Віра Кострицька
@Vira_Kostrytska
Натхнення ніколи не попереджає - воно просто приходить, і чомусь перевожно вночі.
Блог Все
"Вечность и мгновение": новелла, которая живёт своей жизнью
Интересное, Новости, Разное
4
36
Вечность и мгновение (Письмо без конверта)
Интересное, Новости, Разное
3
68
Про поезда и сонных идиотов
Интересное, Личное, Разное
6
3
74
Книги Все
Стихи Все
Ти прийшов уночі
Ти прийшов пізно уночі, зимою, Весь обмерзлий, обліплений снігом, із мокрим волоссям. Приніс за собою запах молодої хвої І паленого дерева. Я впустила тебе, і тепер ти, босий, Сидиш на моїй кухні, і те, що не можеш сказати вголос, Записуєш на вирваному із середини зошита папері. То як довго ти простояв отам, за рогом, у майже полярний холод, Зважуючись просто постукати у мої двері? ~ Примітки: 1. Вірш належить до збірки вільної поезії "Проведи мене до поїзда", яку можна знайти за посиланням: https://www.surgebook.com/Vira_Kostrytska/book/provedi-mene-do-poizda_t5
7
2
249
Больше меня не видели
Я уже видел её когда-то. Это было так давно, что казалось бы — Пора забыть. Но я всё равно запомнил: Она была молодая и у неё было моё лицо. Она была в обиде на меня, а я не понимал ничего, не зная, Почему и кто она такая. "Ещё не время", — пролепетала-пропела она, а после — прерывистый писк в ушах и резкая головная боль. Я уже видел её когда-то, сегодня я увидел её снова. У неё всё ещё было моё лицо, Но теперь она вся — лишь прерывистые линии и сплошные изломы: Её спина сгорблена, пальцы наглухо скрючены, Кожа в росчерках морщин, как дорогой платок — в росписи разноцветных нитей, Губы крепко сжаты, а волосы искренне и щедро припорошены редкой красоты инеем. Только крестик, что носит она на шее, греет на груди — Ровный. Её платье истёртое, как древняя, исцарапанная ногтями стариков, Испитая ею до дна чаша воспоминаний про чужое детство и юность с протянутой рукой. Она склонилась надо мной, и я уловил запахи, исходящие от неё — Прелая земля, подвальные яблоки и самый настоящий, очень скорый приход весны. Она протянула руку, а я почти спросил: "Ты пришла за мной?" Она лишь мимолётно улыбнулась на это одними — тонкими, с вечно опущенными уголками — губами, Как улыбается мать своему маленькому, ничего не понимающему ребёнку, Предлагая впервые попробовать груши. И я понял — мои немые вопросы были риторичесскими и бессмысленными, даже абсурдными. Да, она за мной. Я вложил свои пальцы в её — на удивление тёплые и живые. Она сжала их и снова улыбнулась, А тогда потянула меня на себя. Подняла с кровати, Обняла участливо, как старая подруга, с которой мы слишком давно не виделись, и повела за собой — Сквозь стены, города, жаркий экватор и промёрзлые полярные круги. Повела в последний раз подышать полной грудью. Почувствовать, как воробей взмывает в воздух, Наевшись хлебных крошек с моей ладони. В последний раз встретить весну. Я шел за ней всю ночь. Шел, пока на небе не погасла Последняя звезда, а на старой вишне не распустился первый цветок. Когда первый рассветный луч коснулся моей кожи, Я посмотрел на неё. Она расплакалась, А я рассмеялся. Подставил лицо холодному пока ещё солнцу. И больше меня не видели. ~ Примечания: 1. За основу написания был взят XIII Триумф Смерть. Эта карта означает переход, окончание, трансформацию. Смерть – исцеляющее начало жизни. 2. Также стихотворение опубликовано в книге-сборнике: https://www.surgebook.com/Vira_Kostrytska/book/kolesnitsa-triumfa
16
2
288
Дай мені кілька хвилин
Дай мені кілька хвилин, і я розповім, як усе починається. Світло біжить дорогами швидше, ніж люди встигають це зрозуміти, Розганяє тіні і холод. Світ прокидається, Ти крутишся уві сні, бо сліпить очі світло з незашторених вікон, Затим відкриваєш очі, позіхаєш, піднімаєшся з ліжка і починаєш жити. Випити чаю, подзвонити бабусі, погладити кота, розсунути штори і впустити у кухню ранок — Все те, що ти любиш. А також те, що просто мусиш робити: Поприбирати, помити вчорашній посуд, приготувати сніданок. Давай розкажу тобі, як усе продовжується. Ти береш у руки книжку. "Люблю тебе понад усе", — каже він їй, і ти плачеш, А потім смієшся, хоч сміятись зовсім не хочеться. Так щиро радієш, що намальовані люди вміють кохати. Ти і сама хочеш щастя — ось такого, Коли аж завмирає пульс і солодко щемить у грудях На твоєму серці висить табличка: "Зарезервовано. Тільки для нього", І ти вже не читаєш, а мрієш, як то воно буде, Коли не друковані літери, а поцілунки, обійми, Які не закінчаться ані після опівно́чі, Ані через через сто років. Тобі кажуть: "Радій, поки вільна", Та ти не вільна, а просто самотня. Хочеш, скажу, як усе закінчується? Сонце втікає за помережений хмарами обрій, Змовкають горобці, шпаки, сороки і синиці, Миші та змії, ховаючись на ніч, повзуть у свої нори. Лише ти завжди тягнеш до останнього, Не бажаючи прощатись із думками друкованої людини, Все читаєш, читаєш, читаєш… І коли від тьмяного Світла настільної лампи починає боліти голова, аж тоді ти На передостанній сторінці закриваєш книжку, Аби залишити щось на завтра, і десь в середині ночі Лягаєш у холодне, ніким не нагріте, ліжко І закриваєш очі. ~ Примітки: 1. Вірш належить до збірки вільної поезії "Проведи мене до поїзда", яку можна знайти за посиланням: https://www.surgebook.com/Vira_Kostrytska/book/provedi-mene-do-poizda_t5
6
0
271