Ми мовчали хвилину – ця хвилина здавалася вічністю. Білявка суворо й уперто дивилася прямо на мене, чекаючи чи то нових обіцянок, чи то чергових пояснень. Я ж пропалювала поглядом ту саму червону папку, недбало кинуту на стіл тонкою директорською рукою. Я не чула нічого, окрім власного серцебиття, поки спогади про події тижневої давності нав'язливо стискали мені голову залізним обручем. І незаконне проникнення до кабінету директора, і вміст папки, яка мене цікавила відтоді, як Наталія Владиславівна сховала під нею принесений мною конверт, і злощасна фотографія, і стрибок із вікна, і сутичка з примарою Олександра Вадимовича – усе це змушувало палати моє обличчя від неймовірного сорому, виправдання якому аж ніяк не можна було знайти.

У той момент я ще раз переконалася, що ця жінка далеко не дурепа і все, що я накою в цьому коледжі, а можливо, навіть за його межами, ніколи не буде приховано від нашого директора. Мені було соромно, у чому я вперше у своєму житті була готова зізнатися... Хотілося впасти перед нею на коліна і розкаятися, але я смиренно мовчала, боячись перевести свій погляд на владну білявку. Але навіть не бачачи, я відчувала її напруження, повністю спрямоване на мене, тому не витримала й обернулася. Хотілося різко опустити очі донизу, але натомість я пильно задивилася в її обличчя – наші погляди зіткнулися.

— Що, нема чого сказати? — докірливо мовчала директорка. Я, яка, здавалося, раніше могла протистояти будь-якому пронизливому погляду, вкотре здавалася цій жінці.

— Наталіє Владиславівно... — я важко вимовила її ім'я, змусивши тим самим риси прекрасного обличчя здригнутися, — Вибачте мені, будь ласка... — як же все-таки по-дитячому і як принизливо...

Білявка, ніби для вигляду, насупилась, проте на обличчі її виднілося полегшення. Схрестивши руки на грудях, сидячи на краю власного столу, вона посміхалася так само дивовижно та могутньо, як і щоразу, коли я приносила їй свої вибачення. Мені здавалося, що моєму вчинку немає прощення і директорська довіра втрачена на віки вічні, але й цього разу на губах її, що виглядали з-під опущеної маски, не вдавалося розгледіти ані гніву, ані роздратування. Жінка дивилася на мене, як на маленьку дитину: одразу ж охоче пробачаючи.

— Що ж, я рада, що ти все усвідомила, — я до хрускоту стискала руки у себе за спиною, — а тепер настав час поговорити про справді важливі речі. — директорка сіла вже на стілець, помахом пальців запропонувавши наслідувати її приклад, але я стояла нерухомо, ніби вирішила зобразити цього разу із себе стовп або статую, — Ти згодна?

— Так... — здавлено відповіла я.

— Сідай. — диктаторським тоном наказала вона вже вголос, помітивши моє остовпіння. Ще кілька секунд похитнувшись, я все-таки корюся і сідаю навпроти, і, спрямувавши свій погляд донизу, жадібно розглядаю вишневі директорські туфлі.

— Спершу розкажи мені ось що... —ніби намагається зловити на собі погляд у відповідь вона, — На мене подивись, будь ласка.

— Що? — шепочу я, різко піднявши свою голову.

— Так значно краще, — вона посміхнулася, — розкажи мені про свою сім'ю...

— А що із нею не так? Хороша в мене сім'я... — зніяковіло, відчувши, як щось важке звалилося мені прямо на плечі, я зазираю в обличчя своєї співрозмовниці. Я відчуваю укол в ділянці грудної клітини, щоки починають палати, а коліна – зрадницьки тремтіти.

Так, у мене чудова родина. Я знаю точно, що мої батьки – найкращі люди у цьому світі. Люди, під дахом яких я живу вже не перший десяток років. Я знаю, що ми з ними, наче з різних планет. Я знаю, що в мені тече чужа кров, хоч і не знаю стовідсотково, а точніше взагалі не знаю, чия... Я не знаю, що сталося багато років тому, але я щаслива, що доля звела мене саме з ними... Із цією відчайдушною до запаморочення люблячою одне одного парою, що ризикнула звалити на плечі настільки тяжкий вантаж...

Моїх батьків обурювала моя зухвалість, їх лякали всі мої так звані дивацтва, більше схожі на божевілля, вони ніколи не поділяли моїх уподобань і не підтримували мої стосунки із тими чи іншими людьми, але зробили все можливе, щоб у мене навіть на частку секунди не виникало сумнівів щодо справжності нашого сімейного щастя.

Я знала, що мої батьки хотіли б собі «нормальну» дочку, чиї вчинки не викликали б жах, яка би не дивилася всю ніч на проліт на місяць і не танцювала, всіляко звиваючись, у його ніжних променях, яка би не тікала вечорами з дому у невідомому їм напрямку, не пила би в підвалі з тією, яку одного разу назвала своєю половинкою, не римувала би кожну свою думку і не захлинався б у читанні замість чогось справді корисного для дому...

Я знаю, вони завжди мріяли про слухняну люблячу дочку, а не про «дівчинку-кактуса», що не дає себе ні обійняти, ні навіть спробувати своєю ненав'язливою присутністю вторгнутися в її потаємний світ, для них усією душею і серцем не зрозумілий. Так, але їм одного разу дісталася саме я – досі не можу зрозуміти, за які гріхи платять стільки років ці милі люди.

— Так, ми такими точно не були. — із гарячкуванням помічала матінка подібно до кожного людської матері на цій планеті.

Не знаю, може, від цієї звичайності, яка атмосферно панувала в нашому домі, мене настільки тягнуло до нашого коледжу, повного таємниць та містичної сили. Мені було тут комфортніше. Я могла бути тут самою собою. І, що найпримітніше, це було єдине місце, де я не почувала себе чужою. Саме тому наш коледж по праву став моїм справжнім домом.

— І в кого ти така? — із сумом говорив батько, ніби забуваючи, що гени не передаються повітряно-краплинним шляхом, або настільки вжившись у свою роль за всі ці проведені разом роки, а я, ніби нічого не розуміючи, заспокоювала його, що одного разу змінюсь.

Вони ніколи не звали мене донькою і ніколи не говорили про те, чиєю дочкою насправді я була, а я вже давно не прагнула цього дізнатися. Мені була абсолютно байдужа ця правда, тому серед семи мільярдів людей, які живуть зараз на цій планеті, тільки вони можуть по праву називати себе моїми батьками.

Незважаючи на всі принципові відмінності, було і те, що нас усіх трьох об'єднувало – це споріднене кохання-вдячність як плата за те, що ми заповнюємо собою спорожнілі світи одне одного. І зараз, дивлячись у глибокі сіро-зелені очі жінки, яка однією своєю ненавмисною появою в полі мого зору похитнула весь мій усталений світ більше, ніж сама смерть і будь-яка інша подія в моєму житті, я судомно здогадувалася, що повинна комусь вперше зізнатися у тому, про що навіть не сміла думати, залишаючись наодинці із собою.

— Хіба я стверджувала протилежне? — директорка дивилася на мене виразно ніжно, і в ту мить я помітила, що погляд її не тільки здатний мене приковувати і вганяти в тремтіння, але й заспокоювати.

— Ні, не сказали. Вибачте. — я винувато прикусила губу, — Ви хотіли мені щось розповісти, а самі ставите настільки інтимні запитання... — жінка вимовила своє обурене «Ха!», схрестивши руки на грудях і продовживши пропалювати мене своїм упертим поглядом, — Що саме Ви хочете від мене почути?

— Мені треба лише дізнатися, що тобі самій про них відомо. Те, що не можна прочитати на останніх сторінках журналу в розділі «Особиста інформація», не зазначено у твоїх документах. Це важливо. — білявка трохи нахилилася до мене.

— І це нікуди не піде... — невпевнено шепотіла я, ніби нагадуючи, ніби це мала додати сама Наталія Владиславівна, щоби переконати мене зректися мовчання.

— Хіба я коли-небудь була помічена у розповсюдженні чуток та брудних пліток, а також конфіденційної інформації? — у голосі її звучало обурення та здивування.

— Ні. — пом'ялася я, намагаючись випростатися і тим самим здаватися якомога впевненіше, щоби не видати, як я боюся ділитися з кимось цією таємницею, навіть із нею. Адже навіть Нора, яка знала мене всю; цілком і повністю, і забрала одного разу всі мої секрети за собою в могилу, ніколи не могла і припустити подібного. Та й кому потрібна, власне, ця інформація?

— Що ж... — усе ще сумніваючись у правильності свого рішення, почала я. Дороги назад не було, та й директорка якось присвятила мене в одну свою таємницю, тому я мала відплатити тією ж монетою.

— Не треба так нервувати... — вона раптово встала і сіла вже поряд зі мною, — Це я, по-перше, щоби краще чути, а по-друге, звукоізоляція тут не та, що потрібна для подібних розмов, — пояснилася Наталія Владиславівна. Я зробила глибокий видих, щоби заспокоїтись і максимально сконцентруватися на своїй розповіді.

— Незважаючи на те, що у свідоцтві про народження вказані імена моїх батьків, я ношу прізвище свого батька, а всі знайомі наївно розпинаються про те, як я схожа на свою матір, я точно знаю, що мене народила інша жінка. — моя твердість змусила білявку підняти брови, — Ні, Ви не подумайте, у нас у сім'ї не прийнято обговорювати цю тему і мені ніхто ніколи не казав таких слів, але я... Як би так сказати... — я проковтнула, — Здогадалася, ні, навіть не так, просто відчула це. Подивіться на мене! — наші погляди різко зіткнулися, — Світле волосся, навряд чи помітні брови, коли в нас у родині світленьких і зроду не було... Тут матінка-генетика явно дала збій. — ми разом усміхнулися, — Звичайно, шанс підміни дитини завжди є, але я відчуваю, що це не наш випадок. — директорка терпляче слухала мою розповідь, зрідка злегка награно дивуючись моїм висновкам, — Я бачила сон.

— Сон? — нарешті спитала вона.

— Так, саме так. Я бачила дівчину, чимось схожу зовні на мене, але трохи старшу, що йде лісовою дорогою з дитиною на руках. Вона притискала до своїх грудей маленький скруток, відчайдушно оглядаючись на всі боки і постійно розмовляючи сама з собою. Вона щось незграбно бурчала собі під ніс, як раптом у мої вуха вп'ялося і членороздільне мовлення...

— І що вона сказала? — словесно підштовхнула мене директорка, видно, помітивши по почервонілому обличчю, що для мене весь цей сон – глибоко особистий момент.

— Вона мовила так: «Ти стала маминою Надією на повноцінне щасливе життя, але маєш стати Надією для більшої кількості людей. Я віднесу тебе далеко-далеко від тих країв, де ти народилася, і відтепер ти по праву називатимешся українкою. Так потрібно для возз'єднання нашого роду. Так потрібно для майбутнього, яке, на превеликий жаль, все ще ув'язнене в минулому. Колись ти почуєш мої слова. Але! Не шукай мене і ніколи не питай про мене. Клич матір'ю ту жінку, яка присвятить тобі все своє життя. Люби її всім серцем і пам'ятай: вона, не я, твоя мати».

Я відчувала, що ці слова їй давалися нестерпно важко і змусили її, звичайно, розплакатися. Вона притискала дитину до себе все сильніше і сильніше, насолоджуючись останнім спільним днем, і тієї миті я крізь сон крикнула: «Мамо!», — і більше ніколи це слово не звучало щиріше з уст моїх, ніж тоді...

— Ти так точно запам'ятала все, тобі сказане... — зауважила білявка не без задоволення на обличчі.

— Це були останні слова моєї мами, що прийшла до мене уві сні... А я звикла довіряти снам: мої сни ніколи не брешуть. — я зітхнула, — Раніше я була одержима ідеєю знайти свою біологічну матір, навіть шукала її в жінках, не схожих на ту, мою маму зі сну, але з роками я прислухалася до її слів і до голосу серця: що б не сталося ледь не двадцять років тому, моя сім'я зараз тут і зі мною. Значить, так мало статися... — я намагалася зрозуміти реакцію Наталії Владиславівни по її очах, але в них виднівся тільки спокій, — Мені ця думка здається жорстокою, але в чому моя провина? Мій обов'язок перед Богом – цінувати все, що маю. І я щосили це ціную, принаймні намагаюся.

— Та жінка була сильною відьмою... Таких, як вона, не так уже й багато... — білявка почала говорити настільки раптово, що по тілу пробігли мурашки, — Їй було наказано: як тільки вона народить дівчинку, вона має привезти дитину сюди і віддати її сімейній, проте бездітній парі.

— То це правда? — жах ударив мене ознобом.

— Ти ж сама сказала, що твої сни ніколи не брешуть... — жінка ніяково пом'ялася, — Ти, як і я, власне кажучи, належиш до загубленого роду Ілатан – роду могутніх українських відьом. Народження дівчинки для них – великий успіх, але так щастить далеко не кожній родині... Твоя ж виїхала звідси ще за воєнних часів. Ти була тут потрібна. А ще до певного моменту ти ні про що не мала навіть здогадуватися. Мені дуже шкода, що все вийшло саме так... Над нами також є своя влада – ми не всесильні.

— Здається, мені треба все це добряче обміркувати... — я схопилася руками за голову. Будь-яка надія на те, що я обдурилася фантастично реалістичним сном, зникла. Я знову відчула себе використаною. Я знову нічого не розуміла. Думки болісно стрибали у голові, перед очима все попливло. Хотілося заснути та прожити цей день наново.

— Я розумію, що це дуже складно прийняти, але ти не повинна так уперто думати про все це... — вона дбайливо взяла мене за руку, — У житті все куди складніше, ніж нам хотілося б, чи не так? Про деякі речі простіше ніколи навіть не здогадуватися, але ти мала право знати правду. Твої батьки від цього не перестануть бути твоєю родиною, а та жінка передала тобі багато справді важливих умінь. Прислухайся до її слів – не думай про неї. Неважливо, хто тебе народив – важливо тільки те, хто тебе зробив особистістю, якою ти є. Важливо лише, хто ти. Ти відьма роду Ілатан – це первинне.

— Наталю Владиславівно... — мовний потік поранив мені вуха, але ще сильніше осколки директорських слів поранили мені серце, — Звідки Ви все це знаєте?

— Я бачилася близько двадцяти років тому з цією жінкою. Можна було подумати, що ця зустріч випадкова, але так не буває: це був знак. Я запам'ятала її очі... — ми обидві опустили голови донизу.

— Очі?

— Так, вони були такими ж, як і в тебе... — на якийсь час між нами повисла мовчанка.

— Що сталося із нею?

— Тобі справді важливо це знати? — вона глянула на мене хитро і прямо.

— Це поставить крапку.

— Вона мешкає за межами нашої країни. У глухому селі. Допомагає людям. Відьми, що мешкають у місті, наділені якоюсь особливою місією... — легким рухом пальців білявка поправила свій чубчик.

— Наталіє Владиславівно... Останнє запитання, можна? — я зазирнула в її очі із швидкоплинною надією в них потонути. Ще більше хотілося прокинутися чи хоча б стерти собі пам'ять після виходу із директорського кабінету.

— Давай своє запитання... — зітхнула вона.

— Навіщо це все? Чому тоді мою матір, яка також належить до цього таємничого роду, залишили так далеко? Я нічого не розумію, вибачте. Думки плутаються... — я підскочила зі стільця. Хотілося міцно-міцно обійняти свого директора та заридати найгіршими на світі сльозами на її тендітному плечі.

— Кожен у цьому світі має свою місію, здійснення якої знаходить його в потрібний момент. Кожен із нас необхідний саме там, де він є. Решта – не в нашій владі. — ми мовчки витріщалися одна на одну ще декілька хвилин. Тепер я навіть перестала сумніватися в тому, що моя любов до цієї жінки – лише чаклунство. Ну і слава Богу! Вплив будь-яких чарів має свій термін – кохання ж, якщо воно справжнє, не відпускає навіть після смерті. Іноді краще прокинутися від сну за гучним клацанням пальців, ніж відчувати все це вже насправді.

— Яка краса! Трясця! Трясця! Трясця! — подумки вилаялася я.

— А зараз іди на урок. Викладачці скажеш, що то я тебе затримала. Зрештою, не забувай, що в тебе цього року випускні іспити. — жінка різко встала зі стільця. Я відчула, як у її прекрасній голові хтось знову натиснув на кнопку «директор». Це може здатися смішним, але згодом я таки навчилася цього самого директора в ній хоч ненадовго вимикати...

— Угу... — за традицією буркнула я і поспішила геть, уже за кілька секунд жадібно вдихаючи коридорне повітря, яке, на щастя, потихеньку приводило до тями.

 

Коли я смикнула за ручку дверей нашого кабінету, до цього демонстративно голосно стукаючи підборами, я змусила в одну мить замовкнути відразу всю групу.

— Тьху ти! Налякала! — підскочив один із одногрупників, побачивши мою фігуру, що акуратно протискалася крізь дверний проріз.

Гул відразу відновився. Викладачка, за яку мене, злякавшись, прийняли одногрупники, кудись вийшла, що було мені на руку. Я оцінюючим поглядом охопила аудиторію: йти до свого місця було досить далеко для мого скуйовдженого стану, тому я підійшла до Антона, що сидів на одній із задніх парт в гордій самоті.

— Можна я тут сяду? — із ввічливості запитала я, попередньо розмістивши своє сідло поряд з хлопцем.

— Звичайно-звичайно... — залепетав Антон, — Я дуже радий тебе бачити... Ти не була на минулому уроці, не відразу з'явилася і на цей, я вже думав, що ти сьогодні теж не прийдеш... — я слухала його, особливо не напружуючись, намагаючись максимально спокійно, без нервів діставати речі із рюкзака, — Що з тобою сталося? Ти більше тижня на заняття не ходиш! Я у кураторки не без зусиль з'ясував, що ти захворіла...

— Готова забитися, лежав би ти роздягненим у заметі під директорськими вікнами у двадцятиградусний мороз, вдаючи із себе ледь примітний кущик, ти би також захворів. — пирхнула я.

— То ти реально втекла через вікно? — у цей момент він на мене подивився так, ніби його серце на мить завмерло, — Відчайдушна ти дівчина все-таки... Ніякого тобі інстинкту самозбереження!

— Що є, того не відібрати, а чого нема, навряд хоч якось вдовбиш. — я байдуже розвела руками.

— Ти тоді, коли повернулася до класу по свої речі перед тим, як із кінцями піти, була вся мокра... Тепер хоч зрозуміло, чому...

— Справді! Дійшло нарешті! — хотіла грубо випалити я, але натомість досить чемно запитала:

— А як я взагалі поводилася після повернення?

— Дивно. — від його слів з мене вилетіло те саме «Ха!» зі знайомою директорською інтонацією, — Ти ніби нікого не чула і нікого не помічала. Слава Богу, звісно, ​​була перерва. Ти взяла свої речі та беззвучно пішла. Я міг би, звичайно, спробувати тебе зупинити, але не хотів акцентувати на твоєму відході увагу.

— Дякую...

— До речі, пані, а чому Ви запізнилися сьогодні? — хитро посміхнувся Антон.

— Із директоркою розмовляла... — практично монотонно відповіла я, намагаючись не думати про зміст нашої розмови.

— О Боже! Невже вона зрозуміла, що ти була в її кабінеті? Але як? — із жахом вигукнув хлопець.

— Тихіше... — я кинула на нього докірливий погляд, — Ще б пак, вона здогадалася! Вона далеко не дурепа, повір...

— Я вірю... Але мене за весь цей час ніяк не вирахували і тим паче не зловили. Звичайно, я тебе не видав. Не розумію, звідки у неї подібна інформація...

— Я знаю це. Дякую. — я ляснула одногрупника по плечу, тим самим викликавши на обличчі його усмішку.

— Сходимо до їдальні разом на наступній перерві, ти як? — пропозиція була привабливою і відразливою одночасно.

— Я тільки за. Хочу розвіятися. Тільки пообіцяй мені надати хоча б одну вільну перерву, щоб упорядкувати думки, домовилися? — хлопець кивнув – я засміялася, зрадівши отриманій ствердній відповіді.

 

Сотні фігур зливаються докупи і відходять на другий план великими розмитими плямами. Через два уроки все-таки позбавившись суспільства Антона, відстоявши своє право на самотність, бреду по вируючому коридору, спочатку сподіваючись гарненько все обдумати, а в результаті як ні в чому не бувало жадібним поглядом вишукую свою володарку.

Я нічого не забула, але минуле знову стає таким неважливим. У мені прокидається колишня дитяча цікавість та азарт. Як спрага вогню, яка з'явилася тільки тоді, коли палаючий смолоскип вперше опік моє обличчя у світлі повного місяця...

Владною директорською ходою вона йде із чергового уроку літератури, сподіваючись якнайшвидше повернутися до своєї обителі. Здавалося б, що може зменшити її швидкість? Невже ця нещасна закохана дівчинка здатна на таку зухвалість? Ні, вона не здатна, проте директорка сама раптово зупиняється, як тільки її погляд буквально натикається на мене, і змінює свій маршрут на мою користь. І ось вона вже зовсім близько, прямо переді мною – стоїть і заглядає глибоко-глибоко в мої очі, торкаючись їхнього дна своїм урочистим місячним поглядом, хоч і трохи втомленим від сьогоднішнього явно насиченого дня.

Вона директорка, і тут, у стінах нашого коледжу, це первинно. Вогонь, душі, ритуали – це гарна нічна казка, яка стає дійсністю лише за дерев'яними дверима її кабінету. Зараз триває звичайнісінький робочий день – вона навіть рухом брів не видасть нашої таємниці.

— Як ти? Тобі полегшало хоч трохи, кицюнечко? — дбайливо цікавиться жінка.

— Я почуваюся чудово, Наталю Владиславівно! — таки не збрехала я, адже відчула неймовірний приплив сил від однієї її присутності, чого вже говорити про звернення особисто до мене, — Знову до бою, як то кажуть!

— Ну і слава Богу! — полегшено видихнула директорка, подавшись у бік свого кабінету, я, як і завжди, кинулася слідом.

— Наталю Владиславівно, скажіть, а в мене теж має бути своя мітла, правда? — раптом випалила я.

— Так, спитай у завгоспа... — задумливо відповіла жінка.

— У якому сенсі? — очі, здається, полізли від подиву на лоба. Я, звичайно, вже знала про те, що тут ціла відьомська змова й існує ціла система, але такого перебігу подій я точно не очікувала. Слід зауважити, що це мене навіть у певному сенсі розчарувало.

— Ой! Вибач, геть запрацювалася... — засміялася директорка, — Ну ти й запитання, звичайно, мені задаєш!

— А у Вас є своя мітла? — невтомно дошкуляла я.

— Звісно, є! — вона обурено тупнула.

— А в мене колись буде? — мабуть, у той момент я знову почала здаватися їй простодушною дитиною, для якої всі ці речі не мали ніякої серйозності, що одразу стало помітним, щойно білявка закотила очі.

— Усьому свій час, ти пам'ятаєш про це? — вона втомлено зітхнула, — Я прийшла. Йди відпочивай.

— Може, мені із Вами найкраще відпочивається... — я винувато посміхнулася. Мій внутрішній голос наполегливо рекомендував братися в ноги, але так хотілося запитати ще хоч якусь дурницю.

— Ха! — директорка знову закотила очі, намагаючись зобразити своє невдоволення, але я відчувала, наскільки їй лестили мої слова.

— Наталю Владиславівно, можна ще одне питаннячко? — я благаюче плескала очима.

— Хіба одне... — жінка буквально видавлювала з-під маски поблажливу усмішку.

— Чи може відьма приворожити відьму? — я із головою кидалася в її очі, не стільки чекаючи відповіді, скільки мріючи перетворити останні миті нашої зустрічі на вічність.

— Не бійся: тебе не зачаклую! — саркастично посміявшись, відповіла директорка.

— Та як би вже... — я сором'язливо відвела очі, сподіваючись, що моя співрозмовниця не вловила в моїх словах нічого поганого.

— Цікаво, а чому я про це не знаю? — жінка розгублено намагалася зазирнути в моє обличчя.

Тієї миті мене осяяло: який сенс підкоряти любов'ю людину, якщо її кохання не несе нічого, окрім втоми та порушення продуманих планів? Мотив щодо Олександра Вадимовича, якщо все було справді так, був ясний як Божий день, коли моя любов певною мірою її навіть лякала. Любов учениці може принести за собою лише головний біль та удар по репутації, а наша dame d'école точно була із тих людей, які цінують свою кар'єру. У моєму коханні не було жодного сенсу. Здається, настав час у цьому відверто зізнатися хоча б самій собі.

— Жодна відьма не зможе взяти у свій полон людину, якщо вона сама того не хоче.  Решта – самообман і до того ж досить дурний.  — дуже розумно помітила директорка, однією рукою тримаючись за чорні ґрати, другою — ніби намагаючись торкнутися мого плеча.

— А якщо я справді не хотіла... — шепочу, ледве дихаючи.

— А хто сказав, що ти під впливом чарів? — вона засмучено зітхнула. Вона дивилася на мене із таким виглядом, ніби їй і самій дуже хотілося б, щоби це все було лише частиною ретельно продуманого особисто нею плану. Вона звикла все контролювати – над моїми почуттями не мала влади навіть я.

— Чи знаєте, факти – вперта річ. — навіщось буркнула я, хоча всі мої факти із шумом посипалися сотнею крупинок довгим і відносно порожнім коридором.

— Тоді скажи їм, щоби не впиралися. — на прощання посміхнулася директорка перед тим, як остаточно сховатися за дверима, що розділяли собою два паралельні світи заклятого коледжу: вічний хаос і лякаючий спокій.

Я опустила погляд на ґрати, нервово дихаючи, а в голові крутився фрагмент із нашої давньої розмови:

«— А відьми здатні кохати?

— Відьми здатні на все!»

Зусиллям волі я зрушила з місця і кинулася геть. Одна злощасна думка, як осінній дощ – по вікнах, барабанила зсередини: ні дике прагнення служити, ні безрозсудна відданість, ні отруйна ревність, ні божевільне хвилювання, ні диявольський потяг, ні всеосяжна пристрасть, ні дивовижна тяжкість і ніщо інше тепер ніяк не пояснювалося силою директорських вишневих чарів. Цей процес хімічних реакцій у моїй голові запустився сам собою. Від однієї думки про це стає погано...

— О Боже мій! Я кохаю її... — тяжке усвідомлення, що ледь не валить із ніг, — Просто так кохаю....

Хочеться зникнути і гірко мовчати про те, як страшно іноді закохуватися, особливо коли це не має жодного сенсу і тим паче ніякого значення. Зрештою, хто я для неї така? Лише учениця, віддана у цьому світі тільки їй та літературі.

___________________________________________

Бриньчить душа в обіймах ночі,
І місяць волі позбавля,
І позбавляють глузду очі —
Вона, як пташка, проліта...

У самоті стою близь моря —
Хто волю серцю поверне?
Та хіба потрібна воля
Цим палким отруйним днем?

Та хіба потрібні крила
Тому, хто ходить по землі?
Я не пташка — я людина,
Полонена і в крові...

Зупиняє час — крокує,
Пливе, немов би по воді,
У небі сивому — полюю
І завмираю — я в біді!

Вона і є мої години,
У небі справжнє є життя!
«Поету воля не потрібна» —
Скажу й за нею — в забуття...