Я вже не рахувала скільки разів я падала на підлогу. Двадцять? Чи тридцять? Я схопила Томаса, що тренувався зі мною, за руку і щосили вдарила у коліно. Він послизнувся і я, перекинувши його через плече, жбурнула на землю. Але я не врахувала, що боролася з вампіром, який, хоч і, як виявилося, поступався мені у силі, був набагато хитріший за мене. Тому після його падіння я миттєво почала падати, коли він підсік мене ногою по литці. Коли між моєю головою і кам’яною плиткою залишалося кілька сантиметрів, його рука перехопила мене за талію. Я вперше побачила його обличчя так близько. Виглядав він старшим, ніж, наприклад Ед, але я відчувала, що йому набагато більше років, ніж здається. Легка щетина покривала його щоки, невеличка зморшка засіла між яскраво-червоними очима, а довге русяве волосся спадало на плечі. Я на кілька секунд застигла, аби розгледіти його, і в цей момент Грейв єхидно посміхнувся і відпустив мене і я шваркнулася на кам’яну підлогу. Я знову йому програла… Проте, не зважаючи на це, Томас хвалив мене.

– Непогано. У тебе всі шанси стати сильним вампіром. – озвався він, стоячи над моїм лежачим тілом.

– Ви жартуєте? – пирхнула я і закрила обличчя руками. – За весь цей час я повалила вас на землю лише кілька разів. А ви кажете… Непогано…

– За тиждень навчитися нормально керувати силою непросто. Тому, судячи з того, як ти рухаєшся, я можу сказати, що це достатньо хороший результат. – тренер сів поруч зі мною і сперся ліктями на власні коліна. – Звісно, для серйозних боїв, таких як Гімн Безсмертя, ти не готова. До майстерності воїнів, які боролися тоді, тобі далеко. Але, якщо ти продовжиш у тому ж дусі, то зовсім скоро зрівняєшся з ними.

І знову ця назва… Гімн Безсмертя… Схоже, це була дуже важлива і кривава битва у історії вампірів. Я зрозуміла, що ще стільки всього не знаю про світ, в якому мені тепер належало жити, що мені раптом стало соромно. За короткий час переді мною постало безліч таємниць. Від природи вампірів, до їхньої історії. Як вампір я маю знати, що відбувається навколо мене. Я також сіла, відкинувшись назад на руки, і задерла голову, аби роздивитися візерунки на стелі.

– Ця війна… Ед і Лайя розповідали мені про неї. Ви… Були там?

Томас кілька секунд мовчав.

– Я був у самому епіцентрі подій… – його голос раптом змінився, став низьким і печальним. – Я бачив скільки хороших безсмертних загинуло там. Отака іронія. Безсмертні билися у конвульсіях смерті. Тоді і люди страждали... – щойно він заговорив про людей, його губи мимоволі затремтіли. – Крові було стільки, що можна було б нагодувати всіх вампірів світу і все одно б залишилося. Ця війна: криваве місиво у світі людей і жорстока бійня між вампірами.

– Але у чому причина? Не просто ж так хтось вирішив почати кровопролиття.

– Маєш рацію. Це була боротьба за владу. Втім зазвичай у будь-якої війни така ціль і причина. Чистокровні вампіри не хотіли дозволяти полукровкам займати високі посади. Поки не сталося те, що сталося. Деякі клани вампірів стали на бік полукровок, мовляв, ми всі рівні. А потім з’явилися Гарсії…

– Алан і Барбара… – я кивнула. – Лайя мені розповідала.

Томас здивовано підняв брову, а потім злегка посміхнувся одним куточком губ.

– Прекрасно. Отже пояснювати тобі не потрібно. Як я вже сказав, в певний момент з’явилося подружжя Гарсій. Точніше, вони і були. На той момент вони були особами наближеними до тодішнього маркграфа Опрфорду. Так от вони сподівалися примирити ворогуючі клани і сховати те, що могло б швидко закінчити війну, проте невідомо чи в кращий бік.

– І що ж вони ховали?

Грейв лише похитав головою.

– Цього мені не відомо. Але одне я знаю точно: Гарсії припустилися помилки і поплатилися за неї.

По моїй шкірі пішли мурахи. Я навіть здригнулася, ніби від холоду, мені стало ніяково. Томас піднявся на ноги і подивився на годинник, що був на його руці. Я також встала з підлоги і озирнулася на вікно, за яким вже поступово ставало темно. Побачивши місяць, я відчула знайому мені жагу до крові. «В моїй кімнаті має бути склянка крові… – згадала я. – Як же хочеться пити…»

– Час йти. – нарешті сказав тренер і поклав руку на моє плече. – Завтра важливий для тебе день. Сподіваюся, ти впораєшся. Але ти будеш не одна тому… Не варто хвилюватися.

– А я й не хвилююся. – я задерла підборіддя, показуючи, що готова завтра довести свою силу, попри те, що всередині мене булькотів неймовірний страх, в тисячу разів яскравіший за людський.

– Чудово. Тоді… Бажаю удачі.

* * *

Дощ періщив, як з відра, б’ючи мене по рукам і обличчю. Я накрила голову каптуром від свого червоного плаща, якого мені видала Лайя. Все глибше заходячи в ліс, я куталася в плащ, аби сховатися від надокучливого дощу. Коли пишні крони дерев поглинули мене у свій темний купол, я помітила знайому фігуру з луком прямо над схилом, що вів у бік міста. Неподалік чувся шум автомобілів, отже, поруч дорога. Я зупинилася за кілька метрів до схилу і озирнулася. Мерфі стояв до мене спиною, цілячись луком в дерево. Його пальці різко відпустили тятиву, яка дзвінко завібрувала, штовхнувши стрілу. Короткий свист і стріла встромилася в кору.

Голова вампіра також була накрита каптуром, а обличчя приховане за маскою. Він повернувся до мене з незворушним виразом обличчя, закинувши лук на плече і прибравши свою стрілу з дерева. Я підійшла ближче.

– Чому ти один? – поцікавилася я, знову озирнувшись. – А де всі інші?

– Пішли на вилазку без нас. Тебе, крім мене, ніхто чекати не захотів.

Я насупилася і надула губи, а Мерфі пирхнув. Хоч він і був у масці, по очам я зрозуміла, що він лукаво посміхається.

– Жартую. Коли ми йдемо на вилазку, ділимося на пари і кожна пара отримує своє завдання. Мені стало цікаво, як ти доведеш мені, що не слабачка. Тому вирішив попрацювати з тобою в парі.

– От і добре. – я поморщила ніс і стала впритул до нього. – Яке у нас там завдання?

Мерфі став на край схилу і придивився у суцільну дощову стіну. Внизу над дорогою була обмежена деревами поляна. Гарно роздивившись її я зрозуміла, що дерева стоять так, що саму поляну не видно з дороги. А на поляні знаходилася невелика закинута панельна будівля. Мерфі сів навпочіпки і склав пальці в замок, спостерігаючи за, поки що, безлюдною поляною. Вітер розвівав мій плащ і чуприну вампіра, що закривала половину його обличчя. Краєм ока я помітила шрам на блідій щоці, який до цього приховували чорно-білі пасма. В голові я зробила собі помітку запитати, чому він не регенерував. Але це потім.

– Скоро вони з’являться… – тихо сказав він.

– Хто? – я нахилилася, аби бачити з того кута, з якого бачив Мерфі.

– Наші жертви.

Я вирівняла спину і відступила на кілька кроків назад. Мене охопив страх. Страх, що був набагато сильнішим за людський. Я швидко похитала головою, коли Мерфі поглянув на мене.

– Т-ти про що? Ми… Вб’ємо їх?

– Звісно. – спокійно відповів вампір. – А ти думаєш звідки береться та кров, яку тобі приносять у кімнату? Ми – вампіри, Амандо. А не волонтери.

Я зробила ще кілька кроків назад. Мерфі зітхнув і піднявся на ноги. Він підійшов до мене ближче, взяв за плечі і глянув мені в очі. Його голос був таким же спокійним, не змінювався ні на тон.

– Жовтоока, послухай. Я розумію, що ти відчуваєш. Сам через це пройшов. Але зрозумій… Ми – кровопивці. Ми можемо харчуватися лише людською кров’ю. Голод не вб’є нас, але наші сили будуть падати і ми будемо мучитися від занепаду енергії. Хоча б раз у місяць ми маємо пити людську кров. Ти це робиш частіше, бо не вмієш контролювати свій голод.

– Чому ми не можемо пити кров тварин?

– Це не те… Ми можемо її пити, але вона не даватиме нам ту енергію і силу. – несподівано він обережно прибрав моє волосся за вухо, а я чомусь повільно почала заспокоюватися. – До того ж невже тобі не шкода бідних звіряток?

Дивний спокій охопив мене. Я дивилася йому в очі і зрозуміла, що мені більше не страшно. В голові з’явилася думка про те, що я витримаю все, що я сильна. І раптом до мене дійшло. Мерфі придушив мою волю. Але не скував рухи, як Лайя того разу. Тому я різко відвернула голову.

– А керувати моїми емоціями не обов’язково. – буркнула я.

Вампір пирхнув і знову подивився у бік закинутої будівлі. Я відчула різкий запах крові. Тут були люди. Неймовірна спрага охопила мене, мене ніби магнітом тягнуло туди, вниз, аби я змогла ввігнати свої ікла в чужу спокусливу плоть.

Я рвонула, несподівано для себе видавши утробний рик. Але рука, яку миттєво виставив переді мною Мерфі, перегородила мені шлях. Я зібралася прибрати її, але він щосили стиснув моє зап’ястя і, ніби безвільну ганчірку, жбурнув мене в дерево.

Мій хребет неприємно хруснув і я впала на коліна, чекаючи доки мої кістки регенерують. Та спрага не вщухала. Мерфі підійшов до мене ближче, дивлячись мені в очі своїм звичним спокійним поглядом.

– Кажеш пити кров тварин? Тоді стримуй себе перед людьми, жовтоока! – це був наказ, але цього разу він не тиснув на мою волю. – Ти казала, що доведеш, що сильна! Але ти слабачка, якщо не можеш втамувати свою спрагу!

Я подивилася на нього з-під лоба і злісно оскалилася. Глибоко вдихнувши, я підняла голову і зірвалася з місця.

– Я НЕ СЛАБАЧКА!!! – і вдарила його ногою в щелепу.

Мерфі зробив сальто назад і приземлився на ноги. Він розігнався і знову притис мене до дерева, тримаючи за горло. Мої ноги повисли над землею, а його пальці щосили стиснули мою шию. Я не задихалася, але битися вже не могла.

– То доведи! – прошипів вампір. – Доведи, що можеш опанувати себе! Вгамуйся!

Я спробувала відірвати його руку від моєї шиї, дряпала його пальці, але він не зрушив з місця. Жахлива жага крові досі мучила мене, але я зажмурилася, кілька разів глибоко вдихнула і, стиснувши зуби, похмуро глянула на Мерфі. Це було надзвичайно важко, здавалося, мене розриває зсередини, але я, не без зусиль, придушила голод, сказавши самій собі: «Потерпи».

– Гаразд… Я в нормі…

Кілька секунд він вдивлявся в моє обличчя, а потім відпустив, даючи мені оговтатися після нашої невеликої бійки.

– Зберися. Час нам вступити в гру.

Я вирівняла спину і знову поглянула в бік людей. Боязко, повільно, ніби один лише погляд на них змусив би мене зірватися. Їх було четверо. Двоє з них вийшли із закинутої будівлі, а інші двоє – схоже, прийшли з міста. Я придивилася до останніх і в шоці розкрила рота. В одному з них я впізнала Джеймса, мого одногрупника з інтернату. Всі присутні були одягнені в камуфляж, аби їх не було видно серед лісу. В руках Джеймса був кейс. В руках одного з тих, хто вийшов з будівлі, був такий самий. Я поглянула на Мерфі і він, помітивши мій шок, заговорив:

– Стаття 307. Незаконне виробництво, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення, пересилання чи збут наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів. Карається позбавленням волі на строк від дев'яти до дванадцяти років з конфіскацією майна. Так говорить людський закон?

– Про що ти? Джеймс боягуз, він ніколи б…

– Ти про того худорлявого хлопчину? – вампір витягнув з нагрудної кишені кілька сюрикенів і сховав їх у штанах. – Якщо ти була з ним знайома при житті, то, виходить, ти його зовсім не знала. Він «штовхає» свою гидоту і в інтернаті, і в різних навчальних закладах неподалік. Дітям. Все ще вважаєш його хорошим?

– Я не вірю. Звідки така інформація?

– Ми спеціально дізнаємося про злочинців зі світу людей і ліквідуємо їх. Бажано якомога непомітніше. – я здивовано здійняла брови. – Наше завдання привезти нову кров у Опрфорд. В наших складах практично пусто, немає чим харчуватися. Тим самим займаються й всі інші, хто ходить на вилазки, тільки вони влазять у різні бійки, стрілянини і туди, де є смертельна кара. Тут у нас… – він примружився, дивлячись на людей. – Приблизно двадцять літрів крові…

Я продовжувала дивитися, уявляючи їх мертві тіла… «Чорт забирай! На кого я перетворилася?» Та ця думка була настільки примарною, що я швидко її відкинула. Мерфі натягнув каптура так, щоб не було видно його очі. Я повторила за ним.

– Ходімо. Їхня кров чекає на нас…