Розділ 3. А манії було замало...
Розділ 3. «А манії було замало…»
Наступного дня Єві знову довелося йти в ненависну школу. Ендрю поговорив із вчителями і ті приструнили образників Єви. На математиці дівчина нічого не могла зрозуміти, бо, перебуваючи в сиротинці, в школу не ходила. На перерві до неї підійшов Майкл і люб`язно погодився пояснити їй матеріал. Вона насилу зрозуміла, хоча все одно трохи плуталася.
- Ну… Хочеш, я прийду до тебе сьогодні і ще раз поясню? – запитав Майкл.
- Ні. Не потрібно. Все нормально… - Єва наче відсторонялася від усіх.
Але хлопця це не влаштовувало. Тому він вирішив не здаватися.
- Може підемо після уроків погуляємо?
- Мене ба… - дівчина запнулася. – Батьки не відпустять.
- Давай я тебе відпрошу. – запропонував хлопець.
- Ні.
- Чому?
- Справа в тому, що вони не мої рідні батьки… - сльоза стекла по блідій щоці і вона різко стерла її. – Просто вони бояться за мене… А мої рідні батьки загинули в аварії…
- Пробач, я не знав… - Майкл, заспокоюючи, поклав руку на її плече.
- Та й потім… - продовжувала Єва. – Я не хочу наражати тебе на небезпеку. Пробач…
- На небезпеку?
- Ти мав чути про моє психічне здоров`я. Розумієш, я граната! Щойно ти зачепиш мене, я вибухну і знесу все до чорта!
- Я не розумію…
Єва, не давши йому договорити, накинула на плече сумку і пішла геть.
На вулиці віяв холодний вітер, тому дівчина щільніше закуталася в свій кардиган*. Ніхто не знав, як їй важко. Вона сама не розуміла, чому її так тягне до вікон. Щойно бачить їх, особливо на великій висоті, Єва відчуває себе в повітрі, як вона летить і торкається гарячого асфальту.
________________
* Кардиган (англ. Cardigan) - різновид кофти.
Розуміючи, чим це може закінчитися, дівчина все одно не може пояснити це відчуття. В такому стані вона не контролює себе і це погіршує ситуацію.
Єва вважала, що це пов`язано з її минулим, до аварії. Та як би дівчина не намагалася згадати своє дитинство і той роковий день – все марно. Вона навіть не пам`ятала облич своїх батьків, свого справжнього прізвища і по-батькові.
Єдиний спогад того дня – лікарня. Тоді вона прокинулася на лікарняному ліжку з крапельницею в вені. Над нею стояла медсестра, яка намацувала пульс. Коли вона побачила, як дівчинка відкрила очі, посміхнулася.
- Мамо… Де моя мама? – прохрипіла маленька Єва.
Посмішка вмить зникла з обличчя медсестри і та тихенько погладила дівчинку по руці. Тоді їй і сказали про смерть батьків. Зараз, можливо, вона б стрималася, хіба що пустила б сльозу. Але вона була дитиною. А така новина для дитини її віку – це вирок.
Єва все ще стояла на зупинці, чекаючи Ендрю. Вона кинула погляд на двері школи і побачила там Майкла. Він сидів на сходах, перед входом. Побачивши, що вона на нього дивиться, хлопець посміхнувся і помахав їй. Він дійсно їй подобався, але вона не кидати на його плечі цей вантаж.
Нарешті до неї під`їхав потрібний автомобіль і вона вмостилася спереду. Ендрю повернув кермо і рушив.
- І хто він? – посміхнувся чоловік.
- Що? Ти про кого? – здивувалася Єва, відвернувшись від вікна.
- Про того хлопця, з якого ти щойно не зводила очей.
- По-перше, він – мій однокласник. А, по-друге, я дивилась не на нього!
Ендрю посміхнувся ще ширше і припаркував автомобіль біля будинку. Дівчина зайшла з батьком в квартиру і втомлено впала на стілець. Ніка посміхнулася, поцілувала Ендрю в щоку і, відібравши у чоловіка пакет з їжею, подріботіла на кухню.
- Єво! Хочеш повечеряти сьогодні піцою?
- Я хочу спати і не прокидатися! – протягнула дівчина і сперла голову на стіну.
- Так! – озвався голова сім`ї. – Ніяких піц і снів! Ми зараз їдемо в гості!
В коридор повернулася Ніка.
- Куди це? – запитала вона.
- До Єна. Забула?
Раптом жінка луснула себе долонею по лобі.
- Точно! Пробач. Забігалася.
- А хто це? – Єва нарешті відірвала голову від стіни.
- Мій брат. – відповів Ендрю. – Ну і виходить – твій дядько. До речі, я знаю в чому ти підеш!
Чоловік вийняв із робочої сумки акуратно складену сукню і показав дочці.
- Яка гарна! – посміхнулася Ніка. – Ти маєш її одягнути!
Сукня, дійсно, була гарною. Коротка, обтягуюча, вкрита безмежною кількістю ніжно бежевих стразів. Про таку сукню мріяла кожна дівчина в класі Єву. Але самій Єві таке вбрання не дуже подобалося. Вона покрутила її в руках і пішла в кімнату перевдягатися. Все таки ображати батьків дівчина не хотіла.
Через годину вони всі разом зібралися і сіли в автомобіль. Виявилося, дядько Єн жив не так далеко від них. А сам дядько зовні майже нічим не відрізнявся від Ендрю. Та й квартира його мало чим відрізнялася від їхньої. Видно, що брати.
Хоча… Була одна відмінність, яку Єва помітила відразу. Вікна. Просто величезні, широкі вікна, з яких видно ледь не всю панораму міста. Ендрю попередив Єна про манію дочку, тому він завісив вікна. Але такі величезні «шматки скла» і сліпий побачить.
Спочатку вони сіли за стіл, розмовляли, а потім Єва, залишивши дорослих обговорювати останні новини, підійшла до одного з вікон. Вона підійшла ближче і торкнулася долонею холодного скла. Знову… Знову з`явилося це відчуття…
Ніка краєм ока помітила рухи Єви і не на жарт перелякалася. Жінка ткнула Ендрю ліктем і чоловік теж це помітив.
- Ну… В гостях добре, а вдома – краще. Ми, мабуть, підемо… - мовила Ніка, відвела дочку від вікна і разом з чоловіком посадила її в машину. У Єви почалася паніка.
- Куди ми їдемо? - озираючись запитала вона.
- До містера Лауда. – відповів Ендрю.
- Ні! Я не хочу до нього! – дівчина різко відкрила двері і вискочила з машини.
Гучний свист і автомобіль загальмував. Ендрю з дружиною вибігли на вулицю. Раптом Єва почала битися в судомах і Ніка заверещала. Чоловік швидко витягнув телефон і почав нервово натискати на клавіші.
- Алло! Швидка! Тут дівчині погано!! Записуйте адресу!
◊ ◊ ◊
Єва відкрила очі. Буквально кілька секунд їй вистачило, щоб зрозуміти де вона. Лікарня. Білі стіни, крапельниця і їдкий запах ліків. В палату зайшла медсестра, за якою дріботіла стривожена Ніка.
- Єво! – жінка підбігла до ліжка і обійняла її за плечі. – Як ти?
- Що зі мною? – прохрипіла дівчина і піднялась на ліктях.
- Розумієш… - Ніка запнулася. – Тобі поставили діагноз… У тебе… Епілепсія…
Єва перевела погляд на медсестру, яка кивнула і пояснила:
- Це не смертельно, але на все життя…
Дівчина відкинула голову на подушку. Мало їй було проблем з психічним здоров`я, та ще й епілепсія. Схоже, це її доля.
Наступного дня Єві знову довелося йти в ненависну школу. Ендрю поговорив із вчителями і ті приструнили образників Єви. На математиці дівчина нічого не могла зрозуміти, бо, перебуваючи в сиротинці, в школу не ходила. На перерві до неї підійшов Майкл і люб`язно погодився пояснити їй матеріал. Вона насилу зрозуміла, хоча все одно трохи плуталася.
- Ну… Хочеш, я прийду до тебе сьогодні і ще раз поясню? – запитав Майкл.
- Ні. Не потрібно. Все нормально… - Єва наче відсторонялася від усіх.
Але хлопця це не влаштовувало. Тому він вирішив не здаватися.
- Може підемо після уроків погуляємо?
- Мене ба… - дівчина запнулася. – Батьки не відпустять.
- Давай я тебе відпрошу. – запропонував хлопець.
- Ні.
- Чому?
- Справа в тому, що вони не мої рідні батьки… - сльоза стекла по блідій щоці і вона різко стерла її. – Просто вони бояться за мене… А мої рідні батьки загинули в аварії…
- Пробач, я не знав… - Майкл, заспокоюючи, поклав руку на її плече.
- Та й потім… - продовжувала Єва. – Я не хочу наражати тебе на небезпеку. Пробач…
- На небезпеку?
- Ти мав чути про моє психічне здоров`я. Розумієш, я граната! Щойно ти зачепиш мене, я вибухну і знесу все до чорта!
- Я не розумію…
Єва, не давши йому договорити, накинула на плече сумку і пішла геть.
На вулиці віяв холодний вітер, тому дівчина щільніше закуталася в свій кардиган*. Ніхто не знав, як їй важко. Вона сама не розуміла, чому її так тягне до вікон. Щойно бачить їх, особливо на великій висоті, Єва відчуває себе в повітрі, як вона летить і торкається гарячого асфальту.
________________
* Кардиган (англ. Cardigan) - різновид кофти.
Розуміючи, чим це може закінчитися, дівчина все одно не може пояснити це відчуття. В такому стані вона не контролює себе і це погіршує ситуацію.
Єва вважала, що це пов`язано з її минулим, до аварії. Та як би дівчина не намагалася згадати своє дитинство і той роковий день – все марно. Вона навіть не пам`ятала облич своїх батьків, свого справжнього прізвища і по-батькові.
Єдиний спогад того дня – лікарня. Тоді вона прокинулася на лікарняному ліжку з крапельницею в вені. Над нею стояла медсестра, яка намацувала пульс. Коли вона побачила, як дівчинка відкрила очі, посміхнулася.
- Мамо… Де моя мама? – прохрипіла маленька Єва.
Посмішка вмить зникла з обличчя медсестри і та тихенько погладила дівчинку по руці. Тоді їй і сказали про смерть батьків. Зараз, можливо, вона б стрималася, хіба що пустила б сльозу. Але вона була дитиною. А така новина для дитини її віку – це вирок.
Єва все ще стояла на зупинці, чекаючи Ендрю. Вона кинула погляд на двері школи і побачила там Майкла. Він сидів на сходах, перед входом. Побачивши, що вона на нього дивиться, хлопець посміхнувся і помахав їй. Він дійсно їй подобався, але вона не кидати на його плечі цей вантаж.
Нарешті до неї під`їхав потрібний автомобіль і вона вмостилася спереду. Ендрю повернув кермо і рушив.
- І хто він? – посміхнувся чоловік.
- Що? Ти про кого? – здивувалася Єва, відвернувшись від вікна.
- Про того хлопця, з якого ти щойно не зводила очей.
- По-перше, він – мій однокласник. А, по-друге, я дивилась не на нього!
Ендрю посміхнувся ще ширше і припаркував автомобіль біля будинку. Дівчина зайшла з батьком в квартиру і втомлено впала на стілець. Ніка посміхнулася, поцілувала Ендрю в щоку і, відібравши у чоловіка пакет з їжею, подріботіла на кухню.
- Єво! Хочеш повечеряти сьогодні піцою?
- Я хочу спати і не прокидатися! – протягнула дівчина і сперла голову на стіну.
- Так! – озвався голова сім`ї. – Ніяких піц і снів! Ми зараз їдемо в гості!
В коридор повернулася Ніка.
- Куди це? – запитала вона.
- До Єна. Забула?
Раптом жінка луснула себе долонею по лобі.
- Точно! Пробач. Забігалася.
- А хто це? – Єва нарешті відірвала голову від стіни.
- Мій брат. – відповів Ендрю. – Ну і виходить – твій дядько. До речі, я знаю в чому ти підеш!
Чоловік вийняв із робочої сумки акуратно складену сукню і показав дочці.
- Яка гарна! – посміхнулася Ніка. – Ти маєш її одягнути!
Сукня, дійсно, була гарною. Коротка, обтягуюча, вкрита безмежною кількістю ніжно бежевих стразів. Про таку сукню мріяла кожна дівчина в класі Єву. Але самій Єві таке вбрання не дуже подобалося. Вона покрутила її в руках і пішла в кімнату перевдягатися. Все таки ображати батьків дівчина не хотіла.
Через годину вони всі разом зібралися і сіли в автомобіль. Виявилося, дядько Єн жив не так далеко від них. А сам дядько зовні майже нічим не відрізнявся від Ендрю. Та й квартира його мало чим відрізнялася від їхньої. Видно, що брати.
Хоча… Була одна відмінність, яку Єва помітила відразу. Вікна. Просто величезні, широкі вікна, з яких видно ледь не всю панораму міста. Ендрю попередив Єна про манію дочку, тому він завісив вікна. Але такі величезні «шматки скла» і сліпий побачить.
Спочатку вони сіли за стіл, розмовляли, а потім Єва, залишивши дорослих обговорювати останні новини, підійшла до одного з вікон. Вона підійшла ближче і торкнулася долонею холодного скла. Знову… Знову з`явилося це відчуття…
Ніка краєм ока помітила рухи Єви і не на жарт перелякалася. Жінка ткнула Ендрю ліктем і чоловік теж це помітив.
- Ну… В гостях добре, а вдома – краще. Ми, мабуть, підемо… - мовила Ніка, відвела дочку від вікна і разом з чоловіком посадила її в машину. У Єви почалася паніка.
- Куди ми їдемо? - озираючись запитала вона.
- До містера Лауда. – відповів Ендрю.
- Ні! Я не хочу до нього! – дівчина різко відкрила двері і вискочила з машини.
Гучний свист і автомобіль загальмував. Ендрю з дружиною вибігли на вулицю. Раптом Єва почала битися в судомах і Ніка заверещала. Чоловік швидко витягнув телефон і почав нервово натискати на клавіші.
- Алло! Швидка! Тут дівчині погано!! Записуйте адресу!
◊ ◊ ◊
Єва відкрила очі. Буквально кілька секунд їй вистачило, щоб зрозуміти де вона. Лікарня. Білі стіни, крапельниця і їдкий запах ліків. В палату зайшла медсестра, за якою дріботіла стривожена Ніка.
- Єво! – жінка підбігла до ліжка і обійняла її за плечі. – Як ти?
- Що зі мною? – прохрипіла дівчина і піднялась на ліктях.
- Розумієш… - Ніка запнулася. – Тобі поставили діагноз… У тебе… Епілепсія…
Єва перевела погляд на медсестру, яка кивнула і пояснила:
- Це не смертельно, але на все життя…
Дівчина відкинула голову на подушку. Мало їй було проблем з психічним здоров`я, та ще й епілепсія. Схоже, це її доля.
Коментарі