Я знову відчула біль. Це був біль в усьому тілі. Здавалося, ніби по венам пустили електричний струм. Я відкрила рота, щоб закричати, та звуку не було. Складалося таке враження, ніби мені вирвали голосові зв’язки. Мене кидало то в жар, то в холод. Я на кілька митей почала відчувати себе людиною. І різко розплющила очі. Тепер я почула свій крик. Він ніби прийшов із запізненням і відразу ж заполонив всю кімнату. Мої плечі щось різко притисло до ліжка і я побачила обличчя Лайї над собою.

– Амандо! – закричала вона і я різко вмовкла, важко дихаючи. – Тихше… Все добре…

Вампірка відпустила мої плечі і сіла на край мого ліжка, даючи мені можливість сісти. Я повільно піднялася і провела долонями по обличчю. Щось змінилося… Я більше не відчувала ні болю, ні різких перепадів температур у моєму тілі, ні струму у венах. Лише страх. Та й він поволі покидав мене, ніби це просто було невиправдане побоювання власної тіні, що відбивалася на стіні. З’явився байдужий холод у моїх почуттях, немовби мої радість, життєрадісність і інші емоції поклали у морозильну камеру.

– Що це було? – крижаним голосом вимовила я. – Я нічого не пам’ятаю.

– Це я у тебе маю запитати. – озвалася Лайя, склавши руки в себе на грудях.

Спочатку мені здалося, що вона на мене сердиться, але, придивившись, я помітила на її обличчі збентеження і подив. Я питально підвела брову.

– Як ти боролася із жагою крові? Як ти перебула цю ніч?

Я дійсно нічого не пам’ятала, ніч пройшла, наче в тумані. Та я досі чітко відчувала на своєму язиці смак крові. Я провела язиком по власним зубам, торкнулася ікл. Знайомий металевий прикус…

– Я… Пила кров…

– Я б не була так в цьому впевнена. – Лайя скосила погляд на стіл, де стояла склянка з кров’ю.

Вона була повна. Не було жодного сліду, який би свідчив про те, що її хоч хтось брав в руки. І тут до мене дійшло. Я повільно опустила погляд на мої зап’ястя. Через чорні рукави водолазки не було видно, тому я задерла їх і… Підтвердженням моєї здогадки стали два маленьких шрамика (сліди від ікл) і засохла пляма крові. Тепер я зрозуміла, чому страх, хоч і досі відчувався, практично не хвилював мене, чому мої емоції покрилися тонкою кіркою льоду, чому я відчувала себе байдужою до всього.

– Ти «випила» себе… – Паркер озвучила мою думку, здивовано похитала головою і шепотом додала: – Неймовірно…

– Ед казав, що це можливо. – озвалася я, спостерігаючи за тим, як Лайя почала тупцяти кімнатою туди-сюди.

– Він сказав правду, але… Це одиничні випадки. – вампірка ще раз оглянула мою руку. – У тебе підвищена відповідальність за смерть людей, яких ти не вбивала. Благородно, та… Такі як ти частіше за все рідко наважуються випити власну кров, а потім звинувачують себе… Тому що залишили собі людські почуття. За останні п’ятсот років ти – друга, хто це зробив…

– А хто перший?

Вона трохи помовчала.

– Першого ти бачила. Це Мерфі.

* * *

– Лайє, чому після того як я… Випила свою кров, я перестала відчувати емоції нормально? – поцікавилася я, коли ми спускалися вниз. – Вони ніби… Заморожені. А, наприклад, ти… Поводиш себе, як людина. Чесно кажучи, якби не твої очі і ікла, я б нізащо не здогадалася б, що ти – вампір.

Дівчина посміхнулася.

– Я – чистокровний вампір, тобто вампір з народження. Я звикла бути у тілі вбивці. – вона говорила про це так легко, ніби ми просто бесідували про погоду. – Таких, як ти, ми називаємо полукровками. До тебе, ще повернуться почуття, просто ти випила з себе все людське. То будуть вже не ті емоції, як раніше, а в сто, а то й в тисячу разів сильніші. Одним словом, вампірські. Ми не бездушні, повір. Ед мав казати тобі, що ми звичайних людей практично не чіпаємо. Частіше злочинців або жертв війн.

Я кивнула, даючи зрозуміти, що знаю про це.

– Ми просто… Як би тобі, пояснити… Спокійніше або, радше, холоднокровніше реагуємо на смерть. Бо вона є нашим джерелом харчування.

Лайя замовкла, коли ми спустилися у хол навчальної частини. Там було багато вампірів і стояв такий гомін, що перекричати їх було нереально. Дехто підходив порозмовляти з моєю супутницею, не звертаючи на мене уваги. Вампірка ввічливо відповідала, пускаючи бісики симпатичним вампірам-хлопцям і намотуючи на палець локон. На щастя ні Гелли, ні її широкоплечого товариша ми тут не зустріли. Так ми повільно дійшли до майже пустого коридору. Пересуваючись по цій будівлі, у мене склалося враження, що я знаходжуся у замку романської доби. Я зрозуміла це, згадавши картинки з підручника з історії. Історія, до речі, була моїм улюбленим предметом. Я уявила себе принцесою якогось п’ятнадцятого століття, яку веде її служниця на якийсь важливий прийом. Щойно уява намалювала на мені довгу пишну сукню з короною, а поруч Лайю, що схилилася переді мною в поклоні, я гордо задерла носа. Паркер слабо посміхнулася і знову заговорила:

– Ну ти мене, звісно, здивувала. – вона підморгнула знайомому вампіру, що йшов повз. – Мерфі був практично особливим. Буквально притягував до себе всіх полукровок, які набридали йому розпитуваннями про його відчуття. Фанаток і фанатів у нього сила-силенна. Доведеться його розчарувати. Бідося. – Лайя почала єхидно хихикати.

– Думаю, він не засмутиться. – посміхнулася я. – Ніколи б не подумала, що Мерфі раніше був людиною. Я вважала його таким, як ти.

– Я тобі навіть більше скажу. Він був археологом. – Лайя скорчила бридливий вираз обличчя, наче з’їла щось кисле. – Занадто часто знаходив речі, що стосувалися нас. Тому його й перетворили…

– А по-моєму це цікаво.

– Що ж тут цікавого? Сухі кістки в гробницях, ні каплі крові. – вампірка закотила очі.

– Думаєш, як вампір.

– Серйозно? – вона подивилася на мене з-під лоба, поставивши руки в боки, і ми розсміялися.

В кінці коридору я побачила двері. Металеві чимось схожі на ті, що були в Ратуші, тільки в два рази менші. Такі ж візерунки, така ж форма арки. Лайя відчинила їх і відійшла в бік, пропускаючи мене в середину.

– Заходь, Амандо. Сьогодні твій перший урок.

Я гадала, що опинюся у звичайній класній кімнаті, де будуть вести довгу лекцію про історію вампірського життя і застереження про напади на людей, але, на щастя, все виявилося не так погано. Ми потрапили у широку простору кімнату. Вона чимось нагадувала залу, у якому проводили бали аристократи кілька століть тому. Підлога з кам’яної плитки, висока стеля, яку підпирали колони, і готичні стрілчасті арки. Окрім вище названого в приміщенні більше нічого не було. Серед вампірів, які, схоже, тренувалися в цій залі, я впізнала Геллу і її друга здорованя, які боролися між собою. Помітивши їх, Лайя задерла підборіддя, вдаючи, ніби їй абсолютно начхати на їхню присутність, натомість Гелла, блиснувши ядучо-жовтими очима, посміхнулася і продовжила тренування.

Скориставшись тим, що вона відволіклася, її суперник розігнався і щосили ударив її в живіт, збивши з ніг. Та вампірка не розгубилася і, відштовхнувшись руками від його могутньої спини, опинилася прямо позаду нього.

Єхидна посмішка тінню лягла на її обличчя, коли вона витягнула правий кулак вперед і різко розкрила долоню. Пальці з гострими довгими нігтями, ніби голки їжака, потягнулися доверху і в цей момент над головою здоровила з’явилася невеличка дощова хмарка.

Краплі швидко намочили плитку під його ногами і він одразу гепнувся з такою силою, що підлога затремтіла. Гелла замахнулася ногою в туфлі на підборі і опустила її на руку свого суперника. Почувся хруст… Я різко відвернулася, ніби від цього мене могло знудити, проте нічого не відбулося. Це був лише людський рефлекс. Здоровань видав лише тихе «ох». Його подруга широко посміхнулася.

– Гелло, ти боролася нечесно! Ми домовлялися без здібностей! Лише сила! – озвалася кремезна чоловіча постать, що до цього стояла під стіною.

– Пробачте, містере Грейв. Більше такого не повториться. – по виразу обличчя вампірки було зрозуміло, що їй відверто начхати на його слова.

Містер Грейв похитав головою, поправивши довге волосся, що було заплетене у маленький хвіст, і підійшов ближче.

– Ти як, Стіве? – запитав тренер і протягнув руку вампіру, щоб допомогти встати.

Товариш Гелли, якого, як виявилося, звати Стів, лише відмахнувся.

– Все гаразд.

Я помітила, що з його рукою знову все в порядку і зрозуміла – регенерація. Навколо досі боролося ще декілька пар. Чулися звуки ударів і вигуки. Нарешті я побачила Еда, який могутнім ударом повалив якогось вампіра на землю і, потиснувши йому руку наблизився до нас із Лайєю.

– Як вона це зробила? – запитала я, дивлячись на Геллу, що перемовлялася зі Стівом.

– Ти про дощ? – Ед не дихав важко, не зважаючи на те, що він щойно яро бився. – Це атмокінез. Здатність створювати і змінювати погоду.

– Ви теж так вмієте?

– Ні. – відповіла Лайя. – Кожен вампір має свою здібність. У Гелли - атмокінез. Ед у нас хілер. Він уміє лікувати і іноді воскрешати.

У підтвердження її слів Ед поклав на долоню мертвого таргана, що лежав на підлозі і провів над ним рукою. Комаха раптом поворушила лапками і поповзла по стіні, до якої вампір її приклав. Я захоплено відкрила рота. Диво…

– А у тебе яка здібність? – я поглянула на дівчину.

Вона поправила волосся.

– Я біовампір. – я питально здійняла брову. – Накопичую енергію не лише через людську кров, а й через емоції. Іноді можу передавати цю енергію і керувати чужими емоціями. Гадаєш, я просто так постійно з тобою? – куточок її губ поповз вверх. – Якби не я ти б мучилася в істериці.

Брат і сестра розсміялися. Помітивши моє збентеження, Ед поклав руку на моє плече і посміхнувся.

– Ми все ще можемо бути друзями. У нас з Лайєю їх не так багато.

Я кивнула.

– А… Фелікс? Що у нього?

– Ти звернула увагу на те, що він завжди носить рукавиці?

Я спробувала пригадати як виглядає, той, через кого я тут. Коли ми з Феліксом зустрілися в Ратуші вперше (тобто фактично вдруге), на його руках дійсно були рукавиці. Чорні шкіряні, від країв яких до ліктів тягнулися довгі чорні стрічки, переплетені навколо руки.

– Так. Я їх бачила.

– Фелікс володіє заморозкою. – пояснив Ед. – Все, чого він торкається замерзає. Саме тому він ховає руки в рукавицях.

Поки ми спілкувалися до нас наблизився містер Грейв. Тепер я могла його розгледіти. Гострі різкі риси обличчя, міцні плечі і коренаста статура. Очі – червоні. Лугат. Він закотив рукави свого чорного пуловера і склав руки на грудях.

– Так-так… – він розглядав мене, оцінюючи поглядом. – Новенька?

– Мене звуть Аманда. – кивнула я і Ед якось гордо посміхнувся. Я стала сміливішою.

– Дуже приємно, Амандо. – попри загрозливий вигляд тренера його посмішка була приємною. Він простягнув мені руку, яку я одразу потиснула. – Томас Грейв.

Щойно наші руки з’єдналися Томас здивовано підняв брови. Я раптом зрозуміла, що несвідомо занадто сильно стиснула його пальці, і різко відсмикнула свою руку. Містер Грейв посміхнувся.

– Я бачу сили в тобі достатньо. Її вистачить, щоб повалити досить сильного вампіра. – сказав він, задоволено киваючи. – Та однієї сили мало. Нею потрібно вміти керувати. А це досить непросто.

– Ви могли б мене навчити? – запитала я.

Вампір видав тихий смішок.

– Звісно, міг би. Зрештою це моя робота. – Томас знову оглянув мене з ніг до голови. – Хотілося б випробувати твої сили.

Він кивнув головою у бік зали, де все ще боролися інші вампіри.

– Не хочеш спробувати? Випробувати себе.

Я подивилася на імпровізоване поле бою. Вампіри нещадно били одне одного. Ламали руки, ноги, роздирали шкіру, волосся, нівечили обличчя. Це виглядало страшно, але була одна деталь. Регенерація. Все швидко ставало на свої місця і більше не здавалося небезпечним. Я тепер одна з них і також регенерую. Це довело зникнення слідів від Феліксових зубів на моїй шиї. Отже, боляче мені не буде. Я знову подивилася на Томаса і рішуче зняла з себе свою косуху, передавши її Едові. Містер Грейв задоволено розплився у посмішці, а Ед чомусь насупився.

– Може не варто? У перший день? – обережно озвався він.

– Чому ж? Вона – вампір. Їй більше не потрібен відпочинок. – сказав Томас.

– Все гаразд. – сказала я радше собі, ніж Едові. – Я готова.