***

Передмова автора

***

Насамперед я хочу від душі подякувати всім тим, хто поставив оцінку після мого прохання!  Я вас люблю!!!  А в другу чергу... я нічого не вигадав.  Загалом сподіваюся, я вас не розчарую в майбутньому!

***

- Частина 1 -

Наша подорож неспішно тривала.  Остаточною метою стала академія для магів.  Ось тільки навчання там коштує дуже дорого.  Але це не головна проблема.

Скільки б Сайк не вчив мене заклинань, у мене нічого не виходить.  Та я навіть мани в собі не відчуваю.  Невже я такий бездарний?  Чи це якийсь побічний ефект мого безсмертя?

З думкою про те, що я повна нікчема я ледве перебирав ногами, поки ми нарешті не дійшли до якогось дивного місця.  Якщо точніше, то це біле озеро, обійти яке було неможливо.

— Схоже, ми десь не там завернули, — промямлив   я.

З моменту, коли ми покинули Лапреузу, ми натрапили лише на два села.  В останній нам підказали дорогу до Бангана, це велике місто в Арконіумі.  Але залишатися там надовго до наших планів не входить.  Адже академія магів не на нашому континенті.  До речі, про це.  Я поки що слабо розуміюся на назвах і карті світу, але обов'язково повернуся до цього в Бангані.  Потрібно буде відвідати бібліотеку.  Звичайно навряд чи я знайду там книги з актуальною історією світу, але дізнатися більше все ж таки варто.  Залишатися в повному невіданні довго не можна, це часто викликає підозри в оточуючих.

Отже, повернімося до озера.  Йти оминаючи його це 2 дні шляху.  Запасів їжі не так багато.

Я підійшов до білої води і повільно опустив руку.  Під нею був мул, чи що це взагалі таке?  Схоже на якийсь білий слиз, але коли він стікає по руці, то слідів не залишає

Я занурив  стопу на цю воду, і її буквально почало засмоктувати вниз.  Я різко спробував вийняти її, але вода мене не пустила.  Знаєте, на той момент я навіть трохи запанікував.

Ви лише уявіть ситуацію.  Ви безсмертний і вас засмоктало у в'язке болото.  Щоб ви не робили, воно навряд чи випустить вас назад.  Ніхто не прийде до вас на допомогу, а навіть якщо такі дурні знайдуться, хіба вони здатні зробити хоч щось?  Я б просто був похований живцем.  Не дуже перспективне майбутнє.

Але все обійшлося.  Як тільки я заспокоївся і спробував вийняти ногу повільно, все вийшло.

Я знову сів і спробував занурити руку.  Все нормально.  Але коли я вдарив по поверхні води, то вона ніби в стіну перетворилася.  Я навіть шкіру на кісточках здер.  Кров, що капнула у воду, розчинилася в білизні, ніби її ніколи і не було.

Ми нормально не їли близько двох днів.  З якоїсь причини живності у довколишніх лісах немає.  Може бути причиною цього і стало озеро.  Або вода отруйна, або всю звірину банально засмоктала на дно.

Якщо б  не пацан, я спокійно обійшов би озеро і справу з кінцями.

У голові виникла ідея нагодувати його своїм м'ясом, але потім я згадав, що воно в будь-якому разі випарується, як тільки відросте нова частина.  Якщо ж утримуватимуся від регенерації, то це може спрацювати.  Хоч це й тимчасовий захід.

- Кусай, - я виставив свою руку вперед.

- Що?  — зі здивованими очима запитав Сайк.

— Кусай, говорю.  І кров'ю запивай.  Ми йдемо в обхід, це займе якийсь час.  Чи ти хочеш здохнути?

— А ми не можемо просто пробігтися цим озером?  Протилежний берег не так далеко.

Недалеко, це правда.  Кілометри три десь.  Я вже прокручував цей варіант у голові.  Я зможу пробігти, і навіть якщо м'язи почнуть сильно боліти, заміню їх новими.  З легенями теж не буде проблем, бо досить тривалий час я взагалі висів у зашморгу і не дихав.  Тоді я не помер, чого б зараз мені задихатися?

Коротше, я готовий пробігти цією жижею, але він не зможе.  Тут не буде часу на перерву.  Ти або біжиш, або подихаєш.

Це озеро, чорт би його забрав.  Я пам'ятаю, у моєму світі теж було щось подібне.  Ньютонівська рідина, або якось так.  Але щоб усе озеро було з цієї жижі... таке я бачу вперше.

- Ти не зможеш.

- Зможу!

Після цього була довга і нудна суперечка, де ми повторювали те саме.  Я не розумію, чому він такий настирливий.  Але потім він зізнався, що він просто не хоче ставати канібалом.  Ось ідіот.  Але як виявилось, я ще більший ідіот, бо прогнувся під малого.

Ну, а тепер ми біжимо цим чортовим озером... А ні, вибачте, обмовився.  Я біжу і тягну на собі цього кретина, тому що метрів через 200 він уже почав задихатися і мало не знепритомнів!

Зрештою, все благополучно закінчилося.  Ми залишилися живі та перетнули озеро.

- Частина 2 -

Наступної доби ми дійшли до топів.  Земля тут була страшенно чорною, а на деревах, що траплялися досить рідко, не росло листя.  Їхня кора стала сірою, з чорними крапками в цятку.

У болотах плавали фіолетові жаби, що постійно квакали, діючи на нерви.  Навколо нас постійно літали набридливі комарі.  Що далі ми проходили, то частіше траплялася хоч якась рослинність.  Здебільшого це був мох, найчастіше саме сфагнум.  Сайк страждав від голоду весь час, тому що його магія води не може наповнити шлунок.  Зате з її допомогою він міг очистити воду з боліт, щоб нормально попити.  Тож зрештою залишався лише голод.  Я запропонував йому поїсти моху, але він лише висунув язик, зображуючи огиду.  Ну, а я все ж таки нарвав трохи в кишеню, на екстрений випадок.

І ось ми натрапили на потяганий часом навісний міст, що проходив через величезне болото.  Цим озером уже не пробігтися як учора, тут треба йти мостом, але ось у чому справа... Охоронці.

У цьому місці проходить кордон чи що?  Величезна кількість людей стояла в черзі.  І всі вони продовжували і продовжували приходити зі сходу.  Мабуть, там і була нормальна дорога, на яку ми не звернули.

Краєм вуха я почув, як люди обговорювали якусь подорожню грамоту.

— Ми біжимо від війни!  Звідки у нас буде ця грамота?  — у паніці кричала мати з двома немовлятами, що в сльозах лежали на сіні в візку позаду неї.

— Якщо не встигли оформити документ, провалюйте!  Чомусь усі крім тебе встигли її зробити!  - вигукнув суворий стражник мосту.

Адже в нас теж немає жодної грамоти.  Тоді я вирішив підійти поза чергою і поцікавитись, де ж дістати її.

- Де?  У пізді.  Чудику, йди звідси.

- Я серйозно.  Де мені дістати подорожню грамоту?

— Це місто більше не існує.  Не встиг зробити, провалюй.

- Як мені тоді перебратися на інший бік?

Я подивився на всі боки, тут одні болота.

- А я звідки знаю?  Поки голова на плечах є, ти неодмінно щось вигадаєш.

Він почав потирати ручку довгого, блискучого списа.  Це типу натяк, що він мені голову зараз відріже, якщо я не відчеплюся з розпитуваннями?  Списом?  Він що, зовсім кретин?  Можу лише удачі побажати.

Тут не так багато охорони.  Близько 10 солдатів у жовтій формі.  Навряд чи я впораюся з ними.

- Хоча знаєш, є один спосіб пройти без грамоти, - раптом сказав він.

- Я уважно слухаю.

— Десь за два кілометри на заході, пролягає ще одна дорога.  Ось тільки одна жахлива тварюка надумала зробити там своє лігво.  Вб'єш її і можеш проходити.  Якщо ще й докази мені надаси, випишу подорожню грамоту.  Вона стане в нагоді в майбутньому, — з глузуванням сказав чоловік.

Він явно не вірить, що я можу впоратися із монстром.  Хоча засуджувати його не можу.  Я теж слабо в це вірю.  Але спробувати все ж таки варто, я вважаю.

— На заході, кажеш?  - я повернув голову.  - Добре я спробую.

— Успіхів, — витерши соплі з носа, охоронець засміявся.

— Готуй грамоту, я повернусь із його головою.

Я пішов на захід, а слідом за мною потопав Сайк.

- А ти куди?

- На полювання!  Моя магія знадобиться!

— Залишайся тут.

— Я не буду для вас тягарем.

- Так?  Просто поки що ти робив, так це був тягарем.

- Дайте мені шанс виправитися!

- Не зараз.  Чекай мене тут.

- Ну будь ласка!

І знову він починає сперечатися.  Через мої добрі стосунки він починає нахабніти.  Потрібно поставити його на місце, поки що не пізно.

- Заткнися!  - я спеціально підвищив голос.  — Я сказав тобі чекати, отже, ти чекаєш!  Якщо не слухатимешся мене, продовжиш свою подорож поодинці!

Не чекаючи його відповіді, я подався на захід.  За підсумками він так нічого і не відповів, залишившись на місці.  Однак він виглядав злим, я вперше побачив у нього такий шалений погляд.

- Частина 3 -

Як на зло почався дощ.  Він притупляє мій слух та нюх.  Не те щоб я ними сильно відрізнявся, але дощ заважає.

Побачивши тіла… як тіла.  Нижню частину тіл кількох солдатів, розірвані речі, поламані вози та зламані списи, я зрозумів.  Це і є лігво чудовиська.

Ось тільки що він собою представляє, я не поцікавився.  Хоча навряд чи той тип про це знає.  Такі тільки базікати та лякати жінок здатні.

Ну, план маю.  Тепер все залежить від розміру монстра.  Якщо це якийсь дрібний засранець, то маю мало шансів.

На березі одного з боліт я почав роздягатися догола.  Тоді я й помітив, що на шиї у мене висить якийсь амулет у формі чорного кристала вкритого тріщинами, з яких назовні виривалося золоте сяйво.  Звідки він?  Не пам'ятаю, щоб одягав щось подібне.

Про всяк випадок я зняв його.

Монстр безперечно під водою.  Купа різних уламків плаває на поверхні води, схоже він випльовував усе те, що непридатне для харчування.  Але що ще важливіше, то це кров у воді.

Всім своїм тілом відчуваю, як на мене дивляться.  Відчуваю чиюсь присутність, від якої віє жадобою вбивства.  І це явно не від тих воронів, що сидять на оголених деревах.

Один крок і нога опустилася під воду.  Тієї ж секунди з середини болота на мене настрибнула величезна тварюка.  Її шкіра була обсидіанового кольору.  Сам собою він схожий на рептилію з рогами, і чимось нагадує Пазура Смерті з Fallout.  Носа в нього не було, зате паща просто величезна.  Уздовж усієї спини у нього були шипи.

Я чекав коли він здається.  Один укус і все закінчено.  Для нього.

Мене з'їли.  Все як я й чекав.  Тіло встигло відновитись усередині його шлунка.  Не знаю скільки часу пройшло доки я був непритомний.

У роті відчувається жахлива гіркота.  Тут до речі світло.  Я думав, що в шлунку тварюки буде суцільна темрява, але помилявся.  Все через залозу, що нависає над моєю головою.  Вона страшенно гаряча і випромінює світло.  Якщо торкнутися її, то шкіра на руці майже відразу згоряє.

Схоже, ця штука призначена для продуктів, які не поспішають перетравлюватись у його шлунковому соку.  Цей жар має бути прискорює процес, не знаю.

Пропливаючи повз тіло, що наполовину розчинилося, що було вкрите білою рідиною, я дістався до стінок його шлунка.

Так, а тепер час прогризти собі шлях назовні!

Я спробував вкусити, але нічого не вийшло.  За відчуттями це нагадувало спробу вкусити яблуко, що звисає на ниточці, без допомоги рук.  Ви коли-небудь пробували таке?  Мої зуби просто ковзали по його плоті, збираючи слизьку жижу.  Щоразу доводилося випльовувати.

Тоді я спробував це зробити нігтями.  Так-так, це безглуздо, розумію.  Але спроба не завадить.  Однак пальці лише потопали у стінках шлунка.  Нічого не вийде.  Якщо почну бити кулаками, то, швидше за все, це змусить його виплюнути мене назовні.  Але мені треба вбити тварюку, а не втекти від неї.

Гаразд… я просто хотів знущатися з вас.  Я ж не такий тупий і наперед захопив із собою щось гостре.  Воно в моєму роті!

Хотілося б мені сказати!  Але я справді тупий і нічого з собою не взяв... А єдина гостра річ у моєму роті, це язик.  Хоча чи це предмет?

Про що я взагалі думаю...

Окей, у такому разі мені потрібно вигадати, як я можу використовувати своє тіло.  Якщо я зламаю руку, ну, наприклад, відкритий перелом.  Чи вистачить гостроти зламаної кістки, щоб зробити дірку в тілі монстра?  Ось як мені зламати собі руку під водою?  Я тут ледве рухаюся.  Скласти руку в замок і давити ногою?  Це спрацює?

А може взагалі відмовитися від цієї ідеї та спробувати провернути щось із палаючою кулею над головою?  Хоча, напевно, у нього буде імунітет до жару цієї залози.  Та й чи вона горітиме, якщо вирвати її?

Гаразд, ламаю руку.

Я тиснув як не в себе, і навіть зламав кістку.  Але це не відкритий перелом.  Добре, у такому разі я просто відкушу все непотрібне тіло.

Це виглядало безглуздо і варварською, але результат в наявності.  Виплюнувши власне м'ясо і шкіру, я відкинув відірвану кисть убік, і зламаною кісткою вдарив по стінці живота.  Гостроти не вистачило.  Однак він точно відчув це.  Тому що придурок почав крутитися з боку в бік, і в животі почався кошмар.  Ви колись каталися в зорбінгу?  Щось схоже, тільки ще рідина та трупи всередині.  Я відростив руку назад.

Поки нас кидало з боку на бік, я помітив одну деталь.  Тут були трупи солдатів.  Ще свіжі, хоч і майже перетравлені.

Я бачив пару дерев, що нагадують зламані списи на березі озера, а це означає…

Так!  Навіть якщо дерев'яна основа списа повністю згоріла, усередині все ще залишався металевий наконечник.  За своїм виглядом він скоріше скидався на кунай, якими користуються ніндзя.  Коли тварина заспокоїлася, мені довелося пірнути в шлунковий сік на пошуки.

Пробираючись крізь купи трупів, що розчинилися, я нарешті знайшов його, на самому дні.  Там же на дні я проколов йому шлунок.

Знову тряска, але мені начхати.  Я встромив лезо в одну зі стін, зачепившись за неї.  Чим сильніше він крутився, тим гірше йому було.  Я розрізав стіни шлунка, поки не дістався якогось органу.  Він був дуже міцний, і ударом об нього, я тільки лезо погнув.  Плювати, його я хоч би можу руками схопити.  Цього разу зуби мені справді стали в нагоді.  Тільки я не жер цю тварину, а одразу сплював.

Зуби у мене ого-го!  Ну, вони не особливо міцні і я часто ламав їх, поки намагався прокусити залозу, але щоразу вони відростали все міцніше та міцніше.

Коротше я дістався його кишків.  Тут жахливий сморід, але що вдієш.  Доведеться жерти.  Сука… я ненавиджу себе.  Навіщо я взагалі вибрав цей спосіб?

- Частина 4 -

Загалом далі ще багато чого сталося... Я не зміг прогризти його обсидіанову шкіру, і на якийсь час застряг у тілі тварюки.  Зрештою я зміг вибратися, знайшов лазівку, але я не хочу про це розповідати.

В агонії, ця тварюка вибралася на берег, так що мені пощастило.  Лапами він навіть кілька дерев зламав.

Точно!  Потрібно ще голову його відрізати.  Ось тільки яким чином?

І хто мене за язик тягнув?

— Готуй грамоту, я повернуся з його головою, — кривляючи себе, сказав я.

Скупавшись у брудній воді, я одягнувся.  Тепер лишилося придумати, як відрізати голову.  Я схопився за ріг тварюки і почав тягнути, але все ніяк не виходило.

Це згубна справа.  Плювати... У мене вистачить сил дотягнути тушу до мосту.  Візьмуся за роги і добре постараюся!  Десь 10 метрів за годину, нормальний прогрес я вважаю!

Так... Кого я намагаюся обдурити.  Я сів і сперся на м'який труп чудовиська.

Якщо покличу охоронця, він ніколи в житті не прийде.  Списи не візьмуть шкіру цієї тварюки.

Через пару секунд голова тварюки сама з'їхала з його плечей.  Ні, я не пропустив жодної важливої ​​деталі.  Вона просто з'їхала, я здивований, як і ви.

— Якого хріну ти зняв амулет?  — це був дуже знайомий жіночий голос.  Як вона мене дістала!

Біловолоса дівчина стояла в повітрі, наче у неї земля під ногами є.  У результаті вона спустилася до мене.

То цей амулет її рук справа?  Але коли встигла?  Я спав лише одного разу.  Вона стежила за мною весь цей час і чекала на момент?  Ну і змія...

— Ти що, закохалась у мене?  З'їби звідси!  — я підвівся і махнув рукою убік.

- Не переживай.  Більше я не завдаю тобі шкоди.

- А?  Та гаразд!  Не вірю жодному твоєму слову!  — я, як і раніше, сердився на неї.

— Батько розповів мені про все.

- Про все?  Що ти дурна?  Я думав ти сама знаєш, і просто прикидаєшся.

- Заткнися і слухай мене.

Я взяв голову чудовиська і рушив назад.  Вона ж пішла за мною, продовжуючи розмову:

— Батько розповів мені, хто ти, і звідки прибув.  Так що більше я тебе не зачеплю.

- Окей.  Це все?  Якщо так, то вільна.

Немає жодного бажання з нею розмовляти.

— Ось тільки я маю одну умову.  Ти нізащо не знімеш цей амулет.

Тієї ж миті я зняв його і відкинув убік.  Я вже чекав удару в спину, але вона підібрала його і ніжно вдягла його назад на мене.

— Я ж сказала, не можна, — її голос пролунав напрочуд мило.

Але я не куплюсь на цю херню.

— Добре, я не зніму його.  Але в мене також є умова.  Ти більше ніколи не наближаєшся до мене.

Після недовгого роздуму, вона відповіла:

- Так і бути.  Я згодна.

— Добре.  Прощай!  - я радісно помахав їй рукою.

Мені здається, я міг би спитати її за батька, і чому після цього вона передумала чіпати мене.  Але мені все одно.

— На прощання скажу лише одне.  Твоя мета – лайно, – Трініті вирішила підколоти мене.

- Так Так звичайно.

- Ні я серйозно.  Ти ніколи не зможеш використовувати магію, а хлопчик ніколи не спіткає таємниці магії в академії.  Та магія, яку використовують люди, це лише імітація справжнього чаклунства.

Гаразд, так і бути.  Вона зацікавила мене.

— У такому разі, як людині стати сильним магом?

Однак насамперед я запитав не за себе, а за Сайка.  Хоча що мені питати за себе?  Я чітко почув її слова.  Ні так ні, невелика втрата.

— Треба укласти контракт із дияволом.  Тільки з їх допомогою, люди можуть хоча б трохи наблизитися до вайкікі.

- Вайкікі?  А це ще хтось?

— Ті, хто найвправніше володіють магією.  У Темнозем'ї не знайти магів сильніше.

А це вже цікаво.

— Просто запам'ятай одну річ.  Магія - це привілей демонічних рас.  Вони черпають силу первородних джерел.  Люди лише повторюють за ними, але геть-чисто відмовляються слухати саму природу.

— Добре, я це запам'ятаю.  Дякую.

— Продовжуй свій шлях, а ми спостерігаємо за тобою.

Сказавши це, вона дивно дивилася на мене, ніби чекаючи на якусь реакцію.

— Гаразд, я ж чую на твій голос... Ти так і хочеш, щоб я запитав тебе про свого батька.

— Про нашого батька… Хоча ні, тільки мого.  Ти вже не Восьмий.  Просто привласнив його справжнє тіло.

— Я збирався сказати тобі про це у Лапреузі.

Але вона відвернула ніс і ніби проігнорувала ці слова, продовживши про своє:

— Загалом тобі краще не знати, хто такий батько, — склавши руки на грудях, Трініті задоволено задерла голову.

- Бог?  - Запитав я.

- Як??!!  Звідки ти дізнався?!  — аж підскочила на місці від подиву.

Чорт, як банально… Син Бога… Ще й безсмертний.  Ви взагалі можете мені співпереживати?  Сука!

- Цитрина?  - Запитав я.  У моєму голосі було явне розчарування.

— Ти про Цициріум?  Ні.  Якби моїм батьком був цей імпульсивний придурок, я повісилася би.  Мій батько… — але вона не закінчила пропозицію, вчасно зупинившись.  — Так, батьку, — вона кивнула, а потім подивилася мені у вічі.  - Він попросив не розповідати.

Як вона може називати хоч когось імпульсивним дурнем?  Схоже, вона не бачить проблем зі своєю головою.

- Ніяких проблем.  Загалом я радий, що ми розходимося на добрій ноті.  Навіть при тому, що я, як і раніше, ненавиджу тебе сильніше за всіх у цьому світі, — посміхаючись, сказав я.

— О, то ти все ж таки вмієш усміхатися, — поправивши волосся, сказала Трініті.  Але згодом додала.  - Це слова батька.

Дівчина злетіла в небо і я майже відразу ж втратив її з поля зору.  Через дощ нічого не видно.

Я дізнався трохи корисної інформації.  Але саме для мене нічого не змінилося.  Хіба що тепер треба буде шукати диявола, щоб хлопець міг укласти з ним контракт.  Але з огляду на його моральні принципи він навряд чи піде на це.

Тож у нас знову немає мети.

— Тц… — я невдоволено цокнув язиком.

- Частина 5 -

Дотягнувши голову чудовиська до прикордонного пункту, я трохи здивувався.  Людей майже не було, охоронців також.  І мосту... Його теж не було.

- Що трапилося?  — спитав я Сайка.

Він підійшов до урвища і мовчки подивився вниз.  Прикривши обличчя рукою, він таки заговорив:

— Майже ніхто з біженців не мав грамоти.  Охоронці відмовлялися пропускати їх, і раптом терпець людей урвався.  Солдат було не так багато, і люди вирішили, що зможуть дати тим відсіч.  Поки чоловіки накинулися на стражників, жінки побігли через міст.  Але він не витримав одразу всіх… Жінки, їхні діти… Усі вони на дні цього болота.  Тупі створіння... Ненавиджу людей.  Ненавиджу, — з зреченим поглядом повторив він.

— Ось як… — я ж був небагатослівним.

Я підійшов до того солдата, з яким розмовляв.  Він теж стояв біля кручі, недалеко від нас.  Схопившись за голову, він дивився вниз.  Його обличчя зблідло, і тільки синець під оком вирізнявся.

- Я приніс.  Діставай грамоту.

- А?  — втраченим поглядом він глянув спочатку на мене, а потім на голову.  - Чого?

— Грамоту жени.

— А… — тремтячими руками він поліз спочатку до лівої кишені, але нічого там не знайшов.  Вона опинилася у правому.  - Ти хочеш сказати, що переміг монстра?

— А що, відрізана голова недостатнє тому підтвердження?

Я вихопив у нього з рук грамоту і рушив назад на захід.

- І як ви його перемогли?  - Запитав мене Сайк.

— Це секрет, — згадуючи про ту гидоту, я не мав жодного бажання розкривати правду будь-кому.

— Люди… прохід на заході вільний, — сказав солдат.

Розгублені люди пішли за нами.  Ось тільки їхні дружини та діти загинули.  Не у всіх звичайно, але все ж таки.

Але це вже їхня справа.  Мені начхати на них.  Їх занапастила власна жадібність та егоїзм.

Якщо знайшли помилки в тексті, сміливо пишіть про них у коментарях  або в телеграм групу (https://t.me/kiritai_aioshi), там щодня буде викладатися графік виходу нових глав.

Коментарі та вподобання дуже домагають виходу продовження.

Дякую, що прочитали главу!

Слава Україні!