- Можна дещо запитали?- сором’язливо сказав мій маленький друг.

- Звичайно.

- Що таке життя?

 Сміх дітлахів заполонив центральний парк мого маленького міста. Вони безтурботно бігали одне за одним та веселились, словом, сповна раділи життю. Я сиділа на лавці та уважно спостерігала за відвідувачами парку. Які ж все-таки усі різні та, в той же час, однакові, дивовижно. Щасливі пари закоханих так само тішились, як он той хлопчик, який щойно з’їхав з гірки. Молоді мами жваво щось обговорювали, а їх малеча у колясці вправно намагалася наслідувати кожну з них, кривляючись та емоційно жестикулюючи у відповідь. Дерева високо здіймались над парком, ніби захищали його від сірої буденності та негативу, що витав за межами. Ті, хто тут відпочивав повністю розслаблялись, хоча б на кілька хвилин забували про щоденні клопоти. Це магічне місце притягувало до себе всіх своєї просторою. Люди ставали однією великою сім’єю, яка бережно дбала про кожного. Якщо чиїсь внук упав, то всі бабусі на майданчику щиро співчували та забавляли його, як рідного.

 Я відчувала себе частиною всього цього. Мені подобались ті жовті лавки з наклеєними ромашками, подобалась висока гірка, з якої також колись безкінечно спускалась. Інколи, стає заздрісно, адже вже не повернеш прекрасні дитячі роки, а так хочеться знову зіграти у квача, покататись на каруселі чи пострибати на батуті, ех…і чому ми так поспішаємо дорослішати, тай взагалі, що означає бути дорослим? Ходити на роботу, оплачувати рахунки та сперечатися із сусідами? Маленький хлопчик, що сидів збоку у зеленій кепці та синіх штанцях допитливо дивився мені в очі. Йому, напевне, не більше чотирьох років. Біляве неслухняне волосся спадало на кругленьке обличчя, покрите веснянками. Він поважно заклав ногу на ногу, спираючись рученятами об сидіння. На яку відповідь чекає це янголятко з карими, ніби шоколад, очима? Що я повинна сказати дитині? Чи зрозуміє мене і, взагалі, чи хоче справді дізнатися, що таке життя? Та найголовніше – чи готова я до цього питання?

 На хвильку відвернулась вбік вдихнути новий ковток повітря. Воно легко вкривало мої плечі, руки, волосся. Мені було не холодно й не жарко – типовий початок осені. Палітра кольорів ще не настільки яскрава, але все ж пахучі нотки духмяного запаху яблук, зачаровували людей, які постійно кудись поспішали. Там, за деревами він змушував їх зупинитися та вхопити приємний аромат вересня. Кав’ярні відчиняли двері, додаючи у повітря насичений смак кориці та запашної кави тим самим заохочували клієнтів. Вивіски на супермаркетах дражнили апетит голодних прохожих, які щойно закінчили роботу й мали повне право на відпочинок.

 Ключ лелек! Там, у горі! Як плавно несуться по небу, ніби пухкі хмари, так легко й невимушено. Весь парк проводжав їх враженим поглядом. Вони обов’язково повернуться назад, де б не були. Крила вільно й граційно парували, не заважаючи жодному іншому журавлю. Мирно та спокійно птахи летіли до омріяних теплих країв, як і було заплановано природою.

- Життя - це ти, - я лагідно посміхнулась йому і продовжила: - Глянь навколо, все, що ти бачиш, чим дихаєш є тим самим невпинним життям, яке постійно рухається та розвивається, загоряється та тліє. Спочатку народжується маленький, тендітний весняний пролісок, який ніжиться в перших променях тепла, любові та щирості. З кожним днем він стає більш чарівним, з нього потім виростає високий жовтогарячий літній красень-соняшник, сповнений молодості, яка нестримно веде його за спекотним сонцем, що так і вабить своєю бурхливою свободою та легкістю. Далі визріває могутній осінній дуб із кремезним стовбуром і міцними розгалуженими гілками, які підтримують густу крону життєвого досвіду. Завдяки своїй мужності він протистоїть усім відрам незгод та протиріч, що виникають на його шляху. Цей довголітній титан залишає по собі коріння мудрості та світла, яке показуватиме вірну путь нащадкам, а після цього настає холодна зима… Сиві та голі тополі стоять край дороги біля білого поля їх життя. Вони втомлено дивляться у далечінь, туди, де колись виріс їх пролісок, сонце вже не здатне зігріти їх замерзлі гілочки минулих надій та сподівань, а стовбур не може витримати тяготи студеної старості, що ніби сніг, вкриває дерево. Їм залишилось тільки чекати на останній глибокий вдих, піднявши своє віття до небес з щирою молитвою та каяттям…

- Але ж після зими знову настає весна, - тихо сказав хлопчик.

- Так, - нахилившись ближче до його вушка, я прошепотіла: - Саме зараз твоя весна…