Мене знову скував страх. Тільки зараз я зрозуміла, що всі ті дивні зміни, що зі мною відбулися – це результат перетворення в монстра. Ікла заважали мені розмовляти і це при тому, що вони були лише на кілька міліметрів довші за інші мої зуби. Коли я прийшла до тями, я зрозуміла, що мій зір став гострішим. Якщо придивитися, я могла побачити кожну пилинку на поверхні підвіконня, дрібну мошку, що повзе по плафону люстри, і навіть могла розгледіти кожну краплю дощу, що падала з неба. Звуки також стали чіткішими, але від цього так боліла голова, що я, коли закінчилася паніка і відчуття загострилися, просто закрила вуха і замружила очі. А Ед терпляче чекав, поки я почну вести себе адекватно. В його розумінні адекватно.

– Тримай. – він протягнув мені стопку одягу і пішов на вихід. – Одягнись. Я почекаю тебе за дверима.

Поглянувши на одяг у своїх руках, мені здалося, що його забрали у якогось гота-товстуна. Тому що він був повністю чорним і явно на мене великим. Єдине, що було мені впору – це однотонна водолазка з коміром під саме підборіддя. Вона майже ідеально облягла все моє тіло і я боязко поглянула в єдине дзеркало в цій кімнаті, яке я ще сьогодні не розбила. Треба сказати, що форми у мене нічогенькі. І ні, я не вихваляюся. Просто констатую факт. Я все ще боялася дивитися у свої нові жовті очі. Саме тому мій погляд був прикутий до мого тіла. Отже, широкі чорні штани, підперезані ременем, і піджак з довгими рукавами, що приховували рани на зап’ястках від падіння, схожий на Едовий, який майже закривав мені сідниці. Кросівки вже мої, звичні білі. Я помацала бинти на руках і відчула дивний порив. Я… Тепер питиму кров? Вбиватиму людей? Я – монстр?! Самотня сльоза стекла по моїй щоці і нижня губа зрадницьки затремтіла.

Двері повільно відкрилися, я схлипнула і, щойно голова Еда просунулася в кімнату, витерла солоні краплі рукавом від піджака. Це не сховалося від очей хлопця. Він поклав руку мені на плече, а потім стис мої пальці в своїх.

– Я, мабуть, ніколи не зрозумію тебе. – мовив юнак. – Адже, я… Все своє життя живу так… Проте скажу одне. Ти звикнеш. У тебе немає вибору.

Трохи грубо, але правда. Я кивнула і він вивів мене до темного коридору. Стіни холодні, з каменю. Я ніби опинилася в якомусь древньому палаці. Ед йшов поруч і я зрозуміла, що… Мені з ним… Спокійно? Нервово смикаючи краєчок рукава, я сторожко роздивлялася все навколо. І раптом я дещо згадала. Я рішуче повернула голову до мого супутника.

– Еде? – тихо озвалася я. – Можна запитати?

– Так, звісно. – по-доброму посміхнувся той, ніби він зовсім не кровожерливий монстр, звичайний хлопець. – У тебе, мабуть, багато запитань?

– Ще б пак! – погодилася я. – Слухай… Там… В тій кімнаті… Ти назвав мене… Ну, що я з… Да… Дана…

– З Данагів. – усмішка миттєво з’явилася на його обличчі.

– А хто це?

– Розумієш… Існує два клани вампірів. – він виставив руки долонями доверху, ніби пояснював малій дитині, що таке сонце. – Колись давно, років так п’ятсот тому, а може й більше, кланів існувало безліч. Але багаторічна війна залишила лише два – найбільш мирних. Дивно, так? Данаги і Лугати. Якщо член певного клану перетворює людину, то укушений автоматично стає членом його клану. Фелікс, вампір, який вкусив тебе, є Данагом, тому і ти…

– Ясно. – сухо відповіла я.

Все це досі не вкладалося в моїй голові. Я – вампір. На скільки я зрозуміла, мені багато про що доведеться дізнатися. Тому саме зараз, коли я мала можливість, я вирішила не тягнути хоча б з тими питаннями, які хвилювали мене саме зараз.

– І… Чим же вони відрізняються? Ну… Ці ваші клани?

Ед криво посміхнувся.

– По правді кажучи, мало чим. Всі вампіри дуже схожі. Нас відрізняє лише колір очей – хлопець ткнув пальцем на власне око. – і рід занять. Скажімо, Данаги більше працюють з людьми. Проте, якщо їх представник спробує, хоч краплю крові певної людини, він не зможе зупинитися і «вип’є» її всю. Саме тому підчас навчання Данагів вампіри вчаться стримувати свою спрагу. А якщо говорити про Лугатів… Ми працюємо на благо вампірської спільноти. Ми практично не потребуємо людської крові, але нам все одно необхідно періодично пити її. Та й вистачає нам всього кілька крапель в місяць.

– Ти – Лугат?

– Очі. – всміхнувся Ед і я знову звернула увагу на його криваво-багряні очі. Не такі, як у мене.

– Чому ж тоді вам не довірили роботу з людьми? – логічно подумала я. – З такими темпами Данаги повбивають всіх людей.

– Цікаве питання. – Ед потер пальцями підборіддя. – Ну, по-перше, головне завдання Данагів не дозволити собі пити людську кров. І їх, повторю, цього навчають. В основному вони «випивають» жорстоких вбивць і взагалі злочинців. Таким чином вони і харчуються, і допомагають людям. А, по-друге… Раніше так і було. Ми допомагали людям, а Данаги працювали тут. Але через війну наші керівники вирішили покарати всіх, хто брав участь у війні, і поміняли нас місцями. Тоді загинуло багато людей, а наше місто ледь не занепало. Ми не звикли до такої роботи. Та йшли часи, тих впливових вампірів скинули з постів керування, а роди занять не змінилися. Та й ми так звикли.

– Еде, а ти… Був на тій війні? – обережно поцікавилася я.

– Я тоді був ще молодим. Мені не було й сотні років, як вона почалася.

– А зараз… Тобі скільки?

Вампір неоднозначно хмикнув.

– Дуже багато…

Далі продовжувати розмову було марно. Я йшла, прислуховуючись до відлуння наших кроків у вузькому кам’яному коридорі. Лише зараз в мою голову прийшла думка про те, що мене, мабуть, вже шукають. Хоча, здається, вони не дуже засмутяться, якщо не знайдуть мене. В моєму інтернаті до нас ставилися не дуже відповідально. За останній рік зникло дві дитини, не рахуючи мене. І ніхто й пальцем не поворухнув для того, щоб знайти їх. Першого хлопчика згодом знайшли мертвим. Він був хуліганом і, певно, прийшов на чергову бійку. Там його й забили до смерті. А дівчинка просто втекла. Я знаю, бо жила з нею в одній кімнаті. Вона просила нікому не казати і я мовчала. Я б мабуть також втекла, якби не мій боягузливий характер. Майнула думка: «А може все це на краще? Почну тут нове життя, знайду друзів… Питиму людську кров…» Бррр… Я скривилася і нервово потерла долонями власні плечі. Згадала дивний порив в тій кімнаті, де я прокинулася, і, не подумавши, видала:

– А вампіра може тягнути до власної крові?

– Щойно перетворених? Так. Ти ще не зовсім вампір, адже в тобі досі залишається людська частинка. «Остання кров», як я це називаю. Твій внутрішній вампір жадає випити твоєї ж крові. Та це не небезпечно. Навіть якщо ти вип’єш власну кров, ти не помреш. Адже ти вже мертва. Ти віддала життя заради безсмертя. Навіть якщо несвідомо. Тому іноді навіть корисно «випити» самого себе. Ти позбавляєш себе від людської свідомості і тобі стає легше проходити етап становлення вампіром. – пояснив Ед.

– А якщо вампір спробує «випити» іншого вампіра?

Той похитав головою.

– Не вийде. Ми не кровоточимо. Ти колись бачила труп, який кровоточить? – я сконфужено промовчала. – От і я ні. Але безсмертного може вбити лише безсмертний.

– Осиновий кілок? – припустила я.

Він голосно зареготав.

– В тобі все ще залишилася меркантильна смертна.

– Агов! – я схрестила руки на грудях і насупила брови.

– Це не страшно. Ми це виправимо.

«Хіба не можна відповісти на запитання нормально?» – подумала я, але вголос озвучити не наважилася. Знову сконцентрувавшись на дорозі невідомо куди, я помітила, що ми почали спускатися по кам’яним гвинтовим сходам. Вони закручувалися спіраллю і були такими довгими, що я думала, що ми будемо йти вічність. Схоже, Ед не був радий тому, що ми йшли пішки. Мабуть, вампіри вміли рухатися швидше, ніж люди, але він, зважаючи на мою недосвідченість, не вдавався до своїх здібностей. Нарешті ми спустилися у великий просторий хол. Стіну зліва прикрашала величезна статуя з безліччю людиноподібних зубастих створінь – вампірів. Було схоже, що це була сцена з якогось бою, деякі фігури скалилися зубами, інші демонстрували пазурі, а хтось стискав в руках мечі і кинджали. Напис під статуєю свідчив: «Гімн Безсмертя». По шкірі пішли мурашки. «У що я вляпалася?» - легка паніка тінню від пташиного крила пролетіла наді мною.

Краєм ока я помітила фігуру, що наближалася до нас, і відвела погляд від гіпсових постатей. Застигла на місці… Хоч Едові я сказала, що не запам’ятала зовнішності того, хто на мене напав, побачивши вампіра, який до нас наближався, я зрозуміла, що це він. Десь на підсвідомому рівні я зберігала в своїй пам’яті його портрет і зараз мій мозок, скориставшись цим, видав результат: «Схожість 100%». Хлопець трохи вищий за Еда, з чуприною, що спадала на справа на його обличчя, м’ятного кольору, і яскраво-жовті очі, де стрибали грайливі вогники. Вампір усміхався в усі тридцять два, демонструючи свої ікла, і, щойно помітив нас, засунув руки в шкіряних рукавицях в кишені чорних джинс. Я відступила на крок назад, але ні він, ні Ед не звернули на мене уваги.

– Містере Паркер, моє шанування. – вампір з зеленим волоссям жартівливо схилив голову. – Все місто тріщить про те, що наш любий Ед втік з нашими єгерями на вилазку. Слухай, у мене до тебе прохання. Коли Ітан Х’юз від злості відправить тебе у космос, принесеш мені звідти єдинорога? Бажано рожевого.

– Містере Діас, чи не могли б ви, будь ласка, засохнути. Це дозволить вам вижити. – закотив очі Ед. – Між іншим, якби не ти, не довелося б взагалі відправляти загін єгерів.

– А що я зробив? – невинно захлопав очима той.

Ед повернувся до мене.

– Амандо, знайомся. Це Фелікс. Я казав тобі про нього. А ти, Феліксе, не впізнаєш?

Фелікс придивився, підняв брови і ткнув у мене пальцем.

– То це ти! Дівчина-розбишака! – схоже його це знайомство забавляло.

– Що? – не розуміючи нічого, перепитала я.

– О! То ти не пам’ятаєш? – Діас сів на парапет біля сходів і почав дригати ногами. – Чесно кажучи, я не збирався її перетворювати. Просто «випити». Сорі, лялечко, нічого особистого. Коли крові майже не лишилося, ця вояка тріснула мені в пику. – він знову вказав на мене, а Ед придушив сміх. – Чого ти регочеш? Я думав, що всі ікла повипадають. Хто ж знав, що майже при смерті вона дасть опір. Та ще й такий!

– До речі, – його друг відкашлявся. – це дуже дивно.

– Дивно не дивно, але… – Фелікс зіскочив з парапету і підійшов до мене впритул і злегка торкнувся підборіддя. – Мені подобається. Радий, що ти в моєму клані.

– Сам же в цьому винен… – буркнула я, та все ж, боязко, але потисла протягнуту руку.

– Тобі не варто нас боятися. – сказав Ед, помітивши мої очі, які перелякано «бігали». – Ти тепер одна з нас.

Я кивнула.

– Годі теревені розводити. – махнув рукою він. – Нам час йти.

Фелікс підморгнув мені і пішов за другом, який вже йшов геть. Мені лишалося тільки піти за ними. Скоро ми прийшли до величезних масивних воріт, які були вищі за мене майже втричі, неймовірно красиві готичні візерунки були вилиті з металу. Я аж відкрила рота в захопленні, а Діас, помітивши це, посміхнувся куточком губ. Ворота відчинилися і яскраве світло вдарило мені в обличчя. Звикнувши до нього, я озирнулася і побачила перед собою місто, де, наче мурахи, жили і працювали… Вампіри. Крізь подив я почула голос Еда:

– Ласкаво просимо в Опрфорд. Місто мертвих.