Ми відсунули важку дубову балку.

Двері відчинилися неохоче, ніби й сама церква не хотіла відпускати нас.

Сонячне світло різонуло очі після довгої ночі.

Я першим ступив на кам'яні сходи.

Ніколи ще подвір'я нашого абатства не здавалося таким чужим.

Зазвичай у цей час біля колодязя збиралися жінки, діти бігали між будинками, а коваль уже працював у кузні. Тепер же панувала тиша.

Така тиша, яка буває лише після великого лиха.

Навіть вітер ніби боявся ворухнутися.

Ми обережно рушили вперед.

Кожен тримав у руках те, що зміг знайти. Гарольд ніс лопату з церковного сараю. У Френка була стара мисливська рушниця, яку він забрав із власної оселі дорогою до церкви ще до початку служби — тоді він збирався після молитви піти на качок. Едмунд стискав кочергу, а я — сокиру.

Зброя додавала впевненості.

Та лише на мить.

Біля колодязя ми знайшли відро.

Воно лежало перекинуте, а вода давно встигла всотатися в землю.

Поряд валялася дерев'яна лялька.

Я впізнав її.

Вона належала маленькій Сарі.

— Де ж вони всі?.. — прошепотів я.

Ніхто не відповів.

Ми почали обходити найближчі будинки.

У хаті пекаря ще диміла піч.

На столі лежав недоїдений хліб.

Двері були відчинені навстіж.

Та всередині — ні душі.

У корчмі стояли кухлі з недопитим пивом.

Один із них лежав на підлозі розбитий.

Наче хтось кинув його, тікаючи.

І знову жодної людини.

Не було навіть тіл.

Це лякало найбільше.

— Подивіться, — тихо покликав Едмунд.

На землі виднілися сліди.

Людські.

І ще одні.

Вони були схожі на людські, але значно довші.

Праву ногу істота, очевидно, тягнула за собою.

Тому кожен її крок залишав довгу борозну в пилюці.

— Це вона ходила біля церкви... — сказав Гарольд.

Едмунд мовчки кивнув.

Він уважно оглянув сліди.

— Вона була тут уже після світанку.

— Звідки знаєш?

— Краї ще не обсипалися.

Слід свіжий.

Ми мовчки переглянулися.

Отже...

Поки ми сиділи в церкві, вона блукала просто серед наших будинків.

Сліди вели за село.

Туди, де на пагорбі стояв будинок доктора Секаре.

Дорога займала не більше п'ятнадцяти хвилин.

Та того дня вона здалася нам нескінченною.

Що ближче ми підходили до пагорба, то страшнішою ставала місцевість.

Трава ніби пожовкла.

Птахів не було.

Навіть комахи не дзижчали.

Лише один старий ворон сидів на сухому дереві й мовчки дивився нам услід.

— Не подобається мені це, — пробурмотів Френк.

— Мені теж, — відповів Гарольд.

Будинок Секаре стояв самотньо.

Великий.

Двоповерховий.

Збудований із темної цегли.

Більшість вікон були зачинені важкими дерев'яними віконницями.

Лише на другому поверсі одне вікно залишилося відчиненим.

Його біла фіранка повільно колихалася.

Хоча вітру майже не було.

Ми піднялися кам'яними сходами.

Гарольд першим узявся за дверну ручку.

— Готові?

Ніхто не відповів.

Він штовхнув двері.

Ті відчинилися самі.

Без найменшого опору.

Наче хтось залишив їх відчиненими навмисно.

Усередині було темно.

Повітря мало дивний запах.

Не просто пилу.

Чогось гіркого.

Металевого.

З домішкою ліків.

Едмунд зморщився.

— Пахне смертю.

Гарольд запалив ліхтар.

Його світло вихопило з темряви вузький коридор.

На стінах висіли анатомічні малюнки людського тіла.

На столиках стояли скляні банки з дивними препаратами.

Деякі були порожні.

У деяких плавали незрозумілі органи дрібних тварин.

Я відчув, як до горла підступає нудота.

— Господи... — тихо промовив Френк.

Будинок був абсолютно порожнім.

І саме ця порожнеча лякала більше, ніж будь-який шум.

Раптом...

Десь угорі щось грюкнуло.

Усі четверо одночасно завмерли.

Гарольд повільно підняв молот.

Френк навів рушницю на сходи.

Ми мовчали.

За кілька секунд звук повторився.

Туп...

Наче нагорі впало щось важке.

Едмунд пошепки сказав:

— Ми тут не самі...

І в цю мить зі стелі просто перед нами повільно впала... крапля.

Темно-червона.

Вона розбилася об дерев'яну підлогу.

Потім ще одна.

Я підняв ліхтар.

На стелі розпливалася свіжа кривава пляма.

Ми мовчки подивилися один на одного.

І зрозуміли.

Нагорі...

Хтось був.