- Частина 1 -

Ми продовжили шлях.  Якого разу я вже це повторюю?  Втім, неважливо.  Ми йдемо вперед, до північних кордонів Аркоїнума.  Від Сайка я дізнався, що в Шаї всього 3 країни.  Арконіум розташований на південному заході, що воює з ним Рокенленд на південному сході.  Вся північ належить останньому королівству під назвою Паргон.  Шая ж є континентом людей, інші раси тут майже не зустрінеш.  Але це лише невелика частина Темнозем'я.  Люди в цьому світі в меншості, як я розумію.  Але наскільки велика планета, поняття не маю.  Дивно чому люди взагалі воюють один з одним, коли мають стільки зовнішньої загрози.  Втім, війна у людей у ​​крові.  Не важливо з ким, не важливо заради чого.

Сайк багато знає.  Для його віку це вражаюче.  Він каже, що все це через те, що він змалку працював у таверні.  Туди часто заходили мандрівники, котрі любили розповідати про свої пригоди.  Через важкі стосунки з місцевими, для нього це стало якоюсь віддушиною, так що волею не волею він проводив з ними більшу частину часу і запам'ятовував їх розповіді.

Кордон з Паргоном знаходиться за двісті кілометрів від Бангана, в який ми вчора прибули.

Нас з легкістю пропустили до міста через те, що у нас була грамота.  А ось декому не пощастило.  Зважаючи на все, Арконіум програє війну.  Не знаю точно, але так здається.  Біженців дуже багато.  Ті, кого не пропустили до міста, вже розбили власний табір біля стін Бангана.  Як я зрозумів, спочатку охоронці намагалися їх розганяти, але згодом міська влада дала людям дозвіл.

Я не хочу зв'язуватися з війною, тому я вирішив, що ми продовжимо наш шлях до Фріленда.  Це сусідній континент, де немає країн, тільки міста різних демонічних рас.  Ми вже прямували туди, бо десь там знаходиться академія магії.  Але оскільки потреба у ній зникла, я думав над іншими варіантами.  Однак зрештою я ні до чого не прийшов, тому ми продовжуємо шлях на північ.

Я ще не розмовляв із Сайком щодо академії.  Хоча й повністю довіряти словам Трініті немає сенсу.  Я хочу спостерігати за розвитком пацана, а потім робити висновки.  Крім цього, мені стало цікаво, хто ж такі дияволи, з якими люди укладають контракти.  Я питав у самого пацана, але він казав, що вперше чує це слово.  Це дивно, слово досить популярне.

Ну та вистачить про плани.  Потрібно жити тут і зараз!  Так що поговоримо про Банган.  Жартую, не хочу навіть описувати це місце.  Найстандартніше середньовічне місто, нічого особливого.  Ви, напевно, вже представили його в голові.  Добре.  Єдиною відмінністю є жовті дахи будинків.  Вся річ у тому, що у Арконіума на гербі зображений ворон, на жовтому фоні.  Так що це як би їхній колір.  У Рокенленда синій півень, а у Паргона білий ведмідь.

Про це я вже дізнався з книжок у бібліотеці.  Ще я почитав про різні раси.  Тут їх дуже багато.  Перераховувати все не буду, тому що це буде нудно, але рано чи пізно, я вважаю, що зустрінуся з ними.  І тоді мені знадобляться ці знання.

Книг про магію чи дияволів я не знайшов.  Зате тут купа книг про Бога.  Точніше про одного єдиного Бога — Цициріуму.  Я закрив цю фанатичну хрень на другій сторінці, коли в мене почалися блювотні позиви.  Варто було б прочитати хоча б для загальної освіти, але якщо ви пам'ятаєте, я не вірю в Бога.  Так, це безглуздо звучить, враховуючи, що в цьому світі їх одразу кілька, але для мене вони не Боги, скоріше сильні хлопці, яким поклоняються через їхню силу.

- Частина 2 -

Поодинці прогулюючись вузькими вуличками Бангана, мені «пощастило» натрапити на цікаву картину.  Чотирьох біженок прив'язали до стовпів прямо посеред міської площі.  Місцеві голосно кричали та закидали їх гнилими помідорами, а солдати нічого з цим не робили.  Втім, не дивно, вони ж і прив'язали жінок.

— Ви займалися сексом із солдатами Рокенленда.  Ви виношуєте їхніх дітей у своїй утробі.  І ви ще умудряєтеся питати нас, чому ми це робимо?  — сказав один із солдатів, з молотком у руках.

— То був не секс, а зґвалтування!  Вони ґвалтували всіх жінок у дері… А-а-а-а-а-а!

- Заткнися!  — мужик ударив її молотком по коліна, роздробивши кістку.

— Як вам взагалі вистачило совісті прийти до цього міста?  Ви не гідні ходити святою землею, — додав другий солдат.

Знаєте, здається я став розуміти, у чому тут справа.  Мені здавалося, що цей світ огидне місце, де постійно відбуваються божевільні речі.  Але річ зовсім не у світі.

— По твоєму це нормально?  — спитав мене старий.

Я стояв окремо від решти натовпу, що кидала в жінок гнилі овочі, тож виразно чув його голос.

Коли я подивився на старого, то помітив, що він був сліпим.  Зовсім як той із пустелі.

— Чому ви взагалі мене питаєте?

— Тому що я відчуваю твою злість.

- Злість?  Що ти несеш, мужику?  Мені начхати на цих дівчат.

Чи цей чудик теж має відмінний нюх і його не обдуриш?  Якщо чесно, то він має рацію.  Я почав помічати, що власні негаразди мене майже не турбують, а ось спостерігати за знедоленими, страждаючими людьми мені важко.  Через безсмертя, я став почувати себе... як би правильно висловитися... напевно, більш могутнім.  Мені не страшна смерть, голод, холод, біль, загалом усе те, чого боїться людина.

Втративши все через війну, їхнє життя закінчується.  Як би ти не намагався вибратися з цього лайна, в країні, де панує така явна ієрархія, ти нічого не зможеш вдіяти.

А мені… мені ж начхати на це все.  Я не намагаюся будувати з себе пофігіста, або щось таке.  Просто… мені насправді начхати, що зі мною буде.  Якщо вони вб'ють мене, я відроджусь.  Якщо я втрачу цей привілей, я перероджуся в іншому тілі.  Якщо ні, це теж не лякає мене.  Я вже побачив всякого, з мене вистачить.

Кумедний парадокс виходить.  Мені начхати, помру я чи ні, при тому, що я безсмертний.  А ось вони, такі тендітні створіння, до кінця борються за своє життя, боячись його втратити.  Навіть знаючи, що в майбутньому нічого хорошого на них не чекає.  Це прагнення знайти світло там, де його просто не може бути, вражає мене.  Просто уявіть, у Сайка вбили батьків, але він не здався, хоч і виглядав трохи розгубленим, коли я його зустрів.  Над цими жінками поглумилися солдати ворожої держави, але вони знайшли в собі сили і дійшли до цього міста, сподіваючись на краще майбутнє.  А в результаті…

Я міг би врятувати їх, напевно... Але я не Бог, не герой... Я звичайнісінький спостерігач.  Може це просто виправдання, щоб втекти від відповідальності, я не знаю.  Але втручатися у долі незнайомих мені людей я не збираюся.  Як би шкода мені їх не було.

Як би не злила безкарність…

Я не той, хто має щось міняти.

***

Загалом жінок стратили.  Їх досмерті заклювала зграя спеціально навчених ворон.

Старий же пішов геть, невдовзі після їхньої кончини.  Він нічого мені не сказав.  Дивний тип…

На площу прийшов чоловік і за допомогою магії надав тіла жінок вогню.  Ось тільки його колір був блакитний.

Натовп втративши всякий інтерес розійшовся, солдати та маг теж пішли.

Я залишився віч-на-віч із чотирма палаючими трупами.  Пішов дощ.  Здавалося, сама природа була проти їхнього спалення.  Але синій вогонь не загасав.  Навіть природа не здатна впоратися з людською жорстокістю.

Куди там мені...

- Частина 3 -

Через 3 місяці ми з Сайком дісталися портового міста Окулус, в країні Паргон.  Звідси ми й попливемо на Фріленд.

Під час шляху ми часто натикалися на біженців, що намагалися шукати порятунку навіть у сусідній країні.  Часто траплялися замовлення на монстрів.  Ось тільки з мене вистачило одного полювання на гоблінів.  Ці дрібні сучари закололи мене до смерті разів вісімдесят, не менше.  Але в результаті я все ж таки перебив їх усіх голими руками.

З цікавого я більше нічого не пам'ятаю.  А якось ми пливли вниз за течією на саморобному плоту.  Того дня Сайк мало не загинув.  Від страху…

Точно, ще ж була гірська гряда.  Ми перетинали її близько місяця.  Там взагалі не було жодних ознак цивілізації.  Щось мені підказує, що ми знову десь там не звернули.  Загалом у ці дні ми виживали як могли.  Ну, як ми… Скоріше Сайк.  Натомість ми відточили свої навички полювання.  Я спорудив собі лук та парочку саморобних стріл.  Для тятиви було моє волосся.  Сайк використовував магію землі.

Загалом ми часто полювали, щоб знайти їжу.  Згодом, я став цінувати моменти проведені з цим пацаном.  Навіть якось радісно стало, що я вирішив продовжувати шлях із ним.  Поодинці все було б набагато нудніше.  Він часто намагався жартувати і підколувати мене, щоб розбавити атмосферу.  Коли я посміхався, він продовжував.  Але варто мені зберегти кам'яну міну, як він тут же затихав.  Причому його вираз обличчя завжди ставав якимось тривожним.

Сайк підріс, я навіть сказав трохи змужнів.  Я все ще чую, як ночами він плаче, але вже в рази менше, ніж раніше.

Декілька разів ми натикалися на бандитів.  І знаєте, я чудово усвідомлював, що всі вони біженці, що втратили будинки через війну.  Я намагався ставитись до них з розумінням, і навіть пропонував кілька монет за можливість пропустити нас.  Але найчастіше хлопці хотіли забрати у мене відразу все.

Через це я вбив їх.

Але повернімося до Окулуса.  Місто знаходиться в затоці, що своєю формою нагадує відкриту пащу черепахи.  У пошуках корабля, що зможе доставити нас до Фріленда, ми часто натикалися на піратів.  Дуже яскраві хлопці, я вам скажу.  Але вони виставляли надто велику ціну.  Якщо точніше, то два золоті фони.  У нас із собою було вісім срібних.  Сумніваюсь, що хоч хтось візьме нас із собою, тому ми пропонували себе у ролі робочої сили.  Але ніхто так і не погодився найняти нас до себе на корабель.

Якщо чесно, раніше я не думав про це.  Думав, що якось доберемося до іншого боку.  Але я був надто наївний.

Засмутившись, ми потопали в найближчу таверну, повечеряти.  Вже вечоріє, завтра знову підемо в доки та обійдемо всі кораблі.  Тут їх багато.  Хтось рано чи пізно не витримає нашої настирливості і найме нас.

- Сайк?  — гукнув жіночий голос.

- Малюк Сайк?!  - і ще один.

Розвернувшись посеред дороги, ми помітили двох молодих дівчат.

- Хто ви?  Звідки мене знаєте?  — зробивши кілька кроків назад, стурбовано запитав хлопчина.

— Ти зовсім нас не впізнаєш?  — спитала перша.

У неї був темний відтінок шкіри і коротке буре волосся.  У вухах був пірсинг, на шиї висів вовчий ікло.  Вони обидві носили однакові речі.  Біла сорочка, поверх неї жилет із хутряним капюшоном.  На ліктях, колінах і паху були захисні пластини, виготовлені з твердої шкіри.  Друга дівчина до слова мала світлий колір шкіри та волосся кольору сонця.

Придивившись до них уважніше, Сайк все ж таки впізнав їх:

— Тамайо, Тріпіє, це ви?!

- Ага!  Сестра, дивись, він усміхається!

- А ти виріс!

— Ви теж… — я бачив, куди був спрямований його погляд.  Дрібний пустун.

- Що ти тут робиш?  І хто ця вродлива дівчина?  - Запитала Тамайа.  Це та, що темненька.

- Це К'ю.  І він взагалі хлопець, він чомусь вирішив відповісти тільки на друге запитання.

Раніше ми домовилися, що він більше не називає мене містером.  Але це не скасовує того факту, що він повинен слухатись мене.

- Я К'ю, приємно познайомитися, - піднявши руку, сказав я.  - Ми шукаємо роботу.

- На кораблі?  — спитала білявка.

— Нам треба дістатися Фріленда, — відповів я.

- Е?  Сайк… навіщо тобі у Фріленд?

— Я хочу вступити до академії магів.

Їхній погляд змістився на мене.  Наче вони здогадувалися про щось.

— Я знаю, про що ви хочете запитати.  Його батьки загинули, тепер я доглядаю його.  І я допоможу йому дістатися академії.

Ні, вони хотіли спитати зовсім не про це.  Схоже, вони знають, що людям в академії магії нічого робити.  Але я не хочу, щоб він дізнався про це раніше.  Інакше ми знову втратимо мету.  Можливо, він навіть не захоче пливти на той бік.

— Ні… Я хотіла запитати, чи Сайк знає, що в академію більше не приймають людей?

Тупа дурепп не розуміє натяків.  Звучить як назву чергової  жуйки.

- Не приймають?  — тремтячим голосом запитав Сайк.

— Ну, ви, звичайно, можете запитати у них особисто.  Але все частіше лунають чутки, що вони відмовилися від прийняття людей.  Чи варто вирушати у таку небезпечну подорож, маючи такі мізерні шанси на успіх?

Можливо через те, що йде війна.  Не здивуюся, якщо Аркоїнум та Рокенленд посилали своїх людей на навчання.  Можливо ті недоумки влаштовували сутички прямо там.  Причин може бути багато.

— Тоді спробуємо, — впевнено заявив я.

- К'ю?  - це здивувало навіть Сайка.  - Чому?  Ти ж сам казав, що я тягар для тебе.  Я не хочу завдавати тобі ще більше проблем.

— Все вірно, ти тягар.

Як би я не ставився до нього, цей факт не зміниться.  Він тягар, бо коли він помре, мені буде сумно.

— Але поки що ти не завдаєш мені неприємностей, — додав я.

- К'ю!  — обіймаючи, він наскочив на мене, і мало не повалив додолу.  — Я так радий, що тебе зустрів!  Ти мій рятівник!

Все ж таки йому нікуди йти.  Навіть якщо в академії його не приймуть, вирушити до Фріленда все одно варто.  Він як і я надивився, що собою представляє Шая.  Ми ситі по горло цими людьми.  Згоден, ми бачили її не з усіх боків.  Впевнений, є тут і добрі, але не для таких як ми.

- Частина 4 -

Виявилося, що ці дівчата перебувають у групі шукачів пригод.  Вони познайомилися із Сайком ще 6 років тому.  Їхня тодішня група заглядала в таверну його батьків.  До речі, від цієї групи залишилися лише ці двоє.  Решта загинула.  Дехто пішов на війну, хтось відкинув ковзани під час дослідження підземель, хтось борючись проти монстрів.

Тепер у них нова команда і вони прямують на Фріленд.  З'ясувалося, що я навіть розмовляв із їхнім капітаном уранці.  Він послав мене до чортів собачих.

І ось зараз ми випиваємо разом у таверні і він посміхається мені.  Можливо вони все ж наймуть нас.  Цей сопляк в якісь століття виявився корисним.  Це знайомство нам на руку.

Сьогодні вся таверна зарезервована їхньою командою.  Ми їмо та випиваємо за їх рахунок.  На весь заклад грає музика.  Якщо точніше, то рояль… Кхм-хм… Загалом бідна донька господаря закладу вже зблідла від утоми.  Вона через кожні 2 хвилини носить по 6 кухлів місцевого бухла для кожного столу.

Хоч я й не особливо хотів пити, але щоби влитися в колектив і привернути до себе, не можна вибиватися з маси.  Обіймаючись з їхнім капітаном, я слухав байки, які він травив.  Щоправда, в одне вухо залітали, з іншого вилітали.  Нічого не запам'ятав.  Спогади про той вечір як у тумані.

- Частина 5 -

Ну, а на ранок я прокинувся у ліжку.  Я вже відвик від неї.  Сира земля мені звичніша.

Так тепло, і приємні запахи.  У моїй руці лежить щось дуже м'яке на дотик.  Це… це були груди Тамайї.  Ми лежали під ковдрою із вовчих шкур, повністю голі.  Я що, переспав із нею?  Хоча навіщо я питаю, це очевидно… Це мій перший раз, а я навіть нічого не пам'ятаю, якого хріну?!

Озирнувшись на всі боки, я зрозумів, що ми знаходимося в трюмі корабля.  Світло ледь потрапляло сюди крізь щілину дверей.  Нас хитає, значить, ми вже пливемо?  Чому так швидко?

Чорт, а де Сайк?

Я почав підводитися, щоб одягнути свої речі.

— Стривай… Не йди так швидко…

Сонна Тамайя потягла мене за руку, поваливши до себе в обійми.  Вона поцілувала мене із заплющеними очима.  Вибачте, я не зміг чинити опір.  Це приємно.  Може швидко знову зайнятися з нею сексом?  На цей раз усвідомлено!

Хоча ні, зараз важливо знайти Сайка.  Може, він взагалі залишився в Окулусі?  Я в паніці одягнувся і вибіг із трюму.

- Сайк!  - вигукнув я.

Екіпаж корабля дивно подивився на мене.

Чорт, де пацан?  Я його ніде не бачу.  Невже вони справді залишили його?

— О, ти нарешті прокинувся!  — звернувся голос.

Він був там.  На другому поверсі біля керма, разом із штурманом.

— Їхній капітан дозволив мені забратися на щоглу і побути в ролі передбачливого!  Навіть трубу дав!  Ось дивись!  - Він показав мені підзорну трубу.  — Тільки він сказав, що все має бути під твоїм наглядом!  Тож іди сюди!  — із захопленням у голосі говорив хлопець.

Без поняття, що сталося вчора, але все складається дуже добре.  Навіть не віриться, що таке взагалі можливе.

Я хотів поговорити з їхнім капітаном, ось тільки мене відвернули кілька інших факторів.  Ненадовго я навіть дар мови втратив.

Десятки кораблів пливли вперед, розрізаючи хвилі, що наступали на них, і залишаючи після себе пінний слід.

Немов п'яний, я пішов уперед, до самого носа корабля.

Попереду нас було щось величезне.  Ні, це земля.

— Вперше бачиш Світового Суддю?  — посміхаючись, спитав мене їхній капітан.

Все море… вздовж усього обрію лежало тіло величезної змії.  А прямо по курсу, зміїна голова невимовних розмірів!  Вона росте прямо посеред тіла!

Якщо порівнювати з тією велетнею, яку я бачив раніше, то її голова це десь одна третина голови змія!

Я не міг стримати свого захоплення і знову посміхнувся.  Якщо пам'ять мені не зраджує, то це лише вдруге з моменту, як я переродився у цьому світі.

Слідом за мною підбіг і Сайк.

— Щоб дістатися Фріленда, треба пройти перевірку Судді, — сказав пацан.

Цікаво, що це за перевірка.

***

Післямова автора

***

Можливо, ця глава була не настільки цікавою як минулі, але мені потрібно було якось перейти до іншого континенту.  Я, звичайно, міг ще потягнути і розповісти за людей, але в мене в планах повернутися до них пізніше.  Зараз я хочу показати вам континент Фріленд, на якому живуть демонічні раси.  Хто це такі, дізнаєтеся вже у наступному розділі.  Загалом тут моя фантазія має розгулятися на повну.  Принаймні я сподіваюся, що ті концепти, які я придумав для цього материка, не здадуться вам нудними або абсурдними.

І я ще раз хотів би подякувати всім вам, за те, що залишаєтеся зі мною!  Ви не уявляєте, наскільки це важливо для мене!

Коментарі та вподобання дуже домагають виходу продовження.

Дякую, що прочитали главу!

Слава Україні!