Скільки разів я замикала очі,підлаштовувалась під людину,приховувала образу... Я ніколи не ставила себе на перше місце,але зараз я змінююсь. Навчишлася легко відмовляти(добре не завжди легко),але у більшості випадків саме так. І знаєте мені від цього значно легше. Це як все життя йти під горку з важким камінням,а потім різко відпустити. Не бійтеся говорити "Ні!". Як виявилося це не егоїзм,це своєрідний прояв піклування про себе. Моє життя не настільки яскраве щоб брати з нього приклад,та воно достатньо побите,щоб дати пораду чи просто про нього розповісти. Часто я знаю,які проблеми маю та як з ними працювати,але я знаю що це не вилікувати. Психотерапевти чи психологи можуть вислухати і трохи допомогти та якщо йдеться про ліки чи алкоголь то це тимчасове рішення з певними наслідками. Для чого це лікувати,якщо це невід'ємна частина нас самих. Треба просто навчитися з цим жити. Давайте подумаємо,коли ми собі ненароком щось розіб'ємо чи поріжимо,це боляче і не приємно,минає певний час рана починає загоюватися,і вже майже не болить,але не дає про себе забути. Через певний проміжок часу залишиться лише шрам і ми будемо все життя пам'ятати звідки він у нас. Але ж ми і надалі продовжуємо з цим жити. Так само відбувається з іншим видом болі: душевним чи сердечним. Час він не лікує,він наче помічник який надає першу,але важливу медичну допомогу . Деякі люди сприймають це як досвід, інші ж як накаут після якого вони втрачають все і падають. Падають так,що просто не мають сил встати до кінця своїх днів залишаючись у цій ямі гниючи заживо. А є люди я їх називаю "феніксами" вони такозжж падають та їх відміність в тому,що з кожним разом вони піднімаються і перероджуються ще більш яскравими. Це люди воїни. Так вони зачасту втомлені,вони також хочуть опустити свої крила,плачуть від тиску цього непередбаченого світу,але не здаються і кожен по одинці щодня веде свою боротьбу. Такі люди зазвичай тихі і сконцентровані,їх вираз обличчя частіше за все серйозний чи здавалося дуже втомлений і зовсім не доброзичливий,та насправді такі люди найдобріші істоти,просто у своєму житті пройшли настільки складні аркади,що любий інший вже б не вибрався з тієї ями. Я все менше почала відкриватися людям. Не показую себе справжньою,бо це нікому не цікаво. З тебе або посміются,або зроблять вигляд що слухають,або взгалі подумають що я божевільна. Я завжи не була такою як всі. З самого дитинства я відчувала цей світ на іншому рівні. Я дивилася і я бачила.... Люди зі своєю бігатнееюд забули помічати,що їх оточує,що їх знищує,що знищують вони. Ми стали маріонетками. Час став платою за наш інтернет,соц.мережі стали методом зомбування,ліки стали вірою в те що ми хворі,нав'язані стандарти стали для нас зародженням психологічних роззладів,валюта стала для нас знеціненням живого. Ми живемо вже давно не в демократичному світі. Мені сумно від того,що дійсно розумні і мудрі,добрі та милосердні люди почали ховатися та боятися за своє життя. Ми живемо в епоху де за правду і прояв своєї позиції тебе може спідкати ніби "нещасний випадок". Та чи задавалися ви хочаб раз питанням "Кому це все вигідно?". Я людина с СДВГ мені трохи важко дружити зі своєю головою. За одну хвилину я подумаю про безліч речей. Це прокляття,та дар водночас. Я прийшла в цей світ зовсім чистою живою істотую та тепер я не знаю хто я. Відчуття ніби в мене СМО(синдром множиної особистості) це щось типу як "Спліт" чи "Біллі Мілігган".Я думаю час звернутися до таких людей як я. Уявіть собі ви щось готуєте на кухні,раптом вам стало якось тихо, ви вмикаєте на фоні музику чи якийсь фільм,окей вже цікавіше але щось не те. Раптом права нога має впертися в ліву,супер зручно,відвели погляд на підлогу і побачили що підлога то не зовсім й чиста,подумали що зараз заккінчу тут помию підлогу. Поки щось готується ви йдете мити підлогу,побачили що треба зробити прання,боковим поглядом побачили що є пилюка на меблях,а там дзеркамо не мите. І понеслося тисячи задач одночасно. Ось так і закінчився день. Я наприкалад можу читати одну сторінку по декілька разів бо не розумію через думки про що читала. І таких прикладів безліч. Так само я і пишу. Сьогодні я можу залінитися, але через якийсь час написати міні-щоденник. Тому моя порада для людей з СДВГ почніть займатися спортом. Виберіть який саме підходить для вас. Я почала ходити в зал на силові. І знаєте це моє найкраще рішення за останній час. Коли я займаюся це абсолютно гарантована тишша в голові на 1,5 години. Тільки ти наодинці зі своєю музико. Ще я зрозуміла для себе,що треба про все мовчати,результати мають говорити за мене. Скільки б ви не робили,люди завжди знайдуть привід до чогось причепитися. Тому я вирішила ставати кращою тихо....

Вибач…. Але я знаю,що проблема лише в мені…. Зламана дівчинка живе в своїй зоні комфорту і рожевих зруйнованих замках,яка зараз зовсім не знає яка вона справжня і що хоче від цього життя. Я не готова будувати щось,чи боюсь,чи хєр пойми шо. Я не розумію себе. Я боюсь завдати комусь хочаб маленького болю…. І я відчуваю себе безжальною стервою часом… Я живу кожен день просто пливучи по течії. Мені абсолютно нічого не цікаво,життя проходить повз. Я просто як паразит 🦠 існую,без жодної мрії,цілі і т.д. Лише апатія і ціла гора тривожних думок….. я не можу пояснити,що зі мною відбувається… жалюгідна я… зробила з себе цукерку,яка ззовні ніби гарна,але на смак не дуже ще й пуста….

Для чого життя ми довіряємо серцю? Мені здається,що воно слабке. Якщо душа-то Бог,а розум-диявол, то чому весь біль іде від серця? Якщо задуматись,то серце і Ісусу принесло нестерпної болі,він як ніхто знає що таке муки. Та чому він говорить слухати серце і нести в ньому любов. Може це така перевірка на стійкість,але навіщо це все. Невже для того щоб зрозуміти залишиться людина доброю після важких випробувань,треба її так зламати. Знаю по собі,що після всіх випробувань за такий короткий проміжок часу,я не стала іншою. Іноді я не розумію чому мій шлях такий важкий. Але "Бог ніколи не дає нам більше,аніж ми можемо витримати" прекрасна цитата із книги Регіни Бретт "Бог ніколи не моргає". І знаєте,не треба боятися бути слабкою,не треба боятися показувати сльози. Чомусь більшість вважає,що сльози-прояв слабкості. Ні шановні,сльози-це якраз таки про душу. Це означає,що ми живі і ми маємо емоції,де сльози виконують функцію захисного механізму. Сльози-це ніби дощ у літню пору. Він змиває весь бруд і пил який накопився і після цього стає свіже повітря. Зі сльозами щось подібне-це ніби вимити свою душу. Емоції в нашому житті різні,але чомусь існує дивна думка про те,що позитивні емоції корисні,а негативі ні. Але треба пропускати через себе і негативні емоції. Хочеш кричати-кричи,хочеш плакати-плач,хочеш виговоритись-виговорись,навіть якщо поруч нікого немає,просто так для себе вслух. Не завжди треба слухати розум. Я вважаю,що Бог наділив нас серцем,щоб ми пізнали любов і прощення,а розум щоби мати баланс. Має бути золота середина. Я буваю нетерплячою і запальною,пізніше звинувачую часто серце в тому,що занадто добра до людей. І через якийсь час потім дуже боляче відплачую. А коли виникає бажання ставитися до людей так як вони до мене,то наче якийсь голос шепче "ти не така". А зараз цитата:"Ви притягуєте у своє життя те, про що думаєте. Своїми думками ви творите своє життя.(Регіна Бретт)". Тож не втрачаємо себе і не піддаємось під вплив тимчасових негараздів.