«Що відбувається? Нічого не бачу»
«Я сплю?»
«Де це я?» , — тілом пробігло тремтіння. Рейлін не могла поворухнутися жодною частинкою тіла, продовжуючи розглядати простір космічних масштабів. Ще ніколи в житті Рей не доводилося бачити таку красу як зараз. І незважаючи на факт того, що промокла трава лізла в обличчя і вуха, Рей все одно не хотіла прибирати погляду зі зір і повного місяця, що визирнули з-за хмар. Позаду пролунало шарудіння. Підвівшись і спершись на лікті, вона трохи повернула голову вправо. Шурхіт через кущі не припинявся. Важкі неквапливі кроки і тонкі нотки знайомого аромату спонукали Рей підвестися. Вона відійшла якнайдалі — з-за кущів і високих гілок ялиці визирнув Оффендер.
— Це ви? — заїкнулася Рейлін переляканим голосом, зробивши крок назад.
— Я це… Я, — почувся ягідний смішок. Прискорене серцебиття все ніяк не вгамовувалося. — Не варто так боятися. Ти тут для того, щоби згадати.
— Згадати? Про що?
— Ходімо, — скомандував Оффендер, розвертаючись убік. — Покажу тобі щось. Можливо, після цього ти нарешті перейдеш зі мною на «ти».
— Що то був за галас?
— Мабуть, звір якийсь.
За метр від дерев була галявина, освячена місячним свіченням. Посеред величезної території сидів двометровий силует у капелюсі та плащі. Поруч із Оффендером з минулого сиділа маленька дівчинка з кучерявим білим волоссям.
— Тобі нема чого боятися, Рейлін. Адже жодна звірина, поки ти поряд зі мною, не зможе нашкодити тобі. Краще скажи: «Як тобі зірки? Саме місце загалом? Подобається?».
— Дуже! — із захопленням простягла маленька Рей. — Мама ніколи не змогла б мене привезти сюди.
— Від чого ж?
— Ну… Мама не має цієї… Ну… — вона намагалася підібрати опис транспорту.
— Ти говориш про машину? — допоміг Оффендер.
— А! Так, так! Саме про це! Ось у мами її немає і кольорових папірців теж мало, — сумно зітхнула маленька Рей. — Мені вона казала, що якби тато нас не покинув, то все було б добре, — по голосу чулося, що маленька ще сильніше засмутилася. — Чому тато покинув нас?
Оффендер зам'явся, почухавши лисину під капелюхом. Маленька Рейлін дивилася зверху вниз на нічного друга засмученими очима, чекаючи відповіді.
— А чому б тобі у самої Лін… мами не спитати?
— Вона мені весь час відповідає, що це через місце, де він працює Айболітом… Що… — маленька Рей відвернулась від Оффендера, склавши маленькі рученята на колінах, намагаючись приховати промоклі вічка. — Що тепер він ніколи не повернеться і… — біляві локони опустилися на маленькі коліна і Рейлін почала тихо плакати.
— Я не можу більше це чути, — тихо промовила нинішня Рейлін, стоячи поряд з Оффендером. — Відправ мене назад додому, — до горла надійшов ком.
— Отже, ми тепер перейшли на «ти»? — посміхнувся Оффендер.
— Так, а тепер відправ мене назад. Не хочу більше чути не слова.
Рейлін було боляче чути і бачити те, як її власне маленькі «Я» звивалося в болю та страху через заподіяні слова, вчинки та страждання через своїх батьків. Ноги хотіли нестися галопом від ненависного, але водночас такого чудового місця.
— Що це? — здивувалася малеча Рейлін, побачивши білу штуковину над головою. Воно нависло над нею, потім зробило коло навколо неї.
— Не бійся. Вони не завдадуть тобі шкоди, — білий вектор обвився навколо талії маленької Рейлін, піднімаючи ту трохи нагору. Лін засміялася. — От бачиш. Немає нічого страшного, — посміхнувся Оффендер.
— Я лечу! Віїї!
— А де слово «будь ласка»?
«Він що, знущається? Йому в кайф залазити в моє минуле і тиснути на хворі точки, так?»
— Можеш нагадати, як тебе звуть?
— Оффендер, — з усмішкою відповів він.
— Отож… Оффендере, відправь мене назад додому! — Оффендер підняв руки на знак того, щоб Рейлін говорила тихіше. — Будь ласка, — тихіше почала говорити Лін. — Я хочу побачитись з мамою. З друзями.
— Вони ні до чого, — відмахнувся Оффендер. — Адже в тебе є Я.
— Що?
— Ми ж друзі?
— Що? — Рейлін все ніяк не могла прийти до тями. — Друзі? — вона глянула в бік галявини на маленьку щасливу себе, потім на монстра, що стоїть поруч. Оффендер повернув голову трохи вбік, чекаючи на відповідь.
— Друзі не кидають ні з того, ні з цього. А ти мене покинув. Тієї ночі, коли ти не прийшов, я не заплющувала очі аж до світанку, — у словах почулися нотки образи.
— Ох, — зітхнув Оффендер. — Ти на мене тоді чекала. Це так…
— Не вдавай, що ти не знав… Лицемірний акторишка.
— Рейлін, Рейлін, — закивав головою Оффендер. — Може, тобі варто повчитися манерам своєї маленької версії? І волосся… — один із векторів опинився біля синього волосся Рейлін. — Твої золотисті хвилясті локони перетворилися на синє чорнило. Навіщо ж ти так вчинила? — з розчаруванням спитав Оффендер.
— Можливо, щоб ти не зміг мене знайти, — прохрипіла Рейлін. Оффендер приглушено засміявся.
— Від мене неможливо втекти, люба. Я завжди отримую бажане.
— Отже, що ми знаємо про нього?
— Флорист — це маніяк-ґвалтівник, не людина, яка переслідує Рей самого дитинства, — почав міркування Алекс.
«Він так турбується про цю дивачку. Накричав на мене. Трохи в пику мені не дав. Так, я теж турбуюся, але його гіпер-хвилювання змушує мене навіть трохи ревнувати»
Майкл нервово постукував пальцями об стіл, поглядаючи у відкритий щоденник Рейлін. Він зробив ковток чаю з червоного кухля.
— А ще він щось зробив зі мною.
— Давай зараз подумаємо про Рей, а не про те, що міг зробити з тобою цей виблядок? — прошипів Майкл, поставивши кухоль.
«Йому зовсім на мене начхати? Як прикро. Він більше дбає про неї, ніж про мене. Адже ми всі троє товаришуємо з першого курсу»
— А що ми можемо зробити? — зелені очі Алекса грізно глянули на Майкла, що сидів навпроти. Той зробив гримасу подиву.
— Що ти так дивишся на мене?
— Ал, Рей - наша подруга, і ми ...
— Що ми? Хіба можемо щось зробити? Ти бачив, скільки людей пропадає? Я не хочу таке говорити, але…
— Закрийся! — Алекс замовк, опустивши голову. — Як ти можеш так казати? Ми маємо докази того, що Флорист викрав Рей: записи, пелюстки троянд. Ми повинні знайти це…
— І що потім? — труновим голосом промовив Алекс, спершись на стілець. — Що далі ти збираєшся робити? Битися з двометровою істотою? Викликати копів? Що?
У повітрі повисла напружена тиша.
— Ти… — Майкл розплющив очі. — Він щось зробив із тобою.
— Так. Наприклад, зґвалтував? — нервово засміявся Алекс.
— Ні, щось із твоєю головою. Ви з ним розмовляли?
— Звідки мені знати? — Алекс підвівся, зірвавшись на підвищений тон. — Ще раз повторюю: Я нічого не пам'ятаю! Через те, що Рей зникла, і можливо назавжди, ти тепер підозрюєш мене в якихось безглуздях?
Слово «назавжди» відрикошетило і пролетіло луною у свідомості Майкла. Він стукнув кулаками об стіл, і Алекс плавно сів назад.
— Ні, — сумно сказав Майкл. — Вибач, я не хотів. Просто вся ця ситуація…
«Не хочу вірити в те, що Рей зникла безвісти. Не хочу вірити у його слова»
«Адже вона асексуальна, якщо я не помиляюся. А ти для неї лише звичайний друг. Вибач, але ти у френдзоні, хлопчику»
«Він лише маніпулює та робить так, щоб я забув про неї, але цього не буде. Я знайду тебе, Рею, і зізнаюся у своїх почуттях»
Алекс перелякано дивився на озлобленого Майкла, який ходив по кухні з боку на бік. Він налив нову порцію чаю в кухоль і почав шукати цукор. Алекс акуратно підвівся зі стільця і непомітно підкрався з-за спини до друга, прийнявши за плечі. Від такої несподіванки Майкл різко обернувся і відштовхнув друга.
— Ти чо, блять, робиш?
«А ось той рудик буде тільки радий, якщо ти пустиш ручки на його кудлатого дружка»
— Намагаюся заспокоїти тебе, — невинними очима промовив Алекс.
«А знаєш… Може це і на краще, що дивачка зникла. Тепер я зможу повноцінно зайнятися тобою, показати, наскільки ти мені дорогий»
— Мені не потрібна нічия втіха. Тим більше твоя, — останні слова болісно вдарили по Алексу. Немов болісна ляпас.
— Ось як, — Алекс опустив руки. — А хто тебе найчастіше підтримував? Хто допомагав із боргами? Де ти був, коли тікав від предків?
Майкл зам'явся не в змозі, що відповісти.
— Але ж ти мені як друг! — випалив він. — Я люблю Рейлін.
— Але її немає, — сумно сказав Алекс, наблизившись до Майкла, чим притиснув того до кухонних столів.
— Вона ще жива. Я в цьому впевнений. Відійди від мене!
Алекс хоч і був трохи нижче за друга, але в силі ніяк не програвав. Він з легкістю зміг притиснути приятеля та схопити за кінець сорочки. Тіло намагалося вирватися, але міцна хватка опустила голову Майкла до обличчя Алекса.
— Я сказав відвали! — вирвавшись, Майкл штовхнув хлопця від себе. Пролунав звук скла з-під чашки. Уламки розлетілися на кухні. — У нас з тобою нічого не вийде.
— Чому ти так вирішив? Ти пробував? — посміхнувся Алекс, блиснувши очима у бік почервонілого друга. — Ти теж можеш відчувати потяг до хлопців. Хіба я не правий?
— Я люблю Рейлін!
— Забудь про неї, тепер у тебе є я. Дозволь мені тебе втішити.
Алекс став повільними кроками наближатися до Майкла. Той спробував обійти перешкоду, але його кинувся ловити Алекс. Уворот. Майкл почав тікати, смикнув ручку від дверей - Алекс влетів у дерев'янку, що закрилася. Кинувшись до вхідних дверей, Майкл схопився за ключі в замку і почав крутити ними, бажаючи вирватися назовні. Двері відчинилися. Схопивши взуття, Майкл вирвався надвір, тікаючи сходами і часом оступаясь.