“Ладуню, почекай!” — спішить м'який чоловічий голос, здоганяючи дівочу фігуру. Дівчина їде на веломашині “Україна”, незважаючи на нерівність сільської дороги, що тече швидше й виразніше за мілководну річку поряд. І тече отак мало не через усе село — туди далі, до безкрайности неба й обрію, де немає межі, де лиш кохання світу. Без моралі, правил і часу. Де все обумовлене тільки народженням і смертю — життьовим колом.

Дівчина припиняє активне крутіння педалей і спиняється біля шаленого шелесту води. Місцеві називають це місце “водоспадом”, що є безумовною правдою — Лада спускається схилом ближче до води, не боячись різних приводних тваринок, аби пересвідчитись, що вода таки падає. Іззаду її підхоплює той чоловік із м'яким голосом та виставляє камеру перед собою, знімаючи їхні щасливі, сповнені паркого, як серпневий день, кохання лиця. Обидва теплі, засмаглі, молоді. Він дещо старший за Ладу, це прогледжується в погляді та виразніших зморшках у кутиках очей, що з'являються від незліченних усмішок. Затим камера вимикається і решта часу їхньої любови лишається тільки далеким спомином. Шумить вода, дзижчать мухи, бабки, цвіркуни, гудуть бджоли, меканням гигоче заблукала коза, шелестить далекий, оповитий вечірнім сонцем ліс, а в далечині котиться потяг…

День перший

До блакитної хати обабіч дороги наближається жовтий автобус. Він котиться з гори, неначе летить, секундно ховаючи за своїм залізним тілом безкрайність городів. Ті городи видаються такими великими, такими, що неначе могутньою хвилею готові накрити остаток розкинутого внизу села. А коли невелика дорога завертає на верхів'ї гори праворуч, низу видно лише довгі городи верхів’я, що ховаються вглиб поля, а малі хати перетворюються на величезні побілені королівства.

Лада фільмує приїзд гостей на телефон, озвучуючи своїм несміливим голосом чарівність природи довкола. А коли автобус зупиняється (трохи не доїхавши) біля колодця, Лада зривається на легкий біг від чого фокус зображення губиться, картинка скаче, але від того стає лише краще — живіше. Вона дещо губиться, стрічаючи гостей, яких так давно не бачила, з якими здавалося вже ніколи не знайти спільної мови, але так здається кожного року, вона себе пам'ятає. Вісімнадцятий серпень за приємною звичкою вона гуляє в селі на північному-сході України. Полум'яне ранкове сонце торкається такої ж полум'яної шкіри втомленого поїздкою чоловіка. До нього на руки кидається маленька дівчинка з гучними криками: "Дядя Ян приїхав!". А Лада лиш сором'язливо вітається з гостями, простягаючи вільну від камери руку.

За Яном крокує його висока і тонка, мов той стовп мати, із пофарбованим у винність волоссям; колись за її оповідями вона була яскравою блондинкою, яка винність носила виключно на губах. Гарячково вона кидається на Ладу із цілунками, лишаючи всі речі прямо на траві, що вже укрита маленькими козячими горошинами. Лада сміється, зовсім забувши про телефон, який нині знімає стрункі жіночі ноги. Ця жінка — краща подруга її бабусі, яка разом із своїм сином Яном вже третій рік мешкали у Мексиці. Щойно Лада торкалася нюхом парфумів цієї жінки, як українські колорити змінювались на геть незвичні, очевидно мексиканські.

Затим дівчина знов береться за телефон і наближається камерою до маленької дівчинки, яка страшно сміється, стрибаючи від дядька до бабці, а потім розганяється і біжить собі до ніжно-блакитної хати з червоним дахом. По лівий бік їхнього шляху вузька сільська дорога, якою з гори вже поспішають корови на обідній перепочинок, а по правий бік стара, неотесана сусідська хата, де живуть такі ж неотесані люди. Їм лише пощастило мати чудового білявого сина, який на все село сонечко і сама добрість, а без нього родина зовсім лиха і неблагополучна.

Зображення сільських настроїв переривається і про наступність ведеться в іншому відео. Ворота кольору лазуриту прочиняються і за ними гостей вже зустрічає старенька бабуся у квітковій сукенці, та оказійних на цю жарку пору, теплих колготах. Вона смачно розціловує своїх рідних і вертається до сидіння в тіні попід літньою кухнею. Щебечуть пташки, десь далеко у сусідів нестримно гарчить собака, а тендітний білий метелик поспіхом пролітає двором, щоби його ніхто не спіймав, навіть всевидяча камера телефону.

Ян крокує двором у пошуках чашки, аби напитися крижаної води з синьо-жовтої водяної колонки, але таки не знаходить посудини, тож нахиляється, аби щойно потече вода, спіймати декілька омріяних крапель губами. Камера спиняється на ньому і наче нічого більше не існує у цьому світі, все кругом спиняється на чоловікові, а чи хлопцеві — вік складно розгледіти, коли надворі літо, бо всі наче молодшають, гарнішають. А коли той підводиться і помічає прискіпливий погляд телефонного об’єктиву, молодик підходить до Лади, прискіпливим оком поглядаючи на дівчину за камерою. Від того погляду навіть крізь стільки років стає якось вогко, жаровійно, а що було з тою бідною дівчиною, якою ці очі милувалися?

— Чому ти така яскрава? — питається він у Лади.

— А якою ще бути? — дещо розгублено відказує дівчина і камера легким порухом переводить свій погляд з Яна на Ладу.

— Ось такою і треба бути…

Дівчина зашарілася, затремтіла, закривши обличчя руками — ховала свій яскраво-червоний блиск на губах і пишні вії. І воліючи тікати відступила дещо назад, але парубоча рука її спинила, а голос попросив усміхнутися. Вона мило глянула до себе в камеру і таки всміхнулася, лишившись застиглим образом щойно завершеного відео.

Ця молодість. Ця нестримність сердець, що кохають усе без виключення, що вбачають світло навіть у найтемніших закутках життя, ллється крізь звуки і зображення тих давнішніх відео.

Наступне відео починається нестримним тремтінням камери, яка поволі просувається крізь білу штору проти раптових комах у прохолодні сіни хатини. Відеооповідь тепер веде маленька Анюта, яка наївшись малини із саду, схопилася знімати фільм про своє село. Її старша сестричка Лада безбоязно віддала малій телефона, аби та назнімала для неї силу-силенну матеріалу, з особливим дитячим баченням особливого, що ніколи не буває потворним, чи зайвим. Діти знімають найщиріше.

І тому такою романтичною вийшла прогулянка сільською хатою: у куточку вже розкидане взуття гостей, по праву сторону мліє маленька кімнатка, що зветься галереєю, бо там багато фотографій старих часів, а по лівий бік ховається хованка, де як пам’яталося Ані водилося багато мишей і комах. Вона проходить до хати, де з боку, одразу, її зустрічає велична жовта, мов сонце, що лоскоче Ані у носі до чхання, шафа. Під ногами плетені доріжки, сховавшись в які Аня любить гойдатися, коли дорослі прибирають у хаті і виходять на двір, щоб витрусити всю пилюку із килимків. На неї ніхто не гримає за те, бо мала пустунка лише очима кліпне і всіх одразу задобрить, що і пустувань дівочих стає зовсім не видно. От і вронивши телефон на одну з плетених доріжок Лада на неї зовсім не лається, а тільки сміється і застерігає, аби надалі Аня була обережнішою. А потім камера швидко пролітає до такої собі кухні, де колись гріла піч, а тепер була лише стінка для різного посуду. Навпроти печі Аня знімає бабусю за плитою, струнку, мов тополя, жінку, але зовсім не довгу, радже середнього зросту, що через свою худющість завжди здається високою і молодою, хоч їй вже давно перекотило за сімдесят. А ту молодість берегли білявисті коси та дрібні зіниці з виразними синіми очима, що здавалося таки ніколи не постаріють, не зів’януть і не пересохнуть від рясності пролитих сліз. І ці виразні очі дивилися на малу Анюту м’яко, зі сподіванням.

Виросте.

А потім дівча зірвалося і прожогом кинулося до єдиної кімнати вглибині хати, де саме перевдягався її дядько Ян. Але восьмирічну розбишаку вже кликала Лада, тож дівчинка показала язика на камеру і не припиняючи знімання, вибігла до старшої сестри. Відео скінчилося, щойно Лада взяла до рук свого телефона.

А вже потім знімався обід у літній кухні, що спочивала у тіні навпроти блакитної хати. За столом зібралося все сімейство, яке приїхало на щорічний марафон копання картоплі. Але перед роботою слід було попоїсти, тож борщ вже парував посеред столу. Лада провела поглядом камери кухню і всілася біля своєї мами. Жінка доволі молодого віку лагідно поглядала на доньок, що обступили її з обох боків. Вже дорослі. Красиві, подібно до неї. У старшої Лади суто мамині риси обличчя: виразні, величезні очі, тонкий, прямий ніс, який правда був дещо коротшим за мамин і не таким гострим; та неширокі, але пухкі від молодости вуста. Маленька ж Аня була зовсім не схожою на свою матір, хіба що домінантно круглими, великими очима, що з цікавістю позирали кругом себе. Її ніс був протилежно маленькою, широченькою, округленою картопелькою, кінчик якої стрибав вгору. Губки чимось нагадували Ладині, щоправда з виразнішими крильцями на верхів'ї. А лицем була зовсім круглою, на противагу Ладі і мамі — ті були нейтрально-овальними. А ще ота ямка на підборідді, що віщувала нестерпність її характеру, впертість і особливе чуття свого “Я”. Кажуть, такі люди одаровані спеціальною волею, але цю дівочу вдачу перевірить тільки час.

А після обіду, що лишився декількома короткими відео в пам’яті та світлинами на дідів телефон, компанія розійшлася. Хто до роботи, а хто до гуляння. Аня вилізла на льох, аби вже через кілька хвилин зібрати на свій сольний концерт усіх сусідів, півнів, курей, качок, а особливо собак, що із задоволенням почнуть їй підвивати — все село чуло, що те сімейство із синього будинку приїхало копати картоплю. Дідусь перехопив естафету фільмування літніх подій і крупнокадрово схопив те Анютине співання на даху льоху. Смішно стає від того, але у тому і є чарівність дитинства — твоя подоба є непохитно світлою, залюбленою світом. Мамин тато, і Ладо-Анюсин дідусь знімав онуку, переводячи об’єктив на розплавлений літньою спекою двір.

Заколисана жаром серпневого сонця, Лада втомлено підвелася зі сходинки літньої кухні та увімкнула запис на телефоні. Така погана звичка жителів 21 століття знімати все на телефон, замість як розчинитися у подіях і суто насолоджуватися, аби через кількасот років згадувати ті дні з легкою димкою власної суб’єктивності. Камера крокувала у такт з дівочим кроком занотовуючи кожну нерівність дороги, якою ступали її босі ноги. Завернувши ліворуч, у вузькому проході, що формувало дві стіни двох будинків — цегляного і глиняного, можна було кільканадцять миттєвостей спочити, а затим знову виходити на розжаріле сонце. Та Лада тікала далі — до саду, де росли яблука й плодилися кущі малини. Камера направлена до невеликих зелених дверей, що зі скрипом прочиняються, а за ними вже стоїть Ян. Він кидає зацікавлений погляд на камеру і простягає руку повну малини.

— Будеш?

— Так, дякую.

— Що це ти знімаєш? — кидаючи ягідку до рота запитує Ян.

— Відео. Це творча робота, яку нам задали на літо в коледжі.

— І що ж ви маєте зняти? — друга ягідка вкинута.

— Це має бути фільм, що характеризує наше літо. Щось типу твору “Як я провів свої літні канікули”, але у відеоформаті і з певним художнім задумом. Зараз збираю матеріал, а потім з усього, що зняла, вигадаю історію і розкажу її у “фільмі”.

— Хочеш іще малини?

— Та ні.

— Я нарву тобі?

— Та я і сама можу, — Лада зовсім забула, що знімає відео, тож камера опускалася все нижче, зупинившись на рівні тулуба Яна.

— А яблуко? Його ти точно не дістанеш, бо за добрими треба лізти аж туди, під небо.

— Я…

— Я буду! — підбігла маленька Аня і схопивши Яна за руку, побігла до яблуні.

Камера оговталася і повернулася до чіткого знімання. Ліворуч висаджений город, що у серпневу пору вже добряче розрісся, а праворуч, пройшовши недовготривалий шифер, виринув сад, де росли яблуні, плодилися кущі малини, і десь, майже в кінці садочку поважно рясніли кущі смородини. Аня вхопивши довгу палицю, збивала яблука поки Ян набирав собі у сорочку зелений врожай. Червоні яблука росли на маленькій яблуні і лише через раз, а от зелені розросталися пишно, густо, годуючи своїм солодом усіх бажаючих. Примхливою була лише та пані Яблуня, що давала найсмачніші плоди. Всі свої яблучка вона зрощувала ген-ген високо, і так, що дістатися до них, бувало навіть зовсім не просто. І відпускала донизу своїх діток Яблуня теж неохотно, зовсім не так, як її подруги в саду.

Камера підвела свій погляд вгору, де височіла Янова постать. Сонячне сяйво пробивалося крізь гілки нанизані листям і плодами, торкаючись легкими торканнями стовбура яблуні. Камера закрутилася у вихорі літа, змішавши зображене в один суто зелений пейзаж, писаний якимось дуже тендітним імпресіоністом. А потім глядіння телефону перевелося на Янову постать, що поволі наближалася до Лади. Він простягнув їй одне величеньке яблуко, виставивши до камери язика, і вже хотів щось сказати, як мала Аня вмить його перебила.

— Хочу яблуко!

— На, — Ян простягнув дитині найгарніше.

— Не це… — руки зібрала на грудях і втупившись очима у Ладу, мовила, — оце хочу!

— Але ж це яблуко Лади. Вона буде його їсти, — лагідно відповів Ян.

— Ні! Хочу це яблуко!

— Ну бери вже, — розжалілася Лада.

Дівча пострибало гуляти далі. Тепер в її планах були розкопки кротячих горбочків у пошуках тих самих кротів, а коли шукання кротів обридне, вона візьметься ліпити пасочки з чорнозему, бігаючи рвати чорноземними пальчиками малину.

— Давай я тебе познімаю, — озвався Янів теплий, як серпнева пшениця, голос.

— Та я не гарна зараз. Це мені треба йти губи малювати…

— Не треба.

— Вони бліді, а на камері взагалі зникнуть.

— А ти візьми малину й обмаж її соком свої губи.

Запис обірвався, а вже наступний почався крупноплановою зйомкою “фарбування” губ. Лада сміялася, а довідавшись, що це видається досить кумедним і милим явищем, миттю припинила возюкання малиною по губах. Ян одразу почув необачність своїх слів і виправив ситуацію, вже наче звичним:

— Ти яскрава…

— Це комплімент?

— Звичайно. Яскрава, як сонечко.

Знімання лише додавало незручності їхній мовчанці. Ніколи не було такого тепла від обох донині. Лише скупа офіційність і постійна обережність у висловленому. Але щось змінилося. Можливо, вони виросли? Стали вже зовсім дорослими і тепер ховати свої думки й переживання було не обережністю, а нетактовністю, деякою амебністю, чи так лиш здається.

Лада згадала про відео і рушила гуляти садом. Через три кроки сіла на лавку, грайливо зазирнувши до камери. За її спиною розлогість городу, за яким виднілися сусідська хати, а ще далі дорога до містечка. Вона зовсім не чулася ніяково, напроти була дуже щирою перед тою інформкоробкою, що тримав у руках Ян. Але де знімання, там Аня, тож мале дівча, помітивши недолуге, як на її погляд, сестрине позування, втрутилася у зйомку, ставши у модельну позицію поперед Лади.

— Де твоя вихованість? — дівчина злегка розлютилася.

— Не заважай! — впевнено відказала мала.

— Точно не вашого роду. Прийомна! — Ян почав своє щорічне глузування.

— Нічого я не прийомна! Не правда! Брешете!

— Та то правда. Щира правда.

— Докажіть, — Аня тупнула ногою, порушивши спокій сонечка у траві.

— Ну от Лада на маму схожа, а ти ні. Зовсім. От тобі і доказ.

Дівча засмутилося. Щорічність подібних балачок Ані вже остогидли, але вона з неабиякою охотою у те вірила, бо і правда була не схожа на свою маму. Та і на бабу, і на діда, і на сестру, і на тіток — протилежно інша, відмінна від усіх. Тож, піднявши гордо свою голівоньку, Аня пішла геть, аби продовжити активне копання кротячих гірок. Вона ніколи з того не плакала, бо до кінця не вірила, бо вже розуміла гумор, хоч і не до кінця, та не бажала сердитися. Сердження було протилежне її вдачі.

Дівча лишило їх на самоті одне з одним від чого, перші кілька секунд тої самотности, молоді розвіювались сміхом, а затим, коли сміх вже віщував психічну нездоровість, вони просто замовкли. Чулася тільки Анютина гульня і далекий крик сусідів, що саме вийшли на свої городи.

Під палаюче сонце і вони стали до праці на городі. Треба було хоча б почати, що потребувало найбільших зусиль. Але як почнеш, то закінчити стає ще важче. Все видається мало. Лопати готові до копання, камера Ладиного телефону це ніби підтверджує, от тільки сімейство все ще невпевнено позирає на город, рахуючи кількість проведених годин за розкопками картоплі. Вони пристали до першої лінії садженої рядами картоплі і поки тінь від яблуні давала омріяну прохолоду, почали копання. Копали з розмовами і піснями, із жартами і думками про вечірній спочинок. Почували себе селянами з 19 століття — хвала не кріпаками.

Копали з обіду і до шостої вечора, коли вже першу худобу почали гнати додому молоді селянки, яким час вже збиратися на гульки. Вони гнали, говорячи про хлопців і прийдешні веселощі, говорили і підганяли повільних корів, що ледь-ледь плелися. Ну невже вони не розуміють, що дівчатам треба вже бігти?

Першими городом йшли копальці, лишаючи по собі картоплю, яку мало не одразу збирали Лада, бабусі та мама. Другого дня має приїхати мамин молодший брат з дружиною та давня подруга і тоді робочий процес набере омріяної швидкості. А поки копання видавалося довгим, знесиленим і млосним у тому сільському осонні.

Всі події того відпочинку були занотовані на камеру. І копання, і відпочинок, і сварки, і кохання. А особливо сніданки, обіди та вечері. Як от першого дня вечеряли смаженою, щойно викопаною картоплею і смаженим салом. Після важкого дня хотілося наїстися до знемоги й одразу лягти спати. Замість чаю їли кавун. Ще зеленуватий, але спрага за серпневим десертом видавалася нестерпною, тож їли, пожадливо, так, наче востаннє. Літньою кухнею літали нескромні комахи, за вікном сідало сонце і йшли гуси — до спочинку готувалося все село, тільки нетиха молодь потроху ринула на зустріч пригодам. Туди на гору. До тих городів і хат, що видніються над поворотом. До сонця, яке там сідало.

Аня бігала двором. Закликаючи все сімейство до гуляння, так наче ніхто з них не потомився. Аня кличе Ладу, але та ще не доїла свого кавуна, тож наступним закликає Яна. Він спершу не погоджується, але робити нічого, тож він виходить на двір, шукаючи де ж це співають невідомі нині його слуху пташки. Але вслухатися у ту пісню Аня не дає. Вона кличе гуляти у копанку.

— Скоро купатися! — кричить Ані мама.

— Ну ще трішки… — жалібно відповідає дівчинка і з усієї сили буцає ногою м’яча.

Той летить до Яна і відбивається об його наготовлену ногу. Знову летить, тільки тепер у протилежному напрямку. І так здається до безкінечности. Лада сідає на дерев’яні сходи літньої кухні і направляє камеру на гравців. Вона відхиляє запрошення доєднатися. Вона хоче бути спостерігачкою, а не учасницею цієї гри, бо вона ніколи особливо не любила командних ігор, та й Аня також. Дівчинка зносила когось у полі своєї гри тільки за умови повної покори її правилам, що у випадку з Яном було обумовлено її дитячістю. Він корився їй так само, як і решта дорослих. Кажуть, з таких дітей виростають егоїсти, але хто сказав, що це погано? Бути егоїстом у світі часто рівняється щасливому буттю.

Мама кличе Анюту до купання, питаючи де вона хоче приймати ванну — на вулиці, чи в літній кухні? Дівчинка сором’язливо позирає на Яна і відповідає: “В кухні”. Настає її улюблена доба — вечір. Вечір проведений під спільний перегляд телеканалів і довгих балачок дорослих в іншій кімнаті, поки Анюта буде засинати. Можливо, Лада зможе почитати їй книгу перед сном, а до того Ян покатає її на своїй спині. Мама ж почухає дівочу руку і ніжку, а бабуся пошепчить, шкрябаючи своїми “шершавими” пальцями дитячу спинку.

Дідо вже вимкнув телевізор з розетки, за ним світло, лишаючи маленьку з прабабцею в одній, заповненій сном кімнаті. Тут вона нікого не боїться, бо кого тут боятися, коли кругом стільки люду? Вона засинає, щойно дорослі беруться за карти. Вона засинає, відчуваючи холод випраної постелі, м’якість подушки і любов. Весь світ крутиться навколо неї. І ця повість перестає бути історією про чорно-білість на декілька сторінок, просто для неї. Вона лишається тут навічно, у тій теплій сільській хаті, де її люблять. То її прихисток. Місце, де навіки залишиться її дитинність.

Далі лише Лада. Лише її камера та її історія одного серпня. Серпня, якого вона чекала нестерпним чеканням, якого лише можна чекати. Бо любила ту пору року. І це видно крізь камеру, що знімає завершення дня, що минає за грою у карти. Вона відіграє всього одну гру і лишає її, аби більше познімати. Вона хоче бути тим гарячим світлом над головою, що лише спостерігає, що не має ні своєї думки, ні переконань, а тільки без кінця наглядає. Саме таким на її думку має бути процес знімання — погляд і жодного аналізу. Аналіз пізніше, коли все відзнято, коли немає більше за чим дивитись. Лиш тоді, у повній тиші і суцільній темряві, слід сідати творити історію. Але що робити, коли історія твориться сама собою, прямо тут, перед її очима? Історія, яку знімає камера. Історія, якої не приховаєш, бо вона у поглядах, у подіях, у словах та емоціях — саме у тому, що зберігає об’єктив.

Ян кидає гру саме тої миті, як Лада кидає знімання, але ще не встигає вимкнути камеру і піти спати, як Ян пошепки мовить:

— Добраніч всім. Гарного вечора, хто ще не лягає і яскравих снів.

Лада помічає його любов до слова “яскравий”, але у кожного є такі слова-маркери. І то добре, що вона засняла всі випадки, коли Ян так щиро, так яскраво вживав те слово — історія. Минулість.

Він йде, завертаючи до неї в кімнатку. До галереї, де вона мала спати, як зазвичай, бо вночі там холодно, а зранку гаряче, саме так, як вона любила. Дівчина забуває про камеру, забуває попрощатися на ніч, забуває про все і йде за Яном, за історією, що твориться, наче у прямому етері.

У сінях гудуть заблукалі мухи, яких ще не спіймала липка стрічка, а на етажерці спочиває стара, нікому не потрібна все своє існування комуністична література. Маленькі дверцята відчиняються перед лицем Лади і парубоче лице привітно її вітає:

— Ти щось хотіла?

— Ну… власне, я тут збиралася спати, — вона поспіхом глянула через Янове плече разом із камерою, — навіть постіль моя вже наготовлена.

— Правда? — він також озирнувся, — тю, я ж збирався лягати в літній кухні.

І він пішов, побажавши їй ще раз доброго спочивання. Не вмикаючи ліхтарика вийшов на нічний двір, над яким виблискували зірки з ближніми планетами, і зайшов до літньої кухні, озирнувшись назад. Побачив її у вікні із телефоном, що знімав ту темність, старанно ловлячи його силует і помахав рукою на прощання.

Камеру вимкнено.

Холоднокровно. На пів слові.

День другий

Камера увімкнулася і перед об'єктивом одразу постала Аня.

— Ми їдемо в магазин на велосипедах! — кричала маленька бешкетниця, впритул до камери.

— Ти сама поїдеш на велику? — глузливо озвалася Лада.

— Нє… мене повезе Ян. Я буду на багажнику їхать, — Аня вказала на зелену "Україну", що сперлася на прохолодну від ранкової тіні стіну кухні.

— Ти їдеш? Познімаєш ще там, — обізвався десь вдалині Ян до Лади.

Лада без вагань погодилася, поспіхом закінчивши відео.

Наступне видиво знімалося вже з Ладиної веломашини. Вона причипила телефон до керма і обережно вирушила край пояманої дороги. Було легше і безпечніше з’їхати на узбіччя, що дівчина й вчинила через кілька секунд. Продовжувала крутіння педалей на гору, якою то спускалися, то заїжджалися різні машини. Ян із Анею їхав попереду, голосно спілкуючись. Їх спільний силует з двома парами ніг, чарівно вписувався у красу сільського пейзажу, лише доповнюючи ту безтурботність, яким віяло кожне проведене в селі літо. Обабіч дороги, прямо перед з’їздом на гору, по лівий бік від велосипедистів простягався довгий, нерівний яр, де паслися поодинокі корови у компанії міцно прив’язаної до тину кози. Лада зупинилася і повернула руль, аби випадкові глядачі з майбутнього теж мали змогу помилуватися тою красою. Очевидно, техніка не передасть непересічності того місця — там варто побувати, аби відчути те літо. Ту чорно-білість останнього тижня в серпні з привідтінками пшеничності.

За хатами, що рясніли над дорогою, розкинулися інші хати й городи, а ті лиш тяглися углиб села. Вони здавалися наче більшими, ніж сусідські понад шляхом, хоча то лише ілюзія зору, яку камера із задоволенням схоплює. Лада веде свою відеооповідь далі, занотовуючи кожен рух Яна із Анею, кожен жест і слово — ту незмістовну розмову дитини і трішки дорослого чоловіка. Сонце обпікає плечі, нагріває телефон, від чого здається і сама картинка виходить надто гарячою. Ідуть гуси, їхати повз яких Аня лякається і кричить, аби Ян їх неодмінно об'їхав, і так, щоб отой головний гусак навіть не глянув у їхню сторону. І їм вдається безпечно проїхати повз пташине сімейство, а от Лада із камерою потрапляють у поле зору гусаків і, помітивши зловісний помах крилами отого головного гусака, вона вдається до нахабної втечі — крізь зелені чагарники на протилежному боці дороги. Птахи розганяються й спотикаються за нею — відчайдушно женуться, змінивши напрям свого руху. Камера розгойдується. От-от впаде. Ні, точно не втримається. От прямо зараз покотиться дорогою якомусь автобусу під колеса, але в останній момент гусаків спиняє господар. Він кричить Ладі, аби та вже заспокоїлася і тихо собі їхала далі — вона у безпеці. Камера не впала, лише трохи покосилася, криво зафільмувавши Аніни смішки і Янове стурбоване обличчя.

Чергова вибоїни на дорозі добряче попсували фокус, від чого зафільмована дорога ставала все нестерпнішою з кожною новою ямкою. Не їхалося, а виживалося на тій дорозі, але таким був шлях у тому селі, та і не лише у ньому — дорогою до села було точно не краще. Тішить лише думка, що от-от вони нарешті дістануться магазину, де можна буде дещо перепочити, випити літрість холодної води та заїсти її щойно купленим хлібом. Хлібом, смак якого неможливо віднайти деінде. Лише у тому селі, у той останній тиждень серпня, коли усе найсмачніше, а дні і ночі найгарячіші, а все кругом дихає якимось неповторним чуттям.

Жовта крамничка вже зачекалася на них. Стоїть собі і нудьгує у жаркості дня. Аня злізла з багажника велосипеда, потираючи сідниці — боляче каже. І сміється, дивлячись у камеру. Навіть через об’єктив видно її намір зайти до магазину і випросити якесь добре морозиво, вона ж не просто так сюди їхала, терплячи всі муки нерівної дороги і гусаків, що мало не напали на неї, і мало не зжерли Ладу.

За дверима крамниці одразу чатує прохолода. Там поважна жіночка зустрічає їх з деяким зацікавленням, бо щось зовсім не пам’ятає такого люду. Поглядом, вона слідкує за ними, бо може то такі зараз грабіжники пішли, а чи перевірка якась незапланована. Всі її думки і переживання безпомилково читає камера, яку жіночка помічає і просить негайно вимкнути, бо де це таке бачено, щоб її без дозволу знімали? Ян повертається до Лади і рукою показує, аби вона припинили знімання, на що дівчина лише затрясла телефоном, певно роздратовано, і врешті перервала запис.

Камера читає всіх, хто потрапляє до її об’єктива. Камера занотовує, ловить найглибші переживання, кожен погляд і нездійсненний дотик. А той, хто стоїть за камерою, той хто ховається, той керманич знімання є найзрозумілішим для об’єктива — камера це його очі, що бачать художніми образами, відчувають і транслюють те відчування.

Тому була незгода у тому перериванні запису. Ота різкість з якою Лада вимкнула камеру, на останок показавши брутальний шмат бетонної підлоги.

І з протилежною до роздратованости ніжністю Лада знімала Яна, який саме розпакував морозиво і кінчиком язика торкався його шоколядного солоду. Він відповів їй зором ще ніжнішим, ще милішим і тривалішим, після чого об’єктив Ладиного погляду одразу перемістився на Аню, яка лазила кругом крамниці, шукаючи куди б податися зі своєю шкодливістю.

— Чому не захотіла морозива? — перервав Ладин нагляд над Анею хлопець.

— Просто не схотіла. Я просто води і все…

— Тобі тут подобається? — відчайдушно продовжував спілкування Ян.

— Так, звичайно. Тут гарно.

— Чому ти так коротко відповідаєш? Тобі не зручно зі мною говорити?

— Ні. Я просто знімаю і не хочу, щоб камера записала мій голос. Я занадто близько, тож голос сильно змінюється і стає некрасивим, ну ти знаєш…

— А ти постав камеру, — Ян пустив погляд кругом, — а отуди, навпроти нашого столика.

Картинка закрутилася, шукаючи собі пристанище. Жовтість крамниці декілька разів замерехтіла, і перед зупинкою, дещо затряслася, чи то з невпевненості, а чи з якогось страху. Перед об’єктивом нарешті постала дівоча постать у джинсовому комбінезоні. Лада сором’язливо сіла поруч із Яном, схрестивши руки на грудях. Кілька разів їхні короткі погляди збігалися в один більш тривалий погляд, що, незважаючи на свою чуттєвість, був оповитий острахом. Кілька разів Лада обривала цей погляд на пів слові і відводила його до камери, аби, нібито, пересвідчитися, що та все ще працює.

Незручність моменту переривала Аня своїм веселим гомонінням. Вона бігала туди-сюди, а зауваживши телефон, що знімав її неподалік, дівоче гомоніння лише погучнішало.

— Анют, давай спокійніше гуляти, добре? — спокійно попросив Ян.

— Вже час їхати, — урвала потенційне Аніне говоріння Лада.

— Ти кудись поспішаєш?

— Ні. Нам просто час їхати.

— Тобі незручно просто, от ти і тікаєш, — Ян вхопив швидкоплинний дівочий погляд, і мав намір його не відпускати, але і цього разу йому не вдалося втримати позирк довше декількох схвильованих секунд.

— Ні. Просто вже час.

— Невже час це настільки важлива штука для тебе? — Ян знову відновив спробу встановити зоровий контакт, але і цього разу промахнувся.

— Так, важливий. За ним треба слідкувати, щоб нічого не проґавити.

— А мені здається, що про нього слід взагалі забути. Отоді ти точно нічого не проґавиш.

Лада кинула замислений позирк і підійшла до камери, як раптово повернулася до Яна і вимовила:

— Якщо забути про час, то чи не означає це забути про своє життя? Час — це дисципліна.

— Дисципліна? Це невротизм якийсь, а не дисципліна. Лише забувши про час можна скрізь встигнути, Ладуню.

Ладуню… Це ім’я. Неперевершено ніжне. Довершене у своїй тендітності, але водночас оця тендітність така страшнюча. Він вимовляє її ім’я так, що навіть крізь камеру чується той непереборний дівочий страх перед цією ніжністю. І Лада повертається лицем до камери з виразом сповненим цього страху, що пускається з самих очей, прямо до об’єктиву. Її сірі очі пашіють пристрасним страхом, що виринає відповіддю на Янову ніжність.

Час їхати… Останній кадр — темно-каштанове пасмо волосся та сірі глибоководності в очах Ладуні.

Їхати. Стрибати в яму і миттєвою болючістю виринати з неї на нетривало рівну дорогу, аби через кілька секунд знову пірнути у пастку. Малу Аню ці стрибки бавлять, ваблять, як і світ довкола. Та коли ж Лада встигла втратити цю неймовірну рішучість і почуття абсолютної волі? Коли? А головне куди? Невже воно все дійсно упирається в час, і якщо його відпустити, то можна нарешті знову ожити. І про що вона таке говорить, коли їй лише вісімнадцять, і сам вік говорить про волю і рішучість. Але характер тримання камери викрикує протилежне — сама напруга і більше нічого, від чого кожен кадр виходить якимось надто важким, а літні пейзажі наповнюються жаркою знесиленістю. Давнішні відео Лади легкі, повороткі, не обтяжені “глибиною”.

Корови йдуть додому на обідню перерву, про що свідчить Анютине горлодрання. Вона верещить повертати назад і чекати поки ті “тварюки” пройдуть, але Ян, наче зловтішається з її страху, продовжуючи наближатися до корів. Все ближче, ближче — от-от і страшні, чомусь зовсім не фіолетово-білі Мілки, затопчуть, затовчуть, забодають бідолашну Анюту. Ноги піджала, мало не до самих вух, а руками, якось глибинно боязко, обхопила Яна за талію. Камера захопила першу корову, що саме пропливла повз велосипед Яна та Ані, навіть не кинувши зацікавленого позирка. А наступна товпа корів, поводилася абсолютно однаново, лише пастушки зиркали на дрібний зелений велосипед, що котився повз натовп натомлених корів. Десь далеко гуде машина, що з кожною зафільмованою секундою тільки наближається. Зараз, от-от машина прошмигне повз коров'яче стадо і два невиразні велосипеди. Шмиг. Навіть не затормозила.

Кричить:

— Слухайте! Слухайте дуже уважно! — з жадобою просить уваги Анюта.

— Кажи, — звертається до неї єдиний нині зацікавлений слухач Ян.

— Так от, "Титанік" вирушив у перше плавання із Саутгемптона (Англія) до Нью-Йорка (США) 10 квітня 1912 року. Подорож на лайнері передбачалася зручною і веселою. Через чотири дні "Титанік" зіштовхнувся з айсбергом і затонув. Загиблих виявилося удвічі більше, ніж тих, кому пощастило врятуватися. "Титанік"спроєктували конструктори…

— Вона все це вивчила назубок з отієї книжки? — звертається до Лади Ян.

— Ага. Вивчила всю книжку перед сном. Сиділа чесала помите волосся і вчила книжку. А на мої запитання, нашо воно їй треба, крутила головою, говорячи, що не хоче бути дурною, як я, — з усмішкою шепотіла Лада.

— Ти ж це знімаєш?

— Звичайно! Аня — це той ще кадр…

— Я вже змучився це слухати. Може їй подивитися той фільм з Ді Капріо?

— Знущаєшся? Вона передивлялася його більше разів, ніж я перечитувала "Пригоди в лісовій школі" Нестайка.

— А… навіть так! — Ян зареготав. — Тоді… нахилися.

— Куди?

— До мене. Я на вушко скажу…

Камера трохи затряслася, поки Лада хилилася до хлопця, від чого розумниця Аня дещо загубила просторову чіткість.

— Ну? — Лада шепотіла.

— Просто хотів сказати, що вона виросте дуже розумною дівчинкою. Нехай вона почує це, коли буде переглядати відео.

— Головне, щоб вона не була одержима цим "Титаніком" довічно, — Ладі було ніяково.

— Все чудово. Не хвилюйся, сонечко.

Таке ніжне “сонечко”, що вимовлялося Яном якось особливо обережно, лагідно, але у жодному разі не двозначно, як бувало з іншими, що цим своїм “сонечко”, хотіли швидше образити, або вкласти у нього деякий натяк. Ні. В Яниному “сонечку” була лише доброта і деяка дитячість, що її важко заперечити. Його “сонечко” тепер вічне — воно лишається відзвуком щойно вимикається камера.

День третій

Вранішня сварка була зафільмована Анею. Вона саме вхопила сестриного телефона, коли та несамовито доводила, що ставила велосипед на місце і не знає, де він подівався. Її мама, що у сварках давала добрячого копняка кожному, хто попадався їй на очі, побачивши камеру, була готова горлодранити на Анюту, але раптово змовкла. Вона стала посеред двору, підперла кулаками боки і вп’ялася очима в невизначеність — згадувала. І таки згадала, бо залилася сміхом. Велосипед, з-за якого почалася сварка, і який так містично зник, вже стояв за воротами, очікуючи на матір. Сварка скінчилася добре, що бувало радше виключенням, аніж закономірністю.

Та відчуття несправедливості, обурення вирували ще довго у душі Лади. Вона, розсерджена і розбурхана, бурею вихопила телефон з сестриних рук і не припиняючи зйомки, рушила на город, а чи у сад, а може взагалі до яру, що вже плавився під літнім сяянням сонця. Чулися різкі, впевнені кроки, що розсікали траву, що розкидали усіх комах та вже майже зниклу росу. Вона тікала.

Ладину втечу помітив Ян. Він саме порався у саду, збираючи яблука до кошиків. Молодик спинив її, від чого Ладин нетерпимий погляд різко зустрівся з його умиротвореним. Була у тому позирку деяка неохота до розмови, що відчувалася камерою, як і кожен рух чи навіть чуття власниці.

— Шо? — грубо відказала Лада.

— Я чув у вас там була сварка. Ти як? — Ян стояв біля кошиків, не наважуючись наблизитись до дівчини.

— Ніяк. Накричала і пішла, ніби нічого не трапилося. Ненавиджу таке…

— Але ж все закінчилося і все нормально. Розслабся, — Ян ступив кілька кроків уперед.

— Нічого не скінчилося. Вона поїхала. У неї все добре, а я лишаюся з цим гризінням всередині, ніби це я винна у всьому на світі. Особливо ненавиджу коли вона плаче — ніби і жалісно, але водночас хочеться стукнути.

— Ну… це ти вже занадто. Просто не зважай. Он Анюта не зважає. Говорить, що все це дрібниці, — Ян усміхнувся до камери.

— Ага. То ж Аня. Я не вмію так як вона. Ну а ще вона мала.

— Ладуню…

— Я зовсім не хочу говорити, правда.

І Лада пішла. Рушила далі — до яру, де ніхто її не потурбує. Врешті, її фільмові не вистачає сільських пейзажів.

Майже зникла з поля зору, як Ян крикнув: “Поїдемо ввечері купатися на став?”. Вона повела камеру за своїм поглядом і нічого не відповіла. Мовчки ще з хвилину дивилася туди, де стояв Ян.

Але вони таки не поїхали на став того вечора. Замість знімання порослого лататтям водоймища, об'єктив Ладиного телефону знімав відчайдушне палання вуличних ліхтарів та активне лясоточення молоді під ними. Ян йшов по праву руку від Лади, розказуючи про своє навчання і стажування на залізниці. Він завжди мріяв стати машиністом — тягнувся до потягів неначе настирлива муха до солодкої, щойно відрізаної кавунової скибочки. І Лада уважно слухала ту його пристрасну оповідь, підпільно знімаючи молодий профіль, що навіть не повертався анфасом — він усеціло заглибився у спомини. Музика бухала на всі усюди, пробуджуючи навіть знесилену роботою молодь того українського селища. Час на тій дискотеці наче спинився — наче і не існувало тих тридцяти з гаком років між дев'яностими минулого століття і десятими сьогодення. І в тому вирі минулости тотально губилася сучасність, а Ладин розумний телефон перетворювався на масивну відеокамеру з обмеженим часом знімання та витонченим змістом зображеного.

І людські фігури гойдалися під музику, впадаючи до вільного метамодерного танцю. Лунала музика, що не терпіла пристойностей, що жадала активних рухів, сороміцьких випадів та водночас до абсурду простого коливання зі сторони в сторону. Й у тому вирі вольностей, вседозволености та відповідальности за два попередні пункти, Лада з Яном віддалялися від загалу, аби врешті втекти на той ставок — місце тихого, водовитого спочинку. Нехай ця незапланованість скоріше переміниться запланованістю.

Але винуватиця цієї незапланованости раптово повстала перед Яном, простягаючи свою дрібну, довгопальцеву долоню, з глибокими, помальованими у веселковість нігтями, аби сороміцькими випадами, просто коливаючись зі сторони в сторону, затягти Яна назад до непристойностей. "Давня знайома", — пояснив Ян того обіду, коли отримав телефонне запрошення на дискотеку і Лада не відхилила його запрошення, і пішла, бо це чудова нагода познімати трохи сільської молоді. Але разом із Яном. З людиною, яку вона знає. І камера затряслася. Картинка втратила минулу напів стійкість, відчуття стояння на носочках кудись розчинилося — Лада твердо стояла на ногах, занурюючи п'ятки вглиб ще радянського кахелю. Вона не полишила знімання, а навпаки взяла той візерункуватий кахель крупнопланово. Ян вибачився, але таки залишив Ладу на самоті і вона змарніло хитнула камерою — йди.

Крик. Долітав крізь роки з екрану. Крик. Людини, яка невдоволена до сказу, до божевілля. Крик. Людини, яка чекала і вже не має сили чекати. Або зараз, або ніколи. Або правда, або брехня — що краще?

— Звичайно правда! — кричав десь позаду Ян.

— Не думаю, що ти обереш правду, направду кажучи! — Ладин голос дещо заспокоївся.

— Правда! Правда! Кажу. Почекай мене...

Чекала, поки Ян добігав, гублячи свою дискотечну непристойність. Очима вона не наважилася дивитися на зрадника, того, хто залишив стояти її одну в кутку танц.майданчика і відбиватися від "зацікавленого панства". Та прискіпливому оку камери Лада довірила зустріти молодика.

— Правда? — продовжила Лада.

— Правда.

— У тебе з нею щось є? — може їй і було ніяково, але на зніманні це аж ніяк не відобразилося.

— З чого це? І нашо?

— Ти говорив "правда", — дванадцятимегапіксельні очі Лади втупилися у його знервований анфас.

— Нічого між нами не було. До чого все це?

— Шкода, що немає, — Лада пришвидшила крок.

— Чого це?

— Не довелося б нічого вигадувати. Я би просто розказала вашу історію кохання.

— Так давай. Я зараз її покличу...

Гра.

— Клич, — тепер камера непорушно занотовувала кожен крок Лади.

— А де будемо знімати?

— На ставку, ти ж туди хотів.

— Я думав, що туди ми поїдемо вдвох і щоб відпочити, а не знімати.

— Чи ти забув, що моє завдання нині — це знімати?

— Забув звичайно. Ти ж влаштовуєш тут якісь сцени ревности...

— Я не ревную. Просто це було негарно з твого боку. Ми прийшли удвох, а потім ти мене кинув стояти одну там. Я може теж хотіла танцю...

— ...вати.

— Ні.

— Як ні, якщо так, Ладуню? — камера нарешті поворухнулася.

— Просто пішли додому.

— Ревнує, — прошептав Ян до камери.

День четвертий

Вечоріло. Сонце легкою ходою ховалося за обрій. От-от воно має зникнути, про що віщували довгі промені сонця, які мов маленькі павучі лапки чіплялися за землю, з якої не хотіли щезати. Відеозапис заходу сонця перервало легке мугикання Лади. Вона саме вийшла за двір, де на неї вже чекав Ян. Він споглядав дівчину крізь камеру телефона, після чого лагідно мовив Ладі про її красу. Зашарілася. Червоною барвою залилися її щічки, які оголила тендітна коса. Вони всілися на велоспеди, щодуху ринули до ставу, поки сонце геть не зникло з небосхилу, заступившись місячним світінням.

Лада відставала. Плелася десь позаду, старанно оминаючи всі вибоїни та оглядаючись поза плеча через переживання за раптову машину за собою. Телефон в Янових руках знімав ці внутрішні переживання дівчини, що долинали так само чітко, як і майже сховане сонце десь за чисельними хатами й городами. Село скінчилося вже давно — тепер, по праву сторону руху до ставу, пролягала тонка смужка невисоких дерев, що помірною густотою закривали подорожніх від палання сонця в обідню пору. А по лівий бік розоралося поле з подальшим лісом. І була там лише дорога й вони — такі натомлені й щасливі.

Спустилися крутим схилом і нетерпляче покидали речі на потоптану дітьми траву. Майже нікого — вже темно, суцільно місячно. Вода у тій чорноті видається кривавою, а від холоду ночі, Лада здригається і вже збирається не купатися, як молодик, хапає її за руку і веде до водойми.

— Там тепло, — чується його лагідний голос.

Камера прикріплена до руля веломашини, що вже лежить на своєму зеленуватому бочку біля комишів, знімає косо, хапаючи лише половину пейзажу. І в тому неповному пейзажі виступає вибілена фігура Лади, що крокує углиб води в суцільному чорно-білому купальнику. Ось звідки чорно-білість того літа.

— І зовсім не холодно, правда? — звертається до неї Ян.

— Правда. А ще тут красиво. Ніколи такого ще не робила.

— Ти ніколи не купалася вночі?

— Ні, ніколи. Я взагалі ніколи по-темному не гуляла.

— А скільки тобі, нагадай?.. — Ян усміхнувся, повертаючись лицем до камери.

— Мені 18! — Лада розсміялася. А її сміхом залився весь пляж, загубившись ехом у берізках, що оточували став.

Цвіркуни виспівували все голосніше. Настало мовчання від якого не чулося незручностями, а супроти умиротворенням. Просто було спокійно у тому нічному купанні. Здавалося, що і камера почала знімати якось пряміше, ніби самовільно, можливо від подиху вітру, а може від легкого хитання берез, якось вирівнялася.

— У тебе є хлопець? — раптово у тишу ввірвалося запитання.

— Ні.

— Дивно.

— Чому дивно?

— Ну, ти красива, розумна, що ще треба?

— Можливо, моє бажання? — у Ладиному голосі почувся докір, незгода і деяка зверхність.

— Звичайно…

Вона вже відпливла, лишивши його самого на березі, ніби промовляючи своїм вчинком: "Плюскайся зі своїми домислами наодинці, мене це не турбує". І розчинилася у водяній чорноті, наче її зовсім не існувало. А коли раптово випливла, Ян вже вийшов з води, задумливо поглядаючи за нею. Він взяв телефон до рук і націлив об'єктив камери на самотню фігуру Лади, що пливла углиб ставу, неначе воліючи дістатися протилежного боку. Мостом проїджали машини, а легкий пізньовечірній вітер боязко торкався поверхні води, малюючи самими кінчиками своїх вітровійних пальців химерні візерунки. Місяць виплив з-за хмари й освітив довершений літній пейзаж. Зовсім небагато лишалося хвилин до наступного зникнення світила — ніч була хмарною, але від того не менш містичною. Вітер ущух і все кругом затихло. Потеплішало. Лише спокій і відчуття прийдешнього сну.

Почувся стогін. Хтось волав від болю, бідкаючись на свою необережність.

— Нашо це знімати? — Яновою реплікою почалося наступне відео.

— Мені потрібно мати різноплановий матеріал.

— Навіть такий?

— Аякже! — Лада поставила камеру на траву поруч з велосипедом і нахилилася до порізаної ноги.

— Нічого страшного немає. Просто невеликий поріз. Зараз кров зупиниться і все буде нормально.

— Лише буде боляче ходити, — зажурено відповіла Лада. — Ну нічого. Впораюся.

— Я тебе донесу, як буде потреба, — Ян поглянув у самі очі дівчини.

— Це зайве, — відвернулася.

— Чому це? А як ти сама не зможеш. Я ж маю тобі допомогти.

Вона змовкла. Білявість шкіри освітив місяць. Кров вже майже вщухла. Залишився тільки довгий, але не глибокий поріз.

— А чим саме ти порізалася? — стиха запитав Ян.

— Каменем.

— Слава Богу, що не склом.

Лада підвела на нього очі, допоки молодик оглядав її ногу.

— Все доб…

— Скажи, а чи це нормально, що я ніколи і нікого не любила? — раптово виринуле запитання ошелешело Яна і він поспіхом відповів:

— Так! Все окей.

— Просто думаю, що це робить мене якоюсь неправильною. Ніби я поламана, а чи що?

— Дурня. Просто ти ще не зустрічала ту людину, яку могла б покохати. Ще не час.

— Але ж є люди які нікого не люблять… Може і я така? — Лада спрямувала погляд на машину, що проїзджала мостом.

— Не існує таких людей. Всі когось люблять. Це може бути що завгодно, не обов'язково інша людина, або жива істота. Але кожен уміє любити.

— А ти кохав?

— Так.

— І зараз кохаєш?

— Так.

— А вона тебе?

— Я не знаю. Мені не доводилося питати.

— А по очах не бачив? — дівчина ясно всміхнулася.

— Вона завжди ховала від мене свої очі. Навіщо правда, не знаю.

— Їй страшно?

— Можливо.

— А ти говорив їй, що кохаєш?

— Ні.

— Тобі страшно?

— Це просто мрія, Ладуню. Ми не можемо одне одного кохати, тож я не знаю, нащо мені це взагалі починати.

— Бо любиш.

Ян засоромився, ніби шукаючи порятунку, поглянув на дівочий поріз.

— Так, я бачу кров більше не йде. Піду викинути серветку, а ти, як боляче нікуди не тікай, я тобі допоможу.

— Зніми мій купальник.

Витримана секунда часу, аби Ян мав змогу перепитати те хибно почуте. І він перепитує від чого Лада заливається сміхом.

— Як же це неоднозначно прозвучало… вибач. Я мала на увазі зняти на камеру клаптик мого купальника. Можливо десь у стегнах, тут красиві хвильки.

— Це також життєво важливий матеріал?

— Найголовніший. З нього я почну, — Лада окинула поглядом свою скалічену ногу й одразу, геть не зажурнено, гляну на Яна, — ну? Давай.

Ян обережно, як ніколи до цього, торкнувся Ладиного телефону та став навколішки. Заквітчаний ніяковістями об'єктив схилився над верхів'ям Ладиної ноги — от-от електронні Янові очі спиняться на її стегнах. Так і сталося і вже наступної миті одна половинка молодості Ладиного тіла була всеціло оповита Яновим зніманням. Під плавним кутом оголялося все більше Ладиної ноги усіяної сріблястостями ночі. А місце, де чорно-білий купальник торкався дівоцтва шкіри, знімалося особливо нечітко.

— Фільм буде чорно-білим, — з певністю мовила Лада.

— Чому? Мені здається в кольорі краще.

— Нє-а. Колір заважатиме. А цей кадр взагалі зіпсує.

— Я все одно не розумію.

— Чорно-білий дає фантазії жити, а колір обумовлює. Змушує глядача сприймати все виключно так, як воно є.

— Жодної романтики, — дещо іронічно підсумував Ян.

— Жартуй… але зі мною ти згоден.

Камеру переведено на всміхнене обличчя Лади. Все ж чорно-білим.

Шелестіли комиші. Трава лагідно лоскотала камеру телефону, деколи перекриваючи собою зображення Лади. Було вже нічно. Слід вертатися, доки не зійшов наступний день, що завжди приходить якось непомітно. Камеру вимкнено.

Педалі крутяться, вільно поскрипуючи. Чується далека машина і Лада скочується на край дороги. Декілька разів бідує від болю, як поставить необережно ногу, але однаково їде — сильно, серйозно. Ян попереду, тож камера фільмує його темну фігуру, що постійно обертається до Лади. Він піклується про неї, як має піклуватися любляча людина. І Ладі це неодмінно подобається — вона зрештою пожадлива до уваги, до любови від інших.

Вже перші хати видніються за не крутим поворотом. Хати світяться жовтогарячими вікнами, де показуються селяни за вечірніми справами. Поночіло того дня якось лагідно — по-особливому, від чого хотілося залишитися на вулиці аж до пізньої ночі, аби зустріти світанок, що виплив би мимовільно. Обережно. Так, як котилися колеса Ладиного велосипеда. А поки кругом лише темрява, що заграє до перехожих, що закликає й інших до гри із нею. Той, хто наділив темряву серйозністю, строгістю — сліпець. Темрява це всього лише гра. Довгожданий спочинок.

Немає химери у тому, щоб фільмувати своє життя, правда ж? Немає нічого дивного, щоб зробити кілька світлин, коли того потребує твоя душа, коли ти знаєш, що подібного моменту, можливо, більше ніколи не станеться. Але в тих літніх відео, що їх записувала Лада, була деяка містичність — як вона могла знати, що ця її робота, буде настільки цінною і водночас зворушливою через кілька десятиліть опісля? Вона відчувала важливість того, що коїлося довкола і цим її чуттям наповнювалися пейзажі, люди, яких вона фільмувала. І домашній сад, що ним крокувала Лада співав ніжностями, під супровід помірних крокувань дівчини по траві. А та шелестіла, безперестанку бавилася. За Ладою йшов Ян, тож настало тріо — сад із яблуками й малиною, лагідний шелест трави від Ладиних кроків і стійка хода Яна за дівочими слідами.

— Я хочу тебе познімати ще трішки, — мовив поза Ладиного плеча Ян.

— Нащо? — Лада не поверталася, чуючи глибоке дихання у своєму волоссі.

— Тебе дуже мало на цих відео. Все ж, це фільм про тебе і твоє літо.

— Не певна, що я в належному вигляді, але…

Зображення затряслося і в самій глибині саду постала, неначе фантомна, фігура Лади. Ясні зорі і мерехтливий місяць торкалися ніжної, охолодженої нічним повітрям, дівочої шкіри. Вона була беззахисна, майже оголена у тому саду. Говорила лиш чуттями, іґноруючи звичні слова. Була тиша, яку не хотілося перебивати навіть диханням. Але щось у тій тиші віщувалося. Неначе от-от мало дещо статися.

Зображення завіяло любовностями.

— Я ніколи не була тут вночі, — стиха мовила Лада.

— Гарно зараз, правда?

Зображення закрутилося від легкого Яниного оберту.

— Всі вже сплять, — продовжив молодик.

— І нас не дочекалися? — стурбовано защебетала Лада.

— Вже за північ, Ладуню. Ми загуляли.

— І де нам тепер спати?

Молодик опустив камеру на землю, на один рівень з лежачими яблуками, тож нині перед об'єктивом простягався вкритий опівнічною мрякою сад, де блукало дві залюблені місячним сяйвом фігури. Ян тихо, навшпиньках підійшов до Лади і простягнув їй долоню з щойно нарваною малиною. А та долоня була переповнена ягодами, що від одного Ладиного дотику аж попадали додолу. Дві залюблені фігури прийнялися збирати малину, вибачаючись і сміючись одночасно.

— Ну а те, що лишилося буде сусідським курам на поживу, — сміявся Ян.

— Або Ані, вона ж зривати ягоди не любить, — додала Лада.

— Але й із землі вона теж не буде їсти — царівна.

Посміялися.

А потім їхні очі спіткали одне одного і та залюбленість спалахнула у раптовому поцілункові. Непорядному поцілункові вони присвятили мить своєї слабкості. Мить, яку віщувало геть усе ті попередні дні, що їх вони провели разом за відпочинком і працею. Вони впустили у свої душі одне одного тої опівнічної гульні і тепер не знали куди сховатися від того, що з ними відбувалося. Живих свідків немає, що не обтяжує, а лиш вивільняє, але здається вони забули про того одного чортяку, що бачив, баче і бачитиме все їхнє кохання, яке почалося задовго “до” і триватиме ще довше.

Одним поцілунком ота ніч не завершилася. Їх була ще незліченна кількість і кожен цілунок, кожне невинне торкання, відчувалося невичерпними мурахами крізь об'єктив камери. Ніч не мала кінчатися, вона мала тривати вічність, але хронометраж відзнятого матеріалу натякав на кінечність всього, навіть здавалося б вічного кохання.

Кохання, що роздавалося гучним мовчанням обох залюблених, що лилося темним садом крізь вічність землі під ногами, яка відчувала всю чуттєвість й інтимність у тих чотирьох ногах, які плуталися між собою, у намаганні з'єднатися воєдино. Тинялося темрявою двоє, деколи зникаючи із зору об'єктива. Далекий яр, край якого було видно за малою яблунею, глядів і милувався — бачив багато, особливо поганого, але такої щирости сердець геть нечасто.

— Чекай, — линуло дівоче десь поруч неподалік і камеру було вимкнено.

Низьке, басовите дихання із хрипотою у стилі рококо на кінчиках. Серце стукало у скронях, мов божевільне. Любовностями заповнилася вся літня кухня від порогу до побіленої стелі. Це лише романтична вигадка — камеру звичайно було вимкнено і забуто.

Наступним відео відтворився гучний сміх Лади. Дівчина проникливим поглядом позирала в саме осердя об'єктива, що схоплювало кожен невинний погляд закоханої.

— Ми більше ніколи не будемо окремо, — Ян простягнув їй свою велику, ведмежолапу руку.

— Ніколи, — шепотінням обізвалася Лада. — Вимкни камеру.

— Чому, сонечко?

— Я не гарна.

Лада вкрила своє розпашіле тіло, лишивши оголеною тільки шию. Шию, що пламенно горіла від нещодавности Янових поцілунків.

— Ти чарівна, Ладуню. Яскрава.

— Завтра зникнемо у полі, або в яру — деінде, правда?

— Звичайно, сонечко.

— Ти наче сон, — Лада торкнулася пшеничного волосся Яна.

— Приємний сон?

— З тих, які ніколи не бувають правдивими.

Кінець відео.

День п'ятий

Те завтра настало по одному дотику — наступний відеофрагмент відтворив могутність дощу, шкодливі краплини якого торкалися охолодженого кахелю літньої кухні. Там від зливи ховалося все сімейство, жуючи кавун замість чаю після обідання борщем. Ян з Ладою кілька разів потрапляли у поле знімання, яке вела мала Аня. Молоді сором'язливо позирали одне на одного і їхні очі мовили сподіванням побути наодинці. Але дощ все не вщухав, а після обід, як він пройде, сімейство вирушить на копання картоплі, тож години їхнього кохання знову припадали на темінь ночі. "Але можемо втекти", — говорили їх погляди одне до одного.

Дощ не вщухав цілісінький день, як і знімання Ані. Вона бавилася з камерою, неначе з іграшкою, змушуючи об'єктив телефону розділяти її дитячі забавки. У тій дитинності деколи з'являлися одинокі обриси Лади та Яна, які здавалося так і не говорили, щойно настав ранок. Хата пашіла від родинної теплоти, а легке постукування дощу по шибках вікон, говорило радше про вічність дощу, ніж про його швидке завершення.

"Невже коханню не бути?" — Аня вкотре перевела камеру на себе, завершуючи уявний, сповнений трагізму, діялог в уявному, саморобно-імпровізованому фільмі.

— Бути… — озвалася Лада, та її раптово перебив Ян своїм поцілунком. Він витягнув телефон перед собою, аби мало не вперше, так відверто зафільмувати їх миті кохання, — Я кажу, що бути із тобою, це найприємніша річ на світі. І найдовгоочікуваніша.

— І ми не повернемося додому сьогодні вночі, сонечко?

— Ми будемо гуляти вночі, як у мої далекі дванадцять.

— Лише тоді була зима і темнішало о четвертій, тож то була зовсім не ніч.

— Майже ніч…

І дівоча усмішка підняла почервонілі щічки, поціловані й розціловані Яном. У тих поглядах не існувало піклування про майбутнє, там була лиш їхня, доскону романтична, історія вічного кохання, яке зустрічається лиш у країні "Небувалії", але аж ніяк не у справжньому житті, у справжніх, таких не кінематографічних людей.

І вони бігали полем, спускаючись вниз по схилам, а потім знову летіли нагору — серед тиші темної ночі, за руку з героями народних оповідок. Камера нестерпно тряслася, коли Ян, випереджаючи Ладу, біг до густого самітника — дерева, яке звідки не подивись, поглядало за тобою. А потім Лада наздоганяла його і ніби ображаючись, тікала подалі від дерева. У поле.

У полі видивлялася соняшники, що росли у ту пору, і щойно бачила бодай один, бігла до квітів. І так кожної ночі у тому серпні, у тому страшно далекому, такому соковитому, але водночас стримано чорно-білому серпні.

Чи варто казати, що кожне наступне літо ставало дедалі безбарвнішим?

День шостий

“Ладуню, почекай!” — спішить м'який чоловічий голос, здоганяючи дівочу фігуру. Дівчина їде на веломашині “Україна”, незважаючи на нерівність сільської дороги, що тече швидше й виразніше за мілководну річку поряд. І тече отак мало не через усе село — туди далі, до безкрайности неба й обрію, де немає межі, де лиш кохання світу. Без моралі, правил і часу. Де все обумовлене тільки народженням і смертю — життьовим колом.

Дівчина припиняє активне крутіння педалей і спиняється біля шаленого шелесту води. Місцеві називають це місце “водоспадом”, що є безумовною правдою — Лада спускається схилом ближче до води, не боячись різних приводних тваринок, аби пересвідчитись, що вода таки падає. Іззаду її підхоплює Ян і виставляє камеру перед собою, знімаючи їхні щасливі, сповнені паркого, як серпневий день, кохання лиця. Обидва теплі, засмаглі, молоді. Він дещо старший за Ладу, це прогледжується в погляді та виразніших зморшках у кутиках очей, що з'являються від незліченних усмішок. Затим камера вимикається і решта часу їхньої любови лишається тільки далеким спомином. Шумить вода, дзижчать мухи, бабки, цвіркуни, гудуть бджоли, меканням гигоче заблукала коза, шелестить далекий, оповитий вечірнім сонцем ліс, а в далечині котиться потяг…

Сідає сонце. Лада лягає на розжарену протягом днини траву, а камера в Янових руках спинається близь Ладиного вушка, шепочучи щось своїми електромагнітними хвилями. Від того якась незручна приємність проступає на дівочому обличчі. А камера котиться далі, минаючи болючий, червоний горбочок на скроні та вкриті веснянками щічки. Добре видніється делікатний пушок над змокрілими губами і всіяне чорно-білими цяточками підборіддя. І дме вечірній вітер, продуваючи лляну сукенку Лади за якою ховається довершена краса людської природи. Волосся від того поривання вітру злегка оповило дівочу шию, якої торкалися м'які Янові пальці кольору стиглої пшениці. У ньому береглося літо. У ньому лишався спілий колір серпня, на противагу строгій Ладиній чорно-білості.

Кожен доторк неначе останній.

Кадр за кадром наближав до фіналу.

До фіналу любови, яка так поспішно зародилася під прицілом телефонної камери, лишалося всього кілька відеофрагментів, але довгих, тягучих, неначе смола із вишні.

І вони наче відчувають ту кінечність, щоправда не знаючи чи щасливою виявиться вона для них. І вони цілуються, і ніжаться серед безкрайности краєвидів, перезираються, споглядають одне одного і в тому жодного болю, жодної серйозної думки — лише щирість літа.

Лада кидається до велосипеда та від'їжджаючи кричить: "Наздожени!". А Ян, мало не падаючи до канави зі своїм ровером, прилаштовує телефон вже звично до руля і крутить педалі за нею.

— Куди? — питається молодик.

— До міста, — і Ладин голос розчиняється у стрімкості серпневого вітровія.

— До якого? — Ян зрівнявся із Ладиною веломашиною.

Лада миттєво спиняється. Поправляє комірець сорочки, що завернувся од спротиву вітру, і вигукує нестримне:

— Де нікого немає! Хочу так, щоб загубитися серед людей. Щоб вуличні музиканти співали до болю в горлі, а ми танцювали поки не зітруться сандалі. Хочу втекти, розумієш?

І вони втекли. Поночі. Велосипедами доїхали до залізничної станції, сховавши свої ровери у темних хащах, кепкуючи над власною безстрашністю — над молодістю. Над незабутньою нерозважливістю! А щойно потяг під'їхав, легко посвистуючи, втікачі розчинилися у нічному вагоні, де ходив міцний сон, а дрімота множилася за немитими вікнами.

Ніч сьома

Ніч міста. Невеликого, романтично-самотнього міста, де палають вогні ліхтарів перегукуючись із місяцем та зорьками Хто краще світить? Хто тепліше світить? А хто краще пасує до тої закоханої парочки нерозважливих втікачів, що блукають порожніми дорогами, вдихаючи прохолоду майбутнього вересня, яка поєднується з перестиглою спекою серпневого світанку.

— Ти яскрава, — своїми міцними пальцями Ян пригрів дівочі міжпальці і нахилився, аби зрівнятися з яскравими очима Лади.

Оце "яскрава" було таким щирим, таким закоханим від самого початку, малиново-пшеничним з його боку і яскраво чорно-білим з дівочого.

Вони робили широкі кроки, аби на одну плиту припадав всього один людський крок. Яну давалося це легше, а от Ладині кроки з кожною плитою ставали все ширшими і ширшими від чого сміх голоснішав. Знімання вів Ян, який саме ступив на останню плиту і заходився реготом, а коли повернувшись, побачив лежачу між двох плит Ладу. Вона лягла обличчям до зірок у подобі зірки і сміючись, заплющила очі. Та ніч була останньо-спекотною — всі наступні холоднішатимуть, аби вже через три місяці закрижаніти, чекаючи тепла від бузкового за кольором і запахом сором'язливого вітровія. І у тій нічній спекотності ховалося прощання. Розлука, про яку ніхто з них ще не знав, але яка неминуче прийде. Настане ненароком, як і їхнє кохання. І тоді все що залишиться це спогад про стиглу пшеничність Яна та яскраву чорно-білість Лади.

Запис розпочато з Янового прохання:

— Заграєш, що-небудь?

Посеред площі стояло синьо-жовте фортеп’яно, осяяне вогнями чисельних історичностей довкола. Невелика алея, що випадково потрапила до об'єктиву відпочивала від натомлених денними справами перехожих, а фортеп’яно вимушено мовчало, чекаючи на чиїсь вмілі пальці.

— Але я погано вмію, — відповіла Лада більше камері, ніж Яну.

— Будь ласка, сонечко. Колись ти вміла грати "Обійми".

— Вміла, але я ніколи не грала на вулиці, ну на публіку. Я боюся, — Лада торкнулася клавіші писклявого регістру і та люб'язно пискнула у відповідь.

— Заграй. Один разок… лише для мене.

— Тільки не знімай.

— Чому?

— Я не хочу себе слухати.

— А можна я запишу тебе на свій телефон? Буду слухати лише я, а тобі ніколи, навіть якщо будеш благати, не покажу.

— Смієшся? — Лада всілася за фортеп’яно.

— Ну то як?

— Добре. Тільки якщо ніколи не покажеш.

— Ніколи…

І таки ніколи. Того відео не існує.

Ранковим автобусом вони повертаються до села. Водій просить сісти, чого стояти, але молоді люди сміються, вештаючись порожнім автобусом. І вже той водій геть не свариться, зовсім не злиться й не ображається — йому теж смішно. Він неначе згадав смак тої молодости, що сліпить очі своєю свіжістю, обвиває безхмарністю й легкістю. Самотнє місто яким снують ранкові таксі, переважно з подорожніми, що поспішають на ранковий потяг та реактивний автобус із закоханими — летить приміською дорогою, аби якомога швидше пара опинилася у літній кухні, вдаючи міцний та невинний сон.

А натомившись стояти, молоді сховалися на задні сидіння, аби підстрибувати на горбочках та весело сміятися — у нерівній, місцями вщент розбитій дорозі криється довершена романтика. Найбільше дісталося телефону, який всеціло не вподобав тої дороги, бо знімання не виходило. Воно косилося і кривилося. Але і в тому кривокосому зніманні залюблені очі обох палали неповторно ясно.

Ранньоранкові промені пустотливо торкалися молодят. Блідо-рожева, засмагла червоністю шкіра Лади, торкалася солодаво-пшеничної шкіри Яна. Піт проступав крізь пори на поверхню від чого ставало липко й млосно. Це яскраво відчувалося крізь камеру, яку Ян почепив на спинку сидіння перед собою. Майже доїхали. Лишилося зовсім трохи — один крутий поворот посеред поля та урівноважене котіння сільською дорогою аж до самого краю села. Ще трохи і буде ясно. Ще трохи і смаглява, осяяна серпневим сонцем пшениця, заллється блідим чорно-білим.

Чорне і біле

У чорно-білому починається Ладине кружіння. Ці кадри родом із саду, коли знімальним процесом керує Ян, Аня бігає довкола очікуючи суспільної уваги та всецілого захоплення нею, а Лада сором'язливо, якось навіть не впевнено, позирає на Яна. Ми ще не знаємо про їхні почуття — іскорки закоханости не прогледні у тій чорно-білості. Легке шепотіння арфи у якості музичного супроводу та далекий, з художньою метою збережений сміх Ані та її ствердно-запитальне: "Я не прийомна…".

Картинка буття змінюється на таку ж чорно-білість, щоправда локально іншу.

Тепер Лада мастить губи малиновою рожевістю і шаріється від улесливих Янових коментарів. Вона дійсно яскрава. Безмежно палка, що навіть у тій чорно-білості забарвлюється якимсь неіснуючим кольором. І цей кадр перегукується зі знімання Яна, який п'є воду того першого дня. А потім шматочок з дискотеки помальований однаково чорно-білим. І сцени ревности того нерівного, колючого шляху додому. Невдоволення, образа змінюються ставковими пейзажами та шматком, а радше огризком тої розмови про купальник, кохання та порізану ногу. Режисерське око спиняється на купальникові. Воно робить акцент на ньому — ніби з нього все почалося, ніби до нього нічого не існувало, ніби не чулося кохання у тих попередні відео. Кохання крилося в обережності з якою вони одне одного знімали. У ніжності.

А згодом знімання зупиняється — затинається. І стає ясно — це всього лише дружба. Близькість близьких душ. От вам і колесокрутіння до магазину тої обідньої днини, і спілкування під магазином, і слухання Аніних оповідок про Титанік. Моїх оповідок. Моїх маленьких історій, що я їх знала й вивчала, аби зокрема дядя Ян мною захоплювався. І я сама складала якісь історії і тоді квітла, і тоді й лише тоді не заздрила Ладі, яка йому подобається значно більше. І поки я чекала хваління від дядька, під моїм малим, курносим носом розгорталося справжнє кохання про яке я нічого не знала. Кохання рівне Джекові й Розі. Кохання, яке мене так розчулило одного раптового вечора, що я вирішила занотувати його — занести до вічности через монітор та комп’ютерні клавіші, щоб пізніше якийсь задрипаний магазиновський принтер розлився словесними плямами на білосніжному папері.

І поки відеосповідь велася від моєї дитинності, я говорила з вами, а тепер з поверненням їхнього серпневого кохання, я знову зникну.

Ще крупніше знімається чорно-білий клаптик Ладиної ноги, ще виразнішим стає їхнє не рівне тріпотіння сердець, яснішає чорно-білість відео — крутіння у саду посеред ясної ночі. А згодом раптова, до спраги солодка дівоча усмішка і наглий поцілунок. Темрява. В уяві фантомного глядача чується фантомне хрипіння та особливе дихання. А потім вони нудяться під чорно-білий дощ, щоб уночі вдатися до втечі. Кадр з водоспаду змінюється на кадри з міста й останнім гріє єдиний кольоровий автобусний кадр, де ранньоранкові промені пустотливо торкалися молодят. Блідо-рожева, засмагла червоністю шкіра Лади, лишала свою вологу солоність на солодаво-пшеничній шкірі Яна. Піт проступав крізь пори на поверхню від чого липкішало й млоснішало.

Десять років потому

Потяг стукотить все сильніше, розганяючись. Ми розчинилися у нічному вагоні, де ходив міцний сон, а дрімота множилася за немитими вікнами. Ми — це маленьке Аніне “Я”, що нині веде оповідь, Ладине материнство і бешкетство її сина. Ми їдемо додому. Потягом, що веде Ян. Тож, Лада хвилюється. Моя сестра, всаджується навпроти, вгамовуючи сина, який зовсім не кориться їй. У вагоні темрява, а плацкарт як ніколи привітний. Провідниця принесла постіль, перепитуючи чи все добре. Лада у відповідь киває і врешті всаджує сина поруч з собою, вказуючи на верхню поличку: “Ти бачиш, там хтось спить!”. А мій шестирічний племінник обрежно заглядає до верхньої полички, де спить якийсь пасажир і відповідає: “А я тату розкажу, шо ти на мене ругаєшся!”. Лада пирскає легким сміхом і стелиться спершу синові внизу, а згодом собі навпроти. Моє ж місце нагорі, над племінчиком Яном. Вони влягаються, а разом з ними влягаюся і я, та перед цим, відкриваю одне загублене роками відео:

— А можна я запишу тебе на свій телефон? Буду слухати лише я, а тобі ніколи, навіть якщо будеш благати, не покажу.

— Смієшся? — Лада всілася за фортепіано.

— Ну то як?

— Добре. Тільки якщо ніколи не покажеш.

— Ніколи…

І Лада неспішно повертається до вуличного фортеп'яно, пальцями торкаючись клавіш. Згодом їх натисткається така кількість, що очі губляться від тої множинності, але ж якою повною стає та музика, ті обійми посеред океану Ельзи. А після Лада спиняється, буревій заспокоюється і вона дивиться на Яна уважно, прискіпливо. Хоче щось сказати і це щось має бути дужим, переконливим. Справжнім.

— Я кохаю тебе.

Сказала. Моє серце зрівнялося зі стукотом потягу.

— Я тебе теж кохаю.

Ян наблизився до Лади, певно аби поцілувати. Цей поцілунок не зафільмовано, упущено. Замість нього увічнена якась міська плитка, але і та надромантична.

Потяг стучить, колисаючи мене. Неспішне муркотіння Лади та Яна й досі триває, колисаючи мене. Це відео одного далекого вечора я випадково знайшла на Ладиному комп'ютері, коли шукала наші дитячі фото. Заархівований файл датувався тим серпнем. Тоді особливої уваги на нього я не звернула, навіть не спинилася, аби розархівувати файл з цікавости. А потім, прямо перед від'їздом, я віднайшла його знов. І ось…

Лада уважно заглядає Яну в очі, а потім тихо, але промовисто каже:

— Давай одружимося?

Її очі світяться, а чи то від кохання, чи від адреналіну.

— Давай.

Жодного сумніву. Твердість рішення, що закріплюється поцілунком. Цілунок кінчає те відео.

Їм не дозволили одружитися. Ян знову пропав з мамою у Мексиці, аби за два роки повернутися в Україну через брак коштів на життя за кордоном. Лада ж вийшла заміж за гарного хлопця зі свого університету, народила сина і спокійно живе собі у подружности, але чи кохає вона? Колись закохані кілька разів бачилися, але поспішно, з відчутним надривом, задля вирішення деяких справ. І я не знаю, що між ними сталося достеменно. Вони ніби щасливі порізну. Та чи світяться Ладині очі яскравою чорно-білістю? А як там Янова пшенична золотавість?..

До речі, яскрава чорно-білість з пшеничною засмагою гостює у бабусі — донечка Лади і Яна.