Вітер, здуваючи моє волосся в бік, створював мені ідеальний вигляд для професійної фотосесії. Я сиділа на бордюрі, роздивляючись власну долоню. В її центрі я відчувала фантомну пульсацію. Біла пляма нової шкіри доволі сильно виділялася на поверхні руки. Це наслідки тієї бійки, яку запропонував мені Томас. І тут доля зіграла зі мною злий жарт – мені довелося битися з Геллою. В ході бійки я переконалася в тому, наскільки ця вампірка паскуда. Навіть тренер Грейв після нашої бійки дивився на мене з деякими злістю і невдоволенням. А я билася… Якщо сказати погано, то це нічого не сказати. Саме тому моя рука виявилася пробитою гострим підбором Гелли.

Щойно я помітила як вона заносить наді мною ногу, я пригадала нашу першу зустріч із Лайєю, як вона змогла контролювати мій язик і рухи одним лише поглядом. І я вирішила спробувати… Ед сказав таке вміння має кожен вампір. Як тільки наші очі зустрілися, я примружилася і напружила мозок, намагаючись подумки дати їй наказ. «Замри! Не рухайся! Відійди від мене!» – такий уявний наказ звучав у моїй голові.

Та у мене нічого не вийшло…

Спочатку я нічого не відчула, ніби моя рука заніміла, відмовляючись сприймати біль як такий. А потім я чітко усвідомила, що моя долоня пробита наскрізь, в той час як переможна посмішка накрила обличчя моєї суперниці. Вона неприємно вишкірилася, помітивши мій шок. А шок мав одну причину – я дійсно не відчувала болю.

А тепер я сиділа, згадуючи мій провал, і в мені прокинулася така злість, що я хоч зараз ладна була підірватися з місця та знову кілька разів ударити Геллу. Проте я розуміла,що шансів практично не маю. Так би мовити, я - вампір без досвіду. Аж смішно…

Раптом я почула чиїсь кроки і поруч опустився Ед, який торкнувся мого плеча.

– Все гаразд? – запитав він, а я зітхнула.

– Угу… – промимрила я, навіть не поглянувши на нього. – Просто… Я трохи здивована.

– Всі полукровки через це проходили. – сказав Паркер, спершись ліктями на власні коліна. – Не хвилюйся, ти звикнеш.

І скільки разів я останнім часом чула цю фразу…

– Я хотіла придушити її волю. – Ед здивовано підняв брови, та я не звернула на це уваги. – Чому у мене не вийшло?

– Але ж ми не казали як це робиться… – він почухав потилицю. – А що саме ти… Робила для цього?

– Ну… Я подивилася їй в очі і спробувала подумки віддати наказ.

Вампір потер пальцями підборіддя.

– Мало просто віддати наказ. Так у тебе нічого не вийде.

Ми повернулися на голос. Над нами височів Мерфі. Він зняв свою маску і тепер його обличчя було ближче, ніж коли-небудь. Бліда шкіра гармоніювала з яскравими жовтими очима, а обличчя виражало повну байдужість і незацікавленість в тому, про що він говорить.

– Вампіри з народження можуть робити це, не замислюючись над тим, як саме вони це роблять. В них це виходить автоматично. Тому жоден чистокровний вампір не зможе тобі пояснити. – продовжив Мерфі, ловлячи на собі незадоволений погляд Еда.

– Хто сказав, що я не зможу пояснити? – прошипів Паркер і піднявся на ноги.

Їх погляди схрестилися, ніби шпаги, і я майже почула металевий дзвін. Схоже у цих двох взаємна неприязнь. Хоча Мерфі і досі не виявляв ніякої цікавості до оточуючих.

– А з чого ти взяв, що я говорю про тебе? Я кажу про всіх чистокровних вампірів. В тому числі про тебе.

Ед промовчав. Я ігноруючи його невдоволення підійшла до Мерфі.

– Слухай, я знаю, що ти… Також полукровка. – той скорчив гримасу. – Ти міг би допомогти мені?

– А яка мені з того користь?

– Хочеш допомагатиму тобі зі стрілами і луком? Я трохи вмію працювати з деревом. Нас учили в інтернаті. Будь ласка… Ти ж не з чуток знаєш як мені важко.

– Я навіть не буду питати звідки ти знаєш про лук і стріли. – тепер його погляд направлений на Еда виражав роздратування. Він зрозумів, що саме його сестра мені про це розповіла.

– То… Ти допоможеш? – я з надією поглянула на нього.

Мерфі мовчки розвернувся, аби піти геть. Ед пирхнув, а я розчаровано опустила плечі. Коли раптом Мерфі зупинився і, лише злегка повернувши голову, сказав:

– Вчитися придушувати волю варто на людях або хоча б на тваринах. Вони не вміють чинити цьому опір.

– Ти говориш нісенітницю. – озвався Паркер. – Зустрічі з людьми у вампірів трапляються лише на вилазках. Вона ще не готова.

– Згоден. – несподівано сказав Мерфі і посміхнувся. – Вона навіть Геллу перемогти не змогла. Геллу, яка ні з ким, крім Стіва, не тренується. В силу своєї слабкості.

– Ти був там? – я здивовано нахилила голову.

– Прийшов на епічний фінал. – крива посмішка.

Я насупилася. Чому всі вважають мене слабкою?! Ед, який намагався відмовити мене від бійки, Лайя, яка, попри всю дружелюбність, дивилася на мене зверхньо, Гелла, яка насміхалася з моєї спроби заступитися за Лайю, а тепер і Мерфі… Злість знову неймовірною хвилею охопила мене всю. Я стисла кулаки і, схоже, мені не вдалося приховати мого виразу обличчя від Мерфі. Куточок його губ поповз вверх.

– Я не слабачка. – вичавила я з себе.

– О! Звісно. Ніхто цього й не сказав.

– Хочеш доведу?

– Амандо, не роби дурниць. – Ед м’яко схопив мене за зап’ястя, та я висмикнула руку з його пальців.

– Коли наступна вилазка? – запитала я.

– За тиждень. – байдуже відповів Мерфі.

– Я піду на неї. – я намагалася додати своєму голосу твердості.

– Не ходжу на вилазки, але із задоволенням прийду подивитися. – вишкірився той. – Жовтоока…

– Батлер, це вже занадто! – вигукнув Ед.

Мерфі лише всміхнувся і нарешті пішов геть. Ед почав обурюватися моїй безпечності, та я його не слухала. Думки одна за одною змінювалися в моїй голові. «І як ти зібралася йому доводити свою силу?! Дурепа!» – мені хотілося себе прикінчити. Але здатися я вже не могла. Я повинна показати чого варта. «Добре, Мерфі Батлер… Я доведу, що я здібна, що я варта бути такою, як ти!»

* * *

Отже, у мене залишився тиждень, щоб хоч якось підготуватися до свого першого повернення у людський світ. Саме тому я стала майже цілодобово тренуватися в тій залі. Я згадувала ті удари, які використовувала Гелла під час нашого бою. Кілька разів я попросила Лайю допомогти мені і поборотися зі мною. Та щоразу вона мене перемагала.

Я в черговий раз упала спиною на кам’яну підлогу і закрила обличчя руками. Я раптом відчула, що світло, яке падало на мене крізь вікно, тепер закрила чиясь тінь. Розплющила очі. Наді мною стояла Лайя. Ми не були втомленими фізично, але морально… Я знову заплющила очі. Ні… У мене нічого не вийде… Дарма я у це вв’язалася…

– Ти занадто передбачувана. – спокійно сказала вампірка.

– Тобто? – я насупила брови.

Лайя відступила на кілька кроків від мене, стала у стійку, широко розставивши ноги і потерла долоні.

– Напади на мене.

Я повільно піднялася на ноги і смикнула плечима, замислившись. «Передбачувана? Зараз ти припускаєш, що я вдарю кулаком… – думала я. – А що як…» Я замахнулася ногою, аби вдарити Лайю в голову. Але та практично зі швидкістю світла перехопила мене за щиколотку і одним поштовхом повернула її на місце. Я ледь втримала рівновагу, схопившись за її плечі.

– Ще раз. – озвалася Лайя. Схоже для неї відбивати мої удари було простіше, ніж розчісувати волосся.

Я приготувалася. Якнайшвидше я підняла руки, щоб схопити вампірку за голову для удару об коліно, але впіймала лише повітря. Лайя встигла пригнутися і поцілити мені в по ногах. Я впала обличчям вниз, відчувши неприємний хруст в носі. А! Так. Болю я досі не відчувала. Та й звикла вже. Тим паче кістка у носі буквально через секунду зрослася і все стало, як раніше.

– Іще раз.

Я знову повернулася у бойову стійку і раптом подумала. «Лайя сказала, що я передбачувана. А якщо залишатимусь передбачуваною, щоб загнати суперника у глухий кут?» – майнула думка і я ледве стрималася, аби не розтягнути обличчя у хитрій посмішці. Зробивши вигляд, ніби битиму кулаком в обличчя, я смикнула рукою. Лайя швидко зреагувала і спробувала відбити руку, не помітивши як я занесла ногу та вгатила її в бік. Від несподіванки вона смикнулася і я змогла вдарити ще раз, уже в живіт. Паркер відлетіла на кілька метрів у стіну навпроти, але встигла зорієнтуватися і за допомогою блискавичної вампірської швидкості опинилася впритул до мене. Цього разу моєї реакції не висталило і поки я зрозуміла, що мою голову летить кулак, я вже падала на підлогу. Удар головою об камінь віддався мені гудінням у вухах. Лайя знову перемогла.

– Цього разу краще. – всміхнулася вона і допомогла мені піднятися. – Досить на сьогодні. Завтра спробуй ще з кимось.

– Чому не з тобою? – запитала я, обтрушуючи коліна.

– Я не можу вічно знаходитися поруч з тобою. У мене справи. До того ж суперники бувають різні. Треба спробувати з більшою кількістю. А взагалі… – вампірка легенько ляснула мене по плечу. – Попроси допомоги у Томаса. Він же не просто так зветься найкращим тренером у Опрфорді.

Щойно вона договорила, у приміщення зайшов натовп вампірів. Із жодним з них я не була знайома, але судячи з того, як вони почали ділитися на пари, я зрозуміла, що у них тренування. Я вже хотіла було приєднатися до них і потренуватися ще трохи, але побачила на порозі Еда, який явно чекав на мене. Піймавши мій погляд, він жестом попросив підійти і вийшов у коридор.

– Щось сталося? – я заплела волосся у невеличкий хвіст.

– Бачу ти весь день тренувалася? – рука вампіра м’яко лягла на моє плече. – Вампіри, звісно, не втомлюються, але іноді й нам потрібно морально відпочивати. Не хочеш пройтися?

– Я не проти. А куди?

– Є одне місце. Тобі сподобається. Ходімо.

Ед взяв мене за руку і ми вийшли на вулицю. Сонце яскраво світило, але я раптом зрозуміла, що мені зовсім не заважало те, що деякі його промені світили мені просто в очі. Я змінююсь. Ми пройшли повз воріт, що роз’їхалися перед нами і я зустрілася з байдужим поглядом Мерфі. Він все ще стояв на сторожі. Спочатку мені здалося, що Мерфі був чимось не задоволений, але його вираз обличчя був таким же крижаним, як і раніше. Схоже йому навіть морозильної камери не потрібно. Всім своїм виглядом він заморозить все навколо себе.

Ми знову йшли місто по довгій глиняній дорозі. Безліч вампірів снувало навколо нас. Я прислухáлася до їхніх розмов, до шуму вітру, до інших звуків, що оточували мене. Наскільки дивовижно виявилося мати такі здібності, як чіткий слух і гострий зір. Я навіть розсміялася, роздивляючись все навколо своїм орлиним зором, і нарешті зрозуміла, що звикаю, що це тепер мій світ, мій дім. Ед посміхнувся, помітивши мій вираз обличчя, і нарешті зупинився. Я озирнулася.

Ми стояли на краю обриву над неймовірно глибоким каньйоном. На поверхні, там де ми стояли, де-не-де виділялися ніжно-фіолетовим кольором фіалки. У повітрі пахло травою, квітами і могутнім каменем. Я присіла, торкнувшись м’яких бузкових пелюсток і мимоволі розтягнула своє обличчя в посмішці. Ед сів на землю в позі лотоса і, вирвавши одну квіточку, протягнув її мені. Я опустилася поруч і обережно провела рукою по приємному на дотик зеленому килиму. Весь світ, ніби завмер, даючи нам насолодитися цим моментом. Ми, ніби залишилися одні у цьому світі. Я відчула як Ед, як би непомітно, торкнувся моєї руки.

– Твоя впертість захоплює. – раптом озвався він. – Інші полукровки одразу після перетворення ховалися десь, аби прийти до тями. А ти практично на наступний день приступила до тренувань. І адаптувалася швидко. Це заслуговує поваги.

– Я… Не терплю, коли мене вважають слабкою. – відповіла я. – В інтернаті з мене багато хто знущався. Я стояла внизу списку з успішності. Жоден предмет не давався мені легко. А навіть якщо у мене виходило вивчити, то мені все одно ставили низькі оцінки, бо звикли до того, що я нетямуща і слабка. Тому, коли тут більшість почали вказувати на мою слабкість, я вирішила, що зобов’язана довести всім, що я така як всі, що, навіть якщо я полукровка, я все одно можу впоратися з усіма труднощами.

– Хм… – замислився вампір. – У твоїх словах є сенс. Думаю, ти впораєшся. І не забувай, що ми з Лайєю завжди готові допомогти.

– Мені здалося, що твоїй сестрі не дуже цікаво зі мною тягатися.

– Тобі здалося. – всміхнувся Ед. – Розумієш… Та війна, про яку я тобі розповідав, дуже вплинула на неї. Як і на мене. Але я намагаюся відновитися і жити далі, а Лайя… Все це дуже складно пояснити, але знай – Лайя рада знайти таку подругу, як ти. Таку, яка не зневажатиме і любитиме її як особистість, а не як дочку важливих персон.

Про «важливих персон» я вирішила не розпитувати, а просто кивнула і знову поглянула в залите червоним небо. Сонце потихеньку сідало, перетворюючи день на ніч. А я, перепочивши, повернулася в тренувальну залу, адже вампірам спати не обов’язково, а до вилазки залишилося два дні…