My dark side
Новини, Думки вголос, Особисте
(***Попереджаю, людям із слабкими нервами та критикам, що полюбляють повчати, а самі також мають проблеми – не читати. І ще хочу вибачитись за те, що може, раптом, ви це прочитаєте.***).
Сьогодні, ну точніше вже вчора вранці здала заборгованість з одного предмету. Це невеличке полегшення, але попереду ще дещо страшніше. Увесь день після перездачі не могла себе змусити готуватися до наступного предмету, з яким у мене справи гірші. І залишився один день. От я завжди так. А потім купу нервів витрачаю, стримую натхнення писати й розвивати свій фентезі світ, бо не можу нормально фокусуватися на тому, що я люблю, коли в мене купа боргів по навчанню і безліч інших навчальних задач. Просто хочу вижити цього тижня й здати ту останню заборгованість. Сподіваюсь, далі буде трохи легше. Але все одно багато чого і знову дедлайни. Цей рік виявляється складним, як і попередній. А з навчанням взагалі якесь божевілля. Хоч би усе вдалось, хоч би вже закінчити той універ, а потім просто робити, що хочеться (ну, в розумних межах). Маю на увазі свої проекти. Відкрити нарешті той потік натхнення та ідей.
Мене завжди бентежить це замкнене коло: необхідність отримувати знання й бажання втілювати свої проекти в життя. Одне не може розвиватись без іншого. А я просто потопаю в депресії, самотності, прокрастинації та дедлайнах. І не можу припинити це. Ні, це в моїх силах, звичайно. Але стільки усього навалилося на мене і цей груз на мені вже давно. Ще й постійно збільшуються. Тож мені дуже страшно зірватися. І дуже страшно те, що не можу змусити себе щось робити. Це тільки моя провина й моя лінь, я постійно себе заспокоюю, що такі умови й не треба себе звинувачувати. Але, якщо бути відвертою – це моя провина, що таке зараз коїться у моєму житті.
Знов ділюсь своїми проблемами тут. Але я нікому не можу це розповісти, бо всі сподіваються на мене, наполягають на тому, щоб я впоралась з усім цим. Я дуже не хочу нікого розчаровувати. І себе також. І руйнувати своє життя не хочу. Я так давно вже хочу зупинитися й подумати: а що мені взагалі потрібно? Щось же не правильно, якщо я не щаслива? Але я боюсь про це думати. Боюсь замислюватись. Боюсь розмірковувати. Боюсь, бо мене лякає навіть одна думка про проведення часу із самою собою, справжньою. Не хочу думати чого усе так як є. Не хочу діставати скелети, про які я захотіла забути.
Хочу кричати та плакати, хочу шалено танцювати та слухати гучну музику, щоб якось позбутись незрозумілого наповнення у собі – чи то емоції, чи то біль, чи то розбите серце, чи то дитина, яка не може жити у труднощах, в які її закинула реальність? Я витрачаю свій час та гублюсь на сторінках соцмереж, розчиняюсь кожного дня, щоб забути себе, а ночами мовчки кричу в подушку, ковтаю сльози та не можу заснути, бо мене нудить від самої себе.
Знаю, що мене зараз можуть закидати порадами звернутися до спеціаліста зі своїми проблемами. (І знаєте що, я не хочу слухати такі поради. Хочеться їх послати).
Проте, якщо хтось переживає щось подібне... Я знаю, я не одна така. Просто знайте, я розумію як це складно та боляче. Тримайтеся. Сил вам та віри у себе.
Чи нормально це, довіряти платформі більше, ніж рідним, чи друзям (якщо такі ще залишилися)? Не знаю. Але я вдячна, що ви в мене є, бо я хоч якось можу виказати усе що в мене на душі.