Всім привіт! Знову поділюся деякими новинами стосовно книги у співавторстві. Весь цей час робота невблаганно кипить. Трохи від зимового холоду іноді в мене натхнення застигає, але вдається із собою боротися та прописувати більшість сцен. Зараз став за таким графіком працювати, що вночі пишу початок певної сюжетної частини або її кінець, потім вдень, коли є вільний час, я стараюся заповнити середину сюжетної частини, щоб вночі було вже менше працювати і такі організаційні питання навести. Поки книга виходить цікавою. Спочатку я такий трохи скептично ставився до неї, бо ідея то дивувала мене, то трішки напружувала своєю туманністю і деякими моментами. Хотілося ще неочікуваний поворот зробити, але здається, що того одного моменту може й не бути, бо якщо його реалізувати, тоді потрібно купу додаткових пояснень робити, а це займає й так обсяг книги. Я казав, що це маленька книжечка, а пишемо ми величезні яскраві розділи, це просто стандарт😅 Насправді, за планом, там сюжет дійсно невеликий, поменше за хронометражем від інших моїх значних книг, але коли пишеш вже повну версію за цим планом, то стараєшся наповнити їх деталями і від цього виходить багато. Під час процесу написання моє ставлення до книги змінювалося, адже найстрашніший критик історій- це я сам. Коли був написаний пролог, я подумав "Історія виглядає інтригуючою та цікавою, але чи достатньо цього?". При завершенні першої глави думки вже були іншими "Ну що це таке? Чи буде достатньо страшно блукати разом з героїнею по одному будинку та переживати її думки та монологи із самою собою, адже поряд нікого не буває у такі моменти з нею". Частини з будинком мене тривожать тим, що хочеться показати цілком три різні підходи до пригод головної героїні, щоб вони не повторювалися та були різними. Над цим ще треба працювати, але під кінець глави 1 я вже був задоволений страшно, адже символізм із релігією, гріхопадіння деяких героїв мене причарували. Навіть і тут я повернувся до своєї улюбленої практики в літературі, що немає однозначно поганих та хороших героїв, у кожного свої демони та страхи. Важливою темою поки стало протиставлення героїв. Це головна героїня проти нашої злодійки. Ми спочатку шкодуємо саме нашу героїню, але згодом, все зміниться. Адже й вона не ідеальна. Також у новому розділі я через діалог невеличкий порівнював двох поліцейських, які розслідують цю справу. Це Джефрі та Рей. Перший- прямо герой, справжній поліцейський, який пройшов пекло на своїх завданнях та має досвід. А другий- позиціонує себе, як поліцейського, але все життя просидів у кабінеті, лякав дрібних хуліганів та дітей і надто сильно полюбляє відпочивати та смачно поїсти. Рей часто виступає у мене персонажем із почуттям гумору, який розріджує похмуре оточення, але іноді і він своїми розповідями та діями напружує атмосферу, коли розповідає серйозні речі. Натомість, Джефрі більшу частину поки такий неговіркий сердитий чоловік, який зневажає свого безпорадного колегу, втомлений від усього, намагається розібратися у ситуації, куди його закинула доля. І ще, я так розвинув його образ, що ми теж побачимо, що Джефрі ховає велику таємницю у своєму минулому, про яку йому не хочеться нікому розповідати. А місто Рейвенхарт надто дивне. Воно немов насправді магічне і здатне пробуджувати людські страхи до життя. І страх Джефрі теж оживе, змішавшись з усім іншим. В центрі сюжету у нас зникнення дітей та ритуальні вбивства,але лінія поліцейських зараз віддалилася від цього частково, бо додалося розширення історії. Так, як Джефрі гість у місті, мерія надала йому житло. А це покинутий старий будинок, в якому теж сталася моторошна та незрозуміла історія. І нашому герою в ньому жити, в ньому ночувати, а це гірше всього на світі. Я додав елемент нової історії і хочу подивитися, чи вдасться його далі розвинути. Він опосередковано торкнеться історії з дітьми, але тут глибша подія, яка здатна показати місто з іншої сторони. Зараз ведеться робота над главою 3, в ній я написав 14000 слів, але це ще не кінець, адже десь три-чотири сцени до кінця розділу лишилися. З цією главою ще був смішний момент, коли я підписав її правильною нумерацію, писав в ній, а вранці прокидаюся і шукаю, а де ж це там моя друга глава? Та вирішив, що не зберіг все написане😅 А це я переплутав, бо друга глава не моя, а мого співавтора, тому там поки я для себе пробіл поставив, щоб поєднати цей розділ, а я далі на третю главу перескочив. Моя стара звичка писати все підряд та поступово ввела мене у маленьку оману. Розділ потім знайшовся, та й там автозберігання ще є для таких, як я, хто може згасити екран та піти по справах, не натиснувши вчасно зберігання. Проте, цьому автозберіганню я не довіряю і часто від себе додатково натискаю збереження, щоб точно побачити, що в мене ця глава є. Далі наведу ще один уривок із нової книги. Коли я його писав, вночі був сильний вітер, який стукав у шибу. І це так співпало із звуком кроків у цьому епізоді. Отут вже й автору стало страшно, а раз я це відчув, то значить все виходить правильно, бо я дуже скептично до епізодів із жахами у себе ставлюся. "Поки Джефрі роздумував над загадками, він почув звук, від якого його серце ще швидше закалатало у грудях. На нижньому поверсі із тихим скрипом відкрилися вхідні двері. Хвилинна тиша. Двері зачинилися, застогнавши. Знову тиша. А потім кроки. Такі дивні кроки, немов людині до ніг гирі прив'язали і вона їх тягнула із великим зусиллям всюди за собою. А ще самі кроки були тихими, м'якими, ніби їх власник був босим. Одночасно з цими кроками внизу почали рухатися предмети. Задзвеніли каструлі на кухні, засвистів сам собою чайник, попадали швабри у комірці, а світло ліхтарика у руці в Джефрі замиготіло відчайдушно. Кроки продовжували лунати внизу по кухні, а до них домішувалося таємниче дівоче мугикання під ніс. Руки Джефрі затремтіли, а лоб вкрив піт. Він лише по цим крокам міг здогадатися хто знаходиться тут, прямісінько під ним. Це була вона. Та дівчина з дороги. Зникла Примулла Блез. Та сама, яку не бачив чомусь Рей. Спочатку вона налякала Джефрі на дорозі, а тепер прийшла сюди. Чому? Бо це її будинок, а він тут небажаний гість? Невже привид хоче звести його з розуму? А може, це не привид, а жива людина? Джефрі відчув у собі рішучість. Він не може просто сидіти у кімнаті та боятися невідомості. Йому потрібно зібрати сміливість докупи та спуститися вниз. Зустрітися із тим, що чекало на нього в пітьмі будинку. Перший раз при зустрічі із мертвою дівчиною він ледве не потрапив у аварію. Але сама вона не виявляла ворожості, лише прохала його віднайти її. Можливо, що й на цей раз Примулла прийшла тільки по те, щоб дати йому потрібну вказівку? Перехопивши зручніше ліхтарик, Джефрі наблизився до дверей своєї спальні та відкрив їх. Він міг би намацати на стіні вмикач та ввімкнути світло, але чомусь чоловік відчував, що світло може прогнати Примуллу, а йому потрібно було зрозуміти навіщо вона почала його переслідувати. Визирнувши до темного коридору, чоловік посвітив промінцем світла на всі боки. Нікого на другому поверсі не було, проте йому кинулося в очі, що двері спальні місіс Блез були напіввідчинені. Джефрі був переконаний, що він все в будинку зачинив перед тим, як піти спати. Але тепер він не знав, чому двері були відкриті знову. Чоловік рішучим кроком почав наближатися до дверей, щоб їх закрити, але тут через щілину просунулася кривава рука із гострими пазурами, схопила двері за ручку та голосно ними ляснула, зачинивши їх. Джефрі із криком відскочив назад, вдарився об якийсь горщик квітів та розбив його. Голова заболіла від удару, але зараз чоловіка це менше всього турбувало. Хто зачинив двері спальні перед ним? Кому належала та страшна рука? Невже в цьому будинку більше привидів, ніж він міг думати? Трохи заспокоївшись, Джефрі знову підійшов до дверей спальні хазяйки. Будь-яка людина на його місці вже б давно втекла з цього будинку та міста, але Джефрі був не таким. Він же ж поліцейський, він повинен бути сміливим та зразковим спеціалістом своєї справи. Плювати він хотів на те, живі його лякають чи духи. Пістолет далеко, але він готовий і голіруч зустрітися із своїми ворогами. Тому цікавість переборола страх і Джефрі спробував відчинити спальню. Але двері не піддавалися. Хто б не знаходився по іншу сторону, він не бажав впускати поліцейського. А може нікого й не було тут? Двері тепер виглядали точнісінько так само, як він їх залишив перед сном. Джефрі зблід та відійшов від них. Невже він почав втрачати розум? Раніше з ним такого майже не було, хоч він і побував у різноманітних небезпечних ситуаціях. Залишалося тільки одне- віднайти джерело кроків знизу і бажано дістатися до пістолету, який він залишив на кухонному столі внизу. Тому Джефрі пішов до сходів. Але мурахи по спині не давали йому спокою. Від цього йшов він боком, притиснувшись спиною до стіни і одночасно стежачи і за дверима спальні місіс Блез, і за тим, що діялося у мороці внизу сходів. Більше всього поліцейський боявся, що коли він повернеться спиною, то з-за дверей вискочить та кривава істота з пазурами та схопить його, щоб скинути вниз по сходах. На щастя, нічого такого не сталося і Джефрі без пригод спустився вниз. Стоячи у підніжжя сходів, він уважно прислухався до того, що відбувалося довкола нього. Спочатку до його вух долинула гнітуча тиша, яка аж дзвеніла у барабанних перетинках. Здавалося, що істота на кухні теж зачаїлася та на щось чекала. Але на що? І тоді Джефрі вирішив, що може все йому лише здалося, адже це його перша ніч у будинку з такою страшною історією. Тут кожна людина могла б нафантазувати собі будь-які моторошні сцени, гідні того, щоб їх показали у фільмі жахів. Проте, через декілька хвилин Джефрі знову почув кроки з кухні, які тут внизу відлунювали так близько, немов таємнича істота стояла прямо перед ним. Мугикання діяло на чоловіка ще важче. Тому він зціпив зуби, перейшов на біг та одним махом вискочив на кухню..."

Побувавши в гостях у гігантів, ми знову сідаємо на наш корабель та вирушаємо у подальшу подорож. На цей раз ми тримаємося східно-північного напрямку. Довге плавання здатне зайняти більшість часу, але згодом ми побачимо дивні зміни довкола себе. Море із сталевого стане ніжно-блакитним та спокійним, на полотні чорного неба вперше засяють дивовижні срібні зорі. Легенький вітерець ніжно обвіває нашу шкіру та приносить із собою аромат солі і краплі холодної води. У повітрі тихенько плачуть білі меви, які здалеку своїми крильми здаються схожими на знак пташки у полі вибору. Ці птахи кидаються вниз, спритно хапають рибу і знову плинно підіймаються догори. Попереду нас з-за обрію виринають обриси великого материка та межа суходолу, який простягається всюди, куди здатне сягнути наше око. Ціль нашої подорожі зовсім близько. Перед нами материк Аквілону, землі якого належать однойменній імперії, але перед нами не зовсім сам Аквілон. Це його західні володіння, якими керують васали імперії, а відомі вони під назвою королівства Аґрестії. Коли ми пришвартуємося до місцевого порту, то нас одразу почне доглядати варта. Часто вона складається із легіонерів імперії Аквілон, які проходять службу у віддаленім регіоні своєї держави, але й зустрічаються місцеві вартові. Легіонери потрібні тут від тих часів, коли сатріанці стали часто нападати та грабувати родючі землі Аґрестії. Вони здійснюють прикордонний контроль та у разі потреби здатні дати відсіч ворогам до прибуття значних підкріплень із серця імперії. Так, як ми лише мандрівники, то після перевірки всіх потрібних документів, нам дозволяють ступити на берег та продовжити нашу подорож. Аґрестійські міста та селища дуже красиві і живописні. Тут люди надто багато уваги приділяють своїм будиночкам та присадибним ділянкам. Аґрестійські хати невеличкі, проте чепурні, з білими стінами, оздобленими майстерними візерунками, які зображають квітки, дерева, лісових духів та надзвичайних істот, музичні інструменти чи просто сцени із народного життя. Дах таких будинків складається із солом'яної стріхи, яка створюється із товстих снопів вижатої соломи, котру перев'язують поміж собою та кладуть рівними чергами на просту дерев'яну основу покрівлі. Нерідко зустрічаються також стріхи із міцних палиць або й кам'яні, хоча останні є здобутком недійців, які принесли із собою свої звичаї на ці землі. Маленькі віконечка часто фарбують у білий, червоний, блакитний, жовтий чи фіолетовий відтінки, що додає привітного вигляду такій хатці. Всередині дім має декілька кімнат. Але нам потрібно бути обережними та берегти власну голову. Якщо ви не аґрестієць, то вам буде надто тісно та незручно у такому будинку, адже люди високого зросту упираються маківкою прямісінько у стелю. Така побудова житла зумовлена тим, що аґрестійці всі, переважно, маленького зросту і просто не розраховують своє житло під потреби чужоземних гостей. Просторі звичні будинки ви можете віднайти тільки серед недійських поселенців або в столиці королівства, яка будувалася та змінювалася під потреби кожного. Часто, в домах аґрестійців під стелею можна побачити прив'язані пучки степових трав, сухого листя, липового цвіту, калинові кетяги, голівки часнику чи цибулі, а в коморі може звисати й м'ясо. Аґрестійці дуже хазяйновиті та гостинні люди, тому такі речі або слугують для запаху у будинку, для відлякування злих духів, а ще використовуються у приготуванні знаменитих аґрестійських страв. Готують тут вміло та частують всіх щедро. Підлогу можуть вкривати вишиті килимки ручної роботи, а на покутті завжди знаходиться місце для вишитих білосніжних рушників із символічними орнаментами квітів та звірів. Ці рушники часто оточують ікону богині Аґнії, яка у світлі тамтешніх свічок, здається живою та ніжною, а погляд її великих смутних очей проникає в саму душу і ніби знає все про вас та ваші вчинки у житті. Крім Аґнії існують ще боги, але саме ця богиня є провозвісницею волі своєї Матері-Природи і вона заклала основу аґрестійського віросповідання. Біля ікони завжди горять свічки, а ще неодмінною вимогою тут є кухоль із квіткою аґреста, знаменитої цілющої рослини, яка від давніх часів стала символом аґрестійців. Офіційним прапором Аґрестії є велике блакитне полотнище, на якому зображена жовта квітка аґресту із зеленим стеблом та двома листочками. Саму квітку колом оточують шість зірочок- маленькі червона, коричнева, помаранчева, бірюзова та великі, які знаходяться поверх суцвіття- блакитна та зелена зірки. Ось такий цей національний прапор королівства Аґрестія, де квітка- символізує рід монархів О'хара, а зірки- стихійних богів де найважливіше місце відводилося Аґнії Вітроносній та Матінці Природі. Блакитний колір символізує волю, ефір, повітря, єдність із природою та її створіннями. Це основні кольори Аґнії. А жовтий аґрест є сонцем, вірою в кращий день, символом щастя, росту та енергії, уособленням миру та ніжності. Крім того це стародавній родовий герб роду О'хара, хоча з огляду на сучасну аґрестійську історію, скажу, що рід Тель довгі роки жив під прапором Морантанійського Ковенанту, перед тим як створити прапор Аґрестійської Республіки та утворити Раду Сенатів. У аґрестійців є й національний гімн, який називається "По гірській межі": https://music.youtube.com/watch?v=mIkom-8vYKA&si=qcElRaiioLaxikXB Що стосується географії даного королівства, то вона примірно така. Це степова рівнинна земля із помірним кліматом. Але степи простягаються тільки у серці королівства, а на заході та сході містяться гори, які отримали назву Cieniste góry, або Тінисті Гори. Вони напівкільцем охоплюють Аґрестію від частини заходу до півночі, завершуючись Cienistym Grzbietem, тобто Тінистим Хребтом. Лише через цей хребет мандрівник здатен потрапити до Північного Аквілону, щоправда минувши територію Академії Червоної Троянди, де уважні мольфарки, аґрестійські чаклунки, контролюють цей природній кордон. На півдні знаходиться кордон із Південним Аквілоном, який починається із великого степу, а закінчується лісом, що простягається на території Аґрестії та Аквілону. На сході крім річкового кордону міститься ще одне гірське пасмо, яке переходить у пагорб, на якому розташована імперська оборонна фортеця Карадаґ. Тут теж пильно доглядають мандрівників, але лише тут можна отримати грамоту, що дозволяє мандрувати в усі чотири сторони світу. Також потрібно розуміти, що королівство Аквілон у нас одне, але існують такі поняття як Західна Аґрестія та Східна Аґрестія. Що це таке? Дехто плутає ці поняття і співвідносить їх до мапи західної території Аґрестії, вважаючи, що саме Тінистий Хребет та річковий кордон і є тією славетною Східною Аґрестією. Але це величезна помилка та неточність. У Аґрестії є й схід, і захід, але на загальному заході материка це все складає саме Західну Аґрестію зі столицею у однойменному місті. Довгий час ця частина була єдиним державним формуванням, яке визначало кордони існування аґрестійської нації. Проте, після перемоги над камарантами, імператор Ейталіон подарував аґрестійцям за їхню вірну службу східні землі материка, які до того належали камарантам. Ці землі за своїм кліматом відрізняються від оригінальної Аґрестії. Тут всеціло панують тропічні ліси, мангрові ліси, болота та заплутані природні лабіринти. Зрозуміло, що тільки ті, хто зростав серед природи здатні були освоїти ці землі та навчитися жити в них. Тобто, це були аґрестійці. Дарунок був царським і значно розширив територію Аґрестії. Але як здійснювати керівництво такою територією? Звісно, що король або королева не будуть їздити весь час через прикордонну фортецю лише щоб відвідати якусь віддалену частину свого королівства. Ці землі для аґрестійців були, як в біса на рогах. Тому за наказом королеви Маґди О'хара(не плутати із Малґою, засновницею королівства), був створений інститут намісництва. Східною Аґрестією була названа вся територія цих джунглів на сході материка. І вона була васальною одночасно імперії та аґрестійській офіційній короні. Від імені О'хара у ній правив намісник. Територія мала власну столицю із назвою Мезаріча. Намісник міг приймати рішення тільки на місцевому рівні. Якщо ж підіймалися більш глобальні питання або виникали проблеми, то він надсилав гінця до Західної Аґрестії, де викладав проблему королеві або королю та отримував потрібні накази. Але це ще не все, адже такі накази ще потрібно було узгоджувати із імператором Аквілону. Так що це такий складний державний інститут від малого до великого. Тобто народ Східної Аґрестії- місцеві старости, намісник Мезарічі, король або королева, імператор Аквілону. Ось це вершина піраміди. Все-рівно імператор тут головний. Ще потрібно розуміти етнічний склад аґрестійців, щоб розуміти, що це один народ, але такий, що має різноманітні діалекти. Якщо простежити історію народів цих територій, то можна скласти таку схему. Спочатку західні степи населяли масагети, предки всіх існуючих людей. Далі на ці землі походить Ефілнуарська імперія та на довгі роки обманом забирає людей у рабство. Культура сильно змішується, звичаї змінюються. І після падіння ельфів ми отримуємо дві хвилі кочівних народів- залишків чистокровних масагетів, які мали вже іншу культуру та напівельфів, майбутніх маленьких аґрестійців. З часом масагети відкочовують на південь, а потім пливуть за море, де на нових землях утворюють народ недійців, майбутніх організаторів імперії Аквілон. Аґрестійці ж теж розбиваються на дві хвилі кочівних народів. У літописах чітко я це не показував, адже відомостей збереглося надто мало. Єдиною інформацією є уривок, що "... І оддала розказ Малґожата, ясно слунце наше, крульова по мілошчі Аґнії Вйатроносной, помазанка Маткі-Натури, роздач хлас на вшисткє народи, ктуре вендровалі шчітами ґурскімі та взбудзіч вшруд ніх ціт, цо йедночі аґрестійчікув і за релігійо, і за йедно твар, і за йеден йезік. На тен ото хлас одповіеджал Сидрік Куравський, вудз схудних аґрестійчікув. Із велько хенчу он пшибил к'у ґраду слічнему, Аґрестією ктурий називал ще...". Цей уривок розповідає про те, що після заснування свого королівства, аґрестійська королева Малґожата почала об'єднувати різні кочові племена у один великий аґрестійських народ і один з таких вождів східних аґрестійців Сидрік відгукнувся на прохання королеви та відвідав столичне місце. Вочевидь, із метою поселитися там. І тут робиться все зрозуміло, що саме нащадки таких колишніх східних кочівників потім перейшли жити у Східну Аґрестію. Ті, хто кочували степами називалися степовиками і вони склали етнос Західної Аґрестії. Приклади їхньої мови я вже навів, а ще варто зауважити, що літописи таких аґрестійців пишуться людським алфавітом. В свою чергу, кочовики, що мандрували гірськими хребтами та Тінистими Горами зустрічалися з іншими умовами життя та буквально боролися із переходами та стихіями. Це зробило їх більш міцними та витривалими, але й спокійними, повільними, а їхня мова містила ще більше глухих та грубих звуків, а всі письмові пам'ятки були писані ном-немерським шрифтом, який виник із суміші ельфійських рун та масагетських. Приклад звучання їхньої мови можна навести такий: https://music.youtube.com/watch?v=dnShSqicnVA&si=Zgdm-NM-IV4Mvh0O Відмінності між аґрестійцями незначні, тому ніколи не впливали на їхнє співіснування. Ще з кочових часів ці два племені- західне(степове) та східне(гірське) чудово взаємодіяли одне з одним та ці зв'язки збереглися вже у монархічний період та імперський час. Всі аґрестійці є людьми, але з частинкою ельфійської крові в жилах. Їх відрізняє надто маленький зріст. Така фізіологічна складова є причиною того, що під час міжрасових шлюбів тіла новонароджених напівельфів не витримували великої магічної могутності ельфійської крові і це призводило до таких недоліків у тілі. Але аґрестійців не засмучував такий факт і вони знайшли свою силу у вірі та стихіях. Зовні аґрестійці мають жовте або руде волосся, блакитні, сірі чи зелені очі, у них видовжене худе обличчя, худе тіло, гострі носи та тонкі губи. Аґрестійська спільнота виступає за рівність всіх та вся, згідно своїй мирній релігії. Тому у них часто можна побачити на земельній ділянці та у полі короля або королеву за плугом чи із серпом. Це зовсім не дивина серед цього народу. Король та королева не тільки правлять своїми володіннями, а й працюють нарівні з усіма для його розвитку. Аґрестійці характеризуються любов'ю до природи, стихій, рослин та тварин. Вони займаються землеробством, скотарством, виробництвом різних корисних речей, а ще є дуже вправними лучниками і магами. Переважно, заняття магією є сакральним для жінок, але й чоловіки теж мають право вивчати магію. Тут варто підійняти тему чаклунства. Як ми вже знаємо, у Моран-Тані чаклунством займаються тільки жінки і вони називаються вештіцами. В Аґрестії ж чаклунів та чаклунок називають мольфарами та мольфарками. Спочатку знання магії передавалися від матері до доньки і були пов'язані тісно із культом Природи, пророцтвами і тому подібними аспектами кочового життя. З розвитком монархії та імперії поступово інститут мольфарок відокремлюється від церкви, яка стає самостійною одиницею у аґрестійській державі. Мольфари починають відігравати роль придворних магів, найманців, друїдів та дипломатичних посланців при дворі імператора Аквілону. Жінок із знатних родів почали готувати у Академії Червоної Троянди. А чоловіків та інших жінок вчили чаклунству у Академії Мезарічі. Вважається, що при народжені людина наділяється зв'язком із якоюсь своєю стихією. А із часом може набути знання керувати другою стихією. Але існують і унікуми, які під час навчання здатні розкрити владу над всіма стихіями. Після закінчення навчання, мольфарок збирають у вогнища та дають їм випити спеціальне зілля. Це зілля вивільняє дух мольфарів та дає змогу їм пройти шляхом своїх стихій, відчути голос богів та зрозуміти їхню волю та своє призначення. Яку подобу отримає мольфар у видінні, та й буде вважатися його тотемним звіром, уособленням душі у світі Матінки-Природи. Після пробудження мольфар нагороджується спеціальним крислатим капелюхом блакитного кольору і цей капелюх є визначною ознакою мольфарів. Щоправда, найбільше цей символ був виражений у кочовий період та почав зникати після правління Маґди О'хара. Невідомо що стало причиною такого нехтування старими відзнаками мольфарів. Чи причиною тому був вплив імперії Аквілон на своїх васалів, чи постійні набіги сатріанців під час Великої Навали остаточно знищили носіїв цієї традиції, що призвело до її забуття, вже достеменно не відомо. Відомо, що вже у часи Тейлор О'хара мало хто носив капелюхи мольфарів, а в часи Тейлан і зовсім не згадується така традиція. Для імперії Аквілон аґрестійці стали сусідами, невід'ємною складовою частиною великої держави людей, вірними союзниками, торговцями та економічною силою. Адже Аґрестія є аграрною державою та завжди постачає в імперію їжу, сировину, різноманітні вироби та податі. Більшість аґрестійців майстерна у кравецькій справі, а їхні вишиті сорочки із символами-оберегами вважаються одними із найкращих. Цей народ полюбляє святкувати, співати, танцювати та радіти своєму простому життю . Золотим періодом Аґрестії вважається саме правління монархів роду О'хара. Це період від Малґожати до Тейлан, під час якого королівством часто керували сміливі рішучі жінки, наділені могутнім темним проклятим даром. Після смерті останньої із цього роду слава Аґрестії занепала, хоча королівство було єдиним, яке стояло на своїх принципах, поки їхні сусіди поринули у чвари та розбрат. Але ситуація Аґрестії з часом робилася складною. Вони фактично жили на лезі ножа, балансуючи між двома величними державами того часу. З одного боку була імперія Аквілон, з якою їх поєднувала спільна історія, старі союзи, присяга роду Вліндрелів та єдине походження від людей. Але з іншого боку існувало королівство Моран-Тан, яке завжди переконувало, що саме його жителі найбільш близькі до аґрестійців, що вони походять з одного народу та від тих же предків, а імперія лише обманом захопила у полон маленький народ. Тому аґрестійцям у пізній період історії було важко обрати поміж двома своїми союзниками та вирішити хто із них правий. Тут можна сказати так- ніхто не правий. Аґрестійці хотіли просто жити мирно. Імперія втягувала їх у свої війни, прикриваючись присягою перед імператорами, а у періоди узурпації могли спокійно спалювати церкви аґрестійців та вбивати цей народ лише за одне небажання воювати та підкорятися. В свою чергу, сатріанці часто теж робили руйнівні набіги саме на Аґрестію, як легкодоступну територію та грабували поселення і міста. Найбільше шкода саме маленьку Аґрестію, яка була затиснута поміж двох могутніх кулаків войовничих держав. Релігійна книга аґрестійців- це "The Temptation of Agnia Windbringer", тобто "Відвернення Аґнії Вітроносної". У цій книзі записані всі проповіді богині-захисниці, воля її матері та любов від інших богів, а також звичаєве право народу Аґрестії, що йде від самої богині. Ця релігія вчить пацифізму, любові до природи та ближнього свого, до наполегливої праці, вірі в краще майбутнє та гідно прожите життя. Богиня виступає за чесність, щирість, відкритість та засуджує війни, дозволяючи брати зброю лише у час, коли загрожують вороги рідній землі. Аґнія говорить, що треба цінувати те, що маєш у житті, та не прагнути більшого, адже ганяючись за більшим, ризикуєш зганьбити душу та втратити й те, що маєш. Ось чому аґрестійці завжди жили лише у межах свого королівства та ніколи не прагнули нових земель. Вони вірили, що Матінка-Природа кожному відміряла рівно стільки, скільки їм потрібно для повноцінного життя. Обряд прийняття у аґрестійську віру дуже простий. Новонародженого виносять на високу скелю та тримають високо на руках. Вважається, що якщо із вітром на голову прилетить птах, то богиня прийняла під свій захист нову людину. Згодом вимога дозволяла вбачати у метеликах чи інших істотах божий знак. Після цього ритуалу на шию одягався кулон у вигляді срібного крила. Саме це і є сакральним символом Аґнії. Богам аґрестійці моляться у церквах, а ще здійснюють жертвопринесення у вигляді рослинних дарунків чи тваринних. Коли аґрестієць помирає, то його тіло спалюють на вогнищі, а попіл розвіюють за вітром, адже саме так дух померлого воз'єднується із Аґнією та разом із нею літає вільним птахом по своїй батьківщині та боронить рідних від лиха. Цей обряд насправді дуже старовинний і бере свої коріння саме від ефілнуарських часів, адже це саме ельфійський обряд трупоспалення та вознесіння духу до царства Аланхейї, як називали Аґнію ельфи. Також в столиці Аґрестії розташовується трон Сокола, один із трьох світових стовпів влади. Так склалося давно, що на Вовчому Троні завжди сидять Вліндрели, на троні Сокола- О'хара, а на троні Аждаха- Верховний Архімагістр. Цей порядок був непорушний багато віків, аж поки все не змінилося у новітньому часі, але про це мова зайде іншим разом.

Всім доброї ночі, а комусь і доброго ранку, бо я знову пишу надто пізно😅 Робота над книгою в співавторстві просувається і там знову стандартний я відобразився- публікував першу главу, а вже дві години за обсягом книга має, а ми тільки почали😂 Хоча я вважаю, що там особливо сюжет розлогим не буде, а історія розвивається з процесом написання, бо весь час простежуються додаткові деталі. Коли книга вийде і якщо всім вона сподобається, то ідеї ще є, щоб оцей світ містичних пригод розширити та доповнити незалежними новими історіями. Нові глави поки ніхто ще не бачить, бо я просто їх додаю без офіційної публікації, адже хочу завершити одразу всю книгу до кінця. Та й там її поки неможливо читати через те, що я ще буду додавати розділи іншого автора, які часто з'являються поміж розділами основного сюжету. Насправді, за самим написанням там нічого складного немає, адже кожна лінія сюжету там незалежна і має лише опосередкований зв'язок між собою. Книга виходить страшною, але й дивною теж, якась експресія із образів там відбувається. Для мене вона складна саме через те, що головна героїня часто знаходиться наодинці із собою та своїми думками. Важко одними описами розкривати історію, тому книга вимагає більшої уваги при написанні. Поки початком я задоволений, але ще двічі мені потрібно буде викладатися на всі сто. Чому саме двічі? Тому що сюжетна лінія героїні у таємничому будинку сама вибаглива в моїх очах, вона займає більшу частину книги. З лінією поліцейських там легше, бо їх часто саме двоє, діалоги розважають та допомагають поринути в події, у них часто чітка ціль є перед собою. Та й лінія злодійки теж середньої складності, бо найбільше вимагає просто розкрити мотивацію її вчинків та особисту драму. Але я скажу, що поки нам вдалося створити такого персонажа, що їй дійсно співчуваєш та жахаєшся того, як низько може впасти людина. Саме похмуре містечко мені нагадує чимось мій Нью-Амот, навіть шаблон про те, що місто побудоване на перетині містичних енергій Всесвіту прямо однаковий. Я вже подібне використовував і в історіях про Темного Месника, і про Мисливців на Демонів. То не зовсім були жахи, але атмосфера сірості та невідомості там теж існувала. Поки скажу, що над главою 2 працює інший автор, я ж одразу беруся за третю та четверту глави, де продовжу розвивати основний сюжет нової книги. Але я дуже задоволений, як протікає робота, бо можу показувати своєму співавторові, як виглядає герой із його сюжетної лінії і сподіваюся, що атмосфера буде плинно переходити із одних розділів до інших так, що ви й не здогадаєтеся де хто був. Проте, це я так кажу, а потім мене легко розкривають, бо саме найбільші розділи це завжди я, хоч і можна вічно заперечувати про це😅 Зараз я став малоактивним, бо повністю віддався творчості та саморозвитку, це займає основну частину мого часу, що не дає нудьгувати. Але стараюся відвідувати всіх, хто там щось нове публікував. Я про всіх пам'ятаю, тому ті, хто там ще чекає на мій візит, знайте, що я на півдорозі до вас😉 Ще хочу трішки поговорити і про мій самий занедбаний всесвіт, який найбільше всього страждає саме через мою байдужість. Це "Dreams of Fire", тобто "Сни Полум'я". Коротко, то це історія про надсучасний світ 24 століття, де живуть казкові ельфи, гноми та люди, що користуються новітніми технологіями. Але на тлі цього, в світі діють таємні ордени, котрі переслідують власні загадкові цілі. І нашу героїню випадково затягує у вир цього протистояння, а далі в сюжет підключаються реінкарнації, могутні стародавні артефакти, цивілізація прибульців та передісторія цього світу та організацій, що діють у ньому. Це один із самих найстаріших моїх світів. Насправді, саме з нього почався мій серйозний творчий шлях, хоча про це всі забули, а Аквілон перехопив лаври першої популярної книги, адже я більше всього про нього говорив. Так що це? Любов тільки до чистого фентезі та моя зневага фантастики? Не впевнений, що це так. Якщо так пригадати, то Сни Полум'я зустрічали тепло, чекали на повний реліз, але в 2015 році мене перемкнуло раптом на середньовічне фентезі і я його так розвинув, що покинув перший всесвіт. Щоправда, всесвіт Снів Полум'я теж розлогий та із своїми законами та правилами. Якщо б я забажав, то там могла вийти книга, подібна до Хронік Аквілону, але не буду цього робити, бо мене просто поб'ють за великі підручники з історії моїх світів, адже скільки можна?😂 Так, там не боги будуть, а більш космічна енергія та її уособлення у вигляді Фенікса Зорі, надсутності, що дала всьому життя і створила Циклічність. І теж історичні періоди відрізнялися пригодами та значними подіями, але це краще простежувати саме через призму сюжету серії книг. Поки я писав із цієї серії саме повісті, які розповідали про події до початку основної сюжетної лінії. Книгу про Фреда Хафнера я закінчив і це один з небагатьох моїх закінчених проектів. Цей герой повернеться в основній сюжетній лінії вже як дядько Ніколь Хафнер, головної героїні справжніх Снів Полум'я. Ще одну передісторію я теж починав, але досі руки до неї ніяк не дістануться. Тут в ідеалі б вийти на такий рівень, щоб тягнути паралельно Аквілон та Сни Полум'я, але таке можливе лише в моїх мріях, адже цікаві пропозиції часто збивають мене із шляху та приводять до нових проектів. Це теж добре, що новеньке щось створюється, але й старі історії треба закінчити до їхнього кінця. У тій недописаній частині я починав історію , яка оберталася довкола Смарагдового Жезла, могутнього артефакту, який здатен лікувати рани та повертати життя. Звісно, що така річ у злих руках може накоїти біди, тому в книзі розгорнеться справжня боротьба за володіння таким артефактом. Передісторію цих двох окремих книг я придумав ще в 2022 році та вирушив їх першими написати, бо вони гарно знайомлять просто із цим світом і їх можна читати, як окрему історію. А коли прийде час, то я із великим задоволенням розпочну відродження самої першої книги серії із 2012 року, яка вийде ще кращою, адже її вдасться точно вдосконалити на вищому рівні. Дивлячись на свою творчість зі сторони, я із усмішкою помічаю постійні два пунктики всіх моїх історій. Перший полягає в тому, що я полюбляю застерігати проти небезпечних маніпуляцій із часом, а це в книгах виливається у незвичні події. А другий- це моя біда, тобто "сильні жінки". От я полюбляю все зводити до того, що у нас жінка в центрі сюжету, вона починає здійснювати героїчні вчинки, вона тягне на собі тягар відповідальності і рятує всіх. Всі очікують, що образ жінки повинен бути ніжним, милим та розкривати історію якогось кохання. У мене ж кохання майже не буває в книгах, а якщо десь там воно з'являється, то лише поверхнево, не зосереджуючи уваги на цьому. Більшою ж частиною мої жінки займаються політикою, інтригами, порятунком світу, битвами та подібними справами. "Сильних жінок" моїх видно повсюди, навіть там, де я презентую ніби героя-хлопця. От бідний Фред із Снів Полум'я😅 Що, він щось зробив значне? Сподіваюся, що так, але більшу частину книги Фред та Джеймс якісь ганчірки безхарактерні, якими командує хто? Кетрін, яка є дівчиною Джеймса та лише однією з трьох головних героїв. А вона в мене будує плани, роздає накази, на її образі зосереджено більше уваги і лише під кінець книги починають хлопці виходити на сцену. Їх врятувало викрадення Кетрін, яке усунуло її від сюжету на залишок книги. Про Аквілон я й не кажу. Там є чоловіки, які теж запам'яталися своїми вчинками, але й жінки не відстають, яких надто багато знову. Це й імператриця Ґроста, яка тяжкий тернистий шлях пройшла через безліч битв. Це всі королеви з роду О'хара, у яких темна та тяжка доля, а вони з нею живуть та шукають свого щастя. Це й матріархальний Моран-Тан, де все на жінках і тримається. Хоча от Зулейма образ страшної жінки, яка дійсно велична, хоробра, не уникає битви, але вона здійснює тортури та вбивства із маніакальним захопленням і нас це лякає. У Снах Полум'я теж існувало безліч цікавих образів, той світ я наближав до живого, намагався створювати яскраві локації та наповнювати їх глибокою історією конкретних героїв. Ніколь Хафнер була таким образом, який я полюбляю створювати для читачів. Я його називаю "новачок у всьому". Через такого героя читачу легше знайомитися із новим всесвітом, адже й наш герой нічого не не знає про нього і лише через власні питання отримує відповіді. Ніколь жила собі звичайним життям підлітка, аж поки в її життя не увірвалися руйнівною хвилею і некроманти Містичного Трикутника, і Полум'яні Вартові. І саме тоді дівчина зрозуміла, що в світі відбувається дещо більше, а кожного дня за владу у ньому змагаються таємні могутні ордени. А ще більшої значущості героїні додає випадок, під час якого вона дізнається, що сама не є простою, а її нинішнє життя- лише чергове з низки безкінечного циклу перероджень. А так, як у фантастичному світі гноми вже винайшли машину для відтворення симуляції минулого життя, то у героїні виникає нагода поринути у своє багатовікове минуле, пережити тисячі своїх історій та зрозуміти для самої себе в чому полягає сенс боротьби двох орденів. Більшу частину книг ми бачимо події з перспективи саме Полум'яних Вартових, ордену, який воює за свободу, рівність, знищення магічних артефактів старовини та збереження циклу життя таким, яким його задумала вища космічна сила. Але будуть випадки, коли ми втілимося й у членів Містичного Трикутника. Та чого далеко ходити, якраз недописана повість стане подібним прикладом подання історії через інший орден. Некроманти шукають артефакти для того, щоб з їх допомогою знищити саму Смерть, старість, хвороби та захопити владу у цьому світі. Вони здаються нам поганими і їхні методи дійсно жорстокі. Але вони запевняють, що це варто того. Коли Циклічність буде знищена, то всі зможуть жити вічно одним життям, не старіти, не хворіти, а одна влада потрібна для того, щоб припинилися конфлікти та сварки. Некроманти вважають, що Полум'яні Вартові- це такі бунтівники, сектанти, революціонери, які тільки розбурхують народ та цілий світ, а їхній захист смерті та ідеологія перероджень виглядає жорстоко. Адже виходить, що Полум'яні Вартові радіють смертям та всім земним слабкостям, щоб знову відродитися у новому тілі. Але якщо придивитися уважно, то є і схожість у двох ідеологій цих орденів. Вони пропагують безсмертя. Ось дивіться. Ти помираєш, перероджуєшся і знову живеш. І так безкінечно. Чим не безсмертя? Це таке бачення Полум'яних Вартових. А некроманти що? Ти будеш жити вічно в одному юному тілі та не знати хвороб і смерті взагалі. Це те ж саме безсмертя, тільки без переродження. З цього виходить, що весь цей конфлікт на протязі цілого циклу книг марний вже початково, адже ордени однаково не праві і праві одночасно. Також, із переродженнями у мене досить складна система через що Сни Полум'я вважаються все ж таки книгами важкими для сприйняття, адже заплутатися там легко. Після смерті душа потрапляє до Фенікса Зорі та стає одним цілим із цією величною космічною енергією. Там вона перероджується та потрапляє у свій світ вже у іншому тіла. Звісно, що вся пам'ять та старі навички зникають безслідно і людина ніколи про минуле життя не згадає. Вона може бути, як чоловіком, так і жінкою, тобто стать змінюється при переродженні. Я мало показав зміну статі, адже переважно ми спостерігали за жіночими реінкарнаціями Ніколь і майже не згадували її чоловічі версії. Вони могли бути, але теж потрібно розуміти, що Ніколь не просто там веселе шоу з минулого у машині спостерігала, а конкретно вирушала у певні часові відрізки, бо шукала конкретних речей. Тому у ті певні епохи Ніколь була конкретною жінкою, що знаходилася у вирі подій. Ми можемо уявити, що вона могла бути чоловіком, який жив там у 13 столітті, як приклад. І він фермер, що гаяв свій час у своєму хазяйстві та вся історія пройшла повз нього. Ось чому такі персоналії пропускаються. Ми конкретно зосереджуємося на тих реінкарнаціях, що потрапляли у вир подій. Також часто дивним чином простежується єдність Ніколь із більшою частиною її реінкарнацій. Це пов'язано із схожістю історій, мотивацією вчинків і тому подібним. Спільна трагедія, таємні ордени, містичні артефакти, шлях до самопізнання- ось це й об'єднало Ніколь із собою через різні епохи. Проте, характер міг різнитися у реінкарнацій, як і світогляд. Такі відмінності зумовлені викликами часу. Зрозуміло, що Ніколь- бунтівний підліток, адже живе у надсучасному світі із купою гаджетів, хоче виділятися дивовижним виглядом та йти всупереч своїм батькам. Ніколь у минулому (як приклад Евкарія із кінця 11 століття) вже інша. Вона дворянка, яка схожим чином ненавидить бали та волю батьків, але із викликами свого життя змінюється, стає більш мудрою, холодною та стриманою. Вона приїжджає на коні через охоплені війною спірні території і не виказує страху, сміливо приймає участь у бійці за власне життя і виділялася початково великим его, яке потім змінилося на каяття та мудрість. Евкарія така, бо живе у епоху, подібну до Середньовіччя, де в неї не було певності у наступному дні. Лише завдання ордену та війни, війни і пошуки артефакту. Торкаючись теми реінкарнацій далі, я розповім, що ще може відбутися із людиною. Тіло її лишається на землі і його можна воскресити темною магією некромантів. Але це не повертає душу з її циклу. Тіло у такому випадку буде просто лялькою на службі в некроманта, хоча й може передати все, що знало при житті. Таке воскресіння не є правдивим, воно було лише початковими експериментами некромантів. Довгий час Містичний Трикутник намагався вийти до нової стадії безсмертя. З допомогою магічних артефактів деяким це вдавалося, але дорогою ціною. Такими були, зокрема, Санер'Фал та Валіндра Калірондас. Вони змогли отримати безсмертя у формі ліча. Це дає змогу некроманту жити вічно, не хворіти та залишитися у тому віці, в якому він застосував це могутнє заклинання. Проте, існують й негативні ефекти такого заклинання. Самий перший залежить від волі некроманта. Розум смертного просто не може витримати вічності та течії епох перед очима і це може звести з розуму. Санер'Фал справилася з цим, просто відокремивши себе від світу та поставивши собі одну конкретну ціль. А от Валіндра не встигла побувати повноцінним лічем через те, що її вбили одразу після перетворення, а оживши у новій надсучасній епосі вона була вже такою, не сповна розуму, схильною до агресії. Всі негативні ефекти якраз краще на Валіндрі роздивитися, бо вона через свою юність недооцінила величезний ризик такого безсмертя. Другий ефект- це гниль. Так, тіло ліча здатне втрачати свою красу, він гниє буквально заживо. Валіндру це теж звело з розуму, бо вона вважала себе при житті красунею, а стала потвором із зміїними очима та шкірою, що гнила на обличчі, відкриваючи кістки черепа. Тому, Валіндра з допомогою ілюзій приховувала свої вади та трупний запах. Санер'Фал не зотліла тому, що вона ближче всього підійшла до іншого рівня існування. Та й артефакт у неї був інший. Валіндра отримала знання про безсмертя із Смарагду Знань. А от Санер'Фал володіла Смарагдовим Жезлом, цей артефакт міг просто регенерувати тіло власниці та зберігати її сталий вигляд. Третя вада заклинання- це втрата душі, ти стаєш Бездушним. Це найстрашніша кара за порушення законів Циклічності. Адже вона призводить до розколу особистості. Яким чином? Коли некромант стає лічем, то його душа виривається із тіла та залишає його назавжди. І ця душа здатна відродитися у новому тілі, а потім далі та далі. І ці реінкарнації не будуть знати, що існує оригінал, а оригінал не знає про них. Якась магнітна тяга є, але незначна, не яскраво виражена. У випадку із Санер'Фал ми бачили, що вона передбачила прихід своєї реінкарнації та чекала на неї вічність, щоб завершити справи. А ця реінкарнація могла спокійно переживати своє минуле у машині Кронос ніяк не зашкодивши порожньому оригіналу. Некроманти ж прагнули стати не просто отакими безсмертними, а по-справжньому подолати смерть. Тому успіхом вважається досягнення вищого рівня існування, тотального безсмертя. Стати при житті повноцінно вічним, не втративши душу та не перевтілившись у ліча. Або повернутися із мертвих, але живим, а не зомбі. Для цього некроманти й шукають саме такий могутній артефакт, який здатен буде надати їм необхідні сили. Загалом же, про цей світ Снів Полум'я теж можна надто довго та цікаво розповідати, в його основі покладено багато тем із теософії, тобто справжніх окультних вчень, які й відобразилися частково у цьому всесвіті. Зокрема, створення Всесвіту та існування космічної сили під назвою Фенікс Зорі подібно до ось такого вчення: "Вихідною точкою Всесвіту є «Непізнаване», невимовний Абсолют, безособовий Принцип, завдяки якому все стало. Вищу тріаду складають непроявлений Логос, Потенційна мудрість і Вселенська Мислеоснова. Сходження в світ божественних енергій здійснюється через сфери прояву Логосу, потім через плани: духовний, психічний, астральний і матеріальний." Щось подібного є і у мене, адже Фенікс Зорі- це не Фенікс у прямому значенні слова. Це згусток енергії, наділений великою могутністю. І саме він впливає на всі процеси у Всесвіті, якраз втілюючись через подібні плани існування. А якщо подивитися на тему реінкарнацій в світі Снів Полум'я, то вона має за основу і буддистське вчення про переродження та ось такий теософічний тезис: "Еволюція людини відбувається шляхом численних втілень, в яких він набуває досвід, знання і самопожертвування життям, служінням людям стає активним учасником божественного перетворення та будівництва на Землі й у Всесвіті. <…> Гносеологічна доктрина теософії спирається на вчення про карму, перевтілення, закон жертви і сходженні людини до свого істинного «Я», і укладеним у вищій Триєдності «Атма-Будга-Манас». Людина, що вступила на шлях самовдосконалення і збагнення Божественної Мудрості, зустрічає, за теософією, безліч перешкод і небезпек: тільки чисте, вогняне серце здатне встояти під натиском стихій і витримати вплив нижчих бажань, пристрастей, думок". Ми, навіть, бачимо у цих словах натяки на Полум'я та самовдосконалення. Адже наша героїня через симуляції машини Кронос пригадувала свої життя та черпала з них мудрість та корисні навички, її тіло розкривало нові можливості. Насправді, наведені трохи вище слова я побачив вже набагато пізніше після створення Всесвіту Снів Полум'я і мене дивує найбільше те, як воно все заклалося мені в голову і от одночасно є таке вчення дійсно, що іншим теж таке подібне приходило на думку. Тут я ніколи не приховував, що всі ідеї самі по собі в мені з'являються, сюжети книг прописуються на автоматі і лише відсутність натхнення можуть спинити такі процеси. Проте, я завжди знаю, що коли сяду писати, то потрібні слова самі прийдуть до голови, бо так треба у цей конкретний момент. Сьогодні вийшов надто великий блог із різноманітною цікавою інформацією, тому дякую за увагу всім, хто дотерпить до самого кінця😁 Це вам балачки не тільки про Аквілон, а то дійсно виникає таке відчуття, що це єдиний мій найпопулярніший всесвіт і на ньому все сходиться. Хоча я люблю справді Аквілон надто сильно, але ця любов не повинна затьмарювати інші книги, які не є гіршими за ці😅 Можливо, що наступного разу я ще поділюся деякими розповідями про Аквілон, але не простими, а пов'язаними з образами. Бо днями роздумував над самими першими ідеями Аквілону і з гіркою посмішкою признав, що саме роль однієї людини у моєму житті призвела до виникнення Аквілону. Якби таку людину я ніколи не зустрічав, то й Аквілону могло б і не бути, так я думаю. От вам такий приклад, що всі зустрічі в житті несуть якийсь сенс. Але про це наступного разу, а то я вам тут філософстувати можу годинами🤭