Зараз уже минуло п'ятнадцять років від того жахливого випадку, а я й досі не можу спокійно спати в літні ночі. Варто лише почути, як вітер човгає сухим листям під вікнами, і мені ввижаються ті самі кроки... Повільні, важкі, немов сама смерть блукає дорогою.

Мені тоді щойно виповнилося двадцять років. Я був молодим, сильним, мав намір восени одружитися з найгарнішою дівчиною нашого абатства. Здавалося, усе життя ще попереду. Та одного ранку Господь ніби відвернувся від нашого маленького світу.

Йшов 1854 рік.

Літо того року видалося спекотним. Уже кілька тижнів не випало жодної краплі дощу. Земля вкрилася тріщинами, худоба ледве знаходила траву, а повітря було таким важким, що навіть птахи майже перестали співати.

Наше абатство Лекока було невеликим. Два десятки будинків, кузня, корчма, млин і стара кам'яна церква святого Михаїла, яка височіла над усіма спорудами. Далі починався густий дубовий ліс. За все моє життя ніхто не пам'ятав, щоб із того лісу прийшло щось добре.

Того ранку всі, як завжди, зібралися на недільну службу.

Священник Томас читав псалми своїм рівним, спокійним голосом, а люди навколо старанно повторювали молитви. Мій брат Френк стояв поруч із дружиною Анною. Я ж, як завжди, більше розглядав дерев'яні балки під стелею, ніж слухав проповідь.

Мене ніколи особливо не приваблювали довгі богослужіння. Я позіхав, переступав із ноги на ногу й думав про те, чи вдасться після служби піти до річки порибалити.

Саме тоді двері церкви з такою силою вдарилися об стіну, що всі присутні здригнулися.

На порозі стояв Джордж.

У нашому абатстві його знали всі.

Діти прозвали його Плювком за дивну звичку плюватися далі за будь-кого. Дорослі ж просто вважали його ледарем і п'яницею. Він ніколи довго ніде не працював, часто ночував просто в лісі й нерідко з'являвся в селі напідпитку.

Та цього разу навіть найзатятіший його ненависник не насмілився б засміятися.

Його сорочка була розірвана майже до пояса.

На руках виднілися довгі криваві подряпини.

Обличчя стало сірим, мов попіл.

Він важко дихав, ніби біг без зупинки кілька миль.

Найстрашнішими були його очі.

У них не було ні гніву, ні болю.

Лише такий жах, якого я не бачив навіть у солдатів, що поверталися з війни.

— Господи милостивий... — прошепотіла якась жінка.

Джордж зробив кілька кроків усередину.

Ноги його підкошувалися.

Він спробував щось сказати.

Та з горла вирвався лише сиплий хрип.

Священник кинувся до нього.

— Джордже... що сталося?

Той мовчав.

Лише тремтячою рукою вчепився священникові в рукав.

— Хто це зробив? — запитав коваль Гарольд.

Джордж повільно підняв голову.

Губи його ворухнулися.

— Вона...

У церкві запала тиша.

— Хто вона? — не зрозумів священник.

Джордж кілька секунд дивився просто перед собою.

Потім ледь чутно прошепотів:

— Не... людина...

Він різко обернувся до дверей, ніби боявся, що хтось стоїть за ними.

І раптом закричав так, що в мене кров застигла в жилах:

— ЗАМИКАЙТЕ ДВЕРІ!!

Наступної миті він упав непритомний.

Усі ще дивилися на нього, коли десь далеко, з боку лісу, пролунав жіночий крик.

Він був такий довгий і такий болісний, що навіть найсміливіші з нас впали на коліна та почали молитися.

Ніхто з нас тоді ще не знав, що це був не останній людський крик, який ми почуємо протягом наступних п'яти днів...