1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
7

Секунда — цього вистачило, щоб відвернути увагу Рейлін і ввести в втрачений стан. Перед очима блиснула піранья посмішка і з усіх боків почала наближатися непроглядна порожнеча. По спині пройшло щось холодне і слизове, зупинившись біля талії. У ніс в'ївся дурманчій аромат троянд.

«Що відбувається? Нічого не бачу»

Голоси. Тисячі та сотні голосів то тут, то там лунали у різних закутках минулого. Поштовх у спину. Тикання годинника. Тілом пробігли мурашки, коли Рей різко перекинулася вгору ногами і провалилася у вирву, що складалася з привидів. Втрачені душі мовчки ширяли, часом підвиваючи.

«Я сплю?»

Знову темрява. В обличчя вдарив рожевий дим, перетворюючись на цілий туман. Смерч з пелюстків троянд підхопив Рейлін, і вона стала падати вниз, часом зачіпаючи привидів. Серце билося прискорено, не зупиняючись. Рейлін встигла перелякатися десятки разів, але, як було у всіх кошмарах, вона аж ніяк не прокидалася, продовжуючи падати кудись у нескінченну прірву. «Впіймав», — Ліву руку обхопила холодна, жахливих розмірів, пазурова рука Оффендера. Рей розплющила очі і над головою пробилося яскраве світло. Оффендер міцно тримав Рейлін і посміхався чеширською усмішкою. «Упс», — він відпустив руку. Серце завмерло, і Рейлін знову продовжила падати у порожнечу. З-за страху тіло вкрилося мурашками, а дихання стало частішим. Ось-ось вона має впасти, але цього не відбувається. У порожнечі пролунав жіночий вереск.

Шум вітру, гілки дерев і трави прямо біля вух. Неподалік цвіркун видав мелодію, за ним інший. Здавалося, десятки, сотні, а може, й тисячі цвіркунів грали всі разом. Немов цілий оркестр. І ось простір повністю охоплений блиском, шелестом дерев та трави. А повітря… Найчистіший аромат різної флори: починаючий від сосен і закінчуючи звичайними ялинками. За кілька метрів почулися голоси: чоловічий і дитячий, що ледве доносилася. Два співрозмовники перешіптувалися один з одним, обговорюючи щось. Рей розплющила очі і побачила над собою гігантське темно-синє полотно, прикрашене нескінченним потоком маленьких і великих зірок.

«Де це я?» , — тілом пробігло тремтіння. Рейлін не могла поворухнутися жодною частинкою тіла, продовжуючи розглядати простір космічних масштабів. Ще ніколи в житті Рей не доводилося бачити таку красу як зараз. І незважаючи на факт того, що промокла трава лізла в обличчя і вуха, Рей все одно не хотіла прибирати погляду зі зір і повного місяця, що визирнули з-за хмар. Позаду пролунало шарудіння. Підвівшись і спершись на лікті, вона трохи повернула голову вправо. Шурхіт через кущі не припинявся. Важкі неквапливі кроки і тонкі нотки знайомого аромату спонукали Рей підвестися. Вона відійшла якнайдалі — з-за кущів і високих гілок ялиці визирнув Оффендер.

— Це ви? — заїкнулася Рейлін переляканим голосом, зробивши крок назад.

— Я це… Я, — почувся ягідний смішок. Прискорене серцебиття все ніяк не вгамовувалося. — Не варто так боятися. Ти тут для того, щоби згадати.

— Згадати? Про що?

Під важким натиском гілки почали ламатися і хрустіти під чоботами Оффендера. Він вийшов із темряви, визирнувши на світ. Рей відступила ще на крок, прибираючи погляд убік. З боку Оффендера виходив яскраво-нудотний аромат троянд. Навіть вітер не міг розвіяти дивний одеколон.

— Ходімо, — скомандував Оффендер, розвертаючись убік. — Покажу тобі щось. Можливо, після цього ти нарешті перейдеш зі мною на «ти».

Тремтячи чи то через холодний вітер, чи то через страх, Рей таки зуміла зрушити з мертвої точки і кинутися слідом. Намагаючись наздогнати Оффендера, Рейлін мало не навернулась і не впала, але встигла зловити рівновагу; все обійшлося добре. Шепіт голосів посилився. Рей ступила далі за потрібне і тут же була схоплена Оффендером, що прикрив їй рота і шикнув.

— Що то був за галас?

— Мабуть, звір якийсь.

За метр від дерев була галявина, освячена місячним свіченням. Посеред величезної території сидів двометровий силует у капелюсі та плащі. Поруч із Оффендером з минулого сиділа маленька дівчинка з кучерявим білим волоссям.

— Тобі нема чого боятися, Рейлін. Адже жодна звірина, поки ти поряд зі мною, не зможе нашкодити тобі. Краще скажи: «Як тобі зірки? Саме місце загалом? Подобається?».

— Дуже! — із захопленням простягла маленька Рей. — Мама ніколи не змогла б мене привезти сюди.

— Від чого ж?

— Ну… Мама не має цієї… Ну… — вона намагалася підібрати опис транспорту.

— Ти говориш про машину? — допоміг Оффендер.

— А! Так, так! Саме про це! Ось у мами її немає і кольорових папірців теж мало, — сумно зітхнула маленька Рей. — Мені вона казала, що якби тато нас не покинув, то все було б добре, — по голосу чулося, що маленька ще сильніше засмутилася. — Чому тато покинув нас?

Оффендер зам'явся, почухавши лисину під капелюхом. Маленька Рейлін дивилася зверху вниз на нічного друга засмученими очима, чекаючи відповіді.

— А чому б тобі у самої Лін… мами не спитати?

— Вона мені весь час відповідає, що це через місце, де він працює Айболітом… Що… — маленька Рей відвернулась від Оффендера, склавши маленькі рученята на колінах, намагаючись приховати промоклі вічка. — Що тепер він ніколи не повернеться і… — біляві локони опустилися на маленькі коліна і Рейлін почала тихо плакати.

— Я не можу більше це чути, — тихо промовила нинішня Рейлін, стоячи поряд з Оффендером. — Відправ мене назад додому, — до горла надійшов ком.

— Отже, ми тепер перейшли на «ти»? — посміхнувся Оффендер.

— Так, а тепер відправ мене назад. Не хочу більше чути не слова.

Рейлін було боляче чути і бачити те, як її власне маленькі «Я» звивалося в болю та страху через заподіяні слова, вчинки та страждання через своїх батьків. Ноги хотіли нестися галопом від ненависного, але водночас такого чудового місця.

Маленька Рейлін продовжувала хлюпати носом, ховаючись у колінах від нічного друга. Відчувся холодний дотик, і наблизилася величезна долоня, прибираючи маленькі кучеряві локони з щоки. Оффендер дбайливо притягнув дівчинку ближче, немов дочку, випустивши один із білих векторів, відволікаючи тим самим від похмурих думок. Блакитні оченята відразу заблищали, побачивши дивне щось у вигляді величезної білої змії, але без луски.

— Що це? — здивувалася малеча Рейлін, побачивши білу штуковину над головою. Воно нависло над нею, потім зробило коло навколо неї.

— Не бійся. Вони не завдадуть тобі шкоди, — білий вектор обвився навколо талії маленької Рейлін, піднімаючи ту трохи нагору. Лін засміялася. — От бачиш. Немає нічого страшного, — посміхнувся Оффендер.

— Я лечу! Віїї!

Доросла Рей, що стояла за деревами, червоніла від будь-яких висловлювань з боку маленької себе. Хотілося негайно піти, зникнути та забути про все, що сталося. Хотілося думати, що все нереально і що все, що відбувається, є кошмарним сном. Але таке тепле, майже пекуче дихання поряд і солодкий аромат троянд говорили самі за себе. Рей повернула голову, побачивши над собою реалістичний білий овал обличчя. Фетровий капелюх, виразні вилиці, тонка усмішлива усмішка… Навіть без очей Рейлін відчувала на собі зневажливо-перекручений погляд Оффендера.

— А де слово «будь ласка»?

«Він що, знущається? Йому в кайф залазити в моє минуле і тиснути на хворі точки, так?»

— Можеш нагадати, як тебе звуть?

— Оффендер, — з усмішкою відповів він.

— Отож… Оффендере, відправь мене назад додому! — Оффендер підняв руки на знак того, щоб Рейлін говорила тихіше. — Будь ласка, — тихіше почала говорити Лін. — Я хочу побачитись з мамою. З друзями.

— Вони ні до чого, — відмахнувся Оффендер. — Адже в тебе є Я.

— Що?

— Ми ж друзі?

— Що? — Рейлін все ніяк не могла прийти до тями. — Друзі? — вона глянула в бік галявини на маленьку щасливу себе, потім на монстра, що стоїть поруч. Оффендер повернув голову трохи вбік, чекаючи на відповідь.

— Друзі не кидають ні з того, ні з цього. А ти мене покинув. Тієї ночі, коли ти не прийшов, я не заплющувала очі аж до світанку, — у словах почулися нотки образи.

— Ох, — зітхнув Оффендер. — Ти на мене тоді чекала. Це так…

— Не вдавай, що ти не знав… Лицемірний акторишка.

Оффендер стиснув плече Рейлін, чому та заплющила очі від болю, мало не скрикнувши. Величезна холодна долоня схопила Рей за горло, приставивши до дерева. Ноги дівчини тепер тинялися з боку на бік, намагаючись знайти хоч якусь опору, але потужна рука Оффендера досить високо підняла над землею.

— Рейлін, Рейлін, — закивав головою Оффендер. — Може, тобі варто повчитися манерам своєї маленької версії? І волосся… — один із векторів опинився біля синього волосся Рейлін. — Твої золотисті хвилясті локони перетворилися на синє чорнило. Навіщо ж ти так вчинила? — з розчаруванням спитав Оффендер.

— Можливо, щоб ти не зміг мене знайти, — прохрипіла Рейлін. Оффендер приглушено засміявся.

— Від мене неможливо втекти, люба. Я завжди отримую бажане.

Дихання перекрило, перед очима стало темніти дедалі більше з кожною секундою. Страх скував свідомість, по тілу пробігли тремтіння і холодний вітер. Над головою зашелестіли гілки дерев і біля вух почувся тихий рик. На корі дерева заскреготіли пазурі Оффендера. Тепле дихання ніяк не зникало і не відходило ні на сантиметр. Пазурі ковзнули по стовбуру і плавно перейшли до вуха Лін, акуратно торкаючись і загинаючи волосинку назад. Оффендер вивільнив Рейлін з мертвої хватки — та шльопнулася п'ятою точкою об землю, розкривши рота через брак кисню.

***

— Отже, що ми знаємо про нього?

Кухня. Майкл і Алекс сиділи за невеликим столиком, розмірковуючи про все, що нещодавно дізналися. Для міркувань та складання плану вони обрали квартиру Алекса. Через те, що він жив окремо від батьків, його житло було чудовим місцем від чужих вух.

— Флорист — це маніяк-ґвалтівник, не людина, яка переслідує Рей самого дитинства, — почав міркування Алекс.

«Він так турбується про цю дивачку. Накричав на мене. Трохи в пику мені не дав. Так, я теж турбуюся, але його гіпер-хвилювання змушує мене навіть трохи ревнувати»

Майкл нервово постукував пальцями об стіл, поглядаючи у відкритий щоденник Рейлін. Він зробив ковток чаю з червоного кухля.

— А ще він щось зробив зі мною.

— Давай зараз подумаємо про Рей, а не про те, що міг зробити з тобою цей виблядок? — прошипів Майкл, поставивши кухоль.

«Йому зовсім на мене начхати? Як прикро. Він більше дбає про неї, ніж про мене. Адже ми всі троє товаришуємо з першого курсу»

— А що ми можемо зробити? — зелені очі Алекса грізно глянули на Майкла, що сидів навпроти. Той зробив гримасу подиву.

— Що ти так дивишся на мене?

— Ал, Рей - наша подруга, і ми ...

— Що ми? Хіба можемо щось зробити? Ти бачив, скільки людей пропадає? Я не хочу таке говорити, але…

— Закрийся! — Алекс замовк, опустивши голову. — Як ти можеш так казати? Ми маємо докази того, що Флорист викрав Рей: записи, пелюстки троянд. Ми повинні знайти це…

— І що потім? — труновим голосом промовив Алекс, спершись на стілець. — Що далі ти збираєшся робити? Битися з двометровою істотою? Викликати копів? Що?

У повітрі повисла напружена тиша.

— Ти… — Майкл розплющив очі. — Він щось зробив із тобою.

— Так. Наприклад, зґвалтував? — нервово засміявся Алекс.

— Ні, щось із твоєю головою. Ви з ним розмовляли?

— Звідки мені знати? — Алекс підвівся, зірвавшись на підвищений тон. — Ще раз повторюю: Я нічого не пам'ятаю! Через те, що Рей зникла, і можливо назавжди, ти тепер підозрюєш мене в якихось безглуздях?

Слово «назавжди» відрикошетило і пролетіло луною у свідомості Майкла. Він стукнув кулаками об стіл, і Алекс плавно сів назад.

— Ні, — сумно сказав Майкл. — Вибач, я не хотів. Просто вся ця ситуація…

«Не хочу вірити в те, що Рей зникла безвісти. Не хочу вірити у його слова»

«Адже вона асексуальна, якщо я не помиляюся. А ти для неї лише звичайний друг. Вибач, але ти у френдзоні, хлопчику»

«Він лише маніпулює та робить так, щоб я забув про неї, але цього не буде. Я знайду тебе, Рею, і зізнаюся у своїх почуттях»

Алекс перелякано дивився на озлобленого Майкла, який ходив по кухні з боку на бік. Він налив нову порцію чаю в кухоль і почав шукати цукор. Алекс акуратно підвівся зі стільця і ​​непомітно підкрався з-за спини до друга, прийнявши за плечі. Від такої несподіванки Майкл різко обернувся і відштовхнув друга.

— Ти чо, блять, робиш?

«А ось той рудик буде тільки радий, якщо ти пустиш ручки на його кудлатого дружка»

— Намагаюся заспокоїти тебе, — невинними очима промовив Алекс.

«А знаєш… Може це і на краще, що дивачка зникла. Тепер я зможу повноцінно зайнятися тобою, показати, наскільки ти мені дорогий»

— Мені не потрібна нічия втіха. Тим більше твоя, — останні слова болісно вдарили по Алексу. Немов болісна ляпас.

— Ось як, — Алекс опустив руки. — А хто тебе найчастіше підтримував? Хто допомагав із боргами? Де ти був, коли тікав від предків?

Майкл зам'явся не в змозі, що відповісти.

— Але ж ти мені як друг! — випалив він. — Я люблю Рейлін.

— Але її немає, — сумно сказав Алекс, наблизившись до Майкла, чим притиснув того до кухонних столів.

— Вона ще жива. Я в цьому впевнений. Відійди від мене!

Алекс хоч і був трохи нижче за друга, але в силі ніяк не програвав. Він з легкістю зміг притиснути приятеля та схопити за кінець сорочки. Тіло намагалося вирватися, але міцна хватка опустила голову Майкла до обличчя Алекса.

— Я сказав відвали! — вирвавшись, Майкл штовхнув хлопця від себе. Пролунав звук скла з-під чашки. Уламки розлетілися на кухні. — У нас з тобою нічого не вийде.

— Чому ти так вирішив? Ти пробував? — посміхнувся Алекс, блиснувши очима у бік почервонілого друга. — Ти теж можеш відчувати потяг до хлопців. Хіба я не правий?

— Я люблю Рейлін!

— Забудь про неї, тепер у тебе є я. Дозволь мені тебе втішити.

Алекс став повільними кроками наближатися до Майкла. Той спробував обійти перешкоду, але його кинувся ловити Алекс. Уворот. Майкл почав тікати, смикнув ручку від дверей - Алекс влетів у дерев'янку, що закрилася. Кинувшись до вхідних дверей, Майкл схопився за ключі в замку і почав крутити ними, бажаючи вирватися назовні. Двері відчинилися. Схопивши взуття, Майкл вирвався надвір, тікаючи сходами і часом оступаясь.

© Айлін Руж,
книга «Devil in the next room ».
Коментарі