– Ти де шляєшся? – майже пробасував мені у слухавку чоловічий голос.
– Вдома, – ще сонно відказав я, – а тобі хіба вчора не прийшла моя СМС-ка?– Вона то прийшла, але хотілося б, щоб прийшов ти і зараз, чи я сам маю весь проект “тащити”?
– До здачі ще три дня, і ти встигнеш на мене надивитись, і я встигну свою частину виконати.На декілька секунд затяглась невеличка пауза, і я вже потроху знову почав провалюватися в сон.
– Надовго ті твої “домашні проблеми”? – Арсєньєв заговорив вже якось спокійніше, так що його можна було хоча б впізнати.– День-два, – коротко кинув йому я, перевертаючись на інший бік.
– Який нахрен день-два? Сьогодні ввечері щоб був у мене. – Голос знову впав у своєму звучанні.Я хмикнув до пустої кімнати і ледве-ледве усміхнувся.
– Доречі, а це шо за номерок?– Просто інший номер, у мене їх багато, – як на духу відповів Артур.
– Скинеш мені якось всі свої номери.– Навіщо?
– Щоб знати, від кого мені не брати слухавку, – я вже розійшовся в усмішці, як морський котик, і почав повільно потягуватись.– Домовились, – він ледь чутно пирснув смішком і скинув слухавку.
Однозначно вирішено, що з цими “недоуніверситетськими” справами розберусь якось потім.Відкинувши телефон в сторону, я ще раз солодко потягнувся вверх і завмер, як ніби труп, просто якось мимоволі згадав вчорашній день, і знаєте, дивно чути про батька, якого навіть ніколи в очі не бачив, а якщо й бачив, то не пам'ятаєш ні крихти. Чесно зізнатися, я думав, що його вже давно немає на цьому світі.
Я провів важкою від недосипу рукою по обличчю, розтираючи заспані мішки під очима, і шуганувся різко до спинки дивану від раптового шуму в кімнаті.
– Добрєйший ранок, – з таким самими замученими очима привіталась Свєта і, скинувши домашні капці, впала до мене на експромтне ложе.– Ранок такий самий добрий, як і вечір, – я витягнувся трохи вверх і відпихнув рукою її голову з своїх колін.
– А головне, що мама то вже змилась, і, як каже записка на дзеркалі, два дня її вдома можна не чекати.– Знов відрядження?
– Ага, – десь знизу приглушено відповіла сестра.– Наше перебування тут тепер цілком втратило будь-який сенс.
Важкий настінний годинник монотонно відбивав ритм, плавно пересуваючи свої стрілки уперед, чим наганяв дивну атмосферу навколо.– Скільки років пройшло, а досі відчуваю себе тут як в музеї, – стиха шикнула Свєта, зачепивши рукою пишно розфарбовану вазу, що до цього спокійно стояла на столику поруч.
“Це – пізнє бароко, а ти – невдалий жарт постмодернізму”, – сказала би моя вчителька з художньої культури.– Пізнє бароко, – процитував слова із власних думок і рукою поправив вазу.
Свєта піднялася і трохи ошарашено на мене глянула:
– Тебе мама часом не кусала?– Не знаю, ці критики такі, – знизав я плечима і піднявся слід за нею, – а за ніч всяке могло статись.
– Угу, видно, – кинула та і почовгала на кухню.Я відправився вслід за нею, потрохи розминаючи приспану шию, яка до чортиків в очах віддавала болем.
– То що будемо тепер робити? – Свєта практично головою залізла в доволі вже старенький холодильник.– Їсти, – уточнив я.
– Та нє, – вона дістала і поставила на різьблений під старовину стіл декілька шматків шинки і йогурт, – що робити з цією всією ситуацією?Я потягнув до своїх рук одну пляшку йогурту і добряче пригубився.
– А що робити? Я, звичайно, здивований, але це вже якби не наша справа.– Ти зараз серйозно?
– Ну, блін, а що я можу зробити, знайти батька, приставити йому до виска пістолет і заборонити одружуватися, і це при тому, що я не знаю, як він виглядає?Свєта застрибнула на барний стільчик поруч зі мною і високо закотила очі.
– Та при чому тут цей ловелас, забий ти на нього болт, я взагалі-то про маму питала. Чи ти вже забув, яка в неї депресія була після їхнього розриву?– Після розриву це цілком нормально, і скільки мені тоді було, рік? А, ну да, як же ж я міг про це забути, – іронічно запитав я сам у себе і похитав жалісно головою.
– Та і зараз те саме,– Свєтка стукнула рукою по столі, – я ж про день їхнього весілля дізналась чисто через те, що раз в рік вона ходе блідіше смерті, не помічав, ні?Я вже привідкрив рот і хотів щось на це сказати, але дійсно згадав, що таке буває, і то буває не раз на місяць, як можна було б подумати, а саме раз в рік в один і той же час. Я сів, підперши рукою підборіддя, і задумливо протягнув:
– Перший раз мушу з тобою цілком погодитись, тільки от чого її все ніяк цей наш "батінька" не може попустити?Свєта відставила пляшку рідкого молочного напою, закинула ногу на ногу і почала голосом підстаркуватого лектора:
– Знаєш, в українській мові є таке чудове слово “кохання”? О то й в ньому заключається весь армагапісєц нашої ситуації, та і життя загалом.Годинник у вітальні гучно клацнув і противно затріщав, сповіщаючи нас про якусь годину. Я виглянув через щілину дверей, але в результаті ледь не шубовснувся на підлогу, тому й повернувся до розмови.
– Н-да, ніколи не буду закохуватись.Я кинув шматок шинки до рота і подумав, що якщо мама дізнається, як ми розклали їжу на її прекрасному венеціанському столі, то нам буде, як мінімум, хана.
– Не кажи гоп, дитино, – Свєта хитро на мене подивилась і свиснула останній шматок делікатесу.
Перший з'їзд ради сімейства завершено – взято курс на моральну допомогу матері, одноголосно.