Опрфорд виявився не таким величезним, яким здавався спочатку. В ньому проживало не більше двох тисяч жителів. Куди ми йшли я так і не змогла дізнатися ні у Еда, ні у Фелікса, який майже всю дорогу жартував про драконів, які, чхаючи, спалювали міста, а, позіхаючи, наїдалися людського м’яса. Під акомпанемент його реготу ми йшли по шумній вулиці, наповненій вампірами. Я розглядала їх, вони розглядали мене. Краєм ока я помітила хлопця, який сидів на лаві в кінці вулиці і точив стрілу. Поруч стояв лук, спертий на стіну невеличкого будиночка, а сам юнак, відчувши мій погляд, різко підняв голову. Зовнішність його була незвична: волосся, що закривало пів обличчя, чорне з кількома білими локонами, очі яскраві, янтарні. Він подивився на мене байдуже і дуже швидко повернув погляд до своєї стріли.

Поки дивилася на нього я і не помітила, як з якогось провулку, вискочила дівчина і потягнула мене за собою. Я не встигла нічого зрозуміти, як вона штовхнула мене на землю і, сівши на мої стегна, однією рукою притисла плече до кам’яної доріжки, а іншою приклала до мого горла кинджал. Витріщивши на неї очі, я відкрила рота в спробі щось сказати, але у мене не вийшло видати ні звуку.

Дівчина єхидно посміхалася, здуваючи з обличчя власне чорне волосся. Її очі палали вогнем і навіть не тому що вони були кольору рубіна, а тому, що здається вона готова була до бійки, до якої я, натомість, готова не була.

– Ти… – хрипло видала я, але більше нічого не змогла сказати.

– Мовчи!

Незнайомка дивилася прямо мені в очі і я, ніби відчувала, як вона стримує будь-який мій рух одним лише поглядом. А я лише перелякано дивилася на неї, навіть не уявляючи що мені робити. Від довгих переглядин в моїх скронях різко заболіло, але я навіть не могла застогнати від болю. Вона мене контролювала.

– Годі, Лайє! – дівчина повернулася на голос Еда, а я знову повернула здатність говорити і рухатися. – Вона ще не вміє керувати Дарами!

– Забери кинджал, будь ласка. – Лайя знову поглянула на мене і посміхнулася, уже по-доброму.

– Не дрейф. – сказала вона і прибрала зброю від мого горла.

Дівчина встала з мене і, протягнувши мені руку, допомогла піднятися.

– Леді, вам варто приборкати свій вогненний запал. – озвався Фелікс.

– Я б з радістю. – вона протягнула до нього руку з кинджалом і любовно провела кінчиком леза по його підборіддю. – Але тоді буде не цікаво жити.

Лайя раптом обхопила зеленоволосого вампіра за шию і замахнулася на нього зброєю. Але він різко опустився вниз, схопив її за талію і перекинув через свою голову.

Кинджал із дзенькотом відлетів у бік, а дівчина гепнулася спиною на каміння, здійнявши в повітря пилюку, і несподівано розсміялася. Діас розреготався разом з нею і допоміг їй встати. Навіть Ед посміхнувся, похитавши головою. Лише я стояла, не розуміючи, що відбувається.

– Я сильніший. – констатував Фелікс.

– Це ми ще побачимо. – сказала та, ткнувши йому вказівним пальцем в груди.

– Знайомся, Амандо. Це моя божевільна молодша сестра Лайя. – повідомив Ед.

– Лайя Паркер до ваших послуг. – відсалютувала дівчина і потиснула мені руку.

– Аманда. – відповіла я, посміхнувшись.

А вона прикольна… Тільки зараз я змогла нормально розгледіти її зовнішність. Довге чорне волосся нижче пояса, чорна майка зі шкіряною портупеєю білого кольору і вузькі темно-сині штани. Обличчя доволі миле. Кирпатий ніс, бліда шкіра, червоні очі і, звісно ж, ікла.

– О! То ти та сама вояка, жахнула Фелікса по макітрі?

– Так. – підтвердила я і почала хихикати разом з Лайєю, дивлячись на обурене обличчя Діаса.

– Святі єдинороги! – награно засмутився вампір і приклав долоню до чола. – Насміхаєшся? Еде, твоя сестра мене ображає! А я ж тобі довіряв, Лайє. А ти оце так зі мною.

– Проживу якось без твоєї довіри. – відмахнулася дівчина.

– Зрадниця. – надув губи Фелікс, а Лайя показала йому язика.

– І ось так кожного дня. – сказав Ед і я розсміялася.

Я навіть ненадовго забула, що вони вампіри. Що МИ вампіри. Все, що нас відрізняло від людей, це колір очей, бліда шкіра і ікла. На кілька хвилин мені стало так легко, так затишно з ними, ніби вони мої давні друзі чи навіть рідня. Поки Лайя і Фелікс знову почали жартівливу бійку, я підійшла до Еда і обережно смикнула за рукав. Він повернувся до мене.

– А про які Дари ти щойно казав?

– Ментальний і фізичний дари. – відповів він. – Кожен вампір вміє гіпнотизувати, придушувати чужу волю, а також боротися. Звичайно, не так як люди, ми набагато сильніші.

– Тобто Лайя щойно…

– Так. Вона придушила твою волю. Таким способом навіть вбити можна. Вампір тисне на твій мозок і пуф… Організм не витримує і ти вмираєш.

Я нервово ковтнула слину. На моєму обличчі відбився переляк.

– Не лякай дівчинку. – раптом серйозно озвалася його сестра і закинула руку мені на шию. – Не бійся, я лише злегка натиснула на твою волю, щоб ти не вгатила мене з переляку. Це лише жарт. Ти ж не ображаєшся?

– Звісно ні. А… Ви навчите мене користуватися Дарами?

– Обов’язково. – на обличчя Лайї знову повернулася азартна посмішка. – Але спочатку я зобов’язана тебе перевдягнути. У мого брата жахливий смак. Він дав тобі якесь лахміття.

– Наступного разу сама підеш зустрічати новеньких. – почувся позаду голос Еда, коли ми зникли в глибині провулку.

* * *

Запах вишні… Знову він. Нудота підступила до горла. Ноги підкосилися, а в голові запаморочилося. Я інстинктивно схопилася за перше, що потрапило під руку. Це виявилося плече Лайї. Вампірка миттєво зреагувала і піймала мене за талію, не дозволивши впасти. Я в черговий раз почула чоловічий голос, але слова, що він промовляв, й досі були мені незрозумілими.

– Ох… – перелякалася юна Паркер. – Амандо, що з тобою?

Я повільно перевела на неї погляд і, помітивши, що майже повністю повисла на її руці, спробувала якомога швидше прийти до тями. Стало спекотно і, мабуть, якби я досі була людиною, мої щоки почервоніли б. Я глянула дівчині, що стояла поруч, в очі, ніби намагалася зайти відповідь на моє німе запитання, проте Лайя сама запитально підняла брову і я лише похитала головою.

– Все нормально. – я приклала долоню до лоба. – Я просто… Слухай, у мене якісь дивні видіння. Я відчуваю запах, а потім…

– Та-ак… – її тон мені не дуже сподобався. – Ходімо, ти переодягнешся, а потім все мені розповіси.

І ми зайшли у крамницю. Невеличка дерев’яна хатинка, де всюди стояли вішаки з одягом. Практично весь він був чорного кольору. Іноді траплялися й інші кольори, але після чорного більше було суконь й костюмів червоного й білого кольорів. Звичайно, це не супермаркет, але вибір був. В кутку сиділа продавчиня, яка навіть не відразу помітила нашої появи. Лайя, ніби на роликах, плавно прослизнула поміж рядів одягу і, наспівуючи якусь пісню, стала перебирати вішаки в пошуках ідеального для мене образу. Поки вона була зайнята розгляданням рукавів і комірів суконь, я вирішила пройтися по крамниці. Торгувала всім цим одягом дівчина чи жінка, я не могла зрозуміти. Виглядала вона молодо. Волосся густе, руде, каскадом спадало на плечі, червоні очі визирали з-за окулярів, а погляд уважний, повільно вивчав моє обличчя. По поведінці було видно, ця вампірка була набагато старшою за тих вампірів, з якими я вже була знайома. Принаймні так здавалося. Вона з якоюсь неприязню на мене глянула і виплюнула:

– Данаг? І що ти тут забула?

– А я…

– Вона зі мною, місіс Купер! Новенька! – озвалася Лайя десь з-за купи одягу.

Місіс Купер пирхнула і повернулася до читання газети, яку вона тримала в руках. Я не стала провокувати конфлікт, хоча чути таке у свій бік не дуже приємно. «І що я їй зробила? Хіба я винна, що мене вкусив Данаг? – я зиркнула на неї з-під лоба і подумала про те, що не наважилася сказати вголос: – Стерва!» Тим часом ноги несли мене по крамниці і я раптом помітила чорно-біле фото, що висіло на стіні в рамці. На ньому були зображені троє: чоловік і дві жінки, в одній з яких я впізнала непривітну продав чиню крамниці. На фото місіс Купер посміхалася. Чоловік стояв посередині і обіймав жінок. У нього була дивна кучерява зачіска з темного волосся. А от інша жінка приховувала своє волосся капюшоном від плаща. Її обличчя практично не було видно, лише яскраві губи, які, я була впевнена, не зважаючи на те, що фото чорно-біле, були нафарбовані яскраво-червоною помадою.

– Гарсії… – від несподіванки я підскочила і, повернувшись, побачила позаду Лайю, яка також роздивлялася фотографію.

– Я не помітила як ти підійшла. – я знову подивилася на знімок. – Що ти маєш на увазі?

– Ці чоловік і жінка поруч з місіс Купер. Алан і Барбара Гарсії. Знаменита родина. Їх знає кожен вампір. Вони загинули під час війни в останній битві. Цю битву назвали Гімном Безсмертя. – пояснила Паркер.

– В тому місці, де я прокинулася, в холі я бачила статую з такою назвою. – згадала я.

– Ти була в Ратуші. Та статуя… Це щось типу нагадування про ті трагічні події. Туди часто ходять вампіри, коли їх щось турбує, щоб подумати.

– А ти туди ходиш?

– Іноді.

– І чим же прославилася родина Гарсій? – поцікавилася я.

– Вони… Так би мовити, намагалися зберегти мир між кланами. Своїми методами… Багато хто їх засуджує, а хтось, як от місіс Купер, яка була до них близькою, навпаки, й досі підтримує їхні ідеї.

– А ви з Едом? На чиєму ви боці?

Лайя промовчала. Судячи з її виразу обличчя, яке, здавалося, накрила темна хмара, я зрозуміла, що ця тема для неї неприємна. Я вирішила не допитуватися.

– Ти обрала мені одяг?

Хмара з обличчя вампірки миттєво зникла і вона розтягнула губи в задоволеній посмішці. В моїх руках раптом опинилася стопка нового одягу. Паркер спритним рухом витягнула з кишені невеличку ампулу з чимось червоним і мовчки жбурнула її у бік столика, за яким сиділа продавчиня. Місіс Купер, не відриваючи очей від газети, протягнула руку і ампула спочатку зависла у повітрі, а потім опинилася в її долоні. Від таких фокусів я здивовано відкрила рота. А на підсвідомому рівні мій мозок мені підказав: в ампулі кров. Ось що тут є платою за товар.

– Дякую за шмаття! – весело озвалася Лайя.

Та щось буркнула під носа й досі на нас не глянула, а Лайя розвернула мене і легенько підштовхнула в спину до роздягальні з пошарпаною часом шторкою. Не встигла я оговтатися, як опинилася всередині, а дівчина по той бік шторки сказала:

– Швиденько перевдягайся і виходь. Потім розповіси мені про свої видіння. Я чекатиму тебе на вулиці. – після цього почулися кроки стук дверей.