Мерфі епічно спустився зі схилу, з’їхавши на ногах, ніби на сноуборді. Я ж маленькими кроками рушила за ним. Миттєво здійнялася пилюка і люди звернули на нас увагу. Джеймс боязко смикнувся, розглядаючи нас. Таким я його і знала – звичайним боягузом, який міг лише вдавано хизуватися і грати на гітарі. Одного разу на уроці фізкультури ми програли у командному змаганні, через те, що Джеймс злякався смуги перешкод і нас дискваліфікували через неповний склад команди. Він вмів і любив підставляти людей.

То може все ж буде краще, якщо ми вб’ємо його? Очі Джеймса ковзнули по мені (схоже, він мене не впізнав), а потім зупинилися на Мерфі і розширилися від переляку.

– Л-лой? Щ-що ти тут робиш?

– Даю тобі можливість здогадатися з трьох разів. – сказав вампір, поважно поправляючи рукавиці на руках. – Невже ти забув, шмаркачу, чия це територія?

– Я…

– Джеймсе, хто це такий? – насупився низькорослий хлопчина, що прийшов разом з моїм одногрупником.

– Ваша совість… – суворо промовив Мерфі і спритно жбурнув сюрикен, що взявся нізвідки, в хлопця, який щойно заговорив.

Металева зірка з гострими кінцями встромилася в груди юнаку, звідки по його сірій футболці розтеклася густа багряна рідина. Він, впавши на коліна, прохрипів щось незрозуміле і повалився на бік. Він почав страшно хрипіти, з рота по його підборіддю потекла тонка цівка крові.

Я ледве стримала зойк, але залишилася непорушно стояти. Та раніше б я з дикими криками тікала б, куди очі бачать. Мені стає повільно байдуже на людське життя.

Джеймс коротко закричав і почав дрібно тремтіти, повільно відступаючи назад. Один з тих, хто вийшов із тієї самої закинутої будівлі рвонув до Мерфі, замахнувшись на нього ножем.

– Ах ти! Та я тебе…

Він не встиг договорити, я перехопила його погляд. В моїй голові виникли слова Мерфі, які він сказав мені перед тим, як ми спустилися: «Коли будеш придушувати чужу волю, подивися жертві в очі і уяви, як великі сильні руки стискають її мозок. А якщо захочеш вбити жертву таким способом, нехай ці руки розірвуть його мозок навпіл. Пам’ятай: в перші рази це забиратиме у тебе дуже багато енергії».

Отже, я уявила тонкі жіночі, але дуже сильні, руки з довгими пазурами. Їхні пальці спочатку ніжно погладили хлопця по голові, а потім жорстоко розірвали череп на частини. Все це було в моїй уяві, насправді моя жертва впала без права піднятися знову, а з його вух текла кров. Я його вбила…

Мені захотілося забитися в куток, сховатися, заплакати. Я вбила людину… Я опустилася на коліна і буквально фізично відчула, як з мене виходить моя сила і енергія.

Тим часом останній четвертий хлопець пустився навтьоки. Він так би й втік, якби не Мерфі, який підняв лук і миттєво вбив його, встромивши стрілу в спину. Друга стріла прикінчила пораненого сюрикеном, який досі важко дихав. Залишився Джеймс…

Кількома хвилинами раніше він перечепився через корінь дерева, що стирчав з-під землі, і тепер намагався відповзти подалі. В його плече встромився ніж, якого жбурнув вампір. Трохи промазав. Та все ж він знешкоджений…

Я повільно піднялася на ноги, тримаючись за дерево. Сили поступово поверталися до мене. А ще до мене повернулася жага крові. Така дика, така нестримна… Я відчула солодкий запах крові, який заполонив всі мої дихальні шляхи. Ці чотири трупи пахли так смачно… Кров… Багато крові…

Поки Мерфі перевіряв чи всі вони знерухомлені я неспішно рушила в бік Джеймса. Він тремтів від болю і страху. Кров цебеніла з його плеча, а Джеймс тихенько скиглив. Його паралізувало болем. Я зняла з голови каптур і поглянула в його обличчя. Його очі раптом вирячилися. Він впізнав мене.

– А-Амандо? Ти… Де була? І… – Джеймс ще сильніше затремтів від страху. – Що з твоїми очима?

Я відчувала його страх, від цього його кров пахла ще приємніше. Всі людські інстинкти зникли. Лише страшенна жага крові. Я взялася за рукоять ножа і різко витягнула його з тіла хлопця. Джеймс страшно закричав і трохи відповз назад. Але я сіла на його коліна, притиснувши його до землі своєю вагою. Він заметушився. Я нахилилася до його рани. М-м-м… Блаженний запах… Тепер мене ніщо не зупинить.

Я розкрила рота, демонструючи ікла, і наблизилася до шиї Джеймса. Він заверещав.

– НІ!!! БУДЬ ЛАСКА НЕ ЧІПАЙ МЕНЕ!!!

Пізно. Мої зуби прокусили тонку шкіру на шиї хлопця і солодка кров потекла мені до рота. Неповторний неймовірний смак. Приємний металевий присмак. Джеймс ще щось кричав, виривався. Його кров текла по моїм губам, підборіддю, щокам. А я продовжувала пити, не відриваючись від шиї мого колишнього одногрупника.

– Амандо! – голос Мерфі я чула ніби з-під води. – Амандо, припини!

Я була прикована до вени Джеймса. Відірватися неможливо. Занадто смачно, занадто жадано. Я була не в собі.

– Амандо! – я практично не чула голос Мерфі. – Досить вже. Він мертвий.

Вампір різко відірвав мене від моєї здобичі і прозвучав звук ляпаса. Він мене вдарив. Щойно я хотіла відповісти, вдарити сильніше, я раптом втратила зв’язок зі світом і побачила перед очима темряву. Останнє, що я побачила, були яскраві жовті очі Мерфі…

* * *

Прийшла до тями я, коли відчула, що мене хтось несе. Я висіла у когось на спині. Остаточно отямившись, я зрозуміла, що мене ніс Мерфі. Щойно я поворушилася, він зупинився і різко скинув мене на землю. Від несподіванки я не встигла швидко зреагувати і впала на сідниці.

– Ой… – озвалася я, піднявшись на ноги.

Батлер повернувся до мене обличчям, що не виражало нічого. Він схрестив руки на грудях, дивлячись прямо на мене.

– Що ж тебе можна привітати. – байдуже сказав він. – Сьогодні ти вкусила свою першу жертву.

– Я вбила його? – дурне питання.

– Ні. Він одразу встав і побіг викликати поліцію розповідати про те, що на нього напала симпатична вампірка. – вампір посміхнувся одним кутиком губ.

«Він назвав мене симпатичною?» – здивувалася я. Закотивши очі, я стукнула його в плече.

– Бовдур.

– Агов! Легше. Ще й мене вб’єш ненароком.

– Та годі тобі! – я раптом замислилася. – Зачекай. У мене до тебе питання.

– Ну давай. Запитуй.

– Чому Джеймс назвав тебе Лоєм? І взагалі звідки він тебе знає?

– Ну… – Мерфі рушив у той, бік у який ми рухалися, і я пішла за ним. – Якось ми вже пересікалися з ним на мої вилазках. І я «добра душа» тоді його не вбив. Лише зробив попередження, мовляв, ще раз побачу, що він таким займається, голову відірву. Перед цим представився агентом, який полює на таких. Як він. І він, недоумок, повірив. Але не послухав. В іншому випадку залишився б живим. А так… – Батлер почухав потилицю тупим боком ножа. – А Лой – це ім’я, яке я використовую серед людей. А точніше, моє ім’я в часи, коли я був людиною. Мерфі – це ім’я, яке я вигадав сам практично одразу, коли став вампіром.

– Але навіщо ти його змінював?

Він знизав плечима.

– Так було легше усвідомити, що я став іншим. Психологічний прийом.

Кілька хвилин ми просто йшли мовчки. В певний момент я раптом зрозуміла, що не знаю, куди ми прямуємо і що зараз маємо робити.

– А куди ми йдемо? – поцікавилася я.

Мерфі нову розвернувся у мій бік і хмикнув.

– А як ти гадаєш, жовтоока? – він вказав на сумку, що весь цей час висіла у нього через плече. – Ми зібрали їхню кров. Трішки менше, ніж я гадав. – вампір зиркнув на мене натякаючи на те, що частину крові Джеймса я випила. – Але це не страшно. І тепер потрібно віднести її в сховище. До маркграфа.

– Тобто ми зможемо побачити маркграфа? – захоплено вигукнула я.

– Навряд чи. Це якщо нам дуже пощастить. Я за все своє життя бачив його лише двічі. Тому особливо не сподівайся.

Так за розмовою ми дійшли до міста. Навколо снувала дивна метушня. Обличчя вампірів були наляканими і збентеженими. Хтось перешіптувався, хтось ховався у своїх будинках, а хтось забивав вікна і двері дерев’яними дошками. Мерфі незадоволено насупився і швидко «просканував» територію пронизливим холодним поглядом. Все говорило про те, що щось сталося. І це щось було явно не новина про щось хороше. Я також насторожилася.

На одному з дерев я помітила кілька чорних птахів, які настовбурчили власне пір’я, ніби готувалися атакувати. Ворони. Раптом з натовпу вампірів на головній вулиці в наш бік вийшла вже знайома мені постать з зеленим волоссям. Це був Фелікс.

Діас наблизився до нас і потиснув руку Мерфі. Потім глянув на мене і відсалютував.

– Здоров була, розбишака! – він все ще пам’ятав те, як я вдарила його, підчас нашої першої зустрічі. – Як ся маєш?

– Привіт.

– Що відбувається? – серйозно запитав Мерфі, гострим поглядом охопивши територію.

– Я сам ще не второпав. Але, схоже, щось серйозне. Вони там всі з глузду з’їхали! Біля будинку маркграфа цілий натовп зібрався. Кричать щось галасують. Ітан Х’юз ніби сказився. Аби гірше не було…

– Де Паркери?

– Вже там.

Мерфі швидко рушив у бік будинку маркграфа, а я залишилася із Феліксом наодинці.

– Все дуже погано? – поцікавилася я.

– Не знаю… Будемо сподіватися, що ні. – я вперше почула його голос настільки серйозним, а потім знову повернувся Діас-гуморист і його губи розтягнулися в широкій посмішці. – Та ти не дрейф! Мерфі всіх розкидає, якщо потрібно буде.

– Не знала, що ви знайомі.

– У нас маленьке місто. Крім того, хто не знає знаменитого Мерфі Батлера?

– Це через те, що він «випив» себе у першу ніч?

– І через це теж. Він вмілий стрілець, а ще робить найкращі луки в Опрфорді. Такі, як він, не робить ніхто. – на його обличчі заграла єхидна посмішка і Діас закинув руку мені на плечі. – До того ж… Наскільки я знаю… Він тепер не єдиний полукровка, який «випив» себе.

– Лайя розповіла? – я склала руки на грудях і посміхнулася одним куточком губ.

– Святі єдинороги! – Фелікс награно закрив рота рукою. – Ти мої думки читаєш? Ти відьма?! – а потім посмикав бровами. – Навчиш мене?

Під супровід його сміху я скинула зі своїх плечей його руку.

– Ну ти й патякало, Феліксе! – я закотила очі.

– Якщо є почуття гумору, чому б ним не скористатися.

– По-моєму у тебе твого гумору аж перебір.

– Тільки не кажи, що тобі не подобається. Це розіб’є мені серце. – Діас приклав руку до серця.

– Я вже краще промовчу…

Галас гучнішав і буквально через кілька секунд стояв такий шум, що не було чути голос того, хто стояв поруч з тобою. Натовп все більше накопичувався під високою кам’яною вежею.

Ми з Феліксом, не змовляючись, пішли в середину збіговиська, розштовхуючи вампірів. Хтось наступив мені на ногу, хтось ткнув ліктем під ребра, хтось взагалі висловив довгу вишукану нецензурну фразу у відповідь на моє прохання посунутися. Нарешті я дійшла в кінець юрби, де стояв Мерфі, який щось обговорював з Едом та Лайєю. Всі троє були такі насуплені, що все молоко в окрузі кисло. Я все ще не могла зрозуміти, що відбувається, поки не побачила зірваний зі стіни вежі плакат, що тепер валялося на землі. На колись білому рваному шматку тканини був напис:

«Будьте обережні! Потомок Гарсій вже серед нас!»