Блог
Всі
Уривок з нового розділу п'єси
Новини, Цікаве, Різне
Сьогодні я прямо в творчому піднесенні! За вікном гуркоче грім, ллє могутня злива, а я сиджу собі та 10000 слів вже написав цікавої історії. Непогано рушає весь сюжет, добираюся потихеньку до продовження ролі королеви Тейлор та її чоловіка Рольфа у сюжеті. А поки поділюся з вами комедійним уривочком з п'єси, в якому з'явився на декілька хвилин яскравий новий герой, придуманий виключно для п'єси. Це пан Метушинський, багатій міста Сокольского, аґрестієць, обожнює рахувати грошики та досить ексцентричний. Незважаючи на комедійний момент, сам новий розділ виходить дуже жорстоким, описує жахіття та свавілля сатріанської навали, від чого робиться справді моторошно.
(Далі глядачам показують верхній етаж місцевої корчми. В розкішно обставленій кімнаті на великому оксамитовому ліжку лежить маленький пузань. Він одягнений в смугастий халат та сині штанці. На голові в нього кумедний ковпак з зірочкою на гострому кінці. В вухах у товстуна стирчать великі ватяні затички, через що він спокійно собі спав посеред всього пекла, що коїлося у місті. Товсте, схоже на кавун, обличчя пана було смаглявим та негарним, ніс височів великою картоплиною, а під носом починалися лихо закручені жовті вуса. В кімнаті стояло таке хропіння, що аж стіни тремтіли. Свої руки пузань склав на об'ємному животі та продовжував хропіти, не звертаючи уваги на те, що за вікном в нього палала правдива багряна заграва, а джеркання сатріанської мови лунало майже не з кожної вулиці. Раптом до кімнати увірвався молодий юнак. Він був кремезним, високим, зі скуйовдженим коротким чорним волоссям, карими очима та легкою щетиною. Хлопець був недійцем-охоронцем самого пана Янка Метушинського, який спокійно собі зараз спав собі на ліжку. Звали його Генрі Олафсон. Хлопець підбіг до пана, затермосив його відчайдушно за рукав та закричав)
Генрі: (стривожено, весь час озираючись на вікно) Пан Метушинський! Пан Метушинський! Підйом, підйом! На місто напали морантанійці. Пане, не можна спати так спокійно. Вороги вже в місті. Нас грабують!
(Але Метушинський продовжує виводити носом музичні трелі тільки гучніше й гучніше, не збираючись прокидатися. Через якусь мить Генрі не витримує, виштрикує в пана з вух ватяні затички, хапає його за коротенькі ніжки та зтягує з ліжка, добряче гупнувши жирним тілом об підлогу. Від такого ставлення до себе пан одразу прокинувся, зойкнув, закректав, почав крутитись на підлозі, невдало схопився на ноги, ледве не впав, поправив собі нічний ковпак, закліпав сонними сірими очицями, підвів голову вище, зустрівся поглядом зі слугою, який нависав над ним і почав лаятися)
Метушинський: А ти, курво єдна, що це тут собі надумав? Чи пан я, чи так, собака під тином? Ти чого тут репетуєш під вухом, як навіжений, та мене з ліжка тягнеш? Битись надумав? Битись, падлюко?(маленький пан починає підскакувати, розмахуючи кулачками, не в змозі дістатися до обличчя юнака) Ну я б тобі добряче пику ось цими кулаками наквасив, матінку не взнав би! Твоє щастя, що вона тебе здоровилом таким народила! А я, щоб ти знав, і батьку своєму в юності боки наминав за кожне лихе слово, що старий одного разу аж на дуба вдерся, подумав, що котом зробився!( товстий чоловік зареготався з власного жарту)
Генрі: (панікує) Пане, заспокойтеся! Зараз не до бійки. Справа дуже критична. Я вас розбудив, тому що ...
Метушинський: (нахабно перебиває, підвівши догори пухкеньку руку) Так-так, припиняй. Дай здогадаюся. Охрім знов зайшов позичати? Так скажи йому, що він для мене, як сто тисяч чортів і двісті ще зверху! Він мене задовбав, годує тільки обіцянками, а гроші не повертає. Та він мене ж, як липку обдирає! Поглянь, поглянь лише, як твій пан весь зносився та помарнів!(чоловік пом'яв свої круглі щоки, смикнув себе за пояс штанців) Це все через цього клятого Охріма, який мені вже в печінці сидить! Якщо ти не скажеш, то я сам до нього вийду і все йому в його п'яну пику вискажу! Нехай в ченці стрижеться, більше проку на службі з нього буде.
Генрі: (намагається вставити хоч слово) Пане.... Пане.... Зачекайте. Це не Охрім. Це все тому що на нас...
Метушинський: (заклавши руки за спину починає ходити по кімнаті та будувати нові здогадки) Добре, добре, треба бути трохи самокритичним до себе, чи не те ти маєш на увазі, Генрі? Ти певно, соромишся сказати пану, що це все через твоє гучне хропіння?(зупинився та хитро подивився на юнака, погрозивши йому пальцем) Що, думав не знаю? А от я тебе на місці й заскочив. Вже більше півроку я спати не можу, коли ти на нижньому поверсі у вуса дути починаєш. Від цих звуків в мене очі на лоба лізуть. Через те я й одягаю кожної ночі ватяні затички, щоб твого дурнуватого хропіння не чути. Зроби з ним щось! Все, ти вільний, йди геть і не заважай спати.
Генрі: (розлючено хапає пана за плечі та повертає до вікна) Це все не через Охріма або ваше хропіння, бо саме ви весь час і хропите! Через вас я спати не можу, навпаки. Але важливіше за все це те, що на нас напали! Сатріанці в місті. Треба забиратися!
Метушинський: (збентежено чухає потилицю, дивиться на криваву заграву за вікном, прислухається до криків з вулиць) Та що ти таке верзеш, бовдурю? Та то просто сьогодні на вітер збирається. Поглянь, це Аґнія Свята розлютилася на твоє хропіння, що аж буревій на нас насилає. Будеш знати, як на пана брехати! А крики.... Ну молодь розважається, що тут такого?
(Генрі просто задихнувся від гніву та розпачу. Юнак зітхав, крутився довкола непохитного пана, заламував руки, хапався за свого меча, що висів на поясі та не знав вже, що робити йому далі. Вередливий пан був гірше за розбещену дитину. Аж раптом знизу корчми донісся страшний гуркіт, чийсь моторошний сміх, галас, брязкіт і в останню мить впало щось велике, від чого пролунав звук битого скла)
Метушинський: (хапається за голову, розлючено топнув ніжкою, а потім кинувся вперед, вискакуючи зі спальні) Це ще що за бовдурі вночі залізли до корчми? Зачинено! Зачинено, вам кажуть! Не дам вам горілки, аж поки не вивалите мені на стіл мішок аґрестійських гривеників! Аквілоніями не беру, хоча б сам імператор відвідав це богом забуте місце!
Величезна історія магічного світу
Новини, Цікаве, Різне
Все ще триває робота над п'єсою. Зараз там вже був описаний момент, як сатріанці проникли у аґрестійські місто, вчинили там переполох і тепер залякують ворога своїм наступом та грізними піснями. І одна пісня якось сама собою написалася, але вона розкрила для мене очі на мої старі нотатки стосовно історії Моран-Тану, саме поза подіями імперії. Моя вина в тому, що хоч я і любив більше культуру сатріанців, але всі книжки більшою мірою оповідали події в самому Аквілоні, згадуючи сатріанців вже як ворогів, або вимушених союзників імперії, забуваючи про їхню історію.
В пісні була згадана така особа, як Зулейма. Скоріше за все, що це Зулейма Раф-Акальма, справді донька Першого Сатріанця, загадкової фігури з темних далеких часів Моран-Тану. В пісні лише злегка згадуються події її приходу на трон, встановлення матріархального ладу на землях Моран-Тану і згадується навіть розкол всередині незалежного королівства. Так, колись сатріанці воювали проти сатріанців, вірніше старий патріархальний монархічний лад намагався втриматися при владі, в той час, як жінки рішуче підіймали власні голови. Юрисдикцією тогочасного жіночого управління був острів Тан із столицею Саярдіт-Канґерім, а патріархальний лад закріпився на острові Моран у місті Дженет. Але Зулеймі вдалося підкорити бунтівників і так Моран-Тан знову став цілим королівством із матріархальним ладом та певними соціальними станами. З самою піснею можна ознайомитися тут:
https://www.surgebook.com/maximilianstepowy/poem/zuleyma-npovstannya-moran-tanu
При опрацюванні п'єси я натрапив на ще одну подію відому, як Війна Аждах, коли дракони затьмарили собою небеса над Моран-Таном і почали мститися сатріанцям за викрадення їхніх яєць. В цій війні фігурували Амайлія Мор-Вада та Айзалія Кірі-Торав, відомі особи, які зараз беруть участь в п'єсі.
Хочеться дуже потім детально ці події всі описати. Але, напевно, я їх не буду робити окремими повістями, а додам до "Хронік Аквілону" бо ці всі історії і складають скарбничку величезного невід'ємного всесвіту та його багатограної історії.
9
200
Потихеньку пишу продовження
Новини, Цікаве, Різне
Найважче для мене саме розкачатися на написання продовження. Хоч сама ідея продовжує шліфуватися в моєму мозку, але руки не доходять до серйозної праці. Тому я себе переконую сісти за написання, присвятити йому більшу частину днів. Як бачите, до п'єси вже почала писатися Ява 3, в якій будуть розвиватися масштабні події.
Переживав я більше за початок розділу. Одна справа - короткий переказ в голові і зовсім інша вже понометражна версія твору. В мене завжди є такий страх зруйнувати красу самої ідеї, не розкрити достатньо своє бачення історії. Цей страх марний, адже коли я сідаю писати, то після двох речень він вже зникає і я починаю, як робот, шпарити великі обсяги тексту, не гублячи думки. В такі моменти я стараюся десь в тихому містечку заникатися, писати собі без зовнішнього галасу. Найбільше я звик писати опівдні або трохи вночі, бо тоді краще всього пишеться історія.
Зараз я дуже задоволений, бо поки що все на екрані викладається саме так, як я й хотів. Скажу, що в новій яві на якусь мить з'явиться трембіта, кошари, красиві степи та квіти, варенички та борщик😅 Так, так, культурні елементи вплітаються так добре, що я просто радію! Хочу, щоб українське фентезі розвивалося. Я продовжую справу професора Толкіна, але й додаю до цієї праці щось від себе. Тому що існує ж пан Сапковський із своїм польським фентезі? Є Нік Перумов зі слов'янським фентезі? А от про українське фентезі я мріяв вже давно, тому спробую щось таке зробити. Хоч мої герої й носять переважно іноземні імена, але культурні елементи трапляються тут досить знайомі, кожне королівство по своєму відрізняється від усіх інших.
Анонс я зробив, але чекати доведеться довго😅 Я ніколи не кажу про конкретні строки написання, щоб не вводити в оману моїх читачів. Адже я пишу тоді, коли в мене є натхнення, цілий день пишу, але це може зайняти й два місяці. Постараюся скоріше видати нову частину, але поспішати в такій справі я не раджу. Не хочеться, щоб події мерехтіли, як сонячні зайчики, перед очима читачів. Краще довго писати, але якісно, детально та цікаво.
Тому весь цей час я буду готувати для вас нові пригоди героїв з п'єси. Додам ще, що для головної героїні Тейлор, не рахуючи яву 3, залишиться ще ява 4 та ява 5, після чого її історія закінчиться неочікуваною кінцівкою. Ця кінцівка мала місце ще в 2015 році в мої шкільні часи, але вона потребує допрацювання та переробки під стиль п'єси.
Але на цьому "Трагедія роду О'хара" не закінчиться, бо не називалася б вона тоді трагедією цілого роду😅 В анотації були заявлені ще два героя, які перехоплять на свої плечі подальшу історію. Ну і це вам відповідь ще на те, чому на обкладинці руда чаклунка, а історія про світловолосу королеву. Тому що на обкладинці сама найголовніша героїня книги, яка й приведе нас усіх до найнеочікуваної кінцівки в усій п'єсі.
Книги
Всі
Вірші
Всі
Страждаю, руйную, шаленію!
Вже починаю розуміти,
Що боляче мені від кожного звуку твого імені,
Що від глибокої темної туги нікуди тікати!
Не знаю, що найшло на мене,
Як міг я закохатись у таку,
Яка радо душу мені труїть,
З радісною посмішкою за моїми муками стежить,
Коли в самої душа темніша від самої похмурої ночі?
Зараз я страждаю, руйную, шаленію!
Від тих мук кохання повільно помираю!
Через твої підступні вчинки
Себе я, в першу чергу, звинувачую,
В собі якісь помилки все шукаю,
А тобі подобається зверхньо дивитись,
Як від самокопання
Себе я в сиру землю зариваю,
До гробу клятого заганяю!
Тобі все байдуже!
Байдуже на мене!
І був я дурнем, що думав по іншому.
За своєю сором'язливістю
Правдива отруйна змія крилася!
Допустив її до серця,
А вона мене вкусила,
Отруту в серце напустила,
І радо вона його згноїла!
Боляче мені!
Боляче і смутно, а більш нічого,
Лиш порожнеча в душі залишилась.
Не вона перша рани мені наносить,
В чому ж моя проблема?
Чи сам я такий,
Чи жінок не вмію обирати?
Можливо, досить легковажний,
Та надмірно я довірливий?
Бачу я, що не люблять в наш час зізнання,
Не можна, щоб дівчина тобі подобалась!
Треба всі почуття ховати
Та несправжню посмішку на обличчя одягати,
Ховати за нею свій глибокий біль та розчарування!
Моя душа- як та відкрита книга,
Але потрапляє вона до жорстоких та дурних рук,
Які роздирають в цій книзі сторінки,
Радо палять їх,
Знущаються наді мною!
Краще бути одному,
Чим душу перед кимось відкривати!
Бо я розуміння все шукаю,
Звичаїної милої бесіди,
Спільних інтересів,
А бачу лише байдужість та уникання розмови.
Так чи захочу я тобі писати?
Чи варто було тобі душу відкривати?
Власне серце віддавати?
Навіщо мені тобі писати?
Я не боюся робити перших кроків,
Але для чого їх робити?
Щоб твої холодні короткі повідомлення читати?
Від них весь час страждати!
Якщо боїшся мене, то й ховайся далі
У мороці душі своєї!
Тобі я зла не бажав,
Час би свій радо приділяв!
Але байдуже тобі на мене!
Коли бачу знову твоє обличчя я,
Не знаю як і реагувати мені!
Тобі я посміхаюсь,
А в серці про зраду твою я знаю!
Бачу я, що всі мої старання на марно,
Що зневажаєш ти мої труди!
Наївно я думав, що радісно дівчині буде від них,
Але неправий я!
Бачу вже, що іншим все це подобається,
Але тобі- ні!
Так в житті моєму вже не раз було,
Що відьми мене причарували,
Про кохання назавжди обіцяли,
А потім радо мене зраджували!
Так хто я після цього?
Чи захочу й далі жінкам я довіряти?
Вже звик я, що вони подруги для мене кращі,
Ніж у ролі моєї дівчини!
Правий був я, що нічого мені вам дати,
А ви лише від мене мене самого хочете забрати,
Душу й серце у кайдани покори закувати,
Повністю мене під себе змінити,
А мене правдивого ви не можете бачити,
Не хочете таким прийняти!
Я знаю, що самотній я,
В самотності знаходжу душевний спокій,
Бо від спілкування з тими, хто легко зраджує мене,
Лиш сам собі погано я роблю!
Йдіть собі!
Йдіть і іншим отруту лийте в душі!
Нехай весь світ бачить на що ви здатні!
А я свою доброту та відкритість
Вже сам встигнув зненавидіти!
Краще б іншим мені бути,
Жорстоким та злим,
Вуличним хуліганом, адже ж такі вам подобаються?
Ви всюди таких обираєте,
А таких, як я, весь час відкидаєте,
На самотність обрікаєте!
Але вже не самотній я,
Зі мною творчість моя лишилась,
У ній я заховаюсь,
Душу почну виливати,
Біль свій ховати,
Рани лікувати,
Правду про несправедливе життя розповідати!
Колись замовкнуть вже мої уста,
Забуде й світ про мене,
Заросте високою травою могила,
Оці пошуки кохання марні піском крізь пальці розсипляться,
Бо все це- лише жалюгідна сутність людського життя!
Забудуть про мене всі,
Але ті, хто здатен серцем чути,
Ті, хто, як і я, за добро та справедливість виступають,
То, я знаю, вони мене почують,
Мене пригадають,
Мого вірша нишком прочитають,
На мою могилку ніжно квіточки покладуть,
Шепнуть:
"Спасибі за чесність
Та й за відкритість!
Можливо, ви були поганим поетом,
До рими зовсім хисту не мали,
Якесь ниття весь час писали,
Але ні від кого свою душу ви не ховали,
Ви були близькі із кожним,
Кожному у очі з турботою вдивлялись,
Не були байдужими ні до кого,
Всім підтримку надавали!
Для нас усіх -
Новим безсмертним поетом ви постали,
Всю ніжність та біль між цими рядками уклали!"
А я десь з іншого виміру
На вас усіх погляну,
Смутно усміхнуся,
Руку прикладу до серця,
Радісно мені,
Що відкриті ви емоціям,
Що здатні знову відчувати,
Вірити й кохати!
Поету не треба ні гроші,
Ні якась слава,
Лише правдива любов народу!
Ось за що я працював!
Ось чому богам я душу вже віддав!
Я весь лише для кожного із вас,
Так само, як і кожен з вас- в моєму серці вже навічно!
9
4
128
Зулейма.
Повстання Моран-Тану
Ех, вдалося б побачити мені
Славні Моран-Тану розквіту дні!
Наші предки тоді з попелу знайшли силу підвестися
Під проводом Зулейми гордовитої!
В ті часи всюди були ми гнані,
Аж поки не знайшли свій дім на вулкані,
Та й на вогняному Тані!
А там, серед розпеченого жерла
Правдивий бог на нас чекав,
Вогняні слова він нам казав,
А Перший Сатріанець їх у Корі'Тані записав,
Нам істинну віру, Культ Полум'я він надав,
Вогонь помсти в грудях кожного відтоді запалав!
До кровопролитної війни нас Файрос закликав,
Кожен сатріанець без страху на неї вирушав
І голову там Перший Сатріанець склав.
Він був несправедливо вбитий,
Клятими імперськими собаками розтерзаний
І власним богом позабутий!
І тоді з Вогню Файрос жінку обрав,
Від крові та плоті Першого Сатріанця,
Віднайшов собі обранця.
Вона першим Верховним Архімагістром нашим враз постала,
Трон у столиці Тана Зулейма посіла,
А народ сатріанський все радів та за нею на битву охоче йшов!
Але сталося тоді горе,
Ворогам запеклим на радість!
Відколовся Моран та й від Тану,
Відвернулись невірні чоловіки від служіння Зулеймі,
Забули в чому її батькові присягалися колись!
Окремим королівством наш рідний Моран постав,
Охоче Тан він атакував,
Сіяв смерть та ворожнечу,
Розповсюджував серед сатріанців колотнечу,
Про те що ми один народ враз всі позабули!
Жінки на чоловіків кидались,
А чоловіки з жінками боролись!
Але Зулейма перемогла заколот Морану
І від тоді розповсюдила свою владу матріархальну
Від берегів Морану та й до вулкану Тану!
Всіх нас вона з'єднала під єдиним прапором,
Під святим вогняним словом,
Під спільною рідною мовою!
З тих часів править над чоловіками кожна жінка,
Знає, що коритись їй повинні хлопчики, кожна дівчинка,
Владі та темній магії вчиться в нас кожна наша дочка!
Кожна мріє досягти тих висот,
Які осягнула Зулейма,
Всі наші жінки влади та поклоніння прагнуть,
Хоробрими та незалежними,
Як Зулейма, вони будуть!
Заприсяглася за батька Зулейма помститись,
Імперію заморських чужинців раз і назавжди побороти!
Кляті супостати нашу рідну землю відібрали,
Вічно гнити у вогняному ашхані вони нас прирекли!
Цілі народи на наші страждання очі враз закрили
Та свою зневагу до нас показали!
Мертвими вони нас бачити жадали,
А ми з вогню й попелу повстали
І почали влаштовувати на їх землі навали,
Щоб землі наші, вкриті поганьскою ганьбою
В очисному полум'ї Файроса палали!
Довгі століття Зулейма із імперією воювала,
Ніколи страху не показувала
І сама з радістю криваві розправи над ворогами влаштовувала!
Але той звір великим був і невмирущим теж,
Пережив він Зулейму,
Відійшла у вічність велика з величних,
Із Файросом воз'єдналася в його Полум'яних Палацах!
А ми залишилися праве діло далі вершити,
Ворогів клятих весь час бити,
Для дітей майбутніх землю завойовувати!
Кожен сатріанець за правду життя віддає,
Страху та сумнівів не пізнає,
Бо на кожного чекають нагороди Полум'яного Бога
За вірність справі,
За справедливість,
Щоб побачити, як імперія чужинців зникне у безвість!
Дорогий Файрос нас всіх зустріне за порогом смерті,
Він нам у руки дасть квіт багряної маветії*
І до власного царства за руку проведе!
Там панує сміливість та незкоренність,
Немає місця для слабких та невірних,
Лише для самих відданих!
Минають часи,
А ми й досі пам'ять Зулейми вшановуємо,
В її ім'я ми помираємо,
Файроса не забуваємо,
Справу великих предків ми закінчуємо
Із "Сатріанського циклу"
*Маветія- квітка, яка зростає на острові Моран, володіє палаючими пелюстками та іскристими тичинками. Лише обраний богом Файросом здатен зірвати квітку маветії та не обпекти при цьому руки
2
0
148
Фіалка
Кожна яскрава квіточка сонечку радіє,
Але ти- то квітка не проста
Та й незвичайна теж!
Ти - фіалка ніжна, що вночі тихо проквітає,
Своїми рожевими пелюстками нічну росу хапає
І перед очима моїми райдужно майоріє!
Непомітно мене ти причарувала,
Немов казковою принцесою водночас постала!
Таку ніжну та чарівну квітку
Я хочу лише пестить та кохати помаленьку,
Нікому не давати
Тебе підступно зривати
Та нещадно топтати!
Живу я, живу, лише тими зеленими очима,
Твоїми чарівними словами,
Поряд із тобою я б і радощі зустрів,
І біль пережив,
І тузі опір би вчинив!
Моя ніжна фіалко,
Душа поетична,
Натура музична,
Чом же зараз я не з тобою?
Чому більше не бачу тебе на своєму подвір'ї?
Колись ти квітла лише для мене,
Очам моїм мила вся була!
Але тепер порожньо на подвір'ї моїм,
Без тебе весь цей світ враз посірів
Та й похмурим вдосталь став!
Невже необережним був я із тобою?
Де я помилку вчинив?
В чому тебе я не догледів?
Не мовчи,
Хоч що-небудь мені ти скажи!
Співали цвіркуни,
У пруді хиталися плавуни,
Цвіли інші квіти,
Але не мило то мені було,
Моя думка все до тебе линула,
Всім серцем лише тебе я шукав,
Не полишав весь час згадувати мою фіалку милу!
Можливо, для тебе всі ці чари були лише грою?
А я, як останній дурень, радо до твого полону йшов,
З головою в твою темну магію трапляв!
Зараз знов лишився я самотнім,
Довкола лише одна німота,
А мене охоплює за мою нерішучість сором!
Сиджу я на березі кришталевої ріки
І питаю в неї про майбутні віки...
В цих блакитних водах не небо бачив я,
А твоє обличчя...
Але що це?
Чому на два обличчя воно розколюється?
Що зі мною коється?
Що за містика тут діється?
Одне обличчя- то душа поетична,
То моя фіалка екзотична!
Інше ж обличчя- то майстрині історичного романа,
Лише зовні схожа вона на тебе,
Але все ж інша!
Господи, та чому ж серце крається моє?
Чому так важко подолати омани цього життя,
Перемогти ілюзії швидкоплинної ріки?
Питаю весь час себе:
А хто ж мені з цих двох осіб дорожчий?
Яка квітка доповнює мене,
Якій зі мною цікавіше буде?
А може ні одній,
Це- марні мрії, друзі!
І я весь у відчаї,
Бо не можна обманювати нікого,
Жахливіше всього давати комусь даремні сподівання!
Не така я людина,
Не буду я брехати,
Не буду і мовчати,
Краще врешті мою долю обрати
Та нічого від неї не ховати!
На всеє очі я весь час закриваю,
Якою тендітною фіалкою ти є ніколи не помічаю!
Годі вже!
Вирушу до лісу я,
Тебе під папороттю у тінистому закутку
Врешті відшукаю,
Обережно викопаю,
До себе віднесу
Та у власний дім я внесу
І тут у своєму серці посаджу,
Щоб зігрівала душу мені,
Щоб кожною усмішкою дарувала ніжність,
Тебе я радо слухати буду,
Від тебе і погляду не відведу!
Ти- одна-єдина в світі
Моя казкова та чарівна фіалка!
(Присвячується Я.Я.🌹адже саме Ви надихаєте мене на поезію власною енергією та блискучими ідеями. Без вашої наполегливої творчої праці не було б таких особливих віршів!)
7
5
99