В контексті історії людства більшість із нас – відносно успішні. Ми маємо будинок. В нас є якісна вода, нормальна медицина, їжа і навіть гаджет з інтернетом для доступу на Surgebook. Багато хто у світі зараз бігає без трусів та їжі, п'є брудну воду з калюжі або вже мертвий, бо хтось комусь не сподобався, а вони потрапили під роздачу. Та що там далеко ходити. Цім кімось може стати кожен, бо на момент написання цього розділу йде війна.

чому ж мільйони обивателів не почуваються щасливими, якщо вони у відносній безпеці, ситі, та здорові?

З тієї ж причини, як і багаті римляни. Люди до всього звикли. Нас не радує і не тішить те, що принесло б радість менш успішній і забезпеченій людині з тієї ж планети. Хтось скаже, що ми зажерлися. Хм... не зовсім правильне формулювання.

Я з покоління в кінці 80 - початку 90х. Того, що встигло захопити еру "ми круті, космос наш" і відразу зануритися в свавілля мужиків із золотими ланцюгами, виринути з нього, опинившись у новій незрозумілій епосі. Космос давно не наш. Ми самі не стали тим, ким мріяли, а зарплата, що отримується, витрачається на комуналку, кредити, іпотеки, буркотливих партнерів по ліжку та інше - інше, що складає наш повсякденний побут. Та ще до того пандемія та війна. Світові кризи, тощо. Це те, заради чого ми жили, працювали, відмовляли собі в чомусь? Ясний пень, ні. Тому ми і відчуваємо завжди це "щось не так", "я щось роблю неправильно".

Навколо сірий і тужливий для нас світ, що зрідка освітлюється приємними моментами або затьмарюється черговою гидотою від оточуючих.

А ще нас дратує, що в когось зараз #сказочноєбалі чи тур Європою. Хтось уже видається/знімається в Голлівуді або, хоч би, серіалах, записав перший вдалий альбом, і його одразу "купив" лейбл.

Нас дратує те, що ми можемо поїхати на море, але не на Мальдіви. Можемо купити куртку з Аліекспрес, а не з модного бутіка. Що у нас "Мейзу", а не топовий Айфон. Ми завжди до чогось не дотягуємо. То зростом, то досвідом, то зовнішніми даними, то зарплатою. І паримося. Постійно паримось із цього приводу.

Потім нам стає погано, сумно. І ми або випиваємо або намагаємося поринути у роботу/побут/часту зміну партнерів. Тільки мозок можна відволікти, але не обдурити. Він нагадає все одно – ти жалюгідний невдаха.

Почнуться депресії, психологи, лікування, бажання все це якнайшвидше закінчити. А все лише тому, що ми живемо нав'язаними ідеями та цінностями, чужими вимогами до наших "параметрів".

Ми шкодуємо себе, звинувачуємо у всьому оточуючих, витрачаємо час, сили та гроші на постійне годування паразитів у голові.

А потім час закінчується. Час нашого сірого та нудного життя. І ми говоримо "Як же так? Я нічого не встиг! Я не хочу вмирати". Але стара з косою давно глуха. Вона не чує ваше скиглення. Міцно бере кістлявою рукою вас за тремтячу спітнілу долоньку і веде подалі від суєти мирської.