PRO
Максиміліан Степовий
@maximilianstepowy
Переважно письменник, зрідка поет, який пише білим віршем. Тут я ділюсь світом моєї душі🤗
Блог Всі
Уривок з нового розділу п'єси
Новини, Цікаве, Різне
7
6
181
Величезна історія магічного світу
Новини, Цікаве, Різне
9
200
Потихеньку пишу продовження
Новини, Цікаве, Різне
10
7
219
Книги Всі
Вірші Всі
Страждаю, руйную, шаленію!
Вже починаю розуміти, Що боляче мені від кожного звуку твого імені, Що від глибокої темної туги нікуди тікати! Не знаю, що найшло на мене, Як міг я закохатись у таку, Яка радо душу мені труїть, З радісною посмішкою за моїми муками стежить, Коли в самої душа темніша від самої похмурої ночі? Зараз я страждаю, руйную, шаленію! Від тих мук кохання повільно помираю! Через твої підступні вчинки Себе я, в першу чергу, звинувачую, В собі якісь помилки все шукаю, А тобі подобається зверхньо дивитись, Як від самокопання Себе я в сиру землю зариваю, До гробу клятого заганяю! Тобі все байдуже! Байдуже на мене! І був я дурнем, що думав по іншому. За своєю сором'язливістю Правдива отруйна змія крилася! Допустив її до серця, А вона мене вкусила, Отруту в серце напустила, І радо вона його згноїла! Боляче мені! Боляче і смутно, а більш нічого, Лиш порожнеча в душі залишилась. Не вона перша рани мені наносить, В чому ж моя проблема? Чи сам я такий, Чи жінок не вмію обирати? Можливо, досить легковажний, Та надмірно я довірливий? Бачу я, що не люблять в наш час зізнання, Не можна, щоб дівчина тобі подобалась! Треба всі почуття ховати Та несправжню посмішку на обличчя одягати, Ховати за нею свій глибокий біль та розчарування! Моя душа- як та відкрита книга, Але потрапляє вона до жорстоких та дурних рук, Які роздирають в цій книзі сторінки, Радо палять їх, Знущаються наді мною! Краще бути одному, Чим душу перед кимось відкривати! Бо я розуміння все шукаю, Звичаїної милої бесіди, Спільних інтересів, А бачу лише байдужість та уникання розмови. Так чи захочу я тобі писати? Чи варто було тобі душу відкривати? Власне серце віддавати? Навіщо мені тобі писати? Я не боюся робити перших кроків, Але для чого їх робити? Щоб твої холодні короткі повідомлення читати? Від них весь час страждати! Якщо боїшся мене, то й ховайся далі У мороці душі своєї! Тобі я зла не бажав, Час би свій радо приділяв! Але байдуже тобі на мене! Коли бачу знову твоє обличчя я, Не знаю як і реагувати мені! Тобі я посміхаюсь, А в серці про зраду твою я знаю! Бачу я, що всі мої старання на марно, Що зневажаєш ти мої труди! Наївно я думав, що радісно дівчині буде від них, Але неправий я! Бачу вже, що іншим все це подобається, Але тобі- ні! Так в житті моєму вже не раз було, Що відьми мене причарували, Про кохання назавжди обіцяли, А потім радо мене зраджували! Так хто я після цього? Чи захочу й далі жінкам я довіряти? Вже звик я, що вони подруги для мене кращі, Ніж у ролі моєї дівчини! Правий був я, що нічого мені вам дати, А ви лише від мене мене самого хочете забрати, Душу й серце у кайдани покори закувати, Повністю мене під себе змінити, А мене правдивого ви не можете бачити, Не хочете таким прийняти! Я знаю, що самотній я, В самотності знаходжу душевний спокій, Бо від спілкування з тими, хто легко зраджує мене, Лиш сам собі погано я роблю! Йдіть собі! Йдіть і іншим отруту лийте в душі! Нехай весь світ бачить на що ви здатні! А я свою доброту та відкритість Вже сам встигнув зненавидіти! Краще б іншим мені бути, Жорстоким та злим, Вуличним хуліганом, адже ж такі вам подобаються? Ви всюди таких обираєте, А таких, як я, весь час відкидаєте, На самотність обрікаєте! Але вже не самотній я, Зі мною творчість моя лишилась, У ній я заховаюсь, Душу почну виливати, Біль свій ховати, Рани лікувати, Правду про несправедливе життя розповідати! Колись замовкнуть вже мої уста, Забуде й світ про мене, Заросте високою травою могила, Оці пошуки кохання марні піском крізь пальці розсипляться, Бо все це- лише жалюгідна сутність людського життя! Забудуть про мене всі, Але ті, хто здатен серцем чути, Ті, хто, як і я, за добро та справедливість виступають, То, я знаю, вони мене почують, Мене пригадають, Мого вірша нишком прочитають, На мою могилку ніжно квіточки покладуть, Шепнуть: "Спасибі за чесність Та й за відкритість! Можливо, ви були поганим поетом, До рими зовсім хисту не мали, Якесь ниття весь час писали, Але ні від кого свою душу ви не ховали, Ви були близькі із кожним, Кожному у очі з турботою вдивлялись, Не були байдужими ні до кого, Всім підтримку надавали! Для нас усіх - Новим безсмертним поетом ви постали, Всю ніжність та біль між цими рядками уклали!" А я десь з іншого виміру На вас усіх погляну, Смутно усміхнуся, Руку прикладу до серця, Радісно мені, Що відкриті ви емоціям, Що здатні знову відчувати, Вірити й кохати! Поету не треба ні гроші, Ні якась слава, Лише правдива любов народу! Ось за що я працював! Ось чому богам я душу вже віддав! Я весь лише для кожного із вас, Так само, як і кожен з вас- в моєму серці вже навічно!
9
4
128
Зулейма. Повстання Моран-Тану
Ех, вдалося б побачити мені Славні Моран-Тану розквіту дні! Наші предки тоді з попелу знайшли силу підвестися Під проводом Зулейми гордовитої! В ті часи всюди були ми гнані, Аж поки не знайшли свій дім на вулкані, Та й на вогняному Тані! А там, серед розпеченого жерла Правдивий бог на нас чекав, Вогняні слова він нам казав, А Перший Сатріанець їх у Корі'Тані записав, Нам істинну віру, Культ Полум'я він надав, Вогонь помсти в грудях кожного відтоді запалав! До кровопролитної війни нас Файрос закликав, Кожен сатріанець без страху на неї вирушав І голову там Перший Сатріанець склав. Він був несправедливо вбитий, Клятими імперськими собаками розтерзаний І власним богом позабутий! І тоді з Вогню Файрос жінку обрав, Від крові та плоті Першого Сатріанця, Віднайшов собі обранця. Вона першим Верховним Архімагістром нашим враз постала, Трон у столиці Тана Зулейма посіла, А народ сатріанський все радів та за нею на битву охоче йшов! Але сталося тоді горе, Ворогам запеклим на радість! Відколовся Моран та й від Тану, Відвернулись невірні чоловіки від служіння Зулеймі, Забули в чому її батькові присягалися колись! Окремим королівством наш рідний Моран постав, Охоче Тан він атакував, Сіяв смерть та ворожнечу, Розповсюджував серед сатріанців колотнечу, Про те що ми один народ враз всі позабули! Жінки на чоловіків кидались, А чоловіки з жінками боролись! Але Зулейма перемогла заколот Морану І від тоді розповсюдила свою владу матріархальну Від берегів Морану та й до вулкану Тану! Всіх нас вона з'єднала під єдиним прапором, Під святим вогняним словом, Під спільною рідною мовою! З тих часів править над чоловіками кожна жінка, Знає, що коритись їй повинні хлопчики, кожна дівчинка, Владі та темній магії вчиться в нас кожна наша дочка! Кожна мріє досягти тих висот, Які осягнула Зулейма, Всі наші жінки влади та поклоніння прагнуть, Хоробрими та незалежними, Як Зулейма, вони будуть! Заприсяглася за батька Зулейма помститись, Імперію заморських чужинців раз і назавжди побороти! Кляті супостати нашу рідну землю відібрали, Вічно гнити у вогняному ашхані вони нас прирекли! Цілі народи на наші страждання очі враз закрили Та свою зневагу до нас показали! Мертвими вони нас бачити жадали, А ми з вогню й попелу повстали І почали влаштовувати на їх землі навали, Щоб землі наші, вкриті поганьскою ганьбою В очисному полум'ї Файроса палали! Довгі століття Зулейма із імперією воювала, Ніколи страху не показувала І сама з радістю криваві розправи над ворогами влаштовувала! Але той звір великим був і невмирущим теж, Пережив він Зулейму, Відійшла у вічність велика з величних, Із Файросом воз'єдналася в його Полум'яних Палацах! А ми залишилися праве діло далі вершити, Ворогів клятих весь час бити, Для дітей майбутніх землю завойовувати! Кожен сатріанець за правду життя віддає, Страху та сумнівів не пізнає, Бо на кожного чекають нагороди Полум'яного Бога За вірність справі, За справедливість, Щоб побачити, як імперія чужинців зникне у безвість! Дорогий Файрос нас всіх зустріне за порогом смерті, Він нам у руки дасть квіт багряної маветії* І до власного царства за руку проведе! Там панує сміливість та незкоренність, Немає місця для слабких та невірних, Лише для самих відданих! Минають часи, А ми й досі пам'ять Зулейми вшановуємо, В її ім'я ми помираємо, Файроса не забуваємо, Справу великих предків ми закінчуємо Із "Сатріанського циклу" *Маветія- квітка, яка зростає на острові Моран, володіє палаючими пелюстками та іскристими тичинками. Лише обраний богом Файросом здатен зірвати квітку маветії та не обпекти при цьому руки
2
0
148
Фіалка
Кожна яскрава квіточка сонечку радіє, Але ти- то квітка не проста Та й незвичайна теж! Ти - фіалка ніжна, що вночі тихо проквітає, Своїми рожевими пелюстками нічну росу хапає І перед очима моїми райдужно майоріє! Непомітно мене ти причарувала, Немов казковою принцесою водночас постала! Таку ніжну та чарівну квітку Я хочу лише пестить та кохати помаленьку, Нікому не давати Тебе підступно зривати Та нещадно топтати! Живу я, живу, лише тими зеленими очима, Твоїми чарівними словами, Поряд із тобою я б і радощі зустрів, І біль пережив, І тузі опір би вчинив! Моя ніжна фіалко, Душа поетична, Натура музична, Чом же зараз я не з тобою? Чому більше не бачу тебе на своєму подвір'ї? Колись ти квітла лише для мене, Очам моїм мила вся була! Але тепер порожньо на подвір'ї моїм, Без тебе весь цей світ враз посірів Та й похмурим вдосталь став! Невже необережним був я із тобою? Де я помилку вчинив? В чому тебе я не догледів? Не мовчи, Хоч що-небудь мені ти скажи! Співали цвіркуни, У пруді хиталися плавуни, Цвіли інші квіти, Але не мило то мені було, Моя думка все до тебе линула, Всім серцем лише тебе я шукав, Не полишав весь час згадувати мою фіалку милу! Можливо, для тебе всі ці чари були лише грою? А я, як останній дурень, радо до твого полону йшов, З головою в твою темну магію трапляв! Зараз знов лишився я самотнім, Довкола лише одна німота, А мене охоплює за мою нерішучість сором! Сиджу я на березі кришталевої ріки І питаю в неї про майбутні віки... В цих блакитних водах не небо бачив я, А твоє обличчя... Але що це? Чому на два обличчя воно розколюється? Що зі мною коється? Що за містика тут діється? Одне обличчя- то душа поетична, То моя фіалка екзотична! Інше ж обличчя- то майстрині історичного романа, Лише зовні схожа вона на тебе, Але все ж інша! Господи, та чому ж серце крається моє? Чому так важко подолати омани цього життя, Перемогти ілюзії швидкоплинної ріки? Питаю весь час себе: А хто ж мені з цих двох осіб дорожчий? Яка квітка доповнює мене, Якій зі мною цікавіше буде? А може ні одній, Це- марні мрії, друзі! І я весь у відчаї, Бо не можна обманювати нікого, Жахливіше всього давати комусь даремні сподівання! Не така я людина, Не буду я брехати, Не буду і мовчати, Краще врешті мою долю обрати Та нічого від неї не ховати! На всеє очі я весь час закриваю, Якою тендітною фіалкою ти є ніколи не помічаю! Годі вже! Вирушу до лісу я, Тебе під папороттю у тінистому закутку Врешті відшукаю, Обережно викопаю, До себе віднесу Та у власний дім я внесу І тут у своєму серці посаджу, Щоб зігрівала душу мені, Щоб кожною усмішкою дарувала ніжність, Тебе я радо слухати буду, Від тебе і погляду не відведу! Ти- одна-єдина в світі Моя казкова та чарівна фіалка! (Присвячується Я.Я.🌹адже саме Ви надихаєте мене на поезію власною енергією та блискучими ідеями. Без вашої наполегливої творчої праці не було б таких особливих віршів!)
7
5
99