- Частина 1 -

Ми повернулися до Ру'оку, де на нас уже чекали місцеві жителі.  На всю округу пролунав співучий дзвін горна.  Його звук продовжувався до того моменту, поки вони не побачили в якій кількості ми повернулися.

Ми зістрибнули з черепах і нам на зустріч побіг вождь.  Він такий товстий, що я й не думав, що він може бігати взагалі.

- Де решта?!  — зірвався він на крик.

Нашим спікером виступив останній бабан-морж, що залишився в живих:

— Загинули…

- І як це розуміти?!  — у розмову потрапили стурбовані стражники вождя.

Тому що вождь весь зблід, і зробивши кілька кроків назад, звалився на дупу.

— Цього не може бути, — пошепки заговорив він.

— Мисливство пройшло успішно… Ми змогли звалити бургазу з мінімальними втратами, — з опущеною головою, продовжив наш спікер.  Його бивні поступово почали встромлятися під шкіру, але він не звертав на це уваги.

- Тоді що сталося?

- На нас напав паразит.

— І один паразит зміг перебити всіх наших мисливців?

— Я все зрозумів… — підвівся на ноги вождь.  Його голос був хрипким.  - Взяти їх під варту!

І яких висновків він там дійшов?  Думає, ми зрадники, що вбили своїх?  З одного боку це логічно, враховуючи, що вижив лише один бабан, а всі інші, це найманці з інших рас.  Але з іншого боку, як ми могли це зробити вшестером?  А якщо ми такі сильні, то невже їм зараз варто провокувати нас?  Але загалом я очікував, що щось подібне станеться.

Як тільки бугаї з кайданами в руках почали йти на нас, єдиними хто не чинив опір були я і бабан.  Хоча ні, ще й Трипія була в повному ступорі, але її захищав Мілик, що вже наворожив гостру крижину біля наконечника палиці і виставив його перед собою.

- Не наближайтесь до нас!  — вигукнув він людською мовою, наче ті розуміють.

- Ви зрадники!

— Не чиніть опір.  Це нічим добрим не скінчиться, — у розмову вступив я.

Я сумніваюся, що в тому випадку, якщо Мілік уб'є цією атакою бабана, його просто відпустять.  Може він забере ще одного, але зрештою їх тут забагато.  Опір марний, вони розірвуть його на частини.

- Заткнися!  Ти взагалі не людина!  - вигукнув Мілик.  — Не смій розмовляти зі мною нашою мовою!  Чудовисько!

Як розкричався.  У нього, мабуть, накопичився стрес після того, що сталося.  Ось тільки, хіба я зробив хоч щось погане?  Я бився з ними пліч-о-пліч, а врешті-решт врятував їхнє життя.  Якби не я, то здохли б усі.  І він ще незадоволений?

Але мені не прикро.  Люди завжди були такими.  Вони бояться всього невідомого.  І це не єдиний їхній недолік.

Я пам'ятаю…

Пам'ятаю це почуття ненависті та ворожості.  Скільки б життів я не прожив, скільки б спогадів про себе я не втратив, я все одно пам'ятаю з якого тесту зроблені люди.  Точніше їх більшість.

Зрештою єдиним хто продовжував чинити опір був Хонібір.  Вони не вбили його, але поранили так, що той більше не міг піднятися.

Нас закували в наручники і відвели до в'язниці, що знаходиться під землею, недалеко від села.

- Частина 2 -

Яма, викопана у вічній мерзлоті тундри.  Раніше це місце виступало холодильником, у якому можна довго зберігати м'ясо.  З масштабами їхнього полювання, певен, таких холодильників багато.

По центру приміщення розташований ліфт, на якому нас і опустили.  Стражники чергують нагорі і періодично спускаються до нас, щоб принести їжі.  Тут дуже холодно.  Тремтячими зубами Трипія б'ється об заморожений шматок сирого м'яса.  Своїм диханням, вона намагається хоч трохи розморозити його, і в цьому їй допомагає Мілик, що сидить з нею поруч.  Він не заграє з нею, а лише намагається зігріти.  Магію він використати не може.  На наші з ним руки надіті кайдани, які відрізняються від інших.  Зважаючи на все, саме вони й блокують магію.  Вони не знають, чи я вмію її використовувати і тому перестрахувалися.

Лева та Хонібіру з нами в камері немає, бо спершу їх віднесли до лікаря.  Але тут така простора камера, що місце їм знайдеться.

Ми завалили звіра, я вбив комара, а в результаті ось вона, їхня подяка.  Вони навіть одягу мені не дали.  На мені зараз тільки рвані штани, та амулет, який я все ж таки не забув підібрати.  Хоча може варто його зняти і тоді Трініті прилетить мене врятувати?

А толку то?  Продовжувати шлях далі я не зможу.  Бо я слабак.

Мені треба захищати Сайка.  Та й річ не тільки в цьому.  Навіть якби я був один, рано чи пізно, я зустрів би перешкоду, через яку неможливо переступити.

Невже я зараз маю сказати шаблонну фразу будь-якого головного героя?  Я так не хочу цього робити… я так не хочу, але…

— Я повинен стати сильнішим, — скрипучи зубами, пошепки сказав я.

Раніше я навіть не намагався, бо не дуже зацікавлений у заподіянні шкоди іншим.  Але що вдієш, якщо всі інші зацікавлені в заподіянні шкоди мені?

На одному безсмерті довго не протягнеш.  Забавно, напевно, звучить… Загалом треба навчитися хоч чогось.  Магією користуватися не можу, а отже час брати в руки меч?  Але у в'язниці з цим будуть деякі проблеми… Та й мужик, якого я розглядав у ролі свого вчителя, ноги відкинув.  Може воно і на краще.  Мабуть, він не був такий сильний, як я хотів думати.

Загалом все заплутано.  Мені ніби немає сенсу втікати, тим більше є ймовірність, що вони передумають і випустять нас через якийсь час.  Але водночас я мушу стати сильнішим, а тут це неможливо.

- Хто ти…?  — я почув жіночий голос за мною.  У ньому не було жодної сили.

Це Тріпія, що дивилася на мене своїми жалюгідними очима.

Я міг би сказати їй, що я син божий, але жодних доказів у мене немає.  Тільки слова однієї дурепи.

- Я безсмертний.

- Це ми вже зрозуміли!  - Вилупивши очі, продовжив Мілик.  — До якої раси ти належиш?  Я ніколи не чув про таке!

Він тепер завжди кричатиме, розмовляючи зі мною?  Він схожий на собаку, що намагається захистити свого хазяїна.  В даному випадку, господинею виступає Тріпія, перед якою він лебезить.

Якщо скажу, що не знаю, це ніяк не допоможе ситуації.  Тому краще впевнено відповім їм і заявлю про свою позицію.

— Вам це знати необов'язково.  І годі так кричати, голова від тебе вже болить.

— Знаєш… Ти в небезпеці, хлопче… — крадькома глянувши на мене, сказав бабан.

Сумніваюсь.  А ось Трипії та Міліку справді загрожує небезпека.  Я можу скільки завгодно витримувати холод, хоч це й неприємно.  А ось ці хлопці.

— Якщо вождь дізнається про це… Ні… З огляду на балакучу мову хонібірів краще сказати: «коли він дізнається», ти опинишся в небезпеці.

— Він садист у вас?  Буде знущатися з мене, чисто заради розваги?  Я терпів і не таке, повір.

- Ні.  Вся річ у расі арлекіно.  Ці хлопці вже року так три шукають якогось безсмертного.  Не знаю, чи конкретну особистість, чи просто безсмертну істоту, але загалом ти потрапляєш під цю категорію.  Для чого він їм, гадки не маю.

— Якщо не знаєш, тоді навіщо заїкаєшся про небезпеку?  Може вони поклонятимуться мені.

— Маю сумнів, що вони можуть поклонятися хоч комусь, окрім свого короля.

Якщо мене витягнуть із цієї дірки, я буду тільки вдячний.  Але думати про це поки що не варто.  Аж надто мізерний шанс, що це справді станеться.  А може, це тільки я так думаю…

Розмовляючи з бабаном, мій погляд мимоволі повів у бік його бивнів.  На лівому була тріщина, і вже було зрозуміло, що скоро він відламається.

— Слухай, а тобі потрібен бивень?  - Запитав я.

- Цей?  Хочеш з його допомогою замок розкрити чи що?

- Навіть не думай!  Або нас усіх покарають!  - висловився Мілик.

- Ні, збігати я не збираюся, не переживайте.  Мені потрібна зброя.

- Хочеш стражників убити?!  Не смій!

А ось бабан без зайвих слів відламав його і кинув у мій бік.  Хоча потім він все ж таки додав:

— Я ще зовсім пацан.  Вони в мене маленькі, але його голос не відрізнити від дорослого.

Це справді не схоже на меч.  За розміром він скоріше як довгастий кинджал.  Його б тільки підточити нормально, можливо, зроблю це своїми зубами.

- Частина 3 -

Ось так я і почав розмахувати бивнем наче кинджалом.  Спершу це викликало лише сміх, але згодом мої рухи стали впевненішими.  Мені доводилося ламати пальці і витягати руки з кайданів для тренувань, і кожного разу, коли поверталися стражники, засовувати їх назад.

Десь за тиждень до нас у камеру привели лева.  Дивно, що хонібіра не було.  Він все ж таки розповів їм про мене?  Чи від тих ран він загинув?  Ось про що я подумав.

Але це було не дуже цікаво, на той момент мою увагу привернула дещо важливіше.

Це Сайк, котрого теж привели до нас.  Я вже думав, що він тепер теж сидітиме тут, але ні.  Кажуть, він просив якихось хлопців, щоб дозволили йому відвідати нас.  Не думаю, що вони розуміли про що він там розмовляє, але інтуїтивно здогадалися.  Чи він попросив людей, які живуть у Ру'ок, побути перекладачами?

Як я зрозумів, його вони ні в чому не звинувачують, і оскільки вона дитина, як і раніше, дозволяють жити у себе.

У нього не було жодної корисної інформації, тож розмова була недовгою.  Я попросив його зачекати на місяць-два.  Якщо нічого не зміниться, я постараюся втекти.

Ось тільки я помітив, що охорона посилилась.  Щоразу до нас спускалося стражників по 6, а не по 2 як раніше.  Судячи з усього, хонібір все-таки розповів їм про мене.  Ну, може воно і на краще.

Щоразу, коли день змінювався вночі, для нас практично нічого не змінювалося.  Тут під землею завжди темно, і лише багаття, що знаходиться поряд із камерою, виступає джерелом світла.  До речі, завдяки йому, хлопці, як і раніше, живі.  Вони розвели його на другий день і тепер усі в'язні постійно гріються біля сталевих лозин.

— Навчи мене битися, — я звернувся по допомогу до лева.

— У мене навіть немає зброї, — жуючи м'ясо, відповів він.

— Все, що я можу тобі дати, це подібність кийку.  Мені потрібно, щоб з її допомогою ти намагався мене вбити.  І іноді підказував із приводу рухів.  Коли та як рухатися.

— А чи не надто багато запитів?

— Я віддаватиму тобі все м'ясо, що мені приносять.

Той перестав жувати і вилупився на мене.  Потім повільно проковтнув, витер слину і невпевнено спитав:

- Кожен день?

- Кожен день.

Він облизав собі губи і знову спитав:

— А палицю де візьмеш?

Ось це питання вже цікавіше.  Органічна бита, виробник К'ю.

— Відірвеш мені ліву руку і нею розмахуватимеш.

— Ти збожеволів?  Та й на палицю це не схоже.

- Заморозимо її.  Упевнений, якщо залишити руку наприкінці кімнати, вона затвердіє за кілька годин.

— Ти точно збожеволів.

Стражники відвідують нас двічі на день.  Все що нам потрібно, це відривати руку після вечері, заморожувати її і боротися всю ніч безперервно.  Можливо, ми будемо заважати іншим хлопцям у камері, але мене це мало хвилює.  Начебто в цій камері обов'язково спати вночі.  Тим більше, вони починають годувати нас тільки в обід.  Так що часу буде достатньо.  І для сну, і для тренувань.

- Частина 4 -

А далі пішли тренування.  Лев не шкодував мене.  Ударом по голові він кілька разів позбавив мене свідомості, кілька разів навіть убив, але мене це мало хвилювало.  Щоразу ми мали імітацію справжнього бою.  Я намагався завдати йому удару бивнем, він же бив мене кийком.  Але лев програв тому комару, а отже він не такий уже й сильний.  І незважаючи на це, я не мав жодних шансів перемогти його.  Але це не означає, що я не вдосконалювався.  Я навчався на своїх помилках і робив висновки, він, у свою чергу, давав мені підказки, як покращити рухи.

Коли він засинав, я відновлював руку та продовжував тренування самостійно.  Я відпрацьовував удари, вдосконалюючи свою швидкість.  Через такий дивний графік, я взагалі не спілкувався з іншими в камері.  Моїм єдиним співрозмовником став Рангар, лев який тренував мене.  Та й то, у нас із ним лише ділові розмови.

Цими днями я став цінувати порожній бубніж Сайка ще сильніше.  Навіть якщо він дратує, бути зовсім без спілкування якось нудно.  Але зараз я сконцентрований на тренуваннях, тож мало про це думаю.

Я намагався поліпшити свої фізичні дані, але безуспішно.  Скільки б я не віджимав, скільки б не рухався під час тренувань, моє тіло залишалося без змін.  Єдине, що в мене росте, це волосся.  Вони відростають, коли я регенерую, але можу контролювати цей процес.  Так що коли я відрізав частину з них і зробив собі коротшу зачіску, вони не повернулися до звичного розміру.

Загалом, я дійшов висновку, що я не зростаю.  Не знаю, чи старію я всередині, чи житиму вічно, але зовні я залишаюся підлітком.  І скільки б років не минуло, щось мені нагадує, я завжди буду підлітком.  Можливо, мені треба перестати вмирати, щоб тіло продовжувало зростати, але зараз це неможливо.  Смерть під час моїх спарингів неминуча.

Часом тренування виявлялися провальними.  Найчастіше в ці дні ламався не мій череп, а крижана рука об череп.  Мабуть, це теж залежить від майстерності.  Рангар хоч і сильний, але не думаю, що він прямий майстер володіння мечем.  І чим частіше ми билися, тим частіше я помічав проломи в його обороні.  Ось тільки завдати удару я не встигав.  Він досить прудкий, для своїх розмірів.

Якось я зрозумів, що йому це теж почало подобатися.  Того дня рука зламалася раніше, ніж треба було.  Я вже засмутився, але він запропонував вихід із ситуації:

- Давай підвищимо складність.  Я боротимуся лапами.

Чому ми одразу так не робили?  Та тому, що ймовірність, що я боротимуся з подібним противником, мізерно мала.  А ось вийти проти опонента з холодною зброєю звучить набагато правдоподібніше.  Але в такому випадку, я можу використати дві руки, та й хто знає, може мені ще знадобляться такі знання.  Та й я без поняття, може, я навіть більшому навчуся.  Це буде жорстокіша битва.

І в такий спосіб ми змінили наш план тренувань.  Тепер він використовував лише лапи.  Єдиною нашою умовою стало те, що я не битиму його по носі та вусах.  І знаєте, він справді насолоджувався цим.  Схоже, він і сам планував попрактикуватись у рукопашному бою.  Цей хлопець, справжнісінький кіт, а я для нього ганчіркова іграшка.  Ось тільки коли він розриває її на частини, вона сама повертає первинний вигляд.  Ну, хіба не казка?

У таких боях я вже почав наносити йому рани, хоч і не зовсім серйозні.  Йому було достатньо облизати їх язиком, і на ранок вони вже затягувалися.

Але з кожним боєм ран ставало все більше і більше.  Я відчував прогрес.  Я розумів, що почав швидше рухатися, реагувати та приймати рішення.

Ще у вільний час я намагався практикувати акробатичні трюки.  Ну, сальто там і таке інше.  Тут звичайно немає відповідного оточення, але я все одно намагався.  Найчастіше я відштовхувався від стіни ногою у спробах зробити пару розворотів у повітрі… Ех, скільки ж разів я зламав собі хребет і згорнув шию?  Я навіть не рахував.

Загалом проведене в камері не було витрачено дарма.

Я все ще навіть близько не наблизився до швидкості та сили того комара.  Але в мене вистачить сил, щоб розібратися з одним бабаном.  Навіть якщо не з першого разу, я точно не допущу ситуації, коли мене раз на раз вбиватимуть, не даючи часу на відновлення.  Ось яка була моя ціль із самого початку.

Кілька разів я промотував зустріч із комаром у себе в голові, і щоразу я тремтів.  Він і справді міг відрізати мою голову скільки завгодно, не даючи мені часу відновитися.  Те, що я переміг, це чистий випадок.

Я не збираюся зупинятись у своїх тренуваннях, навіть коли покину в'язницю.  Тепер для мене це щоденна рутина.  Враховуючи, що більшу частину часу я все одно нічого не робив, і просто спостерігав за Сайком, що спить… Тепер цей час буде присвячено тренуванням.  От тільки знайти б справжню зброю.

- Частина 5 -

Два місяці пролетіли непомітно.  Я вже почав задумуватись про план втечі.  Але потреба в цьому відпала, бо до нас у в'язницю спустилася ціла група бабанів, разом із якимись незнайомими мені хлопцями.

— Арлекіно все ж таки прийшли по твою душу, — сказав бабан із нашої камери.

Так ось як вони виглядають?  Їх було лише троє.  Кожен зріст під два метри, з залисиною по центру голови і сивим довгим волоссям, що падає на плечі.  Вони гарні, обличчя витягнуте, ніс гострий, брови густі й довгі, а вух немає... Колір шкіри блакитний.  Одягнені вони у темні роби.  Усі вони виглядають однаково, хіба що зачіска трохи відрізняється.  Складається враження, що вони клони.

— Якщо ти збрехав нам, ми так просто цього не залишимо, — сказав арлекіно в центрі.

Вождь покірно кивнув головою.

Мене ж вивели із камери.  На лобі центрального арлекіно засвітилася яскраво-блакитна мітка і в ту ж мить мої ноги відірвалися від землі.  Він підняв мене десь на три метри над землею.

— Каедро, дій, — сказав центральний.

І тоді мітка спалахнула на лобі того, що стояв з його лівого боку.

То в них сила телекінезу?  От тільки що вони хочуть зробити такою невинною силою?  І все ж я відчуваю якесь дивне поколювання всередині…

— Мюстаре, ти теж.

Загалом я зрозумів, що за дискомфорт усередині я відчував.  Мої органи розтягували.  Центральний тримав мене в повітрі , а ті з обох боків тягли кожен у різні боки.  Коротше, це нагадувало ту кару, коли людину ногами прив'язували до коней, а потім змушували тих бігти в різні боки.  Результат у принципі був схожим.  Моє тіло розірвали на дві частини.  Органи посипалися вниз, на вічну мерзлоту.

Коли я відновився і прийшов до тями, то почув як ті про щось шепочуться між собою.

- Моє ім'я Тентін.  Я королівський страж, його величності Джабри, короля арлекіно, він сів на коліно і схилив переді мною голову.  — Прошу вас, позичіть нам вашу силу!

Ті двоє повторили його останні слова і теж уткнулися лобом у землю.

Отже, як проходять знайомства в цьому світі?  Хоча вони просто перевіряли, чи я безсмертний, але це нічого не змінює.

Я не перестаю вражати цей світ.

Лежачи в калюжі теплої крові, я дивився на них спідлоба.

Як же мені хочеться послати їх до чортів собачих.  Але я чекав на них.

— Я допоможу вам, але маю кілька умов.

— Я слухаю вас уважно, — підвівши голову, сказав Тентін.

— Бабани звільнять усіх у цій камері… — підводячись на ноги, сказав я.  — І я візьму з собою ще одного хлопця.

У них не було жодних проблем з моїми умовами.  Вождь спершу не хотів звільняти нікого, крім мене, але потім вони переговорили і дійшли згоди.  Загалом, все закінчилося нормально.  Начебто… Поняття не маю, з чим я можу допомогти їм.  Але це краще, ніж вбивати невинних бабанів або сидіти вічність у цій камері.

Коментарі та вподобання дуже допомагають виходу продовження.

Дякую, що прочитали главу!

Слава Україні!