Кілька хвилин ми стояли мовчки.

Кожен прислухався до найменшого звуку.

Та будинок ніби знову завмер.

— Це могла бути стара балка, — тихо сказав Френк, хоча сам не вірив власним словам.

Гарольд мовчки кивнув.

— Перевіримо другий поверх.

Ми почали підніматися сходами.

Кожна сходинка голосно рипіла під ногами.

Складалося враження, ніби будинок давно не бачив людських кроків.

На стінах висіли портрети.

Переважно старовинні.

Я навіть не знав, чи були то предки доктора, чи випадково куплені картини.

Лише один портрет привернув мою увагу.

На ньому була зображена молода жінка років двадцяти п'яти.

Темне волосся спадало на плечі, а на обличчі застигла спокійна усмішка.

У куточку золотими літерами було написано:

«Еліза Секаре. 1849 рік.»

Я затримав погляд.

— Це його дружина, — тихо сказав Едмунд.

— Гарна була жінка, — відповів Френк.

Гарольд лише важко зітхнув.

— Ходімо.

На другому поверсі знаходилися три кімнати.

Перша була спальнею.

Ліжко залишилося незастеленим.

На підлозі лежала перекинута лампа.

Біля вікна валявся жіночий гребінь із кількома темними волосинами.

Здавалося, ніби господарі залишили кімнату поспіхом.

Друга кімната була кабінетом.

Уздовж стін стояли високі книжкові шафи.

Книги з анатомії.

Медицини.

Хімії.

Деякі були французькою мовою, інші — латиною.

Посеред кімнати стояв письмовий стіл.

На ньому лежало відкрите чорнильне перо.

Чорнило в чорнильниці давно висохло.

— Наче він писав ще вчора... — прошепотів я.

— А потім просто встав і пішов, — відповів Гарольд.

Треті двері були замкнені.

Міцно.

Гарольд смикнув ручку.

Даремно.

— Відійдіть.

Він кілька разів ударив плечем.

Двері лише затріщали.

Френк допоміг.

Після третього удару старий замок не витримав.

Двері розчахнулися.

Я першим відчув запах.

Різкий.

Густий.

Запах крові.

Мені стало зле.

Едмунд підняв ліхтар.

Світло повільно ковзнуло кімнатою.

На підлозі лежав доктор Секаре.

Я не забуду цього видовища до самої смерті.

Доктор лежав горілиць.

Його сюртук був розірваний на грудях.

Окуляри валялися за кілька кроків.

Одна рука простягалася вперед.

Наче перед смертю він намагався до чогось дотягнутися.

На обличчі застиг не страх.

Не біль.

Подив.

Такий вираз буває в людини, яка перед самою смертю побачила щось абсолютно неможливе.

Гарольд обережно присів поруч.

— Він мертвий уже кілька днів...

Едмунд мовчки кивнув.

— Не менше трьох.

Френк раптом нахилився.

— Подивіться...

На шиї доктора темніли глибокі сліди.

Не схожі на укус вовка.

Не схожі на ніж.

П'ять довгих проколів.

Наче чиїсь пальці стиснули його горло з нелюдською силою.

Я відчув, як шкіра вкривається сиротами.

— Людина такого зробити не могла... — ледве чутно сказав я.

Ніхто не заперечив.

Раптом Гарольд помітив щось біля письмового столу.

Товстий шкіряний зошит.

Його обкладинка була забризкана засохлою кров'ю.

Посередині золотими літерами було витиснено:

«Особистий журнал. Доктор Едвард Секаре.»

— Ось воно... — прошепотів Гарольд.

Він простягнув руку.

Та перш ніж устиг торкнутися щоденника...

У будинку щось грюкнуло.

Не нагорі.

Не надворі.

Знизу.

З самого підвалу.

Ми завмерли.

За кілька секунд звук повторився.

Глухий удар.

Наче хтось повільно штовхнув дерев'яні двері.

Потім ще раз.

І ще.

Гарольд повільно підняв голову.

Ми мовчки подивилися одне на одного.

Я раптом пригадав останні слова Джорджа.

«Не відкривайте... підвал...»

Мені стало так холодно, ніби серед літа настала зима.

І саме тоді...

Удари припинилися.

Настала тиша.

Така глибока, що ми почули...

Як по той бік підвальних дверей хтось повільно провів нігтями по дереву.

Скрррр...

Ніхто з нас більше не хотів дізнаватися, що знаходилося під будинком доктора Секаре.

Але ми ще не знали, що відповідь уже лежала перед нами.

У закривавленому щоденнику.