- Частина 1 -

- Ти що взагалі таке?  — я поставив логічне запитання.

Жіноча голова з чорним довгим волоссям.  Вона не те щоб потворна, але через якійсь корости на обличчі і засохлій крові на клаптях шкіри, що залишилися, один тільки її вигляд викликав огиду.  На правій щоці у неї зашита чорними нитками рана.  Очі вона не розплющувала і завжди посміхалася.  Коли вона кусала мене, я побачив її зуби.  Вони страшенно гострі, ніби не людські!  Це пояснює, як вона відчепила палець за один укус.

Що щодо чорного капелюха... Вона велика і має дивні крила і ріжки.  А ще подібність очей та рота, але вони не рухаються.  Вона нагадувала той самий капелюх із Гаррі Поттера.  Як голова продовжує триматися, навіть незважаючи на те, що капелюх не надто щільно тримається на ньому — неясно.

— Дай мені свого м'яса!  - повторювала вона.

Але я штовхнув її в лоб і вона відлетіла назад.

— Я запитав тебе.

Позаду підійшов і старий.  Однак він особливо не здивувався цьому видовищу.  Невже навіть літаючі голови тут норма?

Досить несподівано для мене пролунав той самий звук, що чимось нагадує грім.  Якого біса знову?  Довелося щільно закрити вуха, або я б оглух на якийсь час.  Над нами відкрилася червоточина, така сама в яку я вже стрибав на тому боці.  Хтось телепортується сюди.  Чергова партія трупів?  Ні!  Це живий чоловік!  Він летить на мене зверху і зараз він дістає катану з піхов!  Зараз вдарить!

Я відскочив назад і мені вдалося уникнути смерті.  Він приземлився на ноги.

- Гей, поверни сферу і я піду, - сказав він, дивлячись на літаючу голову.

У нього були зелені очі і волосся, ось тільки кров на них псувала їхній вигляд.  Вони буквально була вкрита нею.  Одяг, обличчя… Не знаю, що трапилося, але в цього хлопця явно рахунки з цією головою.

Я почав відходити назад.  Не хочу із ним зв'язуватися.  Від нього виходить жахлива спрага крові.  Не те щоб я можу відчувати подібне, але на його вигляд і погляд все стає зрозуміло.  Він готовий вбити будь-кого, щоб повернути своє.  В даному випадку йдеться про якусь сферу.

— Хазяїне, захисти мене!  — голова залетіла мені за спину і почала шалено тремтіти.

- Хазяїн?  — холодно перепитав зелений.

- Хазяїн?!  - охренів я.

Ах, ти сука!  У що вона хоче мене втягнути?

- Я не її господар!  — помахавши руками, сказав я.

Вам напевно цікаво, чому я поводжуся як тремтяче кошеня.  Раніше я не надто боявся битви, адже навіть програвши, я завжди знав, що швидко відроджуся.  Зараз ситуація трохи відрізняється, але справа не в цьому.  Для себе я вже вирішив, що не збираюся так просто вмирати.  Якщо битва неминуча, я не маю просто опускати руки.  Я не хочу відчувати біль, не хочу програвати цим виродкам!  Тому якщо битва неминуча, я боротимуся!

Але поки що шанс ще є, я хочу уникати подібних ситуацій…

Загалом його мій аргумент не особливо вразив і він уже вийняв меч із піхов.  Тільки зараз я помітив, що його права рука якась дивна.  Вона зроблена з коричневого металу та обмотана білими смужками, з рунами на них.  Нагадує того робота із лісу.

Цілком вийнявши клинок, лівою рукою він узяв і булаву, що висіла в нього ззаду на поясі.  Він бореться відразу двома різними видами зброї!.  А що маю я?  Лопата…

- Повторюся, я не її господар.  Вона щойно з'явилася з порту.

Але він навіть не дав мені домовитись.  Його меч уже був направлений на мою голову.  Я вигнув спину і нахилився назад, так що його розгонистий удар встиг позбавити мене тільки кінчика носа замість голови на плечах.  Але кров все одно знатно так ринула.  Наступного удару він завдав булавою, але я заблокував його лопатою.  Він повністю погнув рукоятку, в місці куди припав удар.

Він чергував удари, тож у хід знову пішов меч.  Але мені вдалося відстрибнути назад.  І знову його кінчик зачепив моє обличчя, залишивши вертикальний розріз від верхівки чола, аж до нижньої губи.

Цей мужик рухається надто швидко, я взагалі в шоці, як я встигаю за ним.  Під час чергового удару булавою, я постарався прорватися вперед.  Мені довелося пожертвувати лівою рукою, але правою я йому смачно врізав по пиці.  На лівій досі 4 пальці, то тепер і кістки в районі ліктя перетворилися на потерть.  Нагадує ситуацію, коли Сайк потрапив мені до нього каменем.

Загалом після удару він трохи похитнувся.  Я скористався цією нагодою і знову вдарив його, цього разу ногою.  Я тренував ці прийоми у в'язниці, і зараз почуваюся впевненіше.  У результаті мій удар правою ногою знову зміг відштовхнути його.  Відходячи назад, він випадково спіткнувся об трупи тих людей.  Я не змарнував можливості і накинувся на нього.

І тут у всій красі виявився мій недолік бойового досвіду.  Навіть падаючи, він встиг ударити мене булавою.  Вона роздробила мою щелепу,  частина її шпильок проникли мені в рот, пробивши навіть язик.

Уламки зубів розлетілися вбік, в очах все помутніло.  Я прямо відчув, як ударна хвиля дійшла до самого мозку.

Але я ще не знепритомнів.  Навіть після всіх цих ударів, я продовжуватиму битися.  Все через толерантність до болю.  Ви коли-небудь чули про алкоголіків та наркоманів, які вживають свою хрень настільки довго і часто, що згодом вона перестає їх вставляти?  Те саме у мене з болем.  Я не можу до неї звикнути, це неможливо… Але мій больовий поріг став вищим.  Так що такі рани для мене дрібниці!

І це дозволило мені продовжити атаку!  Він напевно думав, що вже прикінчив мене, але я не зупинився.  Він все ж таки впав, і я не втрачаючи жодної секунди накинувся на нього.  Всією вагою сівши на його тіло, ногами я щільно затиснув йому руки і почав бити його по пиці правим кулаком.  Лівою рукою я на жаль все ще не міг рухати, хоча потроху вона все ж таки відновлювалася, тому що я сконцентрував регенерацію саме на ній.  Але кулака мало, ніби йому начхати на нього.

Ну тоді головою!  Ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха!  Я почав бити його чолом прямо в районі носа.  В очах було так темно через кров, що на них потрапила, так що я навіть не розумів що роблю.  Але я точно хрячу його по носі!  Мені було не важливо, чий череп хрумтить, його чи мій.  Я хотів відкусити його щоки, але в мене щелепа зараз не зігнеться через рану.

І ось я відкинув голову назад для чергового удару, але щось пішло не так.

Опустивши очі, я помітив лезо клинка, що стирчить із мого горла.  Сука, він все ж таки зміг вигнути руку.  Я захопився та послабив хватку.

Він перекрутив меч у руці, змінивши його положення у моїй шиї і розрізавши вийняв.  Тепер моя голова наполовину відрізана.  Кров ринула до горла і я впав на нього всім тілом.  Все ж таки я програв…

Зеленоволосий скинув мене з себе і пішов за літаючою головою, наче нічого й не сталося.  Ну а мені залишається тільки захлинатися кров'ю.

Хоча ні… все ще є шанс.  Я лежу в купі трупів і поряд зі мною є їхні мечі.  Але тіло важчає, я майже повністю втратив над ним контроль.  Він почує мої повільні кроки та встигне зреагувати.

Але тут сталося те, чого я не очікував.  До справи вступив старий.  Ні, він не кинувся на того з голими руками.  Він повернувся до нас боком, і піднявши праву ногу, спрямував її в наш бік.  Потягнувши за штанину, його ступня відчинилася наче двері.  Вона весь час була несправжньою, а я навіть не помітив.  Загалом у ній ховалася вогнепальна зброя.  Старий з десяти метрів вистрілив дробом у супротивника, і лише частина потрапила до нього.  Але все ж таки цього було достатньо.

Не втрачаючи ні секунди, я вже вийняв меч з піхв трупа і зробив крок у бік ублюдка.  Я встромив йому клинок прямо між хребців, але він не надто глибоко увійшов, так що я напружився щосили, і підняв ліву руку, щоб натиснути їй на наверши і встромити його глибше.  Я почув як ця мерзота ахнула.  Я ж схопився за держак двома руками і, перекрутивши меч, повів його вгору, у бік правого плеча.  Я практично наполовину його розрізав, але він все ще був здатний тримати зброю в лівій.  Хоч і хитаючись, але він ударив по мені булавою.  Я намагався захиститися мечем, але щось пішло не так і він потрапив мені по пальцям,  зламавши їх.  Я впустив меч, продовжувати більше нема сил.  Тіло не слухає мене.

Він підняв булаву над головою… Зараз у моєму черепі буде дірка… Але раптом він зупинився, а губи його стиснулися всередину.  Тоді я й помітив, що створила ця голодна голова… Ну не можна так… навіть якщо він противник… він усе ще чоловік.

- Яка гидота ... - Виплюнувши член, який вона щойно відкусила, сказала голова.

Ми із зеленоволосим дивилися один на одного, не здатні продовжувати бій.  Незабаром ми обоє помремо, ось тільки я відроджуся, а він ні.

Отже, я переміг?  Хоча це був нечесний бій.  Мені допомогли одразу двоє.

— Хазяїне, краще дай мені спробувати своє…

- А!  Не смій!  — в останню мить перед смертю, до мене повернулися сили.

Але я все одно звалився на землю, знепритомнівши.

- Частина 2 -

Прокинувся я вже в ліжку старого.  Добре, що він не став зігрівати мене, поки я відновлююсь.  Хоча не те щоб я ставав холодним, через велику втрату крові.  Не знаю скільки часу минуло, але я почуваюся як огірок.  Зараз у домі лише старий, ні голови, ні блондинки я не спостерігаю.

Сподіваюся, вона не відкусила мій хрін ... Чого я взагалі про це так дбаю?  Коли зомбі жерли мене, вони робили це сотні разів… Напевно, тоді мені просто було начхати на все, а зараз я серйозніший.

- Старий, а ти не промах, - згадуючи про той постріл, висловився я.

- Хто б говорив.  Радий, що ти прокинувся, — на його обличчі навіть посмішка виступила.

Не знаю як були справи, але я радий, що опинився в його ліжку, а не могилі.  Може він побачив, що тіло потроху, але відновлюється, а може, він намагався боротися за моє життя і не знаючи цього.

— Вибач що так відразу, але хто ти взагалі такий?  — спитав старий.

- Безсмертний.

— Це я вже зрозумів… Я про інше.  Може ти контракт з Богом уклав, чи щось таке?

- Ні.  Вродився таким, от і все.

Розповідати йому про тата немає жодного сенсу.  Тим більше, я й сам не знаю, хто він такий.

— Маю бути чудова сила… Але я б такої нікому не побажав, — раптом заявив дід.

- Чому це?  – мене зацікавили його слова.

— За такий довгий термін ти зазнаєш купи різних емоцій.  Як добрих, так і поганих.  Ось тільки вони не рівні.  Одна погана перекриває десятки добрих, накриваючи тебе з головою.  Не хотів би я бути затягнутим у вир розпачу назавжди.  Краще вже померти і забути, що ти взагалі існував.

- А ти не думав, що проживши років так 500, ти вже перестаєш замислюватися про таке і просто легше до всього ставишся?

— Може, воно й так… — засмучено відповів він.

— У будь-якому разі, де голова тієї блондинки?

Навіть незважаючи на те, що він сам почав говорити про це, я помітив, як йому некомфортно продовжувати, так що переклав тему.

- А!  І що з тим зеленим?  — також запитав я.

Адже мені невідомо, хто він взагалі такий.  Може, його рани теж відновилися.

— Тоді почну з кінця… Ти його вбив.

- Не без твоєї допомоги.

— Та я в голову цю срану цілився, бо думав наступний, ким вона захоче прикритися буду я.  Але я схибив.

- І дуже до речі.  Хоча якби зачепив ще й голову, було б у рази краще.

— Загалом ця погана голова та її компанія поцупили в нього якусь сферу.  Вона ховає її в роті та відмовляється показувати.  Цей хлопець прикінчив частину її команди, а ті, хто встиг втекти, подохли в безодні.  Ну а сам він був із раси тутанів.  Чи бачив ти хрести в його очах?

— Якось не звернув уваги.

— Це знак тутнів.  Вони можна сказати пожвавлюють трупи і беруть над тілом контроль.  Але я не знаю як вони виглядають без тіла.  Загалом, ці хлопці сильні, тому я радий, що тобі вдалося впоратися з ним.

— А з головою що?  — знову спитав я.

Як вона тут же залетіла у вікно, розбивши його.  На її обличчі залишалися уламки скла, що встромилися під шкіру.

- Чудовий удар, подруго!

— Е-е-е-е!  — схоже, я вперше почув голос білявки.

— От і мій головний біль… І де мені тепер нове скло брати?  - Він подивився на мене.

— А де ти його до цього взяв?

— Та виміняв у мандрівників… Як і всі інструменти, що маю.

- Гей, хазяїне!  — помітила голова, що я прокинувся.

— Подруга дуже вміло штовхає мене!  Чи не хочеш теж спробувати?

Вона нею у футбол грає?  Вони взагалі ідіоти?  Гаразд блондинка ... Вона втратила розум, ну а з цієї то ...

Подивившись на літаючу голову, я подумав: «Навіщо я взагалі ставлю це питання?».  Вони обидві не в собі.

- Відмовлюся.

— Ну, чого ви так категорично?  У мене дуже лагідні щічки!  Помацайте їх, хазяїне.

— Ти тільки почала розмовляти, а в мене вже болить голова.  І що це за нісенітниця з господарем?  Припини це, — я поправив волосся і підвівся на ліжку.

- У-а-а-а-а!  Хазяїн!  Прикрийтесь!  - побачивши мій голий торс, її щоки залилися рум'янцем.

- Боже, заткнися ти вже!

— Довелося викинути твій минулий одяг, — сказав старий.  — Але ми зняли з одного з трупів… Сподіваюся, ти не проти.

— У цьому нічого такого немає.

І тоді він пішов кудись.  Повернувшись, старий простяг мені чорні штани, пояс, білу сорочку та чорну сорочку.

- А чоботи?  - Запитав я.

— Ти колись прийшов сюди, був без них.  Я думав це у тебе такий стиль.

Та вони просто стерлися!  Ну добре…

— І на тому спасибі.

У помешкання зайшла блондинка.

- У-а-у-а-у-а, - вона підбігла до мене і почала гладити моє обличчя.

А це ще що за херня?

- Вона навчилася цьому у голови.  Та постійно гладила тебе волоссям, поки ти спав.

— Хазяїне, я не їла вас уже два дні... Я так довго терпіла, тож будь ласка, дайте мені ваш пальчик.

Я в дурдом якийсь потрапив...

- Частина 3 -

Загалом я вирішив залишитися тут на якийсь час.  Вся справа у сфері, яку викрала голова.

- Говориш це серйозна штука?  — питав я.

Та кивнула у відповідь, ретельно пережовуючи мій мізинець.

— І ти його віддаєш мені?

— Угу, — вона висунула його язиком, разом із моїм м'ясом.

Я обережно дістав його.  Звичайна кулька розміром з сливу.  Та й колір у нього відповідний.

— І в чому полягає його серйозність?

— Це сильне енергетичне ядро, створене альмерами.  У того виродка воно було в руці.  З його допомогою можна стріляти вогнем.

Так ось чому він ходив із металевою рукою.  Тобто якщо вставити його, то чи вийде щось типу гармати?  На жаль, вони закопали його не відокремивши руку від тіла, так що довелося розкопувати могилу, за що старий розлютився і лаяв мене.  За те я черевики та меч заодно захопив.

— Як альмери взагалі створюють це магічне каміння?  - поцікавився я.

— Я чула, що заради них вони жертвують живими істотами.

— А я чув, що в основу йдуть душі, і через це їх ненавидить Провідниця.  Вони бояться її і тому ховаються.  Я ще не знаю нікого, хто б бачив альмерів наживо, — старий вийшов до нас на вулицю.

- Я теж не бачила.

І де вони можуть ховатися?  Хоча цікавіше тут інше.

— А як їх товари загалом потрапляють на ринок?

— Не знаю, — синхронно відповів дід із головою.

Навіть якщо зараз він не знає відповіді, я все одно здивований, наскільки старий обізнаний з навколишнім світом, хоча він замкнений тут уже 33 роки.  Мабуть, ті, хто приходять сюди розповідають йому актуальні новини.  Не лише люди, тут проходить багато істот із демонічних рас.  Для них перетнути прірву, якраз плюнути.

***

Час минав, я потроху вивчав механізми на руці, але механік з мене нікудишній… Тож нарешті я довірив усе старому.  Він сказав, що особисто змайстрував рушницю у себе в нозі, так що досвід у нього є.

Я попросив його зробити мені щось на кшталт рукавички.  Він зрозумів, що я хочу зробити.  Є варіант взяти з собою руку та використовувати її як гвинтівку, але краще змайструвати рукавичку.  За ідеєю на долоні буде розташована сфера, з якої я і стрілятиму.  Активатор сфери я попросив розмістити на зап'ястя, щоб ненароком не зачепити його пальцем.  Краще використовувати для цього іншу руку.

Щоправда, я взагалі поняття не маю, наскільки потужна ця штука.  Може ця хрень взагалі не варта часу старого?

Ну, у будь-якому випадку спробувати варто.  Рукавичку він уже пошив зі шкіри, яка  лежала в комоді.  Варто визнати, він рукастий.

Я теж вирішив допомогти йому.  По-перше я прибрався в будинку, бо придивившись, я помітив повний бардак майже на кожному розі.  Потім я почав латати дірки на величезному черевику.

— До речі, я ось що згадала, — летячи в повітрі після стусана блондинки, як ні в чому не бувало говорила голова.  — Про сферу і душі… старий, можливо, мав рацію.  Один із хлопців у нашій команді казав, що у зеленоокого закінчилися душі і він не зможе використати сферу.

***

— Невже, щоб використати її, треба поглинати душі?  — спитав я діда.

— Вона здатна навіть на таке?  — здивувався він, і його нижня губа трохи затремтіла.

— Тоді я не певен, чи потрібна вона мені…

— Іди й укопай трупи, тут їх повно.  Наповниш куль хоч на все життя, — сказала голова.

- Не вийде.  По-перше, тільки у людей є душі, і саме через це вони відчувають труднощі при перетині безодні.  А по-друге, душі мертвих уже напевно в безодні, — продовжуючи робити рукавичку, висловився старий.

Лише у людей?  І якщо вона потрапляє у прірву, то як її взагалі поглинати?

— Однак після смерті душа ще якийсь час теплиться в тілі людини.  Я особисто бачив, як згасають очі мерців.  Але може бути я несу нісенітницю, так що дозволяю копати одну могилу і перевірити.

Дебільні умови… Ця рукавичка точно мені потрібна?

Викрадати душі.  У такому разі бідолахи не потраплять у прірву, де на них чекає Провідниця?  Хіба в такому разі я не стану її ворогом?  Та й людей я вбивати не планував.

І все ж… Душі, душі, душі.  Скільки разів я натикався на це.  Спершу магія Трініті поранила мою душу, потім ця історія з безоднею, тепер ще й винахід альмерів.  Дивно все це…

***

Я скопав одну з нових могил, але сфера ніяк не відреагувала.  Даремно тільки займався цією огидною справою.

- Частина 4 -

Старий захворів.  Він без зупинки кашляє і часто складається враження, що він непритомний, поки майструє мою рукавичку.  Так, він продовжує займатися нею, навіть незважаючи на свій поганий стан.  Але що ще дивніше, так це те, що він почав частіше посміхатися, а його очі стали  сповнені життя.

Він п'є ліки з трав, і вони допомагають на якийсь час.  Може це просто знеболювальні?  Чи зможе він видужати?

У нього почали з'являтися сині кола під очима.  З болячкою йому і спиться тяжко.  Він і раніше здригався під час сну, але зараз це загострилося.  Я трохи турбуюся про нього.

***

Усі обов'язки по господарству пішли на мене.  Город, сад і навіть полювання.  Хоча це й ніяк не стосується господарства.  Я ходжу також до озера, набирати воду.  Якось у відблиску я помітив, що моє обличчя перестало бути таким гарним як раніше.  Я тепер більше схожий на хлопця.  Невже це через ослаблену регенерацію?  У будь-якому випадку, значить і в довгому волоссі більше немає необхідності.  Я зрізав їхню частину катаною зеленого.

***

Сьогодні йшов дощ.  Добре, що я залатав дірки.  Як він жив у таких умовах раніше?

Він майже закінчив рукавичку, і дракон уже полетів, тож незабаром я піду.  За ці два тижні до нас ніхто не забредав.  Гості для нього і справді рідкісне явище, так що він навіть перестав скаржитися на дівчат, що вічно шумлять.

Хоча як дівчаток… Як визначити стать голови, я не знаю.  І все через її слова:

— Мене звуть Шапі, і я не голова, як ти міг подумати.  Я капелюх!

— Ти жартуєш?  - Запитав я.

- Ні.

- Це абсурд.  Як річ взагалі може бути живою?

- А я звідки знаю?  Запитай у творця обладунку.

— І хто тебе створив?  Стривай... обладунку?

— Без поняття хтось створив комплект, але так.  Нас дещо.  Якщо точніше, то п'ятеро.  Пара рук, ніг та голова.  Прямо зараз вони як і я мандрують світом.

— А що з твоїм тулубом?  - мені стало цікаво.

— А забула про нього.  Прямо зараз з ним бавиться один чоловік.

— Досить… — я зупинив її вчасно.  Не хочу чути про це.

- Та жартую я.  Тулуб у нас ефемерний і з'являється тільки коли всі шматки броні у зборі.

Під час усієї розмови Даура тиснула її за щоки.  Ми вирішили, що дура звучить надто брутально і додали одну літеру.  Вийшло таке невинне ім'я.  Хоча як ми… То була ідея Шапі.

- Частина 5 -

Прокинувшись наступного ранку, я із захопленням виявив, що рукавичка закінчена.

Старий лежав на ліжку.  Він закінчив її вночі?

Хоч це було і грубо, але я все ж таки розбудив його.

- Ти зробив це!  — я хотів обійняти його, але мені якось ніяково.

Він знову почав кашляти.

— Ага… — майже пошепки промовив він.

Я відчував, як життя залишає його тіло, але намагався не помічати цього.

— Я без поняття, працюватиме вона чи ні… Але хоч би приміряй її.

— Сидить як влита, — вдягнувши рукавичку, відповів я.  — Зараз чаю наллю і розповіси мені про неї більше.

— Стривай… Присядь.

Я сів на стілець поруч із ним, і він схопив мене за руку, на якій була рукавичка.

— Ти поводишся дивно, — глянувши на його усмішку до вух, сказав я.

— З моменту, коли ти з'явився, я весь час запитую себе… — він перервався на кашель.  — Це що, якийсь жарт цього проклятого змія?

- Про що ти?

— Скільки не дивлюся на тебе, не можу позбутися думки, що ти несправжній… Таких людей не буває… — кожне слово давалося йому насилу, а ось хватка поступово посилювалася.

- Безсмертних?

— Гарних…

- Давай так.  Я не добрий.  Просто не покинутий, як більшість людей.

Принаймні у цьому світі.

— Може… — він відвернув голову від мене.  — Знаєш, через прокляття Світового Судді щодня до мене приходять душі мною вбитих.  Вони стають над ліжком, і люто дивляться на мене.  Бачити тебе поряд з ними… Такого звичайного, який не дивиться на мене злісно, ​​навіть дізнавшись про моє минуле… Як благословення для мене, — під кінець він закашляв.  — Через прокляття я мушу кожному розповідати про своє минуле.  І через нього ж інші люди дивляться на мене з огидою, після того як почують історію.  Варто визнати, що цей змій вміє вигадувати покарання.

— Це має бути… хріново.

Я не знаю що ще сказати.  Мене ніколи не турбували думка та погляди інших.  Але деякі люди постійно про це замислюються.  Той самий Сайк, наприклад.  Жити з таким вантажем, мабуть, важко.

— Ха-ха… не те слово.  Вже нудно від цього.  Я так давно хочу померти, але боюся, що після смерті все буде лише гірше.  У безодні я зустрінуся з цими ілюзіями на власні очі.  Ці душі розшматують мене... Адже я вбив їх через таку дурість...

І тоді я зрозумів.  Старий уже давно хворів.  Але він намагався терпіти і не показувати цього.  Але зараз він готовий… Готовий утекти.

— Я зрозумів, чого ти хочеш.

— У такому разі позбав мене від цієї долі… Це ж ситуація, де не буде тих, хто програв.

Він хоче, щоб я поглинув його душу.  У мене буде заряд у рукавичку, а він у свою чергу втече від тієї долі, що чекає на нього в безодні.  Не всі готові прийняти свою смерть з гідністю, і я не засуджую її за це.

Чи правильно це?

Моя думка не важлива.  Навіть якщо я син якогось Бога, себе таким не вважаю.  Що правильно, а що ні – вирішувати не мені.  Тому я виконаю його прохання.

- Добре.

Після цих слів він відпустив мою руку і повернувся до мене.  Напругу як рукою зняло з його обличчя.  Посмішка стала ще ширшою і він заплакав.

Старий з полегшенням заплющив очі і розслабився.  Він готовий померти.

— До речі… Я ж так і не дізнався, як тебе звуть, — насамкінець спитав я.

- Моє ім'я?  Ти перший, хто запитав його за останні 30 років.  Так що я вже й не пам'ятаю… Та й начхати взагалі на ім'я, яке мені дав поганий алкаш.  Ха-ха… – закашляв він.  - Все нормально.  Моє ім'я ніколи не означало нічого, тому що я нікчема.  Злочинець, що вбивав безневинних людей.  Ось як я запам'ятаюсь.  І навіть у цьому випадку я був лише рядовим піратом.  Для історії я ніхто, адже вона пам'ятає лише великих, а не посіпак… Я прожив 70 років, але не залишив по собі нічого доброго.

- Я запам'ятаю тебе, - сповнений серйозністю, заявив я.

- Радий чути.  Ось тільки ти ще стільки всього встигнеш побачити за своє довге життя, що наша зустріч перетворитися для тебе… на пил?  Або ... або, - він почав говорити тихіше.  — Або… як… Як краще сказати?  — майже пошепки закінчив він.

Старий перестав дихати.

— Ти був... Хоча б у старості, ти був гарною людиною.

Але не думаю, що ці слова йому взагалі потрібні.  Нині він повністю випарується.  Його душа не продовжить існувати навіть у безодні.  Можливо, він ще мав шанс переродитися, як і  мені?  А може, на нього чекав би той самий круговорот смерті, що й мене?  Може, в першому житті я накоїв чогось, як і він?  І це було моє покарання?  Плювати...

Я притулив руку в рукавичці до його грудей, і вона ніби приклеїлася до неї.  Я відчував, як щось висмоктується з нього.

Старий помер, і я поглинув його душу.  Сфера стала трохи яскравішою, тепер колір більше нагадує рожевий.

Але це ще не кінець.  З тієї мітки на животі з'явилася товста змія.  Вона стирчала прямо з його тіла.  Вона кинула на мене зневажливий погляд, після чого за один укус зжерла його голову і повернулася назад у живіт.  Вона випарувалася, наче її тут ніколи й не було.

Не знаю, навіщо це було, але зараз навіть думати про це не хочеться.

***

Я поховав його поряд із будинком, під його улюбленою грушею.

Коментарі та вподобання дуже допомагають виходу продовження.

Дякую, що прочитали главу!