Коли народилося зло? Відколи народилося будь-що? А, що було до всього? Хто дав всьому життя? Чи був він  розумним і існуючим батьком всього? Коли народилося моє зло? Хто так уперто хоче змінити мене? Чому я так часто протистою світові? Чому знаю наперед, що виграю битву? Битву за розум. Чому зло,так уперто, переслідує людство? Мене переслідує... Просто людина, як така, як розумна тварина, наполовину зіткана зі зла. Ще в мертвій матерії закладені закони руйнації. Навіть, атомні частинки ядра розлітаються на фотони. Одноклітинні, розмножуючись і даючи життя одноклітинному роду, умирають, стаючи своїми нащадками. Скільки мук пережило все живе, перед тим, як дати нам життя і згинути! Лише незгасні світлі почуття рятували від вічного смутку. І кохання та материнство було серед тих почуттів.
О, тільки нехай вас не зводить в огиді від статнвого акту чи народження через вагіну. Світ був на межі, коли все людське зневажилося. Бували випадки поховання живцем монахів -  самітників. А до того, вони, напівмертві, жили в печерах на хлібі і воді...
Ну, що вам до мене, блукаючої світами власних мрій, і світом людей?! Скільки їх упало, в білий просвіт, за дверима. Були серед них і безумці і генії. І, навіть, серед геніїв були бідняки і нещасні. Мислення, яке випереджає, часом сприймають гірше ніж відстале мислення.
Коли я приїду в обійми Еда, він може, просто, сказати мені страшні слова. Він може використовувати мене чи обманювати. Може бути терористом. А хто ж я? Може я божевільна? Скільки розчарувань мене спіткало? Та розчарування в собі - найважче пережити. Надіюся мене воно не спіткає.
Завтра мене віднесе літак на інший континент. А сьогодні -  я прощаюся з домом. З Поліссям. З минулим. З цією летючою дорогою за вікном.

Первісна Земля зустрічала ходячих, на двох ногах, першолюдей. Ще не гомосапіенсів, але і вже не мавп.
Вже більшість янголів прийшла у  світ Мультиверсу. Стихії розквітали під керівництвом своїх власників.
Мультиверс розвивався й квітнув життям і смертю.
Творець же, що далі, то ставав похмурішим. Всесвітній Розум мов би очікував горя, яке і він - Бог, не зможе побороти А, може, горе вже давно прийшло, тільки не кожен те помічав.
- Що з тобою, Батьку? – питалася невгамовна Габріель. – Твоя душа, мов би, хворіє. Тебе засмучує закладена в усе існуюче смерть? Чи ми маємо чекати чогось ще гіршого?
- Дитино, я бачу прірву. Таку прірву якої досі ніколи не бачив. Габріель, якщо Люцифер, Авадонна, Касікандріера і їх послідовники влаштують бунт і війну, то Рай може цього не витримати.
-  Що ти таке кажеш?! Як це можливо?
-  Габріель, родина  - це ще любов і мир. А в них, я бачу, чим далі, тим більше ненависті. Ще до всього створеного, я повірив у співіснування найвіддаленіших переконань. І досі, надіюся на вічний мир в Раю. Але, чи зможуть співіснувати в мирі такі віддалені переконання? Сама подумай. І головне, свої чорні переконання ВОНИ починають реалізовувати. Фатум? Звідси мій вічний сум.
- Але, Отче! Чому все сталося саме так? Чому, коли ми питаємо тебе про це, ти завжди мовчиш? Скажи, чому вони переродилися? Чи ти сам створив їх такими? – мов би втративши краплини кокетства спитала Габріель. – Ти ж бачиш, що я змогла постигнути закони породження душ, я навчилася розуміти закони вимірів, всесвітів. Я й тебе зрозумію.
- Дочко, я вірю в твою щирість і доброту. але... Я вважаю, що, іноді, краще змовчати ніж сказати. – Сумний, сивочолий Бог дивився на сумну Габріель. Він явно тримав в собі важкі думки, і тихо додав, - Пробач. Всьому свій час.
Габріель хотіла ще щось спитати, але почулися кроки і стукіт в двері. Телепатія дала точну відповідь: до Творця завітав Азазель. Схвильований вісник, явно,  приніс недобру вість. В прозорих очах Азазеля світилася досада й тривога.  Переступивши поріг, він не звернув уваги на Габріель, і ледь приховуючи гнів, сказав:
- Отче, тобі явно не слід було так сперечатися з Люцифером! Це - перебір! Люцифер всього - навсього відстоював свою свободу, без якої він -  не -  він!
- Свободу, яка нищить все на своєму шляху і проявляється в смертях невинних? Ця свобода - загроза всьому існуючому. Але перш всього скажи, що з Люцифером? Він не хотів, щоб між нами був зв'язок, я не можу відслідковувати його місце знаходження.
- Ми не можемо знайти його ніде. Він, ніби, щез з усіх радарів існування. Неначе його й не було в цьому світі.
- Заспокойся, Азазель. Хто саме з янголів шукав Люцифера?
- Всі. І, годовне, його друзі й соратники.
- Заспокойся, я зараз знайду його.-  Сказав, явно, стурбований Творець.
- Можливо й так. А можливо це ти стоїш за його зникненням?
- Азазель, я розумію твою турботу за улюбленого брата, але твій брат, - мій син. Пам’ятай і про це. А, я - твій Отець, - я  - твій Творець.

Кращі технології Мультиверсу були налаштовані на те, щоб знайти кращого з синів Бога. Всесвітній Розум знаходить Люцифера серед нового виміру Мультиверсу, а радше, виміру якого ніколи не існувало. Той вимір був подібним до того, що було до створення Мультиверсу. Це був вимір хаосу. Люцифер знаходився в небутті. Він був, практично, мертвим духом, тим -  хто вже не існує. Та, могутній Творець повернув Люцифера в свій Мультиверс і життя:
- Сину, що з тобою? Що ти скоїв? – Творець позвав мертвого сина, і він став повертатися до життя. З мертвих глибин збудованої їм же безодні.
Коли Люцифер, повертаючи собі життя янгола, знаходився в своєму палаці з друзями, Творець завершив створення Людини на Землі. Одними з тих первісних людей -  були  Адам і Ліліт.
Потім, склалася важка розмова між Творцем і Люцифером. Тоді космічний вітер, своїм шумом, навіював тривогу. Здавалося, навколо будівель херувимів, збиралася, в ті миті, вся краса і потворність світотворення. Люцифер переступив поріг дому свого Творця. Ягве стояв на балконі. Вітер ворушив його волосся.
- Підійди сюди, сину.- Сказав Творець, поволі обертаючись. – Бачиш ці простори? Чому ти був готовий неіснувати, ніж спостерігати тут, в Раю, мир і спокій?
- Отче, я чужинець миру і спокою. Мені тут нудно. Мій сум, не просто сум, він - сум архангела. Він не рівний суму, тих істот, на планетах, яких ти так любиш. Ти, даремно, створюючи таких різних створінь, намагаєшся зробити їх рівними, рівноправними. Я, просто, хотів створити новий світ. Свій. Де є мої закони. Я хотів...Хочу цього більше ніж життя. Більше ніж життя тут.
- Ти самореалізуєшся. Але... Чому ти робиш це через чужі біди? Не вмирай більше, сину. І не твори таких світів.
- Бог, я хочу щоб мій світ існував! - Очі архангела чорніли люттю, яку він приховував.
- Люцифер, ти часто наполягав на своєму. І, часто, я погоджувався на твої умови. Ці міліарди років, я думав, що я хороший батько. Знаєш: ти мій перший і кращий син. Але ти - не єдиний мій син. Я -  прабатько всіх. Тому, я не можу когось обмежити в захисті чи любові. Всі, хто населяє планети, і так доволі змучені руйнацією, яку ти їм дарував. Я ніколи не дозволю тобі повернутися в гибельний світ і розвинути його. Принаймі, світ душ житиме за справедливими законами. - Всесвітній Розум був, в ті миті, дуже рішучим.
- Я хотів подякувати тобі за порятунок, батьку. Але, як мені це зробити, якщо ти знову втягнув мене в цю неволю? – і Люцифер, з іронічною усмішкою,  показав на довколишній світ. – Певно, тобі слід було спинитися зі своєю творчістю, зрозумівши, що ти дав життя забагатьом. І занадто різним. Нам мало місця у всіх світах. Ти даремно створив або мене, або них.
-  Припини! Чому ти називаєш порушенням свободи те, що я забороняю тобі діяти, як злочинцю? Інші страждають від твоїх вчинків. Ти дав всьому, навіть янголам, тієї отрути. Тобі важко розмовляти з іншими, без знущань і кпинів. Ти випиваєш душевний спокій тих хто не зробив тобі зла. Чому ти так прагнеш насилля? Все, створене тепер, наполовину отруєне злом. Але,  віднині доволі. - Люцифер ніколи не бачив свого Творця таким.- На планеті Земля, починається життя людей. Я не хочу, щоб вони розділили долю тварин з тієї ж планети. Боюся, ти зробиш з ними щось страшніше, ніж з тваринами. Тому прошу: дай їм спокій. Стримуй своє зло в собі і не ділися з ними їм. Просто згадай, що ти, досі, кращий з янголів.
- Коли мені наказують таке, я не відчуваю себе кращим з янголів. А людям я, наперед, співчуваю. Це даремна затія, Боже. Спинися перш всього ти! – Люцифер усміхнувся. – Люди - нащадки тварин. Вони - приречені.
- Вони вільні. – строго сказав Творець.
- Як можна бути вільним, не пізнавши свободу зла? - Люцифер, в гніві,  вирішився на правду, - Я часто тепер перебуватиму в своєму світі. Я там -  житиму!
-  Живи. - Несподівано сказав Бог, - Якщо ти так хочеш. Але,  там -  важко жити. Ти міг, просто, згинути там.
- Але ж ти, знайшовся в потрібну хвилину і врятував мене! І я зможу управляти своїм творінням. Тепер, я знайшов в собі те, що не дасть Хаосу вбити мене. -  Люцифер знову усміхався, і його темні очі, явно, випромінювали зневагу. А потім, він різко повернувся. А вже на порозі додав, -  Чекатиму гостей. Всіх, хто захоче відвідати брата.
- Я, теж, чекатиму тебе, - Творець, в ту мить, не був, блаженно,  добрим. Він був - твердим, сильним і чуйним. - Живи там. Чини що хочеш. Але не роби й зла іншим.

На житло янголів падав сніг. Вимір, де жило сімейство Творця, охопила зима.  Льодяними руками, вона тримала серця і стискала, мов би хотіла задушити зсередини. Духи бродили своїми покоями, мов би, шукаючи нового прихистку. В кожного була своя мрія. Кожен задумався над самореалізацією. Могутнім дітям Всесвітнього Розуму був потрібен новий і рішучий виток в житті.
А потім, до Творця прийшов, завжди мовчазний і закоханий у Габріель, Михаель. (Духи могли приховувати свої потаємні бажання й думки, за бажання. Але,  чорна і світла енергія, від тих думок,  все ж, завжди випромінювалася і була помітною Всесвітньому Розуму. Так Творець, вперше, помітив зміни в Люцифері.) Тоді янгол Михаель випромінював світло. Його волосся, кольору платинового блонду, світилося на променях зимових сонців.
- Що ти хотів, Михаель? – спитав Творець, легко піднявши дуги брів.
-  Я хочу поговорити про те, про що хочуть поговорити більшість янголів з тобою. Розумієш: я ж не з тих, хто говорить задарма. Не з тих, хто даремно образить. Я вірний світлу...
- Ти хочеш говорити про Люцифера? - Творець дивився на простори за вікном.
- Так. Чому ти не спиняєш його? Ти ж сильніший свого творіння? Так? Він не спиниться.
- Ти хочеш знати відповідь, на те, хто зможе перемогти, якщо Люцифер піде проти армії світла? – Ягве, тепер, пильно дивився на Михаеля. – Якщо ти будеш на стороні мороку, то переможе морок. Лишайся світлим янголом. І все буде добре.
Михаель не став, чомусь, більше нічого питати. Певно, чи сам знав відповідь, чи не хотів, задарма, ятрити серце батька.

Люцифер покинув Рай. Він зійшов у свій вимір і назвав його – Пекло, Преісподня, Пекельна. Серед хаосу він знайшов спокій, зміг позбавитися того, що так тяжіло для нього в Раю. Він творив, для себе - вимір свободи, яка не знала меж, і була ідеальним свавіллям. З усіх населених планет, тими, чия мозкова діяльність ставала свідомістю в іншому вимірі, зліталися всі падіння, чорними птахами, в його чорний вимір. Він не послухав свого Творця, він пив і дарував зло тим, кого так зневажав. Спершу, це були жертовні тварини, першолюди.
Одного дня, Люцифера навідав великий воїн Авадонна. Він стояв на краю прірви, його сталеві крила і броня, сяяли на світлі зірок.
- Брат, Авадонна! Ти прийшов! - Люцифер торжествував.
- Прийшов, - воїн стримано усміхнувся. – Чудове житло!
-  Твоя правда. Це тобі  - не Рай. Тут свобода для твого духу. Говори, що хочеш? Але, спершу, підійди.
Вітри й вогні Пекла охопили воїна, що ступив у його світ. Але Авадонна стійко йшов до темної постаті Люцифера. Очі Авадонни світилися червоним вогнем. Він підійшов у притул до старшого брата.
- Люциферер, з початку творіння, я дав всім нижчим світів своє бажання воювати. Як ти пам’ятаєш, я завжди був  тобі, найближчим, другом і соратником. Я знаю, що тут, цю мою темряву, не побачить той, хто створив все, за межами твого світу. Я завжди поважав батька. Але я, теж, прагну свободи. В мене є великі плани. Я прагну війни і слави. Я прагну жити так, як хочу. – Авадонна на мить замовк, а тоді додав, - якщо ти схочеш піти війною на світ світла - я буду поряд з тобою.
Люцифер мовчав. А потім, різко, шарпнув Авадонну за руку, і стиснув її жестом згоди. І від, того, потиску рук злих янголів - вдарив грім. Стіни Преісподньої покрила стікаюча кров. Почувся стогін. Первісні люди розпочали війну. І муки їх були тяжкими.
Авадонна знав, що подарувавши розбрат і війну людям землі, підписав собі вирок. Але і надіявся, що створивши в Пеклі домовленість, і підписавши її кров’ю жертв війни на Землі, він стане тим, ким хоче. Все ж правда спливла. Там -  в Пеклі, в мить, коли війна розквітла своїм кривавим цвітом, Авадонна спалахнув вогнем. Він горів пекельним вогнем.
- Що за лайно?! Тварюка! Що це таке?! – Авадонна метався світом хаосу. - Я не можу керувати власним вогнем!!! Люцифер, я - горю! допоможи!!!
-  Терпи!!! Це вогонь, який або прийме тебе, або знищить. Тут неспроста оселитися. Ти міняєшся. І саме, ти маєш навчитися контролювати, цей, новий вогонь. Оволодій ним, і даруй його  нікчемам з лона Землі навіки! І Пекло прийме тебе! – Сатана владно і спокійно усміхався. – Я бажаю, щоб мілкі гади, в цих війнах, зазнали краху своїх душ. Хай вони витягають переможеним серця і жеруть їх!!! Авадонна!!! Ти можеш! Зненавидь людство, і янголів вірних Богу! Бога зненавидь! Він порівняв нас з людьми! З тварями з планет. Він зрадив кращих синів!
Авадонна, тяжкими зусиллями, спинив своє горіння. Тепер його не палила совість і розплата. Тепер горіли мученики війни... Але, від бронзової і рівної шкіри Авадонни, не лишилося нічого. Тепер, він мав лице-череп без шкіри. Його тіло покривали сліди незвичного вогню – вогню розплати.
- Ну ти і наволоч! Тепер, я точно не зможу повернутися в Рай! Ти ледь не вбив мене! – сказав, вражений, Авадонна, віддихаючись від смертельної загрози. 
- Май ґлузд: я дав тобі справжню свободу! Ти житимеш тут і робитимеш, що схочеш. Матимеш, як і я, масу полонених душ і робитимеш з ними все, що схочеш.
- Але в Рай я і сам не хочу. Ти збудував собі замок в хаосі. Я теж збудую. - Злісно сказав цар війни - Авадонна.
- До Раю ти повернешся. І я повернуся. Ми маємо дещо забрати. Своє. – Люцифер усміхався. – Відчуваєш дух перемоги? Лайно, а я зараз відчуваю запах гарі. – Люцифер засміявся. – Ти в курсі, що Астарот з нами?
-  Ха! Брат, так ми – армія! Ми зможемо відстояти свою свободу!!! – Авадонна торжествував.
- Сука! – Асмодей зійшов з лавини хаосу. – Ми тепер вільні. Практично. Лишилося забрати залишки нашої свободи в старого зодчого.
- Інакше, нас обмежать, лише, оцим хаосом. - Додав Люцифер, - А ми ж, любимо свій дім. А рідний дім  - в Раю. То ми, в своєму домі -  в Раю. Нас ніхто, звідти, не виганяв! Повертаймося як ні в  чому не бувало.
- Асмодей, доречі, ти прийняв рішення, щодо земної жінки?

Земля зустрічала перших людей. Вони стали розумними. Зустрічала непривітно: важкою працею і коротким життям. Дощі й громи лякали юне людство, що ще не бачило нічого в цьому шаленому світі. Віднині, перші люди з-за тієї важкої, майже мученицької праці, розпрямили спини, і стали так смішно, і цікаво рухатися  на двох ногах. Мало того: час від часу, хтось з них закидав голову і дивився зіркам в очі. А небо цвіло зірками, і чарувало, ті перші погляди,  людей. Одного дня, хтось з перших художників розмалював свою печеру долонями. Отак просто, обвів свою долоню, прихилену до кам’яної стіни печери крейдяним камінчиком. І ті первісні руки, мов би, затерпли в віках, неначе далекий привіт від пращурів: такі ж долоні, такі ж пальці. Тільки в далекому вимірі часу.
Ліліт з цікавістю дивилася на ті малюнки. Одного дня, первісний художник взяв в долоні руку Ліліт, а потім доторкнувся нею до стелі печери, і обвів, червоною глиною, руку червоноволосої Ліліт. Відтоді Ліліт була зі своїм художником близькою. Звали його Адем. Він був, як і всі жителі Африканського континенту, темношкірим. Мав карі очі, кучеряве волосся кольору темного дерева. Ліліт  була незвичною. Мала темно-червоне волосся, що успадкувала від неандертальців. Але, шкіра її була світло - коричневою, покритою вогниками ластовиння. Кирпата, худорлява, і разом з тим, жіночна, задириста і вся в тому червоному ластовинні, Ліліт стала дружиною Адама. Спершу, їх чвари і суперечки, лише, додавали вогню в їх життя і близькість.
Одної ночі Ліліт почула крізь сон голос.
-  Ліліт, прокинься. Ліліт, Ліліт...
Ліліт відкрила очі. Навколо була темрява. Всі спали. Ліліт відчула, що її тіло абсолютно паралізоване. Якась невідома сила існувала поряд,  і була, зовсім, невидимою для її людських очей. Ліліт відчула кошмар. Вона силкувалася пробудитися, але той хто забрав її силу, тихо сказав їй:
- Ліліт, ти не спиш.
Ліліт, на мить, подумала, що померла. Льодяний жах охопив її первісне єство, - страх перед невідомим.
Раптом, невідома рука вхопила її розкішне волосся, і миттю витягла з печери. Ліліт упиралася до того, що розбила собі пальці, і зламала нігті об стіни печери. А тоді, та невидима сила, підняла первісну жінку над землею. Впинаючись кігтистими руками в її волосся і шкіру голови, невідоме щось декілька хвилин, тримало Ліліт над землею, мов би хотіло, щоб жінка відчула страх впасти і розбити череп гострим камінням. А тоді, ривком, підняла Ліліт в неймовірну, зіркову висоту. Крізь головокружіння, Ліліт бачила, як навколо проминають зорі. А потім, вона летіла в безодню. Чорні стіни, бездонного колодязя, били її тіло, і в неї уперто маячила надія на те, що колись, ця воронка скінчиться і вона впавши,  розб’ється і помре. Але, раптово, Ліліт не впала і не померла, а опинилася в просторій залі.
Його, сидячого на троні, освітлювали подорожуючі вогники, мов зірки. Черепи невідомих і фантастичних тварин, створювали коло, навколо того трону, посеред залу.
І тепер, Ліліт зрозуміла, що її кошмарний політ був лише початком. Він був, доволі, високою людиною. Ні, людиноподібною істотою. Важкий, чорноокий погляд, приковував до себе безмежною бездонністю очей, з зіницями, що світилися червоними стрілами. Він мав чорне, хвилясте волосся, ніс з горбинкою, але вражали зуби. Його усмішка нагадувала оскал. Гострі довгі ікла, мов би, хотіли перегризти її артерії,  і витягти всю кров. Лице, володаря цього хаосу, ще спотворювала випромінююча, з його єства, ненависть і злість. Він, мов би, хотів поглинути Ліліт своїм мороком.
Опам’ятавшись і відчувши, що може рухатися, вона швидко кинулася в темряву, навіть невідчуваючи як обламки кісток упинаються в її стопи. А потім, вона відчула невидиму стіну. Так, скільки не кидалася наштовхувалася, в напівмороці, на невидиму стіну. А потім, виник він. Просто перед нею. Ліліт скрикнула і відвернулася. І знову -  він перед нею. Його лице неприродно, хижо усміхалося. З очей текли струмки крові. В ту мить, Ліліт відчула, що по її лиці теж щось тече, відчула пекучий біль в очах. Схопившись руками за лице, вона відвела їх від себе.
-  Ліліт - це твоя кров...- З якоюсь радістю сказав той, хто стояв перед нею. – Це твоя кров з твоїх очей. Знаєш хто я?
Ліліт мовчала. Вона не знала, що сказати.
-  Хто я?! Чого мовчиш?! Відповідай тварино! Мерзенна, людська тварюка! Мерзото, відповідай зараз же! Хто я? – Він уп’явся кігтистими пальцями їй в горло. Його фаланги, почергово, прикрашали по декілька кігтів. Вона намагалася закрити паралізовані повіки. – Я – Сатана! Я – Диявол! Я – твій Бог! Повтори, інакше я скалічу тобі всю вічність твоєї душі. Будь ласка, ти запрошена в Пекло!!! – В ту мить, Ліліт зрозуміла причину його ненависті. Він ненавидів її тому, що вона людина. Бо вона не схожа на його. Він уб’є її. І добре якщо просто уб’є.
Але він не убив Ліліт. Він ґвалтував її і, просто, терзав. Розривав шкіру, і залазив кігтями під неї; намагався, просто,  розірвати її тіло. Розривав її рот. Його пальці впивалися в її м'ясо і отвори. Він показував їй свої скривавлені руки. Терзав, мов намагався вирвати з її середини життєдайні органи. Сміявся над її болем. І явно, відчував насолоду. В тому числі -  сексуальну.  І певно, якби був, людиною, то втомився би сам від тих знущань. Ліліт відчула ідеальне зло...
І вже, коли розтерзана первісна жінка відчула, що декілька хвилин, лежить спокійно, і стікає кров'ю, а її жіночі нутрощі і вагіна болять від ран, вона побачила нового потворного вихідця з темряви. Його лице - череп і світіння броні були заплямовані кров'ю. І близькість з ним була, неймовірно, важкою. Ліліт, ніби, зганьбили і поранили зсередини.
Вогненний же дух, практично, спалив полонянку. Коли плащ з вогню впав на підлогу, а його руки обхопили зап'ястя Ліліт, вона спершу навіть спалахнула бажанням, що іскрами поповзло по її вагіні, торкаючись цервікального каналу. А потім, Ліліт відчула жар його пекельного вогню. Зап'ястя, груди, вагіна, все до чого він торкався і куди проникав, все боліло і горіло, неначе від вогню. Кігті демонів роздряпали її шкіру, слизову рота і вагіни. А головне, спалили її душу. І так спалили, що не загоїв і сам Господь. Можливо, вона сама того загоєння не схотіла. Над первісною жінкою, тоді, поглумилися Люцифер, Авадонна і Асмодей.
А на землі, жриця Відетла, намагалася врятувати дружину художника Адема від  невідомої хвороби. Ліліт кидалася в невідомій гарячці, кричала, а потім впадала в забуття. До вечора  Ліліт втратила дитину. І хтось з первісних мислителів сказав, що це кара, за ту сутичку з іншим племенем, і за те, що Адем убив знахаря з того племені. Що там Адем? А, хтось з убитого витяг серце... Це серце знахаря мстило. І помста була тяжкою...
Авадонна знав, що подарувавши розбрат і війну людям землі, він підписав собі вирок. Всі троє темних бунтарів знали, що їх чекає розплата за глум над людиною. І робили це , в якійсь мірі, зумисно.

Рай став інакшим, відколи до Раю повернулися Люцифер, Авадонна і Асмодей. І першою про їх падіння дізналася Касікандріера. В Саду Душ вибухнула квітка, і стекла багровою кров’ю. Тоді, Габріель і Касікандріера, телепатично, зрозуміли, що сталося. Глянули одна одній в очі, і мовчки,  відійшли одна від одної. Сад Душ, мов всесвітній жіночий організм, бунтував проти насилля вчиненого над людиною на Землі.

- Тої миті Касікандріеру стратили, - сказала про себе Касікандріера, - безсмертних виявляється теж можна стратити. І, я народилася новою собою. Тією, що не пробачає помилок.

Люцифера, Авадонну та Асмодея викликав до Творця не класичний поклик телепатії, а Михаель. Архангел супроводжував їх до Творця. Він, мов світлий привид, ішов мовчки: без ознак міміки на блідому лиці. Так люди ходять за труною. Михаель розумів, що тепер його брати стали мерцями для нього. Це був не бунт. Це була зрада. Зрада світла.
Всесвітній Розум явився синам,  матеріалізуючись, з порожнього простору.
- Люцифер, я чимось, колись,  тебе образив? – Творець,  уважно, дивився в очі свого творіння.
- Так.
- Не треба говорити, що я порушив твої права, назвавши всіх рівноправними: і тебе, і людей, і всіх хто має свідомість і здатні відчувати.
- Я ніколи не буду рівним з тваринами!!! Люди - висоорганізовані тварини, що пожирають інших тварин. Не більше. Я  - твій кращий син! Як ти з нами так міг, Бог???- лице Люцифера спотворила злоба, але він опанував себе, і видав їдку посмішку. В ті миті всі мовчали. Люцифер перевернув ближній стілець, і сів на нього,  обіпершись на бильця. Він, мов би, нагадував Творцю про свій вчинок, осідлавши стільця. І при цьому, уважно і з посмішкою, спостерігав за кожним рухом того, хто колись створив його.
-  Ти створив мене. Ти створив член, який надглумився над такою дорогою тобі людиною. Ти створив мій дух, що бунтує проти тебе. Ти - все це створив. І  - це велика помилка! Твоя помилка! Розумієш?
Твопець, витривало, мовчав деякий час.
-   Я міг створити тебе людиною. Я міг створити тебе твариною. Ти мав знайти в собі ґлузду й совісти, щоб зрозуміти моє рішення. Кожен міг опинитися на місті іншого: бо всі ви – дороге мені моє творіння. Я сказав -  всі рівноправні. Я не сказав, що всі однакові. Люди теж уміють відчувати. Як і ми, - духи. Вони живі й емоційні. Ти знаєш яких мук завдав ти Ліліт? Ти кажеш, що ти кращий мій син. Тоді чому ти опустився до ґвалтування? Ти вважаєш, що це прояви вищого творіння?
- Я не дитина, щоб мене так повчати. І взагалі, ти забув мене звинуватити ще за наругу над бацилою. Але я знаю, що завтра, і це, збреде в твою голову. Ти старієш, Бог Ягве! Якщо ти хотів мого смирення, було створити мене каменем. Та, цей камінь убив би когось з людей при нагоді. Бо це моя суть, моє покликання. Ти ж, неспроста, зробив всіх різними. І ми -  це знаємо вдвох. Ми вдвох знаємо, хто ти! І хто -  твій творець. Згадай про цю таємницю, коли схочеш завдати мені нищівного удару. Згадай і змовчи. – Люцифер злісно звів щелепи.
Змінилися з лиця і янголи, і Бог.
- Зараз, ти більше схожий на цинічного негідника, ніж на янгола, якому я довірив одну з головних стихій, - помовчавши, сказав Творець, - Ти давно почав свій шлях падіння. Ще коли подарував тваринам тяжке виживання замість життя... Але те, що ти зробив з земною жінкою Ліліт, - це твій останній мерзенний вчинок. Більше я цього не дозволю! – Ягве тоді явно був інакшим. Сини навіть відчули страх. Зазвичай Творець намагався навчити і прищепити любов, він воістину не використовував залякування.
Та Люцифер продовжував усміхатися. Напруга зростала.
- Авадонно, невже люди заслужили на війну і канібалізм? – Творець дивився, тими ж, строгими очима на Авадонну. – Бачу: твоє минуле лице сміливого борця, перетворилося на маску смерті. Чому ти пішов на це?
-  Отець, моє покликання - свобода. Я хочу вільно жити. За свою свободу я віддам мільйони прекрасних лиць.
- Невже свавілля  - це вільне життя? Невже ти, за ці віки, не знайшов іншого заняття, ніж посилати, на жителів планет, криваву різню, і криваві битви за місце під сонцем? Хоча місця на планетах і так вдосталь... А ти їх засліплюєш, і вони зрять ворогів в ближньому.
- Тоді, чому ти дозволив нам це, всесильний Бог???!!! А знаєш чому? Бо ти хотів цього ж. Тільки моїми, нашими руками! - Люцифер зістрибнув зі стільця, кинувши його, і здійняв долоні перед лицем свого Бога.
- Вгамуй свою лють. - Серйозно і спокійно сказав Всесвітній Розум. - Ти, дісно, знайдеш відповідь. Поза межами всіх вимірів і часів. Тисячі разів, спаливши в Пеклі свою душу, ти знатимеш... але ти, всеоднак, зараз мені не повіриш, щоб я не відповів, -  лице Творця було суворим і спокійним,  -  і ще: за межами Пекла і Раю живе ефірний самітник без статі і зору, він проводить свій час у молитві за всіх сущих, що обрали не мій шлях. Його єдіний зір  - зір його милосердя. Ім’я його – Рафаіль. Рафаіль не любить нікому являтися, і з самого початку,  просив мене не знайомити його з янголами. Він вільний в своїх світлих проявах. Коли захочеш покинути Пекло - він єдиний, хто почує тебе.
- Господь, доволі! Нам не потрібен жоден з твоїх приспішників. Нам потрібно жити так як ми хочемо, – Асмодей повільно наблизився до Творця. – Свободи, яку я хочу і де хочу, так і чиню її… – загрозливо сказав він.
- В цьому світі, все буде розвиватися, без жаданої вами свободи. Тут ніколи   не буде свавілля. – Слова Великого Сотворителя всього, звучали гнівно і з пересторогою.
-  Я буду жити де захочу, буду зневажати тварин, і людей, буду самим собою! Бо, так мені комфортно. – Люцифер, поступово, знову підходячи до Творця, карбував слова. І спинився, підійшовши впритул.
-  Інакше що? – Творець дивився в очі синові.
- Інакше: кидаю тобі в лице, - Люцифер з деякою ґрацією витяг з-за плаща руку, - волосся твого нижчого творіння, яке я їбав у всі отвори! – Його лице пересмикувала лють, але усмішка нагадувала про його злочин,  – Здається, це волосся оплітає мозок вищих тварин, - яких ти звеш людьми. Це їх дендрити і аксони, що проводять струм і хімію їх почуттів, змушуючи мозок функціонувати. Це примітивне все, що вони мають. Все чим мислять і впливають на світ. Я помахом руки,  вийняв ці нитки з мозку Ліліт. І передаючи їх тобі, передаю тобі від неї великий привіт: вона зречеться тебе, Бог! Як я зрікся тебе! – З хижою усмішкою рука Люцифера повільно простягувала Творцю тонкі аксони і дендрити, які були видимі для янголів і їх Бога. Рука Творця, різко, перехопила руку Люцифера, стиснувши зап'ястя.
- Я ніколи не дозволю тобі вчинити подібного, - Творець тримав руку сина, - торжествуй: ти заслугував гнів свого Бога.
- Я і не прошу дозволу!!!  - ривком, Люцифер звільнився від руки Творця. І, різко, відштовхнув його, схопивши ніж життя і смерті, що раптово матеріалізувався на фантастичному тринозі. На що, Творець, вмить телепортувався в іншому місці, змусивши простір здригнутися, і Люцифер впав на підлогу.
В мить, коли Люцифер піднявся, до Творця наближалися Авадонна і Асмодей. Простір вібрував, і спалахував вогнями. Михаель, що, уперто, чекав страшної миті, долаючи простір і стіни, виник у приймальній Бога. Саме, Махаель, пересік здійнятий меч Авадонни, що долаючи вогні Творця, і сотні переходів і вимірів, ішов на війну до свого Бога. Михаель тоді змушений був стати воїном: взяти зброю, і захищати Рай.

В ті миті і тисячоліття, третина янголів перейшла на сторону Люцифера, і почалася велика битва бессмертних. Кожен янгол чув поклик, або Творця, або Люцифера. Прекрасні, потворні, багатоликі й мутовані духи, мчали на першу і страшну битву. Вибухали палаци в місті богів, руйнувалися мости між світами. Сам простір кровоточив, не говорячи вже про рани, на душах, безсмертних. Янголи вмирали в одному просторі, й з’являлися в іншому. Поглядом і думкою, великі сини Бога, спопеляли і відроджували свій дім. Янголи, з вогненними лазарями, кулями, і могутніми думками, міняли світ. Створені з вод і вогню Всесвіту, з поглядами, що осмислили найважче, вступали сини Бога в нову й нову битву.

А що ж коїлося на планетах смертних?! О! Смертні переживали криваву еволюцію. Їх очі пізнали криваві сльози через армагеддон, що дарував знання. Земля... Адам зустрів нову жінку, - Єву. Коли він забрав її в іншого племені, і глянув їй в очі, невідомий розум осінив їх. Їх знання тоді стали злом. Тоді на Землі тяжкі муки охопили нечисельне людство. Людей настигнули маніакальні ідеї. Одні -  стали упирами, а інші -  пали жертвами. Бо, люди отримали той розум, що дав змогу вбивати часто і безпощадно єдинокровних, - одновидових. Вони, мов розірвали древні й світлі заборони, що були сторожами їх душ від братовбивства, ще коли вони лише ставали людьми розумними. Люди вбивали, діставали органи повержених ближніх,  і - їли їх. Вони ґвалтували жінок, і так часто, що те - стало нормою, навіть в очах жінок. Вони грабували. Матері, навіть, могли вбивати дітей, лишали їх. Не говорячи вже про батьків. Світ зустрічав морок. І морок опанував світом. Морок зґвалтував світ, проникнувши в кожен його закуток.


Сад Душ все ж квітнув. Хоча квіти приходили все складніших форм, і все частіше наливалися темною кров’ю і повідомляли цим про смерті людей, душі яких вони породили. Там, на планетах почуттів все зухвалішими ставали вбивці ближніх, все більше сліз поливало ґрунт. На планетах же мудрих теж вирували гріхопадіння.
Касікандріера сиділа за небесною пряжею. Вона напряла тисячі ниток. Вона закидала нитки на свої чотири рога, і в неї вже була мереживна паранжа. Мати-природа, мов би механічно чинила свої вчинки, погрязнувши в непробудне горе. І її безчуттєвість була скорена. Хоча Касікандріера процвіла не любовію до ближніх, а скривдженим егоїзмом, все ж вона мучилася. Тяжка образа заполонила серце, колись, безчуттєвої праматері всього. Касікандріера упертои і терпляче мовчала. І лише її рішучі рухи рук, говорили про невимовне горе.
Ідучі на битву янголів, вдягнена в обтягуючий комбінезон і з шоломом в руках, до Касікандріери підійшла Габріель. Навіть берегиня Саду Душ мала йти туди, де могли згинути навіть безсмертні.
- Ти з нами, сестро. Дякую. Бережи ці квіти. – Сказала Габріель. Касікандріера кивнула головою. А коли побачила співчутливий погляд Габріель, то невитримала:
- Не смій мені співчувати. Я одна знала все наперед!!! Полиш мене. – і Касікандріера продовжила творити немислиму пряжу. Не один тоді генетичний ланцюжок змінився або згинув. На планетах крижаніла вода, і замерзало навіть сонячне проміння. Вимирали види. О, їх муки, мали колись, бути оплаченими. Інакше: Бог не переміг. Мали прийти мудрі люди, що дійшли вершин знань і благодаті, і воскресити мучеників своїх планет. Нагодувати  й напоїти. І воскрешені мали пізнати щастя.
Битва тривала. Стіни палаців стікали кров’ю. Дивовижні янголи знову і знову вступали в страшну битву. Янголи - кольори набували іншого забарвлення. Звукові янголи починали звучати по іншому. Янголи - думки линули, міняючись в просторах. Страшні і міняючі, все до тла, часи наздогнали виміри Мультиверсу.
Габріель, що з шоломом і золотавою надзброєю охороняла Сад Душ, побачила, як до просторів Саду,  наближається Асмодей. В одній з його рук, була відрубана голова Восьминога, - янгола - покровителя водних стихій. Звичайно, янголи безсмертні, але все ж, Асмодей скалічив янгола. Крім того, щомиті, міг відкритися Хаос, який міг набути здатен умертвляти душі. Асмодей швидко матеріалізувався біля янгольші. Габріель не встигла витягнути зброю, як Асмодей вчепився в її руку, і поцілував її в губи. Іскрами, невідомої досі пристрасті, наповнилася суть дівчини з Саду Душ. Та за мить, Габріель направила, в відкинутого ривком  Асмодея, два золотавих обрізи.
- За недосяжність тобі,  моїх світів, хотів мені відплатити чимось більши за поцілунок? За те, що не лише сама,  противлюся твоїй похоті, так ще й смертних храню. – Габріель явно не гралася, - не підходь!
- Ти надто довго мене дражнила, золота дівчинка, - Асмодей зі страстю в очах і диханні, слідкував за сестрою. – Стань нашою, і доповни хаосу в світах Бога, - декількома спотвореними і утробними голосами сказав Асмодей. Габріель не  наважилася вистрілити в брата. Та Асмодей вдарив Габріель полум’ям в лице, і проник в Сад Душ. Простором Саду Господа, плавали різноманітні організми, цвіли фантастичні квіти, що нагадували органи тварин. В центрі,  була розташована пульсуюча матка, з додатками з квітів. Тут займалися неповторною творчістю Бог, Касікандріера і Габріель. Сюди часто навідувався Уфір.
Габріель, спинивши власне горіння, і кинувшись за Асмодеєм, побачила, як раптово небо Саду Душ, прохромила тентакля. Габріель швидко направила один з обрізів в незваного гостя. Володарем тентаклі був один з прислужників Асмодея, - Фаліос. В планах бунтарів було спотворити й змусити мутувати Сад з його жителями. Зґвалтувати обитель вселенських душ, де Бог породив всіх живих.
Тим часом, Касікандріера сплела собі мотузок. Довго, цариця не могла винайти собі ту річ, що перетворить її на хаос і небуття, і нарешті - вібруюча змійка була в її блідих руках. Кинувши чарівну петлю на шию, Касікандріера хотіла ступити зі свого балкону.
- Тебе чекає Люцифер, а ти куди?! - крикнув Асмодей з насмішкою, що вже стояв на порозі опочивальні цариці, і побачив смертницю. – Долучися до нас, і спини цю битву! Ти можеш багато! Занадто багато!
- Не роби цього! – Габріель відчула, що хоче зробити Касікандріера, ще не бачачи сестри. І, тримаючи Фаліоса під прицілом, ішла до дверей опочивальні Касікандріери.
В ті миті, щупальця, ставшого мерзенним,  янгола підступали все глибше в Сад Душ. Огидні, чавкаючі, вони поглинали і прохромлювали квіти, зливаючи на підлогу слиз та кров. Габріель декілька разів вистрілила в тентаклі Фаліоса, що нереагував на її телепатичні попередження. Але на порозі була змушена зіштовхнулася з Асмодеєм. Розірвавши чергову охоронну ауру, навколо сестри, Асмодей вхопив Габріель за шию, але вона вдарила його зброєю і вистрілила. А потім,  зав’язалася битва, яка відволікла Касікандріеру від нестерпного горя. І вона, стоячи на поручниях балкону, і з зашморгом на шиї, бездумно, дивилася на ту метушню.
В битві, Асмодей вже перемагав Габріель, коли Касікандріера витягла ніж з-за свого поясу, і вмить, скинувши зашморг з шиї, вхопившись рукою мотузок, прилетіла на допомогу світлій сестрі, на ходу відрізавши тентаклю загарбнику. Тоді, сестри перемогли в битві за Сад Душ. Мовчки, без слів, вони билися за право на життя обитателів свого Саду. Одна з гамою світлих почуттів і поривань, боролася стійко і милосердно. Друга ж різала ворогів ножем, яким перерізала пуповини душ, безжально і виважено, з надривом і логічно. Так само мовчки, навіть без телепатії, сестри прийняли перемогу. Ізранений простір Саду Душ плакав кров’ю і торжествував перемозі.
В ту мить, а може віки, планетні істоти вибороли право на виживання. Не один вид знищив інший. Не один вид вимер. І все ж, вони вижили. Безсердечна природа, проявила до них милосердя, а гарячкова і милосердна Габріель, зберегла них.

На стороні Люцифера билися Асмодей, Марбас, Азазель, Авадонна і сотні інших могутніх духів. Страшнішої битви не бачив Мультисвіт. І все ж, в битві з Михаелем Люцифер програв. Тоді, в руках Люцифера вже був ніж, створений з хаосу, що міг убивати духів. Він прагнув ввірватися до коронної зали свого Бога. Ні, вбити він Бога чи янголів би не зміг. А от поранити, скалачити чи змінити... Михаель, вогненним мечем, в якому горіли мільйони обурених частиць згублених смертних, і само серце безсмертя, змусив впасти бунтаря в його ж Хаос. Відтоді, Люцифер став Дияволом. Диявол віки падав у власну прірву. І те, чого він торкався при падінні, умирало і ставало прахом, втрачаючі душу. Гаснули сонця, зникали планети. Відчувши падіння свого ватажка, його прихильники, теж, відступили. І впали йому вслід. Всі вони летіли в безодню, під іменем -  Пекло. Будувати свій світ і свої закони. Свою, найстрашнішу, і немилосердну свободу. Тоді вони були позбавлені Бога Отця, матері Касікандріери і лікаря Уфіря. Не говорячі про інших, менш впливових жителів Едема. І зло падших янголів зростало від їх безсилля.
 


РОЗДІЛ не завершено: чекайте продовження