Епілог
Епілог
І знову минає час. Кілька років.
Неля спішить з роботи, щоб приготувати чоловікові щось смачненьке. Раптом вона наштовхнулася на жінку, яка везла дочку в інвалідному візку.
- Ой… Будь ласка, пробачте… Я… - Неля підняла погляд на жінку і застигла.
- Та нічого… Все нормально… - відповіла жінка.
- Людо, ти? – вигукнула Неля і жінка підняла на неї погляд.
- Нелю?
Колишні подруги радісно підскочили і обнялися.
- Боже, скільки літ, скільки сил? Як ти? – запитала Люда.
- Та ось працюю. Вийшла заміж.
- А з Максом, я так розумію, у вас не склалося.
- Ой. Не нагадуй… А ти як?
- Та ось… - Люда кивнула на інвалідне крісло. – Знайомся, це моя дочка Настя. Настуню, а це моя колишня однокласниця, тітка Неля.
- Приємно познайомитися… - посміхнулася Неля. – А що це з вами сталося?
- Параліч обох нижніх кінцівок… - зітхнула Люда. – З народження…
Неля співчутливо глянула на дівчинку.
- Тьотю, не треба так на мене дивитися. Я така ж як і ви… - спокійно мовила Настя.
- Правильно,доню… - Люда поцілувала дівчинку в чоло. – До речі. Макс зараз тут, в Одесі.
- Справді? – мовила Неля.
- Так. Кажуть, крутим адвокатом став… Ну добре ми підемо… Може ще побачимося…
- До побачення, тітко Нелю! – посміхнулася Настя.
- Бувай, Настуню.
◊ ◊ ◊
Вона стоїть під дверима його офісу. «Бóгдан Максим Олександрович - адвокат» - говорила вивіска. Неля вагалася. Що вона йому скаже? «Привіт, я Неля, пам`ятаєш?» або «Я вийшла заміж за іншого. Сам винен». Жінка майже піднесла кулака аби постукати, але раптом двері відчинилися.
З кабінету вийшов Макс. Сивий, бородатий, в солідному сірому костюмі. Він вивів за ручку маленьку дівчинку, років п`яти, яка радісно стрибала поряд.
- Тату, а ти купиш мені морозиво? – запитала вона.
- Ні, Нелю… В нас дома ще є… - відповів він і дівчинка ображено надула губки.
«Він назвав її Нелею…» - майнуло в жінки в голові.
- А лялю купиш?
- Добре, лялю куплю… - здався Макс.
- А цукерку? – мовила Неля-доросла і чоловік озирнувся.
Він здивовано глянув на жінку і вона підійшла ближче.
- Е… Доню, мені треба поговорити…
Дівчинка пустила його і побігла гратися.
- Нелю? Що ти тут робиш?
- Ти назвав дочку Нелею? А що дружина на це сказала? – поцікавилася вона.
- Моя дружина померла після народження дочки…
- Пробач… Я не знала…
Ну от і все. Я вважаю, що її історія не закінчена. А вам, дівчата, я бажаю колись закохатися в того, хто буде присвячувати вам солодкі, як мед, рядки в старих зошитах і називати вас своєю мрією.
Кінець.
І знову минає час. Кілька років.
Неля спішить з роботи, щоб приготувати чоловікові щось смачненьке. Раптом вона наштовхнулася на жінку, яка везла дочку в інвалідному візку.
- Ой… Будь ласка, пробачте… Я… - Неля підняла погляд на жінку і застигла.
- Та нічого… Все нормально… - відповіла жінка.
- Людо, ти? – вигукнула Неля і жінка підняла на неї погляд.
- Нелю?
Колишні подруги радісно підскочили і обнялися.
- Боже, скільки літ, скільки сил? Як ти? – запитала Люда.
- Та ось працюю. Вийшла заміж.
- А з Максом, я так розумію, у вас не склалося.
- Ой. Не нагадуй… А ти як?
- Та ось… - Люда кивнула на інвалідне крісло. – Знайомся, це моя дочка Настя. Настуню, а це моя колишня однокласниця, тітка Неля.
- Приємно познайомитися… - посміхнулася Неля. – А що це з вами сталося?
- Параліч обох нижніх кінцівок… - зітхнула Люда. – З народження…
Неля співчутливо глянула на дівчинку.
- Тьотю, не треба так на мене дивитися. Я така ж як і ви… - спокійно мовила Настя.
- Правильно,доню… - Люда поцілувала дівчинку в чоло. – До речі. Макс зараз тут, в Одесі.
- Справді? – мовила Неля.
- Так. Кажуть, крутим адвокатом став… Ну добре ми підемо… Може ще побачимося…
- До побачення, тітко Нелю! – посміхнулася Настя.
- Бувай, Настуню.
◊ ◊ ◊
Вона стоїть під дверима його офісу. «Бóгдан Максим Олександрович - адвокат» - говорила вивіска. Неля вагалася. Що вона йому скаже? «Привіт, я Неля, пам`ятаєш?» або «Я вийшла заміж за іншого. Сам винен». Жінка майже піднесла кулака аби постукати, але раптом двері відчинилися.
З кабінету вийшов Макс. Сивий, бородатий, в солідному сірому костюмі. Він вивів за ручку маленьку дівчинку, років п`яти, яка радісно стрибала поряд.
- Тату, а ти купиш мені морозиво? – запитала вона.
- Ні, Нелю… В нас дома ще є… - відповів він і дівчинка ображено надула губки.
«Він назвав її Нелею…» - майнуло в жінки в голові.
- А лялю купиш?
- Добре, лялю куплю… - здався Макс.
- А цукерку? – мовила Неля-доросла і чоловік озирнувся.
Він здивовано глянув на жінку і вона підійшла ближче.
- Е… Доню, мені треба поговорити…
Дівчинка пустила його і побігла гратися.
- Нелю? Що ти тут робиш?
- Ти назвав дочку Нелею? А що дружина на це сказала? – поцікавилася вона.
- Моя дружина померла після народження дочки…
- Пробач… Я не знала…
Ну от і все. Я вважаю, що її історія не закінчена. А вам, дівчата, я бажаю колись закохатися в того, хто буде присвячувати вам солодкі, як мед, рядки в старих зошитах і називати вас своєю мрією.
Кінець.
Коментарі
Упорядкувати
- За популярністю
- Спочатку нові
- По порядку
Показати всі коментарі
(25)
Епілог
Чого кінець. На такому цікавому місці.... Вимагаємо 2 частину
Відповісти
2020-12-01 21:38:50
Подобається
Епілог
Мені дуже сподобалась книга. Я занурилась у неї всім своїм серцем!!! Дякую за цю чудову книгу!
Відповісти
2021-02-16 20:49:55
1
Епілог
Кінець розчарував
Відповісти
2021-05-17 09:18:02
Подобається