Блог
Всі
Мова калинова, пісня солов'їна
Думки вголос
Вечору, панство.
Нині вперше став учасником Радіодиктанту національної єдності. Дуже приємне відчуття – писати разом із тисячами інших українців по всьому світу. Крім того, текст цьогоріч подекуди викликає сльози. Уявляючи дороги, розірвані війною, так само, як і людські життя, – стає боляче за всіх, кого це лихоліття забрало у Вічність...
Можливо, Гнатковський не найкращий диктор, проте мені сподобалося його слухати.
Планую зробити цю подію своєю маленькою традицією.
Також вітаю вас зі святом мови та писемності!
А як минає ваш день?
Книги
Всі
Вірші
Всі
Стікає інеєм сльоза
Замети снігу сліплять очі.
Зима. Стікає інеєм сльоза:
В пітьмі холодної цієї ночі
Все не стиха в душі гроза.
Минаєш повз, ховаєш погляд,
Дві зіроньки твої згасають.
Миттєво змінюєш світогляд...
Мої слова сенсу не мають.
Огненні стріли владної любові
Позбулись трону твого серця.
Крижа́ний холод тече в кро́ві.
Його не переборю у цім герці.
Сльоза замерзла, ледь зійшовши,
Не встигла й світу подивитись.
Тебе утратив, на мить відійшовши,
Й не поверну, хоч як буду молитись.
Не поверну... Себе згублю шукаючи.
Псалом цей добіга кінця.
Твій образ збережу, тебе кохаючи.
Сумна і непривітна правда ця.
6
0
41
Голод
Нема ні крихти хліба. Земля чорна
Усіяна людьми замість пшениці.
Зерно не перемелять більше жорна,
Його везуть подалі... До столиці.
Знесилені в повітці падуть коні,
Самі кістки на ребрах їхніх.
Не має сили Бог, бо сталін на іконі –
Убивця теплих ранків літніх.
Загін червоних ходить коло хати,
Перериває горища й підвали,
Щоби цілу сім'ю навіки поховати,
Щоб їх селяни “куркулями” звали.
Голодна матір, на руках – дитя
Ридає і ридає, адже їсти хоче.
Поволі затихає їх серцебиття...
Не плаче. Лиш тихесенько шепоче.
Нема ні крихти хліба. Села мертві,
Понищені жахливим ладом.
“Перший хліб – державі”, а не жертві,
Його покрало дурне стадо.
8
2
82
Сніги
Сніги залишать всі твої сліди.
Тріщить невинне біле тіло
Попід відлунням стрімкої ходи,
Щоб кучугурам так боліло.
Сніги метуть, січуть над містом.
Лице ховаю поміж хуртовин,
Вдягаю мимохіть біле намисто:
Мов на молитву йде равин.
Сніги згадають, як потріскує багаття.
Горять у нім нікчемнії слова,
Якими звично кажуть про зачаття,
Щоб гірко плакала чиясь вдова.
Сніги легенько вкрили сірі тротуари,
Сліпучим коцом постелили спати.
Ти йдеш – мороз із рота й пара
Серед безмежних лук м'якої вати.
10
2
81
