Пролог
Минуле майбутнє
День перший
День другий
День третій
Епілог
Арт
Частина Друга. Тизер
Коли сонце вже більше не зійде
Коли сонце вже більше не зійде
Яке прекрасне і водночас негідне мого погляду сонце, що згасає в очах коханої людини.
Світ втратив сенс, перетворився на безмежну пустелю, де немає нічого.
Виключно пустеля, виключно спека, виключно жіноча.
Це все здається нейвовірним, але правда занадто таємнича. Люди з закритими очима, що лише крадькома споглядають цей світ, бояться розплющити очі ,тому що розуміють, що реальність занадто складна, важка для сприйняття.
Доля кожного, хто широко розплющить очиці, вона стає навимовно важким тягарем, адже реальність до чортиків складна.

Аріадна і Роуз були полонянками, яких захопила жахлива, фатальна реальність, що вбиває всі мрії, знищує всі сподівання та залишає тебе одного.
Вмирати в цій самотній, спекотній пустелі.
Їм забракло сміливості, часу та впевненості в своїх силах. Можливо, якби вони віднайшли той спільний шлях, змогли б бути одним цілим - тоді весь світ був не в змозі зламати їх.
Але все має світ початок, і свій кінець.
Час неможливо повернути, виблагати прощення у долі чи домовитися з долею.
У Всесвіту на кожного з нас свої плани, які неможливо змінити.
І як би люди не намагались вдавати із себе «Володарів долі» – їхнє існування зосереджено в незримому кулаці цієї самої долі.
Неможливо повернути втрачене, воскрешати загиблих друзів чи рідних.
За кожний вчинок має бути плата, за все: за щастя, радість, біль.
Життя - це великий гіпермаркет із захмарними націнками.

Пшеничне поле, що  освітлювалось лише місячне колом на темному небозводі, здавалося безмежним.
Втомлена та змучена від довгої ходьби Аріадна впала на колосся пшениці, яке миттєво почало колоти її ніжну світлу шкіру.
Не орієнтуючись в часі і просторі, дівчина вже не знала, як задовго вона посеред цього поля.
Скільки вже блукає і шукає вихід, якого вочевидь немає.

— Все, більше немаю сил, — втомлено промовила Карнель, та ці слова ні краплі не додали їй снаги.

В її знівечену душу вихром вторгалися важкі, ниючі спогади про Роуз, яка так рано покинула цей світ.
Сльози збиралися в кутиках блакитних очей і ось–ось мали пролитися.
Згадки з минулого вривалися немов відрізки з кінофільмів, і з кожною секундою дихати ставало важче і важче.
Здавалося, що вона потонула в безмежному океані болю та відчаю, і випірнути все ніяк не вдається.
Навпаки, щось тягне її в безодню, де немає нічого окрім темряви.
І це неможливо зупитини, відвернути невідворотне. Спогади бувають погані і добрі, та з часом кожні з них роблять боляче.
Ми все одно втрачаємо людей, вони йдуть з нашого життя, як гості з оселі після святкування.
Інколи здається, що люди - це всього лише слова, і почувши їх, відчувши на смак, промовивши, ми їх втратаємо.
Немов міссія людей - бути почутими.

Хмари ставали все тьмянішими, а Аріадна так і сиділа навколішки, не маючи сили піднятися.
Невже на цьому все?
Дівчина не може згадати, як опинилась тут, і все, що збереглося в її пам'яті, це кладовище та похорони Роуз.
Невже вона знову вскочила в халепу, із якої немає вихода?

Думки дівчини з кожною миттю ставали все більш похмурими, а віра в те, що вона можливо здолає цей безмежний простір, вмирала з нею, як і її серце після того, як вона втратила Роуз.
Воно зникло, розчинилося водночас з душею під натиском зневіри та неймовірного болю.
Аріадна думала, що вже більше ніколи не зможе дихати, аж ось. Вона жива, в невідомому місці, знесилена.
Якщо це така доля, то чому Господь не забрав її одночасно з Роуз?
Навіщо розділив два закоханих серця, які билися в унісон, в яких було одне дихання на двох?
Коли помирає твоя кохана людина, частина тебе помирає разом з нею.
І постає питання: навіщо тоді жити?
Невже в занедбаному, зруйнованому світі ще досі є пристанище для таких як Аріадна?

Коли нам кажуть, що жити легко – нас обманюють.
Життя - це немовірно складна штука. З кожним днем в тебе все більше запитань, і все менше відповідей.
З кожним днем наша довіра до людей і віра в краще майбутнє руйнується, як фундамент рідної оселі.
Можливо, життя – це гра, і байдуже на все, адже в будь-якому випадку ти програєш.
Під натиском подій, людей ти зламаєшся.
Зламаєшся, і ніхто не зможе відремонтувати.
Якщо впаде склянка і розіб'ється на дріб'язкові шматочки, одного слова «Вибач!» буде не достатньо. Це не складе, не відновить її, як склянку. Відносно так відбувається й з людьми.
Найсвітліші серця після того, як їх розіб'ють, стають темними.

Цей світ заполонив відчай, що поселився в серцях надовго мільярдів – назавжди.
І можливо сонце зійде, настане довгоочікуваний світанок.
Але без Роуз Аріадні він не потрібен.
© МОРГАН РЭЙ,
книга «За три дні до».
Комментарии