“В нас докінчується одна з галузей
земної еволюції, і ніхто після нас
не прийде, ніякі надлюди. Ми - останнє
кільце в ланцюгу, що розгортатиметься,
може, ще не раз на землі, але іншими
путями і в інших напрямках. Мозок -
ось найголовніший ворог людини…”
В.Підмогильний, “Місто”.


Коли ввечері в кімнаті довго не включають велике світло, а на столі лише в тремтінні лампочки є розвага сидячому, очі червоніють, либонь, червоніють навіть уявити кота, який сидить десь поряд, контролюючи усе. Це неперевершена істота: вона здатна брати так мало, а давати так багато, наприклад турботи, що мимоволі сидячий чималий розмірами і немалий розумом юнак усіма марами згадував шанування котів в Єгипті, роздивляючись порожній екран із майбутньою доповіддю. І усілякий раз як той згадував в думах про те, сірувато-білий кіт із задоволенням прикривав очі, наче безодня, втягуючи усіляку мряку думок у себе.
На столі лежав том Вернадського, добре приправлений пилом бібліотеки, який хлопець встиг урвати ще до події грандіозного масштабу й такої ж грандіозної дурниці, котру згадуватимуть ще декілька років поспіль. Він читав з рукопису «...людина – це істота, що ходить на двох ногах..», і в його голові з'явилося зображення того, хто це писав. Цебто якась несамовито-велика свиня (бо іншого він придумати зараз не встиг) бере перо й починає старанно виводити літери, описуючи людину такою, якою вона її бачила протягом усього свого життя, дивлячись на неї знадвору й бажаючи стати на її місце, аби верховодити. Від такої нісенітниці хлопець радо посміхнувся, заспокійливо помічаючи для себе, що навдивовижу ще залишившився здатний сприймати гумор. У нього, як і в тисяч інших Homo Sapiens, комунікація не виходила за межі чотирьох бетонних стін вже деякий час, достатній для того, щоб залишки екстраверта в ньому почали бунтувати. На жаль, той галас був чутний лише йому, а він, немов холодний жандарм, стояв на сторожі потреб часу.
«Терпи іще… за білих мух було гірше», – думав він. Справді взимку все переноситься, як правило, не краще за миття посуду – інша велика проблема під час остаточного духовного становлення сучасної людини. Той, хто пройшов цей обряд, не один раз буде згадувати, як він вперше зміг зробити щось корисне для себе. «Мавпи такого не вміли. І вже тому ми кращі за наших предків», – сміливо підмітив той. Але сторінки гортались важко, а час шамко оббігав уже дев'яте коло з опівдня, наступаючи на п'ята десятій годині. Усе більше заглиблюючись за надібністю в чудернацькі слова, хлопець помічав в собі якийсь химерний інтерес до всього, бо останні строки читав він не щоб скоріше закінчити, а щоб знайти строку про ідеал людини, що вона є кінцем еволюції. Але з розчаруванням скінчував читати рядок за рядком, зупиняючись на смішному йому природному відборі. Сама суть, що хтось когось відбирає, цебто хтось є сильніший за людину, видавалась йому комічною. «Над людиною панувати? Себто воля зверху, чи що?». Його задоволена усмішка хизувалась принадою корови до мух, котрі, як в Спасівку, кусають безжально. Ознайомлений із теорією Дарвіна, начитаний до забуття Ніцше (бо йому так імпонував максималізм), зараз він вдавався до простого питання: чому за сотні років людство прийшло остаточного висновку, що людина – кінець еволюції? Таке питання цікавило його не тому, що він був нп впевнен у пращурах, ні, але тому, що ось ця концепція люди із мавпи й мільйони років еволюції зараз здавались чимось фантомним, уже не фантастичним. Зачитаний Томасом Тімаєйром, бачив він якусь казку в усьому, що оточує людство, шукаючи завжди те, про що можна згадати: «О, це дуже б підійшли його історії». І був правий хоча б тому, що з цього можна посміятись. А люди, як то кажуть, по життю коміки.
Замарений темрявою кімнати кіт ліниво позіхав на дивані. Йому вже обридло валятись і той, піднявши задні лапи, потягнувся уперед, солодко нявкаючи щось про весну. Але його тихий нявкіт не зміг відігнати затихлий смуток кімнати, навіяний роздумами юнака про щось таке, що точно в цій кімнаті відбутися не може, що не є автентичним зараз, але що було і, як то кажуть, неодмінно було. Бо якщо не було того, хто така людина?
Ще декілька хвилин він замріяно мне руку на волосах і, втомившись, піднімає очі до стіни, до стелі й відкидається назад, вдало лягаючи на спинку стільця. Щось пролетіло за вікном, прикритим шторами, так яскраво проминувши, що на декілька секунд кімната осяялась червоним, іще на секунду – білим, потім все знову повернулося, як і було, до тиші й мряки.
«Індустріальний прогрес... – раптово спало йому на думку. – Химера, яка підкрадалась до нас тисячоліттями і наздогнала тоді, коли гратись із здобиччю вже не було сенсу. Ліхтарі, автомобілі, світло – чи то все може зробити та допотопна мавпа, бігаючи дикою саваною Африки? Чи вона спроможна бути зараз тут? Чи вона може увімкнути теє світло, над котрим я отут зараз паную?! – з задоволенням продовжував про себе він і чим більше наводив прикладів, переконуючи себе, тим більше був задоволений тим, що людина – це кінець еволюції, її Омега».
Начебто на це, в тиші зухвало нявкув кіт. Погляд юнака потрапив на нього. Глибоко-чорні очі з жовтим блиском здалися юнакові, наче безодня, що поглинає у себе все більше й більше з кожною хвилиною контакту. Вони мовчали. Але в їхньому мовчанні не було ніякого змісту, як здавалось хлопцеві. Проте кіт очей з нього не зводив. І тоді хлопець, забувши, що в такі очі дивиться довго не можна безпричинно, потроху почав із реальної ситуації занурюватися в мари, спричинені, здавалося, безсумнівним розумінням його котом.
Іще секунда – юнак прикрив на мить очі й відчував, як падає в якесь провалля, начебто скинутий із спартанської скелі малюк.
Тропічне море шумить стогіном усіх моряків, яким потрібно було повернутися в рідні порти від цього різноманіття пейзажів, що надихають на великі думки й пробуджують замріяного хлопця в кожному дорослому, дорослого в простому хлопчиську, який тут може видатися  капітаном далекого плавання зі своїм власним човном. Навдивовижу такі човни часто називаються не самими капітанами і навіть не архітекторами, не дизайнерською компанією, а якимись примарними власниками. За їхньою згодою він може бути самостійним: йти прямо, коли сказано йти по діагоналі, зменшувати прогін, коли сказано пришвидшитись. Цебто як і в реальності: завжди над людиною існує той, хто цією людиною усіма правдами і неправдами управляє, аби вона прорахованої й багатою різноціями путь своєї не зійшла, старанно намагаючись викреслити слово «не можна» зі свого лексикону. Ці човники дуже часто символи людської долі. І чим він більший, тим людина сильніша духом.
Пісок, як на сковороді, гріється невпинно. На ньому можна смажити яєчню, але хлопцеві, як тільки той прокинувся на ньому, піднявшись рачки, здалося, що ще декілька секунд і вже його голова буде схожа на те яйце. Перед очима все пливе, в голові марево – ландшафти невпинно змінюється, десь синє море зростає вгору, а пісок падає додолу з неба й чомусь, як в якусь ниву, лягає нижче за обрій.
Проте піднятись, щоб не зваритися, треба. І з нелюдською силою той встає на ноги, вони тремтять. Йому кортить скупатись і той йде до води. На сонці здається, що вона все далі й далі, хоча йдеш до неї не покволом.
Плескаючись у воді, він зрадів її, наче після подорожі пустелею, як дитина влітку й не помічав хвилин. Злі мари прийшли, а смуток думок мимоволі розчинився в простій людській радості, яку може повністю оцінити тільки сердце хлопчиська. Він занурювався, торкався руками піску, знаходив на неглибокому дні черепашки, кидав іх як тільки можна далеко й вдоволено посміхався, коли вони відбивались від води, не помічаючи свого вигляду. Наче щасливий своїми життям туземець десь в Індонезії, дивиться він на схід, вдивляючись у синій обрій, що вінчається злучаючись з однією донькою великого батька-океана. І тутешні свята виходять спекою й химерними марами, наче десь пливе корабель чи човен рибалки , але юнакові те обридло й він знову стрибнув у воду.
Довго він купався, розважався й не мріяв ні про що інше, як б продовжити такі пристрасні хвилини. Це він, він справжній, не прикритий маскою для соціуму. Такий радий свободі без метушні, в ньому прокинувся дослідник і романтик, яких ще в ньому не було ніколи.  Озирнувшись навкруги, той щиро говорив із морем:
– Ой синьоока моя, ой гарненька! – вголос співав він їй серенаду, наче на березі Річки співають їх влітку дівкам. І як справжня дама, те море тільки тихо-тихо відповідало хвилями десь подалі, а потім, як хлопець доходив до того, що кликав вінчатися, шумно відповідало прибоєм.
Але сили швидко покидають на спеці, тож і кароокий юнак виліз на берег; увесь мокрий від того, вдоволений, що зміг істотно розслабитись душею, не помічав він смаженого піску й спеки. Тоді, озирнувшись, поглянув на море і посміхнувся.
– Прощай, люба моя. З тобою так добре й так весело було. Я ще повернусь, ти тільки чекай, – мовив він і радо знову повернувся йдучи паралельно берегу вперед, щоб ще трохи побути поряд з Нею. А Вона нікуди втекти не могла, просто не могла, тому що море; тому що на ній за усе життя людини як виду лежить стільки їх смертей, що море стало невід'ємною частиною історії. Той вантаж непідйомний.
Юнак мовчки йде по берегу, море ласкаво й лагідно омиває йому ноги, наче пестить і наспівує свою пісню, що грає у нього в голові: «Повінчались двоє вранці, ввечері розбіглись». Так добре й лагідно звучить, що аж хибно не слухати.
Вода потроху випаровується, і сіль, нагріваючись, неприємно пече – спека приводить до тями юнака, набігаючи позаду, наче  поляк із шаблею. Попереду ще пісок, пісок і пісок і на кілька миль вперед – усе пісок, усе прах природи, знесений сюди колись чи то морем, чи то вітром, що здіймається тут, коли безвісна завше одинока пустеля починає потроху вити і стигнути вночі поряд із морем; ці схили й підйоми, кремезні, як паркани, дюни – усе це наче показує, що стає з кожною ідеєю з часом: колись її квіт зів'яне, потім потроху почне остатись, як прах, і стане чи там, чи іншим трохи піском і десь ще створить пустелю: чи в біля моря, чи в полі, чи в голові. На такій землі й бур'ян не росте і мало чого взагалі можна там знайти, окрім кактусів, що забирають, що є ще, немов вологу, із нею, висмоктуючи останній подих.
На радість, у декількох метрах праворуч бовваніє невеличкий кактус, такий гарний, що той цвіте зараз невеличкими двома квітками, наче вони родом із молекулярної кухні. Але апетиту той образ в юнака не викликав. Натомість втомлені очі не бачили сенсу зупинятись на такої дурниці. Спрага душила у горлі.
«От би зара водички... хоч в долоні», – думав все ідучи він. Тепер у нього закрадалася думка кожного бербера:коли мучить спрага в пустелі, твій сусід – море, яке все манить тонами свіжої й завжди прохолодної чистої, як кварцове скло, води, але солоної й непитної, ти починаєш потроху сумніватися в тому, чи потрібно йти далі. Чи може просто повернутися до моря, зробити кілька ковтків тієї блаженної вологи і насолодитися смаком її декілька хвилин? А потім лягти на пісок і дивитися різні мари, що з них одна автентична за другу.
«Іти треба», – переконував він себе і йшов, правою ногою, якою він наступав сильніше, провалюючись на декілька секунд у мокрий пісок берега.
Ні травички, ні кактуса, ні живої душі, тільки німі пейзажі й тремтяча спека, що іноді показує мари десь на видноколі.
Раптом стоп – юнак затих, а справа в піску шелестіння, таке стрімке й гучне, наче в землі. Згадалась приморська вогка земля, м'яка й родюча, а на ній стільки криниці, стільки озер і річок, що пий не хочу. Іще родились та покрестились, а Дніпро за воду ніколи не шанували по заслузі, а тут юнак пригадав і його, червневого батька-Дніпра. І ось «Фрк!». З-під землі виринає піщана ящірка, швидко-швидко ногами біжучи паралельно берегу в протилежному напрямку від нього. Озирнувшись, той здивувався: «Певно, десь поряд вода.. не може вона тут бігати довго без неї, правда. Значить не все ще втрачено». Вона бігла кудись назад, у ті піски і дюни. Але пробігла по дереву, по фанері, де було написано щось латинкою, незрозуміле і майже стерте. По формі дошка нагадувала одну з фюзеляжу аероплану. Чомусь спало на думку, що тут міг пролітати Маленький принц і сіяти знання про дружбу й турботу людини, бо це місце так схоже на мару, на казку. Але все треба йти… І він йшов.
Людина з себе така самостійна й несамовита, старанно практикує свої здібності як виду, але все одно звертається в деяких випадках за допомогою до інших тварин. Щось бо не є в людини такого, що тварина усіляка має в собі, неначебто те було викреслено з ДНК людини для того, щоб вона, коли стикається з проблемами деякими, пам'ятала про те, що й вона – не ідеал. І справді людина насамперед вид, жива істота, вже потім – ланка ланцюга еволюції, потім – розумна, цебто Homo Sapiens, що вміє думати. Але як вона пережила природній відбір? В наш час він відсутній майже повністю, але коли перша людина колонізувала все більшу і більшу територію, що зараз ми сприймаємо як свою квартиру, вони користувалися іншими видами: і віслюком, і свинею, і ще тьмою інших. Але йому те, як нам доля якогось малайця-іслама, якого засудили за одруження з невірною, було не зрозуміло. Шукав він за обрієм тільки одного, зменшивши свої роздуми на три чверті, – води.
Але очі потроху заплющуються, трохи прикриті від сонця, він відчуває, що в голову напікає, але зробити нічого не може. Ноги наче ватні, а здійняти руки – наче Танталові муки. Усе мов обливається липким прозорим сиропом, що сковує тіло. А попереду ба – якась невеличка будівля, наче хатка з глини, невисока й з плоскою поверхнею даху у колір піску, одинока, як він, безпорадна і німа. І щось заграло в душі його таке, що підштовхнуло його вперед, додаючи сил. Він йшов швидше, майже біжав, як це можна по піску, із жагою прийти до тієї хати. І все дивиться на неї. І знову ба – там хтось стоїть, невеличкий звідси такий ж, але менший за хатку, увесь сірий в страшенно цікавий. І знову він здіймає руку й махає юнаку, мовбито говорячи: «Сюди, я чекаю, я тут». Чомусь юнаку здалося, що там – вода, волога і взагалі краще за тутешні піски. Цебто там, де ми не є, там краще завжди; тільки погано настає, коли ми приходимо. Далеко було ще до тієї невеличкою хатки на березі. Вже бовванів човен, перекинутий на один бік, довжелезний, як козацька чайка, але теж якийсь сірий. Все сіріло, як за Геркулесовими стовпами, за котрі ще ніхто не заходив. Юнак зупинився і став вдивлятись. Спочатку іще повністю силует, потім море, потім пісок і нарешті хатка, одинока й рідна по думці, як він вважав, стали сірими. Цей сірий колір підступав нападаючи і до нього. Секунда – його віки теж посіришали і вже сонце й світло здалося йому якимсь неживим. Юнак впав на коліна, очі закрились і той припав до смаженого піску.
У кімнаті водночас зайнялося зітхання. Від стола юнака неначебто відкинуло і той, опершись на спинку крісла, сидів у ньому, як і раніше, думаючи. Подих був затамований, тільки довге «Уау» за вікном розгнівано розірвало тишу. Це була вона – сучасна індустріальна химера, що з'явилась у вигляді автомобіля.
«Усе..сон?», – задався питанням він.
     Юнак подивися на стіл, на руки, на роги, знову на руки, вдоволено помічаючи, що все на місці й все має свій природній колір. Тепер знову замислившись про об'єкт своїх розумів, він був певен, що людина, як і всіляка жива істота, дихає – для того в неї пара легенів; був переконаний, що ноги, як і в кожної істоти, створені для пересування, а руки – для роботи, плідної й старанної; переконаний, що голова, також із парою очей, дається їй на багаті чудернацькостями роздуми, якими він задався зараз. А на тій голові волосся, як ріж. Дивлячись на долоню, яка тільки що опущена з голови захопила одного напів сивого від нервування волоса, він бачив, наче в дзеркалі, що той волос, як людина, уже відібравши в себе усе, що тільки можна, виріс до свого максимуму розвитку фізичного й віддати вже нічого не спроможен. Тож він і впав, сивий і старий, як чахлик, нікому не потрібний. Знову зітхання. На цей раз увагу на це звернув кіт, добре й вдало вмостившись на дивані поряд, кидаючи на свого сусіда по кімнаті холодний цікавістю погляд. Йому був зовсім не цікавий юнак, хоча іноді це було помітити складно. Прикрив блискучі очі, кіт потягнувся добре й довго й стрибнув геть, йдучи на ліжко, де спати вночі було для нього нормальним. Так і засинаєш краще, коли хтось милий тобі поряд. Усі ми любимо мовчки, хто галасує про те – втрачає таке швидше за радість, даровану на декілька секунд.
– Йти спати... – вголос сказав той самому собі й встав, вимкнувши лапку на столі. І ліг в ліжко, не забувшись увімкнути нічну лампу. Біда тому, хто не вмикає її вночі у часи сумнівів, коли слід спати. Вона зігріває не меньше за істоту поряд.
Нічна міська тиша зачаровує своєю особливістю. Тільки у ній можно почути рідкі покрики моторів, шелест листя і стогін чи рев вітру, що складається в симфонію сьогоденного настрою. Такий настрій, пануючи в повітрі над рутинною, завше дарує відчуття, що сьогодні – все буде добре й для тебе. Такий був день.
Наприкінці його ще здійснювався вітер, оминаючи дахи й цифрові технології тієї великої химери, бігаючи вулицями і стінами, він потрапляє навіть у трішки відчинені вікна. Темрява читає при світлі невеличкої лампи, коли усі вже сплять. І гортаючи сторінки невеличкої нотатниці, вітер зупиняється і шелестом штор читає: «..природа нас нищить сама». Ще декілька хвилин зітхає хтось внизу. Чи то хтось живий, чи то хтось марний, уявний, але не менше від того вірний. Вітер знову залітає в кімнату і читає іншу строку: «…людина – reductio ad absurdum». І по кімнаті розливається якийсь несамовито тяжкий сміх, але його нікому не почути, бо це сміється вітерець листям коло вікна, що природу в собі ніяк не знищить.