючи на те, що батько міг дозволити собі найдорожчі курорти Середземномор'я, він любив ці пустельні пляжі, цю тишу... Цих людей. Я ріс серед синів рибалок. Дідьє був моїм найближчим другом, - здавалося, Марк сумнівається: говорити далі чи ні? - Дідьє знайшов мене, коли я валявся в своєму будинку, п'яний в непотріб. Я навіть не знаю, скільки часу я пив і нічого не їв. І чому не вмер... Янгол зберігав... - Він раптом погладив мою руку. - Як думаєш: заради чого? Або заради кого?

- Твоїй матері. Твого сина, - відповіла я тихо, боячись повірити в його натяки.

- Напевно... Дідьє практично оселився в моєму домі, терпляче виливав все спиртне, яке я приволікав, проявляючи чудеса винахідливості. Загалом, я потроху вийшов із того синього запою. Щоправда, до одужання було ще далеко. Але це був перший крок, і я вже відчув, що варто спробувати видертися.

- Марку… я прочитала про тебе багато неприємних речей, - зізналась я. – В Інтернеті.

- Навіщо? – він спохмурнів.

- Хотіла дізнатись, з ким мене звів вибрик долі.

- Дізналась? Про мене писали багато цікавого, – його посмішка була кривою, в очах блиснув недобрий вогник. Я знову відчула ту приховану крицю.

- Думаю, там багато пліток. Але… в одній статті сказано, що ти побив дружину и покалічив маленького сина… Це правда?

- Читай далі, вирішуй сама, - голос його став холодним.

- Я повірю тому, що ти скажеш. Бо… вірю саме тобі, а не пресі. Не ображайся, прошу тебе. Ти можеш так само задавати мені будь-які запитання.

Він мовчав хвилин п’ять. Потім промовив через силу:

- Так… Я вдарив її. Був злий і… п’яний. А вона навмисне дратувала мене. Завжди провокувала. Навіть ще у ті часи, коли між нами нібито все було ідеально. Це була цілеспрямована гра, щоб зруйнувати репутацію, психіку… але це я зрозумів вже пізніше. А може в неї таки й справді, щось негаразд з головою. В той день я добряче напився. Штовхнув її в груди. А вона тримала на руках Патріса. Це… наш син. Вона впустила дитину, він сильно забився. Але я його не бив! Ця жінка зчинила лемент, викликала поліцію. Мені світило чотири роки і гаплик репутації, а з нею й кар’єрі. Батько поїхав до неї і сказав тільки одне слово: «скільки?». Вона відповіла: «Усе». Батько сказав: «Тоді нічого. Подумай краще». Вона подумала, і назвала захмарну суму. Але батько погодився. Ось так. Він викупив мене. Справі не дали ходу. Це коштувало йому життя. Не грошей, гроші – то лайно. За п’ять років я відновив всі статки і положення компанії. Але це було вже потім… Тато не зміг пережити, шо менший син – розпусник, а старший – алкоголік. Тоді я й припхався сюди. У мене темна, змучена душа. Я дуже любив свою колишню дружину. Поки не прозрів, і не дізнався про… Видно, я з тих людей, кого зрада вбиває. Сюди я приповз вмирати, але злякався і не зумів перерізати собі вени. Це мені і досі трохи муляє.

- Муляє? Те, що ти не помер? – запитала із жахом.

- Що я не довів до кінця те, що вирішив зробити. Це заповіт батька: справу треба доводити до кінця. Хоча я збирався утнути дурницю. Дідьє не дав мені здохнути. Але я ніколи не був йому вдячний. Коли їхав назад, прийшовши до тями, друг сказав, що одного разу я приїду до нього з жінкою, яка стане моєю долею.

Серце моє закалатало як скажене. За законами жанру (чи буття?) Марк повинен був взяти мою руку, сказати щось пафосне. Але те, що він сказав, мене вбило.

- Я привозив сюди своїх коханок. Їх було не так щоб багато, але… кілька таки було. Своєрідний мазохізм. Зараз ти відчуєш себе ображеною.

- Ти вгадав. Але ти ж цього хотів?

- Ні. Я хочу, щоб ти мене зрозуміла. Це тобі належить вибирати. Я насміхався над моїм вірним другом і його пророцтвом. Друг виходив мене зустріти, дивився на жінку зі мною, говорив якусь вічливу фразу, і йшов. Його ніколи не цікавило, ні як їх звуть, ні навіть що ми будемо замовляти. Зазвичай нас обслуговувала його барменша. А от і Ді!

У цю хвилину господар закладу, рудий як апельсин і вкритий ластовинням міцний мужичок, поставив перед нами тацю з чимось, що пахло неймовірно смачно, і сам сів за стіл.

- Тебе як звуть, красунечко?

- Її звуть Дарина Ребченко, - із задоволенням програсував Марк. Ба, навіть наголос зробив правильний.

- Та я ні в жисть таке ім'я не вимовлю! А чогось простішого не можна придумати?

- Мене називають Дана або Дані, - відповіла я. Чомусь при погляді на Дідьє мені хотілося посміхатися до вух.

- Ось це вже по-людськи! Ти - Дані, я - Ді. Знайдемо спільну мову, - він нахилився до мене: - Чуєш, мала, коли цей опецьок відійде відлити, кліпни, я тобі чарочку моєї фірмової наливочки подам.

- І я буду пахнути алкоголем?

- Та нізащо! Але вона додасть тобі такої сили... У мертвого встане, від одного твого поцілунку з цим ароматом.

- Ах ти, старий сатир, - Марк засміявся і замахнувся на Дідьє. - Це ти на мене натякаєш?

- Хтоб уже казав про сатира. До речі, обід за рахунок закладу. І це... молодята, в готелі є вільні номери. Власне, він зараз порожній. Чекає Різдва. Ключі візьмеш у Марі або Роже, - він ляснув Марка по плечу. - Ну я пішов, клієнти чекають.

- Ти приходив зробити якісь висновки стосовно моєї долі? – зненацька зупинив його Марк.

- Що таке доля? – знизав квадратними плечима Ді. – Доля – це твій вибір. Не думай, що хтось щось вирішує за тебе.

- Але ж доля невідворотна?

- Доля завжди стоїть на перехресті, друже. От ти, Дані… Тобі ж необов’язково треба було їхати до Франції? – Я похитала головою. – А ти міг повертатись додому іншою дорогою. До речі, коротшою. Ти ж чогось поїхав через Роз-сюр-Мон?

- Щоб випити кави на автозаправці. Мало не засинав за кермом.

- Отож. Я пошлю Роже включити опалення в будинку. Власне, вже послав, - він підморгнув, і пішов.

- Я продав йому свій котедж на пляжі. Хотів віддати просто так, але цей впертюх відмовився. Дідьє обладнав там невеликий готельчик. Для відпочиваючих на літо, - Марк взявся за їжу. Хвилин через п'ять сказав, дивлячись на мене гарячим поглядом: - Досі для мене з моїми коханками у нього не було вільних місць. Я якось запитав: «Чому?» Він відповів: «Ти ж не знайомишся з усіма перехожими на вулиці». Я наполягав, як він упізнає ту саму? Долю. Знаєш, що він відповів? «Головне, сам її впізнай»...

Марк насупився.

- Щось не так... - пробурмотів він собі під ніс.

- Тобто?

- У Ді було щось в очах... Щось... неправильне. Це ще з дитинства. Рудько інколи говорив дивні речі. З нього глузували, він ображався. Це ж не були пророцтва, чи ворожіння, як у кіно, або у книгах. Просто раптом він казав, наприклад: «Там пес не прив’язаний». Що за пес, де? А тоді виявилось, що через три будинки собака добряче порвав перехожого. Вже пізніше я помітив, що у такі хвилини очі Рудого стають якісь порожні, ніби дивляться у себе. На кілька секунд, і все – Ді вже знову той самий веселий рудий Ді.

- Думаєш, друг тебе трохи ревнує до твоєї нової дівчини? Але ж він запитав моє ім'я, сів за наш столик... По-моєму, я йому сподобалась.

- Так... але він... якийсь не такий. Ді не міг знати, якою дорогою я повертався додому у той день… Як і те, що ми зустрілись на дорозі. Ні, дурня якась в голову лізе, - Марк зтрусонув головою, відганяючи неприємні думки. - Я візьму ключі?

12.

Я тільки кивнула. Чудова печеня Ді не лізла в горло. Раптом я зрозуміла, що з моменту появи Марка у виставковому залі в мені прокинулося бажання, причаїлося і з нетерпінням чекало рішучого кроку від чоловіка, щоб вирватись на свободу з криком: "Так, скоріше!"

Марк повернувся за хвилину.

- Роже чекає нас у готелі. Ключі, звісно, у нього, - він, як у ту першу ніч, простягнув мені розкриту долоню. У цьому простому жесті крилось щось таке, від чого мороз ішов по шкірі і серце починало калатати. Чоловік ніби не просто звав за собою, а й віддавав своє життя.

Вже сідаючи в авто, я озирнулась: Дідьє стояв, прихилившись до одвірка і дивися нам услід. Помітивши мій погляд, помахав рукою. Чомусь стало сумно: цей чолов’яга мені сподобався, але щось підказувало: ми більше не побачимось.

Дорога йшла через поселення. Простіші будиночки закінчились, почались більш багаті віли. Берег у цій місцині ставав вищим, у розривах між деревами віднілось море. Нарешті Марк звернув на під’їзну дорогу і зупинився перед низеньким символічним парканом. Очевидно, нас помітили, тому що шлагбаум, який перекривав під’їзд, піднявся вгору. Автівка проїхала на парківку. Марк допоміг мені вийти з машини, запитав:

- Тобі твої речі потрібні? – я похитала головою. - То я не буду брати валізу. Тут безпечно. – Кивнув на сумку з камерою, яку я потягла за собою, пам’ятаючи головне правило папА Дешлена «з камерою не розлучатися»: - Робитимеш еротичні селфі? І одразу до фейсбуку?

- А ти хотів би? – глузливо примружила я очі.

- Чесно? Ні, звичайно. Про мене і так досить написано дурниць.

Я засміялась вже по-справжньому:

- Марку, ну хіба можна так серйозно це сприймати?

- Знаєш, якого бруду я вже надивився під час роботи з різними справами? І еротичних селфі заради шантажу також.

Поцілувала його у щоку:

- Обіцяю: без твоєї згоди – жодного кадру.

Будинок був загалом одноповерховим, витягнутим вздовж узбережжя. Тільки у центральній частині піднімався другий поверх, там могло розташуватись максимум, три кімнати. У холі за стійкою портьє нас чекав рудий юнак років сімнадцяти, худий і патлатий. Не треба було дивитись у його документи, щоб побачити, що Дідьє йому близький родич.

- Привіт, Роже. – привітався Марк. – Ді сказав, що ключі у тебе.

- Ось, - хлопець поклав на стійку звичайний ключ з великою деревяною кулею на кільці. – Напівлюкс на другому поверсі. Брат наказав, щоб ви могли бачити море і дюни. Я все зробив, як він звелів, - рудий посміхнувся, ніби приховуючи якийсь секрет. – Тільки вода мабуть іще не встигла нагрітись як слід.

- Дякую, хлопче. Можеш іти.

- Ні, метр Сарду, - похитав головою парубок. – Ді звелів бути тут, а раптом вам щось знадобиться? Він же мене потім загризе, як щось не так…

- Та що тут може бути не так… - пробурмотів Марк. – Ну, як хочеш.

Кімната була велика. Вона ніби складалася з двох частин, що перетікали одна в дну: невеликої вітальні і, власне, спальні. Очевидно, тут колись розміщувався зал. Одну стіну займало суцільне вікно з розсувними дверима, яке виходило на веранду.

Приміщення прикрашав букет троянд з великою кількістю зелені. Такий же букет стояв у спальній частині. Марк здивовано хмикнув:

- Ді мене інколи вражає. Ось чому він сказав, що зробив дещо на власний розсуд і сподівається, що вгадав.

- Це ти про квіти? Це не твоя ідея? Прикро.

- Ні. Чужі лаври меня мені не потрібні. Та для тебе я б теж обрав щось у такому сенсі: невеликі жовті або помаранчеві троянди, багато зеленого и гілки з такими червоними бульками… не знаю, що то таке.

Він ховав очі. Я підійшла, поклала долоні йому на груди:

- Марку… Ти ніби змальовуєш реальний букет.

- Це тобі здалося, Даруночок.

- А якщо чесно?

- А якщо чесно, то я викинув його у вікно машини на ходу, коли Кло сказала, що ти пішла і не залишила ні слова, - останні слова він договорив уже десь у мене на шиї у паузах між поцілунками. – Здається ти змирилась із тим, що я називаю тебе Даруночком, - він глузливо примружив очі.

- І не сподівайся, - я відштовхнула чоловіка від себе, вдаючи сердиту.

Вийшла на веранду. Переді мною лежало море, відокремлене від берегу смугою безлюдного піщаного пляжу. Вигляд він мав досить дикий: ні тобі парасольок, ні прокладених до води дерев’яних доріжок. Звичайно, пізньої осені немає відпочивальників, але непомітно, щоб і влітку тут вирувало якесь курортне життя. Глибоко вдихнула повітря, що пахло надзвичайними мандрами, далекими чужими світами, несподіваними зустрічами. Вітер розігнав хмари, і в променях осіннього сонця море здавалось густо-синім, з розсипами сріблястих блискіток та кучерявих бурунчиків.

Марк обійняв мене зі спини, притиснув до себе:

- Гарно, - тихо промовила я. Проте пейзаж його аж ніяк не цікавив: чоловік дрібними поцілунками міряв мою шию. Я здригнулась. – Ти лоскочешся.

- Неприємно? – видихнув він.

- Приємно, але… лоскотно. Знаєш, у мене особливі стосунки з морем. Я ж живу далеко від моря. Буваю на курортах рідко. Не люблю галасу. Туреччина чи Єгипет – то не море. То… тусня. Не знаю цього слова французькою. Багато їжі, випивки, розпечені плити кахлів біля басейну, голі тіла, що лежать на сонці аж поки не починають шкварчати. Море – це інше. От такі хвилі, наприклад. Або небо: то високе, то наче лягає на хвилі, поєднується з ними. І повітря… воно не повинно пахнути кремом для засмаги. Морське повітря пахне вітром, сіллю. Море – це червоні вітрила.

- Чому червоні? – не зрозумів Марк. Він перестав цілувати мене, уважно слухав, трохи відсторонившись, щоб дивитись у очі.

- Є така книжка. Письменника Олександра Гріна. Про мрію та кохання. Дівчина мріяла, що одного разу до неї під червоними вітрилами припливе корабель, на якому прибуде її кохання. Чоловік, який наснився.

- Приплив? Я не чув про таку книжку.

- Так. І забрав її з собою у свій дім.

- І вони жили довго і щасливо, мали купу діточок… - з незрозумілою інтонацією сказав Марк.

- Невідомо. Автор поставив крапку у момент, коли закохані поцілувались. Думаю, це правильно. Читач вважає, що далі закоханих чекає велике щастя, але це ще невідомо. Мені здається, що кохання такої сили не витримує випробування побутом, дрібними проблемами, нестатками… ну і таке інше. Довго і щасливо живуть разом ті, хто ставиться до життя простіше, приземніше.

Він мовчки підійшов до перил, чимось клацнув, відчинив хвіртку. Виявляється, там були сходи просто на землю. Марк простягнув руку:

- Погуляємо?

Я вклала свою. Від цього дотику у мене щоразу наче гаряча хвиля прокочувалась по спині і плечах і зупинялась десь у грудях. На останній сходинці Марк зупинився. Поцілунок був таким довгим, що в мене перехопило подих. Марк скинув черевики, підкотив штани:

- Роззувайся. Спробуємо воду.

- Холодно. За кілька днів зима.

- Не холодно. От побачиш.

Дійсно, вода виявилась не дуже холодною, її цілком можна будо витримати.

- Може, поплаваємо? – Марк дивився на мене з викликом. – Зроби щось ненормальне, невиважене!

- Навіжений! – я побігла назад до сходів, щоб не замерзнути. З нього станеться потягти мене у воду. – Краще я приїду влітку. І тоді скупаємось! – гукнула на ходу.

У кімнаті було тепло, ба, навіть жарко. Я так захекалась, що впала на крісло у знемозі. Марк, сміючись, подав мені склянку води.

- Спортом треба займатись, Даруночку. Бігати ранком. До залу ходити. Плавати. Ось я візьмусь за тебе.

- Навряд чи встигнеш багато зробити до завтра.

Усмішка враз згасла. Марк кинув у куток куртку, сів на підлогу біля моїх ніг, взяв руки. Сховав у них обличчя. Так ми і сиділи, боячись поворухнутись, щоб не зруйнувати щось неймовірно важливе, але крихке, що вже існувало між нами, виникло так дивно, несподівано і стрімко. Він підняв голову:

- Дані, ти не можеш поїхати саме зараз. Це неможливо, - прошепотів - Йди до мене. Я так тебе хочу, що аж у голові паморочиться, - його гарячі долоні враз позбавили мене бажання сперечатись…

Ми провели в кімнаті з видом на море та дюни кілька годин. Не тільки кохались, але багато говорили. Я розповідала про себе, про свій світ і була здивована, наскільки мало така освічена людина як Марк знає про мою країну. Так, він читав газети і був в курсі подій, але вони геть його не обходили і за великим рахунком не цікавили. Напевно, це природно - будь-яка людина живе в першу чергу своїми власними справами і проблемами.

До нього додому ми приїхали близько дев'ятої вечора. Клотільда, що вийшла зустрічати господаря, аж рота відкрила, побачивши мене. Видно і правда, ще жодна жінка не з’являлась у цьому домі вдруге.

Марку вираз її обличчя до того сподобався, що він навіть обійняв стару за плечі, сміючись.

- Кло, своїм очам треба вірити. Це наш Даруночок. Пізнаєте?

- Звичайно. Добрий вечір, мадемуазель. Які будуть розпорядження, месьє? – мене вона вирішила ігнорувати, це очевидно. Я на випробувальному терміні. – Ви не замовляли вечерю.

- Так, не знав, коли повернусь. Ну ви ж щось придумаєте? А потім чай і печиво. У нас є печиво?

- У нас завжди все є, - з притиском відповіла стара.

- От і чудово. Скажіть Тома, що у машині речі Дані, нехай віднесе у її кімнату. Ви хотіли щось сказати? – примружився Марк.

- Ні, месьє, - відповіла Кло. Що вона таки хотіла дещо сказати, було написано у неї на обличчі.

Пили в вітальні чай з надзвичайно смачним печивом. Відьма-людожерка вміє готувати.

- Розкажи мені ту історію, про червоні вітрила, - попросив Марк.

- Це казка. Я дуже любила її, коли була ще підлітком. Всі дівчата мріють про велике, величезне і прекрасне кохання, про ніжного і мужнього хлопця… Вічну вірність. Ту дівчину звали Асоль, - Марк уважно слухав мій переказ відомої романтичної історії.

- Ти не повіриш, - сказав по закінченні оповіді, - але хлопці теж про це мріють. Звичайно, нормальний хлопець ніколи не зізнається в такій слабкості, у бажанні кохати, завмираючи не від бажання сексу, а від ніжності. У цьому може зізнатись лише чоловік, якого життя добряче побило, і він пізнав справжню ціну життю і стосункам. Саме фізичне задоволення триває недовго та швидко набридає. Ти не згодна?

- Згодна, - повільно відповіла я. Дивно, він ніби читає мої думки. Я ловлю себе на цьому вже не вперше за наше недовге знайомство. – Але я вважаю, що надто сильні почуття не витримують випробування буденністю. Я тобі вже казала.

- Це залежить від людини, чи перетворить вона своє життя на буденність, чи воно буде яскравим. Щоправда, людина повинна мати заради кого жити яскраво.

- Твоє життя будо яскравим? Вибач, Марку… Яка я недолуга, нетактовна, - я відчула, що червонію.

- Моє життя… Червоні вітрила потонули у багнюці. Я й не думав, що зможу ще… - Марк обірвав себе.

Я запитала його про брата, чи підтримують вони стосунки. Він похитав головою:

- Я навіть не знаю, чи живий він... Вже років п’ять нічого про нього не чув. Не можу пробачити... Поки не можу...

- Він же був нерозумним хлопчиськом, у якого грали гормони. - На відміну від Марка я не могла називати на ім'я страшні факти його минулого.

- Можливо. Але я поки що не можу через це переступити. Така правда. Це не останній скелет у моїй шафі. Ходімо відпочивати, Даруночку, я втомився. Вже пізно.

А потім бажання прийшло знову, і я знову розчинялася в людині, яку бачила всього лиш другий раз в житті, і приймала його в себе, і ми ставали єдиним цілим... Засинаючи на його плечі, я подумала: «Можна подрімати пару годин. Будильник на мобілці розбудить »...

І не побачила, як Марк простягнув руку і відключив мій мобільний разом з будильником ...

13.

... Я взяла запропоновану Марком чашку з кавою. Вранці французи п'ють справжню гидоту. Рідку бурду, в яку вони вмочають свої знамениті круасани. І до речі, це не вважається некультурним. Але кава в той ранок була досить непогана. Великими ковтками надпила півчашки - мені потрібно було взяти себе в руки. Марк спостерігав. Ця його дивна манера дивитись інколи (і коли це з’явилось це відчуття довготривалості нашого сумісного перебування?) мене не те що дратувала, але, як то кажуть, «напрягала». Незворушне, мов маска, обличчя, тільки очі слідкують за кожним рухом, і погляд – мов дотик: лице, губи, руки, груди…

- Марку, - я зробила над собою титанічне зусилля, щоб говорити спокійно: - ну навіщо ти це зробив? Це ж… дитячий садок якийсь. З дорослими проблемами... Уяви, що я утнула щось подібне з тобою?

Він був блідий, між бровами позначилась глибока зморшка. Після цих моїх слів чоловік ніби розчинив вікно и дозволив мені зазирнути до кімнати, де жила його душа. І від побаченого серце моє стислось від жалю.

- Навіщо? – відповів повільно, добираючи слова. – Дуже просто: я не можу тебе відпустити. Так, це страшенно егоїстично. Після… всього що було в моєму житті, я був упевнений, що моє серце вигоріло, що воно лише переганяє кров, що це просто орган, як печінка, легені. А я сам – просто істота, робот-андроїд, який працює, заробляє величезні гроші, їсть, спить, займається сексом… бігає вранці, щоб підтримати фізичну форму. Але нічого не відчуває. Єдине почуття – туга за сином. Який мене майже не знає. І не дуже хоче знати, матуся постаралась. І от виявляється, я ще живий. Дані… я багато років не був таким відвертим. Бо був мертвим. Тепер я живий.

Марк звівся на ноги, налив склянку води, випив, щось поправив у букеті, який стояв на столі. Повернувся у крісло, хвилину просто дивився на мене, ніби збирався з думками:

- Того дня я прокинувся на світанку и дивився, як ти спиш. Дивне поєднання зарюмсаного дівчиська і темпераментної жінки. Леді у картатій сорочці та шкарпеточках з помпонами. Босонога принцеса з поламаною парасолькою, якій начхати на мої гроші. Ти ж-бо їх навіть не помітила. Будь-яка з моїх коханок одразу розуміла, що потрапила до багатого дому. А ти на це навіть не звернула уваги. А твоє тіло… Воно відгукувалось на кожний мій дотик, ніби ми знали одне одного сто років. І ти сама звідкись знала, що потрібно мені, щоб отримати найвище задоволення. Знаєш, у мене були жінки і значно красивіші за тебе, і значно вправніші коханки. І не всі вони були повіями, інколи мене знайомили і з нормальними дівчатами. Задля можливих стосунків. Але... наставав ранок і залишалась лише одна думка: коли ця лялька вже забереться геть. А на тобі мене просто… переклинило. Кілька днів я не міг дати собі ради. Кло і Тома намагались не потрапляти мені на очі. Підлеглі на роботі теж ховались від оскаженілого патрона. Тільки мадам Жюлья, моя секретарка, стояла щитом між мною и всією компанією. Героїчна Аньєс. На третій день вона принесла дві чашки кави, замкнула двері до кабінету, сіла навпроти і наказала:

- Це треба припинити. Розповідайте.

Я послав її до біса. Вона показала ключа від кабінету, поклала його до себе в кишеню. Я сказав, що її звільнено. Вона відповіла, що системний адміністратор саме зараз перекрив весь зв”язок, аж поки вона не подасть йому умовний сигнал, що патрон прийшов до тями. Тоді я спитав, як зрозуміти: жінка потайки пішла, бо поспішала, чи тому що ти їй не потрібен? Аньєс відповіла: “Якщо просто дуже поспішала, то вона обов”язково залишить записку”. Ось так. Ніякої записки не було. Все стало на свої місця. Я отямився. Не став навіть шукати номер та адресу фотошколи. Навіщо? Щоб зустріти байдужий і здивований погляд? Наказав собі забути. А потім побачив той рекламний проспект. До речі, я давно знайомий з Дешленом. Приїхав. Ти була така знервована, що навіть мене не помітила. А я побачив іншу Дані. І зрозумів, що ця, інша, мені потрібна так само, як дві попередні. І я мушу спробувати з нею порозумітись. Невже саме це мав на увазі мій рудий пророк Ді? Ти не можеш поїхати, Даруночку.

- Марку, - мій голос тремтів від розпачу. - Господи, ну чому все так безглуздо вийшло? Збіговисько непорозумінь. Ти теж для мене важиш багато. І мені боляче, що ми так по-дурному втратили можливість бути разом ці тижні. Але… Я ж не на Марс повертаюсь. Просто додому. У сучасному світі ці кілометри нічого не важать. Пришлеш мені запрошення, я приїду. Можна провести разом відпустку. Просто… щоб змінити життя так радикально, мені потрібен час, і впевненість, що це саме те, чого я шукаю.

На його обличчі великими літерами було написано, що я верзу дурниці. Нехай і так, але я інакше не можу.

- Чого ти боїшся? – раптом спитав Марк. – Ти чіпляєшся за непотрібні, несуттєві дрібниці.

- Нічого собі! Моє життя – то несуттєва дрібниця? – Я аж розпрямилась від обурення.

- Не спалахуй. Скажи, скільки років ти продаєш свої олівці?

- Яка різниця… Здається, сім.

- Тобто, сім років свого життя ти робиш те, що тобі не подобається, що викликає нудьгу, та й зрештою, не так вже й добре оплачується. Теки, зошити і дироколи забирають дві третини твого життя, і ти не можеш з цим розстатись?

- Знаєш, твої хабарники теж забирають твоє життя…

- Мені подобається моя робота. Кожна справа – це виклик. Виграна справа – це перемога. До речі, компанія не тільки судовими позовами займається. І моя робота дуже, дуже добре оплачується. Але якби мене щось не влаштовувало, я б не став чекати сім років.

- Угу. Спробуй-но знайти нормальну роботу в країні, яка понад двадцять років борсається в економічних кризах.

- Зміни країну. Залишайся зі мною.

- Марку, а якщо за тиждень ти прокинешся з думкою: коли ця дівуля піде геть? - він сіпнувся, ніби хотів щось сказати. - Ні, зачекай. А якщо я прокинусь з думкою: нащо мені цей чоловік, що сопе поруч? Й ти, і я вже через це проходили, чи не так? Ти запитав, чого я боюся? Саме цього. Щоб все міняти, треба бути впевненим, що це правильно.

Марк підвівся, підійшов до мене, взяв лице в долоні:

- Ніколи не дізнаєшся, що за дверима, якщо не вийдеш за поріг, дівчинко, - він припав до моїх вуст поцілунком, заставив підвестись, стиснув в обіймах, аж стало трохи боляче. Але я продовжувала, мені конче було потрібно, щоб цей чоловік мене почув:

- Марку, ти хотів, щоб я тебе зрозуміла. А ти мене зрозумів? Я зовсім не така безпорадна, як тобі могло здатися. Вдома маю свій світ, зв'язки, друзів, роботу - нехай я її не люблю, але вона є. Сім'я - бабуся, тато, мама, сестра. Собака, врешті-решт! Я не можу просто так: взяти і не повернутися. Звичайно, всю адміністративну сторону можна розрулити, але що робити зі зв'язками? Та мене ж тато в аеропорту зустрічає! Ти уявляєш: рейс скоро сяде, а Данки на ньому немає! У нього ж інфаркт буде! Мама ще з вечора мій улюблений торт готувала! Ти все вирішив за мене - одним рухом руки. За яким правом?

Його руки впали. Марк відійшов до вікна. Стояв, задумливо дивися на пейзаж, на похмуре небо, що вже сипало дрібним дощем. Коли він заговорив, голос був на диво спокійний, навіть байдужий:

- Я зрозумів: я ніхто. Вередливий хлопчак. У мене немає ніякого права щось вирішувати щодо тебе. Вибач. У твоєму житті мені місця немає.

- Це не так, - я зробила все, щоб голос звучав якомога лагідніше. - Ти... я поки не знаю, хто, але точно не ніхто. Але ти не можеш керувати моїм життям. Ні зараз, ні в майбутньому.

- У майбутньому... - повільно як відлуння повторив чоловік. - Що це таке? Майбутнє…

Він приніс планшет, простягнув мені:

- Напиши своє ім'я повністю, як в паспорті.

Це було поле вайбер-повідомлення. Я слухняно написала. Марк порухав іконки на планшеті, і на великому екрані на стіні з'явилося обличчя доглянутої дами років п’ятдесяти.

- Доброго ранку, метр Сарду, - розпливлася вона в усмішці.

- Вітаю, мадам Жюлья. Я вислав вам ім'я, замовте, будьте ласкаві, квиток до Києва на найближчий рейс. Все одно, прямий або з пересадкою, але, зрозуміло, з оптимальним стикуванням.

- Ваша гостя буде виїжджати з вашої резиденції, метр? Я повинна розрахувати час виїзду.

- Так.

- Метр, щодо продовження візи ...

- Дякую, мадам Жюлья, але це вже не актуально. Вибачте, що навантажив вас безглуздою роботою.

- Все в порядку, патрон. Дзвонили у справі корпорації "Актуаль" ...

- Потім. Нехай поки Гішо займається. Мене немає ні для кого. Я ж взяв вихідний. Чекаю новин щодо квитка.

- Так, патрон ...

- Ну от, - посміхнувся Марк. - Ти даремно сердишся. Зараз секретар знайде тобі інший квиток. Дзвони поки татові-мамі, що затримуєшся через... ну це вже твоя справа, що їм сказати.

Він делікатно вийшов. Мама охала і обурювалася. Я пообіцяла смс-нуть, коли прилечу. Татові просто послала смску: "Запізнилась на літак. Так, я курка. Повертайся додому. Доберусь сама ".

Відключившись, задумалась. Щось турбувало. Марк якось байдуже-весело змирився з моїм від'їздом. Не сперечався, не вмовляв. У чому підступ? Що він задумав? Поринути в роздуми не встигла - прийшов Марк.

- Аньєс знайшла для тебе квиток. Через Цюріх, але виліт через дві з половиною години, зате там очікування всього сорок хвилин. Згодна? У нас є чверть години на збори. Сорок хвилин на дорогу - і ти в літаку. Підходить?

Знову цей його бадьоро-діловий тон... Холодне незворушне обличчя. Очі ніби дві чорні крижини.

- Підходить. Марк, не ображайся. Ти ж навіть не спитав моєї думки – чи можу я…

- Мадам Жюлья, - він уже зв'язувався з секретаркою, - беріть квиток. Ми виїжджаємо. Дякую.

Я підійшла до нього, поклала долоні на плечі, потягнулася, щоб поцілувати. Але він стояв прямо, як кам'яний, і не поворухнувся назустріч.

- Марк. Так не робиться, - прошепотіла благально. – Не ображайся.

Марк торкнувся губами кінчика мого носа:

- Не бери в голову. Я не ображаюсь. Ти маєш рацію. Я поводився нерозумно. Як вередлива дитина. Ти вільна і самостійна.

Чому, ну чому він мене не чує! Думає тільки про себе!

- Ти дуже багато важиш для мене... Але.. Ну сам подумай ...

- Дані, тобі пора одягатися, - сухо перервав Марк моє белькотіння. - Мене чекають справи, я не можу весь день витратити на проводи подружки.

Все-таки він образився. І дозволив собі бути ущипливим, бездоганний і коректний метр Сарду! У носі защипало від образи... Ні... Образа ні причому. Ще від чогось, чому я не могла дати визначення.

Клотільда ​​проводжати мене не вийшла. Зрозуміло, я знову образила її дорогого хлопчика. Бродяжка без роду і племені, що не оцінила щастя, яке на неї звалилося. Але правда в тому, що я оцінила. Тільки от не готова миттєво, за порухом руки метра, перевернути своє життя з ніг на голову. Мені потрібен час.

Все це я знову і знову повторювала Марку, поки ми їхали в аеропорт. Він слухняно погоджувався, я повторювала знову, ніби він сперечався. Мені не подобалась його покірність!

На вулиці йшов гострий дощ. Температура падала, він погрожував незабаром перетворитись в рідкий липкий сніг. Авто рухалися з увімкненими фарами і здавалося, що на шосе розсипані сяючі золоті кулі, як новорічні гірлянди. А й справді, Новий рік і Різдво не за горами!

- Марк! Приїжджай на Різдво до Києва!

- На Різдво я беру сина. Ми їдемо кататися на лижах.

- Гаразд! Тоді на наше, православне - 7 січня. Це ж буде здорово!

Ідея мені страшенно сподобалася - в моєму неясному завтра з'явилась точка, в якій ми зустрінемося.

Його усмішка вперше ожила:

- Треба подумати. Непогана ідея.

- Вирішено! Ну чого ти так засмутився? Є ж телефон, скайп, врешті кілька годин літаком – і ми знову поряд. Дай мені трошки часу все обдумати.

В аеропорту Лескен було гамірно. Через погодні умови десь в Центральній Європі вже скасовувалися рейси і народ хвилювався. Ми стали в чергу на паспортний контроль.

- Дані, - чорні очі Марка були бездонними і якимись хворими. - Не їдь. Мені здається: якщо ти переступиш ту жовту лінію, я тебе ніколи не побачу. - До жовтій лінії перед прикордонним контролем залишалося кілька кроків. - Не їдь.

Не звертаючи уваги на публіку, я поцілувала його прямо губи:

- Я позво... Марку! У мене ж немає номера твого телефону!

Не зводячи з мене погляду, він навпомацки дістав з нагрудної кишені куртки візитницю, простягнув мені чорно-золотий прямокутник.

"Сарду і сини. Послуги адвоката" і купа телефонів і мейл-адрес.

- Месьє? Мадам? Ви проходите? - Гукнув прикордонник.

Марк відступив убік, я пройшла до стійки. Озирнулась і сторопіла: Марк йшов геть, не озираючись. Нічого. Приїду, подзвоню. Чи ні... прямо зараз із залу очікування відправлю йому вайбер. А потім з Цюріха. І з Києва. Але серце стискалось від болю, і хотілося, розштовхуючи пасажирів і прикордонників, кинутися навздогін.

Я поклала візитку в сумку, потопала в зал вильотів. Все-таки Марк образився. Великий хлопчик, а сам... Бідний хлопчик ...

Мій коханий хлопчик. Я вперше пов'язала це слово з ім'ям Марка. Коханий... Можна закохатися ось так: з одного погляду? За один день? Та й ще такий ненормальний день? І не у сімнадцять, коли всі хлопчаки - прекрасні принци, а майже у тридцять, дізнавшись про всі недоліки і вади людини? Про численні скелети в його шафі? Відправлю йому це слово - не може бути, щоб Марк не відповів на таке зізнання. Але чортів прямокутник візитної картки як розчинився в моїй сумці. Я витрусила все, перебрала поштучно всі дрібнички, які там лежали - нема. Нічого, Дарина Ребченко ніколи не здається! Планшет, вай фай, привіт, дядько Гугл! Інтернет весь час зависав, напевно, через погоду - лило все сильніше.

Я бігала по аеропорту в пошуках інтернету, але мені не щастило. Доведеться терпіти до Києва.

…Марк дивився, як Дані переступила жовту лінію, як підійшла до віконця прикордонника. Простягла паспорт. Світ раптом зник. Навколо Марка утворилась каламутна порожнеча. У цій порожнечі існувала тілька одна світла пляма – обличчя Дані. Спокійне, усміхнене. У цю мить чоловік зрозумів, що все дійсно закінчилось. Навіть якщо він приїде до неї у її місто – це буде інший світ, інша Дані, з іншими турботами, зв’язками, мріями. У тому світі для нього, Марка Сарду, з його численними скелетами у шафах та проблемами, його мертвими мріями та зболілою душею навряд чи знайдеться місце. Його Дані – леді у шкарпеточках з помпонами – залишилась у минулому. Він може спробувати віднайти її у своїй памяті, але до памяті не можна торкнутись рукою, не можна обійняти, поцілувати. Пам'ять – це фантом. У дні прийдешньому Дані вже не буде.

А чи буде у нього той день?

Марк швидкими кроками, не озираючись, пройшов крізь чергу, підпірнув під стрічками, що її формували. У невеличкій кав’ярні взяв собі кави. Він і сам не знав, чого чекає. За прикордонну смугу не можна повернутись. Тим більше, що у Дані вже закінчилась віза. Гучномовець повідомив, що посадку на рейс до Цюриха закінчено. Чоловік піднявся, залишивши каву, до якої навіть не торкнувся.

В автівці ще витав аромат її парфумів. Навіть не парфумів, а чогось такого, що все разом означало – тут була Дані. Цей запах він вловив того першого вечора, коли взяв дівчину на руки. Від нього по спині побігли жаринки. Колись Марк читав, що саме так Бог складає пари – вони пізнають одне одного за невловимими и неусвідомлюваними флюїдами, що присутні у кожної істоти.

Чоловік повернув ключ у замку: час їхати. Справи чекають. Партнери вже, мабуть, зашиваються. Дощ мішався зі снігом, двірники ледве встигали чистити вітрове скло. Десь над головю загув літак.

- Чого так женеш? Хочеш наздогнати її? – запитав сумний янгол у білому вбранні.

Авто з шаленою швидкістю мчало дорогою. Марк кивнув.

- Так нічого не вийде, - хитнув головою янгол. – Вона вже в небі. Дай руку, - простягнута долоня чекала…

- Зараз, - пробурмотів Марк. Відстебнув пас безпеки. Відпустив кермо. Втопив у підлогу педаль газу.

- Тримайся міцніше, - мовив янгол. Рука Марка лягла у його долоню…

Перед вітровим склом зринули вогні величезної фури…

Зрозуміло, вдома мене чекало все сімейство. Навіть Iринка з новим (яким вже за рахунком?) бойфрендом прийшла. Незважаючи на пізню годину всі жадали оповідань, фотографій, вражень. Розглядали сувеніри, потім насолоджувалися маминими кулінарними шедеврами. У якусь мить ми з Іринкою лишились вдвох на кухні:

- Данько, ти якась бліда, - сказала сестричка. - Все в порядку? Якщо чесно. Це твоє дивне запізнення ...

- Мамі не скажеш?

Сестра хитнула головою.

- Здається, я закохалася. Так, що не зможу без нього жити. Я... я мало не залишилась у нього. Тому й запізнилась.

- За два місяці можна і закохатися... - філософськи зауважила сестра.

- Ні, Іриско. За два дні.

- Уууу, ну тоді точно не варто було залишатися. Це був просто класний секс і не більше того, систер. Гаразд, йдемо до столу, мамин наполеон куштувати.

Батьки умовили ночувати у них. Вранці теж не вдалося відразу дістатися до комп'ютера. Мама працювала в другу зміну і жадала спілкування. А якщо мамулі хочеться поспілкуватися, то простіше поспілкуватися, ніж пояснити, чому ні.

Був уже полудень, коли я нарешті залишилася одна. Включила комп’ютер, вийшла в скайп. І одразу заблимав сигнал від Мелоді. Подруга ніби чекала.

- Здрастуй, Дані! - Щось у голосі Мел насторожувало.

Невже Мелоді образилась на те, що я продинамила вечірку і взагалі, зникла майже не попрощавшись?

- Мелушенько, я вже скучила за тобою! Але новини потім. Почекаєш трішечки? Мені треба знайти номер телефону і мейл-адресу метра Сарду. Він дав свою візитку, але я десь її загубила. Ну, я в своєму репертуарі. А чого ти так дивишся?

- Дані... Мені так шкода... Моя Дані... - бурмотіла Мел. Її очі наповнилися сльозами ...

У кутку екрану заблимав сигнал: Мел кинула посилання. Я розгорнула його в додатковому вікні. Якийсь новинний сайт. Тема під фото з понівеченим авто "Трагедія на трасі аеропорт Лєскен-Лілль".

"Вчора о 16:10 в дорожньо-транспортній пригоді на трасі Лєскен-Лілль загинув голова адвокатського дому "Сарду і сини" Марк Сарду. За попередніми даними, метр Сарду не впорався з кермуванням на слизькому шоссе. Його авто винесло на зустрічну смугу і воно врізалося у вантажівку-рефріжератор, що їхала назустріч. Від удару пан Сарду, який не був пристебнутий пасом безпеки, вилетів на проїжджу частину через двері і був вдруге збитий рейсовим автобусом. Від отриманих травм Марк Сарду помер на місці. Наступного тижня йому виповнилося б 42 роки... "

Фотографії, фотографії. Різні ракурси понівеченого авто, тіло посеред дороги, прикрите чимось білим, поліцейські машини, фото Марка анфас, знову фотографія тіла. Навколо нього рояться золоті різдвяні кулі та крізь струмені дощу видно примарну фігуру в білому, що стоїть на колінах, схиливши голову... За спиною у неї складені крила...

16:10. У ту мить ми обоє були в небі. Тільки я поверталася додому, а Марк пішов у вічність ...

Хтось десь страшно кричав, і завивала сирена «швидкої», і мама чомусь білими губами нажахано повторювала: «Донечко, донечко»… Потім стало тихо і порожньо. У тиші по шибках шелестів дощ, змішаний зі снігом.

Я не плачу і не сумую. Марк не помер. Просто він існує у іншому, недосяжному для мене світі. Сидить собі біля свого електричного каміна, п’є травяний чай, гортає газети. Колись я знайду туди дорогу. Він здивується, потім простягне мені теплу долоню, я вкладу в неї свою і ми підемо гуляти босоніж між дюнами. Я буду дивитися в його чорні, мов ніч, очі, а він називатиме мене Даруночком.

Моя камера вкривається пилом у шафі. В ній немає жодного знімка Марка, хоча я не розлучалася з нею…