Відкрита дискусія. Проблеми особистості в сучасних реаліях
Новини, Цікаве, Думки вголос
Хочеться поговорити про одну з наболілих тем. Усі ми маємо спільне: карантин, потім війна... А ще кожен з нас має власні труднощі, які треба подолати, свої умови реалій, в яких ми опинилися й свою межу болю.
І в даний час ще більше замислюєшся над своїм життям.
На фоні усіх цих подій, я більше не бачу майбутнього. Не те, щоб я чітко уявляла його до усього цього. Але я гадала, що закінчу університет, піду до магістратури і там якось вирішу, що робити далі. Може ще надовго залишусь з батьками (чого я не дуже хотіла, бо хотіла вже нарешті навчитися самостійності). І так би, напевно, продовжувала б робити те, що люблю, паралельно відчуваючи що мені багато чого не достатньо, багато чого я б хотіла змінити, але не можу, й так би залишалася між двох кордонів – захоплення й депресії зі страхом.
Зараз ці аспекти не змінились, але я наблизилась до того, що маю вирішувати усе сама, бо в мене нема іншого виходу. Моє життя тепер повністю залежить від мене.
І це дуже лякає, бо я ще нічого не можу. Я не можу подбати про себе. Я ще не досягла того рівня, коли в мене є якась справа, що буде мене годувати.
Усе, що в мене є - це якісь клаптики вмінь та знань, які я встигла отримати поки лінувалась, боялась життя та соціуму, та тікала до світу фантазій. Звісно, я можу себе звинувачувати, але знаю, що не зробила б усе інакше, якщо була б можливість повернутися. Я не жалкую про минуле, але зовсім не уявляю як почати змінювати своє життя.
Особливо коли усі твої помилки з минулого тиснуть на тебе. І в нових умовах життя ти просто намагаєшся нікуди не влізати, не бути активною, не бути собою й постійно намагаєшся себе відволікати, щоб не фокусуватись на своїх проблемах та труднощах та зовсім забутися, ніби не існувати, але це також не дуже виходить.
А ще мені дійсно хочеться приділяти увагу улюбленим речам – малюванню та письму. Творчості. Але я також хочу навчатися. Проте, я мало встигаю в університетах, бо в мене депресія та бажання займатися іншим. При цьому іншим я не займаюсь (тобто творчістю). Але й університети мені важливі – там я отримую знання, що потрібні мені для розвитку своїх проектів та примарна уява приналежності до соціуму. Я не хочу це втрачати. Проте я ще повинна старанно працювати, щоб оточуючі люди та викладачі не думали, що я слабка та лінива. В мене є така установка, що я маю доводити людям, що я здатна на щось, що я гідна та сильна, та можу доробити усе до кінця й не кинути справу, бо тоді якщо я буду тихенько брати тільки ті маленькі шмати що мені подобаються, ті, що я здатна запам'ятати й тихенько робити те, у чому я дійсно хочу бути успішною – мене не зрозуміють. Мене будуть зневажати. Будуть вважати, що я не гідна йти далі. Й узагалі не гідна вчитися там, де я зараз і що мене слід відрахувати. А ще, я повинна використовувати ті можливості, що я отримала, бо інакше – я дурепа і знов нічого не досягну у житті. Деякі люди просто вважають, що я маю встигати усе і що в мене мають бути сили з усім впоратися адже це – такі можливості. І мені не хочеться виглядати в їхніх очах невдахою. І так в мене з'являється ще одна установка, що якщо я не дотримаю обіцянок людям про їхню уяву, якою я повинна бути, то моє життя буде поганим. Я починаю вірити, що я їм винна усе це зробити якнайкраще, бо це i для мене буде добре. Ось тільки чи добре це, коли ти намагаєшся усе наздогнати, а тобі погано й ти ще більше руйнуєш своє ментальне здоров'я. Те ментальне здоров'я, яке ти втрачаєш вже багато років. І протягом цих років на нього впливало безліч факторів. І зараз ти зламаний. Ти хочеш усього цього, але не можеш змусити себе щось робити. Ти просто тікаєш від усього, але губишся в безнадії.
Ще один аспект, це вплив ментального стану на фізичний та взагалі на життя. Якщо ти не щасливий, ти не можеш бути успішним. А я не щаслива. Є речі, які роблять мене щасливою, але це відбувається не часто. А перебуваючи увесь час, сповнений негативними емоціями ти хворієш. І як тоді мати сили на досягнення успіху?
Ще одним аспектом є проблема соціалізації. Я розумію, що стати успішною важко у самотності. Коли ти покладаєшся на себе – це одне, але коли ти не є при цьому частиною якогось суспільства, ти позбавляєш себе одного з видів розвитку. Бо перебуваючи у соціумі, ти помічаєш те, що зазвичай не помічаєш сам, вчиш та вчишся у інших людей та отримуєш соціальні навички, без яких важко просувати свої ідеї та проекти. Майже неможливо. А я до смерті боюсь бути у центрі уваги, боюсь говорити перед аудиторією, боюсь заводити нові знайомства. А у нових реаліях це стало ще менш комфортно. Бо через події війни, переїзду, потрапляння до нового суспільства, зовсім не дивно отримати нову порцію тривожності. І через те, що я ще більше зачинилась у собі, я не можу підтримувати зв'язки не тільки з новими, а й зі старими знайомими. І часто я боюся починати спілкуватись, бо якщо я не матиму сил спілкуватися і далі – я ображаю людину, яка в цьому не винна. І ця провина додається до усіх моїх негативних емоцій та почуттів. Тому навіть якщо мені й потрібно з кимось говорити, я цього не роблю. А до того ж, ще не виходжу з дому, не досліджую світ й не шукаю нового натхнення.
Підсумовуючи усе вищесказане, я хочу зазначити, що це дуже важко – виживати у нових реаліях зі старими шрамами. Тебе з'їдають багато сумнівів, ти не можеш відпустити усі свої промахи й не можеш дозволити собі позбавитись болю, почати працювати над собою й почати витрачати основний час на те, що любиш, щоб стати щасливою.
***
А які установки є у вас? Чи є щось, що стоїть між вами та вашими мріями й успіхом? Яка у ваз зараз ситуація з соціалізацію?