Розділ 7. «Нагальна справа».

Очі на мить втратили зв`язок з світом. Здавалося, що легені хтось стиснув в кулаку, а по ногам вдарили величезною битою. Єва відчула страх, нездоланний страх, який вмить пронизав все її тіло. Вона побачила дівчинку. Ту саму дівчинку зі сну. Марійку, свою сестру. Маленька поманила її за собою.

Раптовий гул змусив Єву зупинитися. Дівчина відчула, як до її щік, лоба, губ торкнулися холодні краплі води. Хтось почав легенько хлопати її по щоках.

-         Єво! Єво! Відкрий очі! Єво! – почула вона відлуння знайомого голосу.

Останній удар по обличчю і Єва відкрила очі. Легеням стало легше і вона почала дихати так, наче пробігла сто кілометрів, не зупиняючись. Дівчина озирнулася і побачила, що лежить на асфальті, поруч на колінах стояв Майкл, тримаючи в руках пляшку «Моршинської», а навколо підбігали схвильовані прохожі. Якась жінка протягнула Єві воду в пластиковому стаканчику.

-         Ось тримайте, вам полегшає. – мовила вона.

Єва піднялась на ліктях і відсьорбнула трохи рідини. Майкл схвильовано дивився на неї і мовчки тримав за руку.

-         Може вам викликати швидку? – запитав якийсь чоловік і протягнув руку до кишені.

-         НІ! – вигукнула Єва так, що присутні підскочили, а потім тихіше додала:

-         Не потрібно, дякую. Мені вже краще.

Всі розійшлися, а Майкл допоміг дівчині піднятися.

-         Ти як? – запитав він. – Може повернемося в готель? Твою сестру знайти ми зможемо і завтра.

-         Ні. Все нормально. – відповіла вона і притисла до подертого ліктя вологу серветку. – Ми підемо сьогодні. Тільки спочатку ходімо до аптеки. Купимо пластирів.

Після аптеки вони відправилися в бік «Сонечка». Сиротинець вже був відкритий, так як годинник показував дев`яту ранку.

 

Щойно вони підійшли ближче, до них підійшла Владислава Іванівна.

-         Вітаю вас… - побачивши знайоме обличчя, директор застигла на місці. – Єво? А… Що ти тут робиш?

-         Доброго дня, Владиславо Іванівно! – посміхнулася Єва. – Я рада, що ви мене впізнали. В мене до вас справа. Я знаю, що у вас колись проживала одна дитина. Мені потрібна вся інформація про неї.

-         Так… Звичайно… Яка дитина?

-         Така собі – Марія Миколаївна Сошенко. – дівчина протягнула жінці дитяче фото сестри.

-         Що? – перелякалася Владислава Іванівна. – А… Навіщо вона тобі?

-         Справа в тому, що вона моя сестра. Сестра, про яку ви мені не говорили. І якщо ви відмовитеся дати мені інформацію про неї, то вважайте, що знайшли собі ворога.

-         Добре… - тремтячим голосом відповіла жінка. – Що саме тобі потрібно?

-         Де вона проживає?

-         Ну… десять років тому вона втекла звідси… і я тепер не знаю, де вона…

-         Не брешіть!

-         Хрещатик, 29/1! – пробелькотіла директор. – Далі… Не знаю…

-         Так краще. – мовила Єва і вони з Майклом пішли геть.

◊    ◊    ◊

Хрещатик, 29/1*. Єва була вражена його красою. Будинок восьмиповерховий, цегляний, прямокутний. Два перші поверхи пристосовано під магазин та кінотеатр, інші – житлові. Входи до під'їздів розміщено з боку двору. Масивний карниз декорований рельєфним орнаментом. Парапет на даху утворено рядом прямокутних стовпчиків з простим поруччям. Вікна першого поверху вітринні, прикрашені вітражним орнаментом. Дівчина з відкритим ротом розглядала деталі екстер`єру.

-         І як ми її знайдемо? – запитав Майкл. – Тут, якнайменш, п`ятдесят квартир! А може й більше!

-         Заспокойся… - Єва мовчки зайшла в під`їзд і поманила хлопця за собою.

 

______________

* Хрещатик, 29/1 – реальна вулиця в Києві. Опис будинку взятий з Інтернету і перероблений під художній стиль.

Відлік квартир починався з третього поверху. На ньому було десять квартир. З однієї з них вийшла бабуся. Старенька була одягнена в чорно-червону потріпану сукню, блакитний фартух і патлату шаль, кольору вицвілого шоколаду.

-         Вау… Вона така модна. – захихотів Майкл і Єва тріснула його по голові.

Бабуся не помітила їх, бо порпалася в своїй подертій клітчатій сумці. Вона дістала звідти пляшку молока і налила його в мисочку, яка стояла в під`їзді.

-         Киць-киць-киць! – покликала старенька. – Мурчику!

На її голос прибігло маленьке руденьке кошенятко. Воно шкутильгало. Його передня лапка була перев`язана. Котик підбіг до мисочки і з задоволенням почав лизати молочко.

Єва повільно підійшла ближче. Тут бабуся і помітила її. Вона глянула на дівчину і, витріщивши очі, поклала руку на серце.

-         Ой, леле! – вигукнула вона і відкрила двері квартири. – Це ти! Заходь, доню, заходь! І друга бери!

Майкл з Євою перезирнулися, але послухали і ввійшли за бабусею. Хазяйка провела їх в вітальню і знову вигукнула:

-         Маню! Маню!

-         Та я не Маня, бабо! – почули вони жіночий голос. – Я – Маша! Марія!

Щойно друзі зайшли, бабця ткнула Єві пальцем в груди.

-         Це вона! Це вона! Та дівка!

Єва побачила в кімнаті дівчину. Біляве волосся, чорні очі і тонкі губи. Незнайомка повернулася і застигла. З хвилину вони мовчали, а потім Єва почала:

-         Ти… Ти Марія?

-         Єво? – здивовано запитала вона.

-         Та Манька вона, Манька! – вигукнула стара.

-         Бабо! Ідіть краще чаю зробіть!

Бабуся пошкандибала на кухню, залишивши їх самих.

-         Ти… Марія Сошенко! Моя сестра?

Маша ствердно кивнула і дівчата обнялися. З очей Єви бризнули сльози щастя. Нарешті вона зустрілася з сестрою. Вона глянула їй в очі і посміхнулася.

-         Невже це ти? Я… Я рада зустрічі… Ти тут живеш?

-         Вже п`ять років. Раніше жила по готелях і гуртожитках. Добра жінка прийняла мене. Навіть плати ніякої не бере! Це бабка Настя. Божевільна трошки. Не зважайте.

-         Чому? Прикольна бабулька! – засміявся Майкл.

-         До речі, це Майкл. – посміхнулася Єва. – Мій американський друг. Після аварії я десять років жила в «Сонечці», а потім мене всиновили.

-         Американці?

-         Так… От ми з Майклом в школі і познайомилися.

-         Марія. – жінка протягнула руку хлопцеві.

-         Майкл.

-         А я десять років тому втекла з «Сонечка». Коли дізналася, що мене обманули…

-         А ти знаєш чому ти потрапила в дитбудинок? – запитала Єва.

-         Так… Пам`ятаю, мені було п`ять років. Вночі до мене в вікно хтось заліз. Це був хлопець. Я не бачила його обличчя… Він побачив, що я не сплю і підійшов ближче. Я закричала, а він затулив мені рота. Коли ми почули голос мами, яка підіймалася в мою кімнату, він смикнув рукою і перерізав мені зап`ястя лезом від бритви. Злякався, поклав лезо мені в руку і втік. Отямилася я в лікарні. Мені сказали, що батьки померли. Тоді мама була вагітна тобою… - Маша зітхнула. – Я довго плакала, а потім… Мене привезли в «Сонечко». Прожила я там п`ять років.

-         Жах… - Майкл прикрив рота рукою. Українською він говорив погано, та все ж витиснув з себе фразу: – А чому ж ти втекла?

Приїхала сім`я, яка хотіла мене вдочерити. Я вирішила краєм ока подивитися на них. Вони вже підписали документи і домовилися забрати мене наступного дня. Коли молода пара пішла, я почула розмову директора і завуча. Нібито завуч боялася, що мої вітчим і мачуха дізнаються, що мої біологічні батьки живі. Виявляється, якась іноземна медсестра підробила діагноз в моїй карті і заплатила персоналу в дитбудинку, щоб про це ніхто не дізнався. Мама з татом подумали, що померла я. Вночі я втекла. Вирішила знайти маму і тата. Тоді я і дізналася про аварію. Але повертатися в «Сонечко» за тобою я не наважилася… Пробач…

Єва знову обняла сестру і в вітальню зайшла бабка Настя. В руках вона тримала підноса з трьома чашками ароматного чаю і мискою пиріжків з вишнею. Всі мочки сіли і перекусили. А потім довго, допізна розмовляли. Маша запропонувала Єві і Майклу переночувати в неї, але вони відмовилися.

Так як прилетіли вони дуже рано, кімнату в готелі друзі не встигли оглянути. Виявилося, що вони купили номер з одним двоспальним ліжком. Та вони якось цим не переймалися. Коли Єва вийшла з душу, Майкл мовив:

-         Єво, я… Хочу поговорити про те, що сталося тоді, коли ми гуляли…

-         Тобто? – не зрозуміла дівчина.

-         Про те, що… я тебе поцілував… Ти пробач мене… Це вийшло спонтанно…

З хвилину дівчина дивилась на нього, а потім голосно зареготала. Хлопець глянув на неї і теж захихотів.

-         Чого ти смієшся? – запитав він.

-         Який же ти дурненький! – вона чмокнула його в щоку. – Я сама цього хотіла!

-         Тобто? – тепер не зрозумів Майкл.

-         Я люблю тебе!

Хлопець застиг, а потім підняв її на руки і закрутив по кімнаті. Єва засміялася і обійняла його.

-         І я… І я люблю тебе… - мовив він і їхні губи зустрілися.

Вперше в житті Єва спала спокійно. Її не мучили жахіття, не нападало безсоння, а найголовніше… Вона спала в обіймах коханої людини.