Прокинувшись серед ночі через шурхіт, Рейлін здався знайомий ненависний силует. Вона миттю заплющила очі, побажавши, щоб побачене виявилося кошмарним сном. Через кілька секунд, вона знову віддалася сну і прийшла до тями вже серед тонких сонячних променів, що їли крізь попелясті сірі хмари. У спальні, на письмовому столі, лежав гарно запечатаний лист, зверху якого лежала небесно-блакитна троянда. Рей ущипнула себе з думками, що все ще спить, але все було цілком реально. Неохоче й насторожено, Рей вилізла з-під ковдри і почала підкрадатися до листа, наче до якоїсь міни. Торкнувшись плавно листа, Лін вийняла з-під троянди папір і почала роздруковувати конверт.

До очей підступили сльози від думок, що зробили батьки для Рей. Сівши на кінець ліжка, вона залишила відчинений лист на колінах, закривши долонями обличчя. У думках пролітали сотні та десятки спогадів, коли Лінда завзято не хотіла розповідати їй про минуле, про батька, про все те, чого так вона хотіла. Мати день за днем ​​прагнула бути для дочки всім, замінюючи обох батьків одночасно. Коли не вистачало грошей на їжу, коли Рей залишалася одна, через те, що не було грошей на нянечку — вони не впадали у відчай, виживали і йшли вперед до самого кінця. Рей кинула погляд на гарний, заворочений почерк Оффендера.

Рейлін підняла погляд у бік зачарованої й привабливої ​​квітки. У голові промайнув недавній сон, який ще жодного разу не снився їй. Такий чарівний і…спокусливий. Щось спокійне, але водночас мерзенне і суперечливе для самої Рейлін. Відкинувши папір з конвертом, Рей підвелася з ліжка і вийшла з кімнати. З кухні чувся шум електронного чайника і запах чогось смаженого на сковороді. Рейлін зайшла і побачила Лінду біля плити. Жінка озирнулася і помітивши дочку, кинулась її обіймати.

— Як же таки чудово, що тебе знайшли. Досі не віриться, що ти була в полоні в...

— Мамо, будь ласка.

— Так, вибач, — винно почекала Лінда, перемішуючи і смажаючи омлет. — Як спалось? Як самопочуття після всього?

— Бувало й краще, — Рей взялася за перший кухоль, що трапився, і кинувши пакетик чаю, налила окропу. — Головне, що це в минулому і я ціла.

— Так, ти маєш рацію, — почала підтакувати мати. — Головне, що ти ціла. Це найважливіше.

— Мамо…

— Так, люба?

Рейлін глянула у блакитні очі матері з особливим занепокоєнням. Після прочитаного листа дуже хотілося все обговорити, але якоїсь миті вона усвідомила, що варто промовчати і тому зам'яла тему.

— Давай просто забудемо і не згадуватимемо те, що було, добре?

— Звичайно, — усміхнулася Лінда, дбайливо поцілувавши дочку в щіку. — Як скажеш, але я все одно турбуюся і хочу, щоб ти сходила до містера Френсіса.

— До кого? — Рей мало не подавилася чаєм.

— До психолога, щоб переконатися, що з тобою все гаразд.

— Мамо, я нікому не піду. Ні, щоб мене знову відправляли до мозкоправа. Нізащо.

Рейлін відсторонилася від Лінди, вирушивши широким кроком у свою спальню. Мати тяжко зітхнула, вимкнувши плиту і кинувшись нарізати овочі. Рейлін і чути більше нічого не хотіла про психологів, маніяків чи поліцію. Ні, з Рей було достатньо. Взявши зі столу листа, скомкавши і викинувши через вікно надвір, відчайдушна Рей взялася за склянку з чаєм і книжку.

Ніч. Спустілі вулиці та школи, холодний вітер, що гуде, пролітає крізь вулиці та під'їзди. Ліхтарі, що горять, у парках більше надавали жаху, ніж у будь-якому іншому місці. У Бостоні панував спокій і умиротворення і лише часом про миготливі силуети тіней ховалися, то зникали в глибинах непроглядної темряви. Через те, що сталося з Рейлін, дівчина в жодному разі не виходила на вулицю. До того ж, що робити, коли всі навчальні та розважальні центри зачинені, а поліція патрулює на кожному кілометрі, біля кожного під'їзду. Можливо люди і втекли від Флориста, але навіть стіни не в змозі зупинити безликий жах. Адже людська свідомість завжди відкрита. Навіть через сни Оффендер міг отримати бажане. Вівці, загнані в свої стійла, були легкою мішенню для нього. Рейлін прокинулася в спекотному поті. Прочинена кватирка стала повністю відкрита, і холод гуляв по спальні то тут, то там. Хоч у повітрі і віяло прохолодою, але тіло горіло, як у пекельному вогні. Вставши з ліжка, Рейлін босими ногами підбігла до підвіконня і зачинила вікно. Озирнувшись, троянда, подарована разом із листом, лежала на тумбочці поруч із ліжком. По спині пробігли мурашки. Хтось був у спальні.

— «Ти не прийняла мого запрошення, люба?», — голос Оффендера зазвучав, як грім серед ясного неба, стискаючи чи не кожен м'яз мозку. Вхопившись руками за голову, Рей стиснулася, сівши на край ліжка. — «Яка шкода». Оффендер болісно вхопився за волосся Рейлін, потягнувши вниз. Не встигнувши і рота відкрити, величезна долоня відразу встигла приглушити крик. Повалившись на ліжко, над Рейлін показались два малинові вогники. Приторний аромат троянд вп'явся в ніздрі, через що Рей відвернулася вбік.

— «Значить обійдемося без випивки», — голосний голос змінився на тихіший і спокійніший.

— «Відпусти мене! Відпусти негайно».

— «А то що?», — уїдливо сказав Оффендер. Він схилився над Рей, тримаючи міцно за плечі. «Ти нічого не зможеш мені зробити. Тобі не втекти», — спокусливе дихання прослизнуло вздовж вух, опускаючись нижче до шиї. По тілу стали відчуватися легкі торкання білих векторів. — «Усі твої спроби опору призводять тебе до поразки. То чому б просто не здатися?», — Рей зупинилася брикати ногами по ліжку, постаравшись підняти і скласти разом. Помітивши дивну поведінку Рейлін, Оффендер оскалився. — «Працює», — пролунав приглушений сміх. «Зілля все-таки спрацювало на тобі».

— «Нічого не працює», — збрехала Рейлін, дивлячись на білу пелену. Схиливши голову трохи в бік, з грудей Оффендера пролунало тихе муркотіння.

— «І як тобі перші відчуття, солодка?»

— «Я ж сказала, що нічого не працює»

Оффендер насупився.

— «Хоч би «дякую» сказала», — він притиснув Рейлін до ліжка. Вона знову постаралася чинити опір, відверталася, але холодна голова припала до шиї, тим самим виводячи жертву з себе. — «Брешити? Мені? Не вийде», — один із векторів промацав чутливу точку на тілі і Рей відчула дивне тягнуче відчуття. — «Що таке? Незвичайне почуття, чи не так?», — по шиї стали відчуватися протяжні поцілунки. Рей зморщилася, бажаючи, щоб це все припинилося. — Але це лише початок, — шепіт довів Рейлін до сліз. Задув сильний вітер і руки більше нічого не сковувало. Розплющивши очі, Рей не побачила нікого в спальні. Закривши руками обличчя, вона стала приглушено проливати сльози доти, доки не заснула.

— Алло?

— Привіт, Алексе, це Рей. Я…

— Ти дзвониш з приводу Майкла?

— Звідки ти дізнався?

— Хіба ти не знаєш? — голос звучав досить загрозливо і Рей напружилася.

— Чого не знаю?

— Майкл мертвий, — з іншого боку розмови долинув труновий голос. Стало чути, як Алекс починав плакати. — Це все через тебе! Це все ти! Якби не ти, то все було б добре! — істерично почав кричати в трубку Алекс.

— Що? Що ти взагалі верзеш?

Тиша.

— Алекс? Алекс!

Трубку кинули та чулися лише легкі протяжні гудки. Рейлін, тремтячими руками, відключила мобільний і кинула на ліжко. У голові болісно запульсував, тиск підскочив, а серце почало метатися немов птаха у клітці. Ринувшись до столу, Рей скинула всі книги. Глянувши в бік квітки на тумбочці, блакитні очі спалахнули в полум'ї люті. Руки схопили квітку і почали розривати частини. У глибині душі відчайдушна Рейлін усвідомлювала, що чинить неправильно і дуже відчайдушно, але агресія, що наринула, наче набула контролю над тілом.

— Ненавиджу! Я ненавиджу тебе! Чуєш?! Дай мені спокій, виродок! Дай мені спокій… — очі наринули солоні сльози. У спальню вбігла перелякана мати Лінда.

— Що відбувається? Чому ти кричиш?

— Він убив Майкла! Цей виродок убив мого друга, мамо!

— Хто?

— Оффендер! Цей збочений флорист! Ненавиджу його! — Рейлін не сильно відштовхнула мати убік і вийшла з приміщення, прямуючи до коридора.

— Ти куди?

— Піду знайду цю наволоч.

— Ні, люба, стій. Я забороняю.

— Я прикінчу його власними руками, — божевільна Рей зовсім не розуміла, що каже. Перед тим, як піти у бік виходу, Рей прихопила собою складаний ніж.

— Рей, ти мене лякаєш! Негайно зупинись, — Лінда перегородила дорогу дочці. — Я не хочу тебе знову втратити. Це надто небезпечно.

— Мамо, відійди.

— Залиш ножа, будь ласка, — спокійно, але з часткою страху попросила Лінда. Рей зробила глибокий вдих і постаралася заспокоїтися, видихнувши.

— Мені треба вийти назовні. Прошу, відійди.

Лінда побоялася перешкоджати Рей та пропустила її, готуючи мобільний для дзвінка до поліції. Вхідні двері з гуркотом зачинилися і Лінда приклала телефон до вуха: «Ало, поліція? Моя дочка у небезпеці».