Чарівна темрява і скляна синя троянда, що переливалась в місячному світлі, завжди допомагала Рейлін заснути. Плюшевий кролик був втрачений після візиту «нічного друга», і дівчинка ночами спала з подарунком. Деколи відчувався поблизу ніжний аромат троянд, наче нічний друг спостерігав звідкись здалеку. Рейлін день за днем відчиняла кватирку, щоб знову відчути солодкий квітковий аромат, але однієї ночі друг перестав приходити. Рейлін виразно пам'ятала той самий день. Вона так і не змогла заплющити очі.

— Рейлін Хардінг!

Громогласний жіночий поклик розбудив студентку і та прийшла до тями. Вона підвела голову і з сонним виглядом опустила очі вниз, насамкінець аудиторії.

— Рейлін, я просила не засинати на моїх парах, — голос викладача став трохи тихішим, але його все ще було добре чути через величезне приміщення. — Невже мої заняття настільки нудні?

— Ні, місіс Лінда. Вибачте, — вибачилася Рейлін і легко позіхнула, прикривши долонею рота.

— Наступної пари у нас із вами нова тема, — суворо пояснив викладач, стоячи спиною до трибуни. За стінами аудиторії почувся гучний дзвін.

— На цьому все, — всі студенти почали збирати речі, виходити та спускатися до виходу.

Коли помешкання трохи спорожніло, Рейлін спустилася до трибуни, і її зупинила місіс Лінда.

— У тебе все добре?

— Так, просто… — зам'ялася студентка. — Я читала вночі.

— І це точно щось не з розряду навчання, — зітхнула Лінда, оглядаючи дівчинку.

Рейлін виглядала немов провинене дитя, яке потай прокралася на кухню вночі і забрало всі цукерки. Вона дуже любила читати і не уявляла життя без чергової книжки про детективну чи фантастичну історію.

— Лін, — Рейлін метнула погляд на місіс Лінду. — Якщо тебе щось турбує, то ти завжди можеш звернутися до мене.

— Мам, все добре, — мляво відповіла дочка, поправляючи на спині чорний рюкзак. — Правда.

— Якщо так… — Рейлін зібралася виходити з приміщення, але затрималася.

— Прошу, будь зараз дуже обережна. Містом розгулює маніяк. Багато хто зараз про це тільки і говорить.

— Мам, — простягла Рейлін, неохоче обернувшись до схвильованої матері. — У Бостоні так багато злочинців, і лише зараз усі вирішили обдарувати увагою якогось ненормального мужика. Серйозно?

Дбайлива місіс Хардінг схвильованими блакитними очима вдивлялася на дочку: синці з-за недосипів, скуйовджене синє волосся, бліде обличчя. Жаль бачити те, як Рейлін не розуміла всіх почуттів родички. Адже що може бути важливішим за стосунки доньки з матір'ю.

— Рейлін, будь ласка. — дочка махнула рукою на прощання і вийшла в коридор, зачинивши двері.

В університеті життя кипіло своєю чергою. Натовпи студентів обговорювали проведені зимові канікули. Шум і гамір тут і там. Знову тисячі написів «Harvard» з Гарвардського університету на одязі студентів миготіли перед очима Лін. На вулиці, в бібліотеці, в їдальні — звідусіль можна було побачити людей, що читали. Бостон — це місто книг, винаходів і дуже розумних, навіть трохи дивних людей.

Рейлін можна назвати чистим громадяном Бостона. Адже вона всім серцем любить книги, їжу, качок та команду Red Sox. Ще в дитинстві любила ходити з мамою на гру в бейсбол і вболівати за популярну команду. І хоч багато глядачі тільки й робили що розмовляли та їли протягом усієї гри, вони з хвилюванням та гучною підтримкою стежили за всією грою.

— Хей, Рей! — чоловічий, дзвінкий голос долинув з натовпу. Вона підвела голову і побачила підняту руку. Поряд з високим брюнетом стояв ще один хлопець, але вже трохи нижчий на зріст з рудим волоссям.

— Привіт, хлопці, — мляво, але з нотками дружелюбності привіталася Рейлін, підійшовши до невеликої компанії друзів.

— Мабуть, хтось славно провів канікули, — заговорив другий, помітивши млявий вигляд подруги.

— Тільки якщо ти говориш про книги, Алексе.

— Майкле, скажи цій диваче.

— Що сказати? — усі троє перекинулися поглядами.

— У мене сьогодні вечірка, — обережно почав говорити Майкл. — Родаки поїхали на пару днів, і весь будинок у моєму розпорядженні. Ось я й подумав…

— Майк, ти ж знаєш мене, — тяжко зітхнула Лін, дивлячись у карі очі.

— Що ні?

— Ні, — відмахнулася вона. Хлопці перекинулися поглядами і Алекс знизав плечима. — Сьогодні ввечері я маю тренування і вистачить мені пропонувати ваші вечірки. Я знаю, що ви там робите, — останні слова пролунали з ноткою якоїсь образи. Рейлін заховала руки в кишені червоної толстовки і кинулася назад на заняття.

«Ніколи не потрапляйте в пастку міркувань, думаючи, що тільки тому, що ката починається зліва, ваш противник атакує теж зліва»

Кенва Мабуні

Вищезгадану цитату якось сказав майстер Рейлін з карате, коли вона була ще новачком. Вона тоді надто довго і розважливо обмірковувала перебіг сутички, але зрештою програла. Їй здавалося, що добре продумані рухи можуть винагородитися перемогою, але це було не так. Зараз вона досягла синього пояса — майстер був гордий за себе та за ученицю.

Хрускіт снігу під ногами, легкий холодний вітерець і приємний атмосферний вечір у Бостоні. Рейлін завжди подобалося вечорами після тренувань повертатися додому пішки. Хоча це було досить далеко, вона не могла відмовитися від прогулянки містом. Вона любила заходити до книгарень і розглядати дорогі книги. Але, на жаль, така література була не по кишені і тому доводилося бродити під небом в підворіттях. Їй подобалося ходити під навісом через гори стелажів і шукати пізнавальне чтиво. Саме у таких закутках вона і знайшла першу книгу Конан Дойла «Собака Баскервілей» за п'ять доларів — така ціна була найбільшою для «вуличної» книги.

— Що ви від мене хочете? Грошей? Я вам все віддам. Тільки не чіпайте мене, прошу, — з темного провулка долинули жіночі схлипи. Рейлін зупинилася і почала прислухатися. У темряві було видно тільки маленьке тьмяне світло ліхтаря.

— Я лише хочу запропонувати вам свій скромний подарунок, — другим голосом виявився чоловічим. Він звучав досить спокійно, монотонно та дуже знайомо.

Рейлін виглянула за кут і краєм ока побачила перелякану жінку у довгому бежевому пуховику, а також дуже високого чоловіка у чорному пальті та капелюсі. Темне вбрання доходило мало не до землі. Незнайомець щось дістав з кишені, і несміливі очі жінки засяяли так, наче їй запропонували золотий ланцюжок. Рейлін придивилася краще і побачила звичайну троянду. Жінка прийняла тремтячими долонями подарунок і спробувала втекти, але двометровий силует у плащі встиг її схопити. Пролунав секундний вереск: злочинець притис жертву до стіни. Серце здригнулося, а тіло оніміло від страху — Рейлін не знала, як чинити далі.

«Що мені робити? Я натрапила на ґвалтівника. Викликати копів? Потрібно викликати копів! Ні. Вони не встигнуть. Чорт, що робити. Рей, візьми себе до рук. Ти маєш щось зробити»

— Гей, ви! — Рейлін сміливо ступила вперед. Побачивши дівчину, жертва з якимось полегшенням видихнула. — Відчипитесь від жінки. Інакше я викличу поліцію.

Насильник трохи відсторонився від улюбленої частини, але загнану мишку не наважився відпустити. Він повільно повернув голову у бік Рейлін і посміхнувся. Обличчя приховував величезний фетровий капелюх, від чого було видно лише оскал.

— Хочеш викликати «підмогу»? Викликай, — спокійним басом сказав він. Рейлін дістала телефон і почала набирати номер поліції. — Ці йолопи все одно мене ніколи не спіймають. — почувся гудок, і на другому кінці лінії підняли слухавку.

— Здрастуйте, будь ласка, приїжджайте якнайшвидше. Тут спроба зґвалтування, — назвавши потрібну адресу, Рейлін кинула слухавку.

— Як безтурботно, — злочинець продовжував непохитно стояти і, посміхаючись, тримати жертву.

— А тепер відпустіть її. — усмішка одразу зникла з лиця. Певне, наказний тон чоловіка не вразив.

— Чого б мені її відпускати?

— Негайно відпустіть її. Інакше я…

— Інакше що? — силует різко відпустив жінку, через що та впала в сніг. Він підійшов до Рейлін і почав дивитись зверху вниз. Не побоявшись, вона зробила різке високе замах ногою в бік, через що ґвалтівник не передбачив такий перебіг подій і влетів у цегляну стіну.

— Прошу вас, тікайте! — Рейлін допомогла підвестися жінці з землі, і та швидко кинулась тікати без оглядки. Чоловік швидко прийшов до тями і витягнувся на повний зріст. Почувся жахливий смішок.

— Що смішного?

— Їй однаково від мене не втекти.

— Але ж вона вже втекла. І я вам не дозволю її наздогнати, — Рейлін стала в бойову стійку в готовності атакувати супротивника.

— Хочеш битися? — під фетровим капелюхом знову заблищала білосніжна посмішка. — Ну добре. Нападай.

Рейлін не розгубилася і кинулась атакувати кулаками, але той почав легко ухилятися. Це було схоже на танець, що не могло не бавити. Він ухилявся, вона атакувала. Рейлін у якийсь момент усвідомила, що не може вдарити супротивника, і зупинилася. Ноги підкошувалися, легенькі горіли, руки стали наче метал і до моторошно захотілося пити.

— Заспокоїлася, нарешті, — промовив захеканий правопорушник.

— Є! — Лін встигла вловити потрібний момент і на останніх силах, у стрибку зуміла зірвати чорний капелюх.

Зирнувши на незнайомця, від побаченого закрутилася голова: білий овал без очей. Лоб трохи ширший за нижню щелепу, виражені вилиці і м'яко звужуються обличчя до підборіддя. Мармурова біла шкіра гарно переливалася під світлом ліхтаря, а з-за снігу здавалося, ніби чудовисько зливалася разом із навколишньою атмосферою. Рейлін випустила від жаху головний убір.

— Що ти таке?

— То ми тепер перейшли на ти?

— Я лише сплю. Адже так? Так, це лише сон, — вона стала відходити якнайдалі від монстра.

Вдалині почулися звуки сирен. Безлике чудовисько поправило чорну краватку, обтрусилося і нахилившись, підняло капелюх. Рейлін відсторонилася ще на крок і кинулась тікати, якнайдалі. Чоловік лише посміхнувся і повернув на законне місце капелюх, трохи опустивши поля донизу. Пролунало клацання з-під запальнички, і тютюновий дим розлетівся вбік. Випустивши хмару диму, сирена почала звучати голосніше, і безликий зник у укритті тютюнового міражу.

Рейлін бігла вздовж величезних вулиць, часом зіштовхуючи людей із дороги. Вона не повірила, що побачила. Величезна істота без обличчя? Таке може тільки в кошмарі наснитися. Здавалося, що реальність більше не реальна і що вона потрапила до сну, з якого немає виходу. Намагаючись не послизнутися і не влетіти в стовп, Лін продовжила бігти снігом, розриваючи легені від страху. Їй здавалося, що чудовисько на хвості, і якщо зараз обернутися, то він опинится за спиною. Пропустивши ще пару світлофорів, Рейлін дісталася залізних воріт. Подолавши перепону, вона влетіла до величезного, червоного, цегляного будинку, викликала ліфт і піднялася на потрібний поверх. Знайшовши потрібний номер квартири, щомиті грюкнули двері.

— Лін, це ти? — долинув материнський голос із кухні.

Приємне освітлення, тепла атмосфера та запах смачної їжі трохи заспокоїли Рейлін, і вона скинула з себе рюкзак. Посередині вітальні стояв маленький кавовий столик, під яким лежав сірий, величезний килим. З лівого боку — того ж кольору диван, а з правого — телевізор. Рей глянула вперед, у солідне вікно: зовні йшов несильний сніг, яскраво світили ліхтарі та фари машин. Розгорнувши голову трохи лівіше, вона помітила, що на столі стояли свіжонарізаний салат і тарілки з потрібними приладами. Скинувши куртку та повісивши на вішалку, дочка попрямувала на кухню.

— Привіт, мам, — горло до жахів першило, а в думках так само залишався силует безликого обличчя, але Рейлін намагалася тримати себе в руках. — Так смачно пахне.

— Я вирішила приготувати твою улюблену качку по-пекінськи, — Лінда цмокнула дочку в щоку, та відповіла тим самим.

Кухня була виконана у біло-коричневих відтінках. Поки в духовці пеклася пташина, жінка стояла і розпивала потроху з келиха рожеве вино. Вона запропонувала трохи дочки, і та погодилася. «Після побаченого мені зараз не завадило б трохи випити. Мама в жодному разі не повинна дізнатися, що сталося»

— Як у тебе день пройшов? Виглядаєш гірше, ніж удень. У тебе все добре?

— Та все нормально. Просто день видався важким.

— Тобі треба перестати читати допізна. Після свят трохи важко налагодити сон. Я розумію. У мене самої зараз така ж проблема, але все налагодиться, — вона посміхнулася легкою усмішкою і дбайливо доторкнулася до дочірнього ліктя.

— Дякую, мам, — ледь посміхнулася Рейлін, як пролунав таймер духовки.

— Ось і вечеря готова, — Лінда залишила келих на кухонному столику і почала діставати качку.

Наступний весь вечір пройшов спокійно. Мама Лінда з Рейлін вечеряли під приємну спокійну мелодію та мило розмовляли. У Рейлін спала напруга; вона зовсім забула про насильника з підворіття. Здавалося, життя продовжувало йти своєю чергою. Студентка розмірковувала про плани на майбутнє і про те, що ось-ось уже через рік навчання в університеті Нортистерн закінчиться і можна розпочати кар'єру у ролі психолога чи стати майстром карате.

— Вже вісім жертв за тиждень, — похмуро мовила Лінда. — Таке відчуття, що поліція нічого не робить.

— Невже все так серйозно? — запитала Рейлін, прожувавши шматок качки і зробивши невеликий ковток вина.

— Ти знаєш, як вони працюють. Але цікаво те, що Флорист був у Бостоні шістнадцять років тому.

— Флорист? Йому навіть прізвисько дали? — Лін здивовано підняла брову.

— Журналісти тоді були збожеволіли від нього. Скільки метушні та шуму було. Тобі тоді було…

— П'ять років.

— Так, — обличчя Лінди виглядало втомленим і вимотаним. Вона глянула на настінний годинник, потім на дочку. — Прошу, будь зараз обережніша. Я не переживу, якщо…

— Мам, все буде добре. У мене синій пояс по карате, — обидві співрозмовниці посміхнулися.

— Гаразд, треба йти спати. Завтра важкий день, — Лінда стала з-за столу, збираючи брудні тарілки.

Подякувавши за смачну ситну вечерю, Рейлін забрала рюкзак з паркету і попрямувала до своєї спальні. Кімната, де вона проводила все життя, була в приємних білих і темно-синіх тонах. З правого боку стояв письмовий стіл та невеликий коричневий шкіряний стілець, а поряд розташовувалося вікно з видом на вулицю. Ліжко знаходилося з лівого боку, і поруч прибувала тумбочка.

«Дім, милий дім»

Скинувши на стілець рюкзак, Рей вирушила в обійми м'якого ліжка.

«Не вірю у те, що бачила сьогодні. Це був звичайний збочений мудак. А з обличчям була галюцинація. Можливо це через поганий сон і книжки Лавкрафта. Мама права. Потрібно постаратися налагодити сон»

Рейлін неохоче встала й увімкнула світильник у вигляді місяця на тумбочці, а сама вирушила у ванну кімнату з рушником та нічнушкою. Коли з крану зашуміла вода, Рейлін відчула себе у безпеці. Полегшено видихнувши, блакитні очі перетнулися з дзеркалом.

«Чорт, як хрінова я виглядаю. А мама ж мала рацію. Ох, Рей. До чого ти так доведеш своє життя? Може справді варто якось затусити з Майклом і Алексом»

Шум із душової та теплий дотик тисяч крапель повністю розслабив напружене тіло, а приємна естетична, для очей, атмосфера в сіро-білому мармурі надала спокою. З лівого боку, за високою прозорою перегородкою, можна побачити всю саму ванну кімнату.

«Чому в мене таке відчуття, ніби я вже бачила десь цього чоловіка. І голос… У нього такий знайомий голос. Не можу згадати, де раніше чула його»

«Стоп»

Рейлін вимкнула воду і почала виходити з душу.

«Я пам'ятаю як ми з мамою посварилися через скляну троянду, яку мені одного разу хтось подарував»

Висушившись насухо, Рейлін накинула теплу нічнушку, після тапки і вийшла з приміщення, забравши собою повсякденний одяг.

«І щоразу, коли мама намагалася викинути квітку, вона поверталася до моєї спальні» Намагаючись сильно не шуміти, Лін дісталася своєї кімнати і відчинила двері.

«Але це просто неможливо»

Кинувши речі на ліжко, вона почала шукати пропажу. Обрискавши стіл, тумбочку, ліжко, шафку — ніде не було квітки. І тільки-но розстебнувши рюкзак, настільки знайомий проблиск синього світіння був помічений на обкладинках нових куплених книг.