[жовтень 2021 р.]

Я відчувала всім своїм змертвілим тілом: це кінець – скляні приречені очі пронизували дим, який валив із хащі примарного лісу. День був осіннім і спекотним – я пам'ятаю це ще до того, як дерева, горілі яскравим полум’ям, обгородили мені шлях. Я пригадую, як бігла в сльозах, не пам'ятаючи ні себе, ні Бога, проклинаючи з кожною хвилиною небо, яке пекельним полум’ям перефарбувалося з яскраво-синього на коричнево-руде. Небо, у яке наразі спрямований мій неживий погляд.

Вишневе пальто забруднене золою, волосся пахне лісом і димом, а жовтневе сонячне листя, яке в ньому застрягло, мабуть, буде тепліше і яскравіше обпалюючого вогню, який так люб'язно зустрів мене в лісі й розплавив новесенькі окуляри, залишивши на тілі опіки та декілька переломів падаючими палаючими деревами.

Моя смерть могла бути довгою і болісною: сьогодні я мала можливість згоріти живцем, як горіли одного разу ті справжні відьми, щойно їхню сутність відкрили для себе люди... Вони загинули, адже людство не здатне аналізувати і рухатися вглиб – воно вивчає все та поверхово, а що на душі у відьми, не так і просто дізнатися. Однак гілка, що впала з нізвідки, визначила мою подальшу долю. Я ні на мить не зімкнула очей, хоча на якусь мить темрява огорнула мої вічі, не втрачала свідомості, не бачила кінострічку свого короткого життя, а лише несподівано для свого тіла завмерла, переставши миттєво відчувати біль – мені нарешті полегшало.

— Вона вже не дихає. Це кінець. — виніс свій вирок грубий чоловічий голос, що досі ховається від мого напівмертвого чи все-таки мертвого погляду. О диво, я, здається, почала бачити.

Поки він витягав мене з-під дерева, я хотіла спитати його, навіщо він мене врятував. Коли ж побачила його огидне почорніле обличчя, червоні очі, мокре волосся і тижневу щетину, а два волохатих пальця торкнулися моєї шиї, мені вперше за все земне життя захотілося відчути власне серцебиття і закричати йому про те, що я жива і чудово його чую. Я намагалася поворухнути губами, видати хоч один болісний стогін, хоч одне зітхання, але як, коли тебе вже не чує навіть власне серце (як і ти його буквально декілька годин тому)? Так, серце кричало мені зупинитися і бігти за… За ким? Що я взагалі робила в цьому чортовому лісі? За що саме я померла?

— Послухайте, пані, вона вже охолонути встигла. Увесь цей чортовий ліс – ні, а вона встигла, не розумієте, чи що? Що Ви махаєте рукою? Що це за жести? Боже, та чого Ви від мене хочете? — енергійно розмахував чоловік руками, не даючи навіть натяку на особистість своєї таємничої співрозмовниці, — Ви хочете віднести її? На галявину? Подалі звідси? Як скажете... Хоча я би викликав поліцію чи труповоз – який сенс її тягати? Що ви дивитеся на мене так? Та не дивіться Ви, заради всього святого! Віднесу я Вашу дівчинку... Хоча трупи тягати – те ще задоволення!

Труп? Бездиханне холодне тіло, спотворене печаткою смерті. Цікаво, хто цей чоловік, який тягне мене по шарудливому листю, та ще й у такому становищі, що із заданого ракурсу мені зовсім нічого не видно, окрім синього бездонного неба та чорного диму, намертво застиглого в побляклих очах. А хто вона така? Яка ні словом, ні інтонацією, ні дотиком не дала себе впізнати? Я, ніби втратила пам'ять, і не пам'ятаю, і не знаю, і навіть не здогадуюсь, хто вона... Просто хочеться подякувати їй за те, що мене скоріше забрали з цього вогняного кошмару і дали насолодитися останнім жовтневим на цій планеті днем ​​і повітрям, яке вже не вдається вдихати. А нещодавно, здається, це дурнувате дівчисько так палко воліло задихнутися...

Піді мною смішно шарудять осінні листочки. Мене неохайно і навіть грубо кидають на землю – мабуть, нікому не спадає на думку, що я все ще можу бачити і чути, а також обмірковувати й аналізувати, що важко вдається багатьом навіть живим людям.

«Цікаво, як сильно лаятиметься мама, побачивши брудні плями на одязі – адже потім не відіпрати ні кров, ні золу... Цікаво, і з чого це я взагалі взяла, що вимазана кров’ю?» — геніальна думка, що несподівано прийшла до такої ж геніальної голови, виключає колишнє припущення про те, що, дізнавшись про загибель дочки, матір може отримати серцевий напад.

— Закопати вирішили? — іронічно посміхається чоловік, височіючи наді мною. Вона десь позаду – усе ще ховається і не потрапляє в поле мого зору.

— Ідіть. — якби воно все ще могло, серце б підстрибнуло і шалено вдарило в груди зі швидкістю двісті ударів на хвилину. У владному пронизливому голосі немає ні скорботи, ні розпачу, який прочитав уже ненависний мені чоловік, — І не кличте нікого, і не надумайте сказати комусь про те, що бачили тут і кого саме несли. — я бачила його приголомшений погляд. Я бачила, як він дивився то на мене, то на неї і як ошпарений відскочив від тіла. У той час, якби тільки могла, я відчула би, як моє серце в супроводі моторошного болю стискається і назавжди завмирає знов, адже я впізнала її голос.

Минали хвилини – ні як миті, а як затяжні години чи навіть дні тижня. Чоловік, напевно, уже пішов, а я ще довго відчувала всією своєю байдужістю на собі мовчазний погляд колишньої незнайомки, і в цьому мовчанні ховалося куди більше, ніж скорбота. Я знала напам'ять це почуття: цілковита недовіра, заперечення, абсурдність того, що відбувається. Коли чоловік пішов, вона справді стала щирішою у своєму мовчанні, як завжди, коли залишалася наодинці зі мною, ну, тоді, доки я була жива.

Я почула, як у неї щось хруснуло в колінах, коли вона присіла навпочіпки й уважно подивилася мені прямо в обличчя: погляд її був хоч і серйозним, але зовсім не суровим, у ньому вперше грала не іскра, а ніжність і навіть біль, начебто в неї відібрали щось дуже важливе, що вона аж ніяк не прагнула втратити, принаймні сьогодні.

О Боже! Душа таки існує! Я відчуваю біль, безперервно відчуваю – навіть смерть не в змозі позбавити мене болю, який виникає, коли наші погляди перетинаються і завмирають у багатозначному мовчанні. Я відчуваю кожним сантиметром аморфної частини себе її внутрішнє занепокоєння – так хочеться взяти й обміняти спокій на хаос, узяти і в цю ж мить воскреснути, щоби тільки біль, цей безглуздий, того не вартий біль, ніколи не тряс їй серце.

Вона дивиться на мене цілу вічність, а потім відходить кудись, наче ховається, наче хтось зсередини підказує їй: «Вона все бачить і чує...», – і ніби це справді на щось може вплинути, не дає їй вимовляти зайвих слів і виявляти той сумбур, що ховається в її величезній та неосяжній душі. Але вона не розрахувала – від хвилювання, мабуть, – і маленький клаптик її силуету ще видно приреченим очам. Її плечі тремтять – вона плаче, вона притискає руку до губ – їй хочеться закричати.

«Потерпіть трохи. Це мине... Усе обов’язково мине. А я цього не варта... Зовсім не варта».

Вона мовчить. Її мовчання зводить мене з глузду. Душа болить. Вона навіть після закінчення життя ніколи не перестане боліти! Душевні муки – чи не через них, чи не заради їхнього позбавлення я завдавала собі тілесних ушкоджень, так часто закликаючи до себе подумки завчасну смерть? Краще би я відчувала фізичний біль – поки кусаєш лікті, намагаєшся віддерти від себе шкіру і б'єш до синців себе по ногах, граючи, як на струнах, на власних ребрах, стає легше. Фізичний біль витісняє душевний, а тепер його не залишилося... Виходить, смерть – це вічне страждання?

«Не плачте!» — так і хочуть жалібно промовити скуті губи... Але раптом я чую голос... Голос, що прорізує мовчання згорілого лісу, що трансформується на складну мелодію, що змушує кожною новою нотою душу смикатися в спробах покинути тілесну оболонку. Вона співає... Співає... Я чую її голос, наповнений чи то жалобою серця, чи то стискаючим болем – Боже мій! Як же хочеться забрати його собі...

«Я знала, що у Вас божественний голос. Я, здається, знала, що Ви чарівно співаєте – Ви все робите чарівно, як відьма, якою, насправді, і є. Ці декілька років я тільки й мріяла почути Ваш спів... А мрії повинні здійснюватися – шкода, що для цього мені довелося померти...»

Мені завжди здавалося, що вона чує мої думки і читає мене наскрізь, подібно до рентгенівського апарату або навіть краще, досконаліше, але це було за життя – зараз для неї все оніміло. Може, вона й не знає про те, що я відчуваю в цей момент, лежачи на сирій землі, наскрізь просочена кров'ю та їдким димом, поки вона стоїть, слухає порожнечу та співає, як завжди, порушуючи мій, але вже встановлений, спокій. Однак вона, мабуть, почула тягар занепалої душі загиблої дівчинки, тому що несподівано обірвала свою пісню і, різко розвернувшись, із задумливим виглядом вирушила до бездиханного тіла.

Я була готова за звичкою відчути холод унизу живота, але його не було, хоч і неймовірне хвилювання наповнювало мені душу. Дивлячись вишукано і тривожно, вона присіла поряд і вперше за стільки часу (не знаю, скільки саме) дала можливість розглянути своє обличчя: зблідле, із зникаючим ластовинням, родимкою на підборідді, широкими губами і сіро-зеленими, подібними до самого місяця, очима. Мене переповнила якась неземна ніжність, не знайома за життя.

Я не знала, що вона збиралася робити далі, але чомусь була впевнена, що в неї все вийде: ця жінка завжди здійснювала задумане, а зараз цього щиро прагнули її очі, а отже хотіла й сама душа. Вона нічого не сказала, як раптом її обличчя потемніло, а очі блиснули вишневим світлом, намагаючись пробити, розтопити скам’яніння, яке вже давно почало мене наздоганяти. Тоді, уперше за весь цей час, я почала відчувати і відчула печіння в усьому тілі, ніби цій жінці одним своїм поглядом вдалося повернути пожежу і моторошний крик душі, що закликав до ганебної втечі. Може, так завжди буває? Адже я тіло, труп, біомаса, тепер я ніщо... Я не можу відчувати, напевно – я не маю цього робити. І хай там як, ворушитися я, як і раніше, не можу. Я мертва, я все-таки мертва!

«Не робіть цього! Ідіть! Не дивіться так на мене! Цей біль відвертає!» — намагалася прогнати її подумки, ніби настирливе нічне марево. Але вона мовчала та з усією властивою їй наполегливістю змушувала без вогню, тремтіння та конвульсій моє охололе тіло палати вишневим полум'ям, виниклим ані звідки. Якоїсь миті її очі згасли, вона похитнулася, ніби ця процедура забрала в неї достатньо сил, і уважно оглянула мене з голови до п’ят.

Там, де вона водила поглядом, відчувалося шалене тремтіння, і чим довше вона водила, тим частіше пробирало все моє, як здавалося раніше, змертвіле тіло. Я відчувала це зсередини і чітко розуміла, що все ще не можу поворухнутися, а якби мені й вдалося тоді вижити, то подібна травма ніколи б не дозволила ворушити пальцями ніг і рук: був точно зачеплений спинний мозок. Проте вона наполегливо повторювала вправу, як дуже сильне заклинання, як «Отче наш», але її погляд був у тисячу разів потужніший: мертві не можуть відчувати, а вона, виходить, допомогла мені стати винятком... Вона проводила поглядом – я тремтіла, і так мало продовжуватися до нескінченності, проте вона зненацька зупинилася й підсіла ще ближче до мене.

«Ви краще візьміть мене за руку... Я навряд зможу це відчути, але ніколи Вам того не забуду». — беззвучно благала я, остаточно переставши сумніватися, що вона має доступ до моїх думок. Проте вона не слухала, а вперто дивилася тепер уже в небеса, ніби намагалася пробудити життя десь там, високо-високо, а може, навіть плакала, але боялася, як завжди, щоби я цього не побачила: статут – не можна.

Трохи пізніше вона озирнулася на мене з таким виглядом, ніби просила повторити прохання ще раз, але цього разу вже я холоднокровно мовчала у відповідь і моє мовчання дивувало, лякало і засмучувало її вологі очі – усе-таки вона знову плакалася небу, відвернувши погляд від мене. Звичайно, синь небосхилу куди привабливіше жіночого понівеченого тіла! Вловивши спробу ревнощів, вона докірливо усміхнулася, тим самим давши зрозуміти, що бачить мене живою і тільки живою – здавалось, вибору у мене й не було.

— Ні... — пробурмотіла вона, глянувши на наручний годинник із позолотою, — Час. — і охопила своїми довгими тонкими пальцями моє зап'ястя. І сталося неймовірне: відразу я відчула три золоті каблучки – метал неприємним холодом стикнувся з моєю шкірою, потім я відчула її пальці, а далі – їх тепло, і в ту ж саму мить все моє тіло примарною німотою завищало:

— Не робіть цього! Адже я не повинна відчувати подібного! А раптом це означає, що Ви також зараз помрете? Заради Бога, відпустіть мою руку! — звичайно, цього крику, порожнього монологу не чув ніхто, окрім неї, і навіть дерева, листя, трава і небо не вловили б ані звуку, жодного ворушіння губ – їх просто не було, але вона відчувала кожну мою ненавмисну думку – я сама відкрила їй шлях у свій маленький всесвіт, одного разу безпардонно покохавши.

— Не бійся. — вона схопила мою руку ще впевненіше.

Сонце сідало. І хоч я, як і раніше, не відчувала вечірньої прохолоди, усе ж таки за старою звичкою думала тільки про те, чи не застудиться вона, сидячи поруч з трупом на холодній землі, тримаючи у долонях мої задубілі руки. Я не відчувала нічого, крім неї однієї, і від цього на душі ставало так гидко і так незрозуміло тепло водночас... Але вона була налаштована рішуче і тільки міцніше стискала свої пальці, посміхаючись все ширше і ширше, ніби намагаючись приховати сльози, що так зрадницьки підступали до її чарівних місяцевих очей. І все це тривало до самісінького заходу сонця, поки перші місячні промені не змусили її очі знову заблищати, а моє тіло затремтіти зсередини. Її обличчя ставало блідим, синюватим, а посмішка диявольською, і найбільше на білому світі мені хотілося б стерти блискучі сльози і забрати цей глибокий, але дурний і такий недоречний біль.

— Безнадійно. — закріпила подумки це слово, щоби вона виразно його почула, проте вона на це мовчала і тільки лютіше стискала мою руку, що якби я зараз була живою, почала б уже хвилюватися з приводу перелому, — Жива... — вирішила я, так по-дитячому їй посміхаючись, але десь усередині. Вона не бачила цієї усмішки – тільки відчувала. Безперечно, її відчувала.

— Жива. — підсумувала вона вголос, і цієї миті я відчула пульс, своє серцебиття під коханими пальцями. Навіть брова не здригнулася в неї від здивування чи захоплення – вона знала, від самого початку знала, що їй це вдасться, а я в неї, як і завжди, беззаперечно вірила.

Пульс спочатку був зовсім слабким, а потім став помітно посилюватися, проте вона боялася відсмикнути руку, напевно, щоби цей феномен у жодному разі не припинився. Потім я відчула руки, спину, ноги, шию, яка відчутно затекла, важку голову, яка ще секунду тому видавалася каменем. А потім задушливе повітря нахабно вторглося в ніздрі та горло, змусивши мене піднятися й терміново його позбутися – видихнути, а після – зі скрипом набрати нову партію в легені, а я вже майже розучилася дихати...

І хоч мені було ще важко говорити, як же хотілося сказати їй заповітне «дякую». І нехай вона не раз змушувала мене опинятися над прірвою смерті, але я ніколи не думала, я не знала, я просто не могла знати, що тільки вона одна не дозволить мені померти.

— Жива. — повторила вона, з останніх сил утримуючи мою вже, мабуть, теплу руку.