Тюльпан
Цілунком він торкнувся мого напруженого чола. Я бажала цього так довго і так боязко, що тепер, у синьому світлі кімнати, він здається мені несправжнім. А чи я несправжня в його обіймах? Мені було так самотньо. Так голосно у власній німоті. А тепер, коли він поруч — настала тиша.
Порожня кімната, лише килим на підлозі, він та подарований ним жовтий тюльпан на порожньому, холодному підвіконні у прозорій вазі. За вікном ніч, глибока, таємнича і така коротка. Ще ніколи ніч не видавалася мені настільки швидкоплинною, настільки нестримною і важливою.
Я виблагала ту ніч із ним, у кого, правда, не знаю. І я знала, що нею все і завершиться — він не бачить мене, лише образ, лише абстракцію моєї подоби. Але я більшого не просила від нього. Тільки ту ніч — тільки її хотіла, тільки її чекала, і тільки нею жила. Живу!
Вперше я віддалася чоловікові... Всеціло. По-справжньому. Порожня квартира, сині вогники люстри, килим, ми, і жовтий тюльпан на холодному підвіконні — березнева ніч холодніша за лютневу.
Він квапиться, здирає з мене одяг, хоче аби все нарешті сталося, бо я повинна. Він же не знає, що таке для мене вперше, що я боюся і від цього страху ладна втратити свідомість. Він лише торкається моєї долоні, а я вже відчуваю рясність мурашок, що кинулися моїм тілом. Він лише обіймає мене, а я зменшуюся — я розчиняюся. Бо я ніколи не чула чоловічих дотиків. Ніколи не знала чоловічих милих слів. Я була одна. Жоден чоловік навіть не сказав мені чи я красива… жоден.
От і він не сказав. Мовчки. Так, ніби я не жива, ніби предмет, що навіть не потребує назви. Спершу ми повечеряли, всівшись на килим. Говорили про нього, про майбутнє, про музику і настільні ігри, але тільки не про мене. Він жодного разу не спитав, чи мені добре, чи не хочу я ще вина — я сама наливала. Наливала, поки не забракло сили тягнутися за пляшкою до його коліна. Потім звичність сп'янілости все зневагомила. Я більше нічого не відчувала, просто була у просторі, у безмір’ї тієї порожньої квартири, у тій залитій синім сяйвом кімнаті та із жовтим тюльпаном на крижаному підвіконні, що стирчить із прозорої вази.
Ми закінчили вечеряти коли за вікном спалахнула ясна ніч. Одноманітні жовтуваті вогники будинків навпроти перемовлялися з нашим синім миготінням. Він увімкнув музику і запросив до танцю. До болючого танцю, бо я й досі відчуваю його обережні обійми. Я й досі пам'ятаю кожен рух, кожен погляд і дотик. Досі чую музику, якою він мене труїв тої ночі. Така ніжна…
Я наче його не знала до того вечора. От він цілує шию короткими торканнями губ до моєї розпеченої шкіри, але це зовсім не він. Раніше довічно-недосяжний коханий, тої ночі перетворився на просту миттєвість коханця. На те місце, де ми танцювали. На те синє світло, м'який червоний килим і жовтий тюльпан на підвіконні у прозорій вазі. Я знала, що це скінчиться і тому не могла розслабитися, відпустити все, віддатися йому всеціло. Ні! Він мав лише моє тіло — душею я вдарялася об стіни тої квартири, бо знала, що це скінчиться і від того знання я губилася. Я не розуміла що робити далі? Як жити? Чи залишиться він? Залишиться… аби зранку піти, подібно іншим.
Як же я не хотіла аби приходив ранок. Не хотіла відпускати хвилину нашого кохання у вічність. І під його чітке дихання, я позирала на ручний годинник коханця, рахуючи години, хвилини, секунди. Я не могла позбутися цієї часової умовности. Він цілував мої губи, дивуючись їхній м'якості, бо за буденно-червоною помадою ніколи не бачив ніжности на моїх вустах. Руками пестив мою спину, граючись застібкою бюстгальтера. Через миттєвість до прозорої вази із жовтим тюльпаном доєдналася моя гірчична білизна. Я здалася. Я впала, розсипавши рідкість волосся на килим. Все було таким незвичним.
Дихати. Дихати ставало все важче, тож я робила глибші вдихи, подібно до тих чоловіків, яких знала до нього. Нарешті я відчувала те чарівне, про що говорять, коли згадують кохання. Та чого воно було мені варте? Цієї кінечності? Цієї ночі, що от-от спалахне світанком? Ще трохи. І він піде, а я буду до ранку лежати на холодній підлозі порожньої квартири, як це було кожної робочої ночі. Я дивилась на нього. На темність його силуету у цій суцільній синьості освітлення. Буденно синій здавався мені таким яскравим, таким пишномовним тої зоряної ночі. Я відчула його теплу руку внизу мого живота. Я чіпляюся йому на шию, я хочу бути ближче, набагато ближче — я хочу стати ним. Я забуваю про порожність квартири, новітність синього сяяння, твердість килима, що давить мені голову та самотній жовтий тюльпан у прозорій вазі. Я відпускаю скорботу, що огортала мене з настанням ночі — малювала мій портрет на клаптику паперу гострим олівцем, чорнилом та ручкою.
Я ніколи не дивилась чоловікам в очі. Все через ту скорботу. Але його погляд такий багатослівний і чіткоспоглядальний. Я задивляюся, п'янію з його зоряний зіниць. І це сп'яніння ллється моїми венами. Я здригаюся від нього. Я плачу. Плачу отруйним абсентом. Він бачить мої сльози і тягнеться по мою долоню, аби я сама їх витерла. Нехай. Від цього я хочу плакати дужче, гучніше, впадаючи в істеричність, але мені заборонено відчувати будь-що. Тож я стримуюся, професійно прикусуючи кінчик язика, аби припинити ревіння. Я знову кидаю пильний погляд на нього, затримуючись на очах. Він періодично заплющує їх від задоволення, мені ж задоволення розглядати його довершеність. А коли він, нарешті, розплющує очі, в чорнявості його погляду я бачу свої автопортрети. Такі нечіткі, рухомі портретики. Синява кімнати фарбує моє лице в кольорову подібність, а жовтість мого жахливо пофарбованого волосся, поєднується з монохромністю зображеного. Той жовтий тюльпан на порожньому підвіконні у прозорій вазі — я.
Наближається кульмінація. Його дихання неможливо коротке, імпульсивне. Воно стрибає, нестримно летить на мене, майже нападаючи. Я відчуваю його гарячість, наближення кінця — наближення неминучого. Він піде, не знаючи, що я мрію, аби він лишився. Повітря густішає. Набирається моєю скорботою. У синьому всесвіті кімнати запалюються жовті, круглі за формою та рухом, спалахи — він називає моє ім’я: “Тюльпан, Тюльпан, Тюльпан”. Він називає мене так, як називали решта чоловіків у цій квартирі кохання. Він не бачить у мені людини, жінки — для нього я повія.
Я повія.
Повія, що кохає. Повія, що віддається кожному, у кого є що для неї дати. Я так давно його кохала, так віддано чекала, коли ж він нарешті зважиться на цю ніч. Мій любий друг, давній знайомий митець, тої ночі нарешті зважився на мене. Він так нестримно мене кохав тої ночі… А я його так боязко.
Мій коханий митець був жіночим лікарем, до якого я мала випадковість навідатися. Я виявила непрофесійність закохавшись у чоловіка, що оглядав мене, питаючи якісь дурниці. “Чи живете ви статевим життям наразі?”. Що я мала відповідати? Так, і кожної ночі це новий чоловік, якщо і не декілька поспіль? Я відчувала цю пекучість внизу живота, коли він звертався до мене, тому не хотіла, аби він дізнався хто я. Але він уже знав. Він знав, що моя робота — це порожня квартира “кохання” з яскраво-синім освітленням, безкінечне куріння та регулярні відвідини гінеколога. Він знав, бо сороміцьку професію неможливо приховати.
Я ходила до нього кожного вечора перед роботою, аби трохи поговорити. І йому подобалося мене слухати — слухати мої байки про нестерпних клієнтів у моїй квітковій крамниці. Для нього я була квіткаркою, яка продавала жовті тюльпани у прозорих вазах. “Тюльпан”, — шепотів він до мене тої постімпресіоністичної ночі. Моє псевдо вимовлене його голосом звучало неприпустимо млосно. Я не могла це витерпіти. Я божеволіла, як божеволіють митці, змучено схилившись над своїми працями, від чого їх праці божеволіють разом з ними.
Цілунком він торкнувся мого напруженого чола і пішов. Я ніби спала, хоча насправді ніколи б не дозволила собі такої необачністи. Поки він дрімав, притуливши моє змучене тіло до себе, я прощалася, слухаючи шумність компанії з квартири над головою. Дівчина нестерпно гоготіла, певно від всеохопних рук, що безжально її лоскотали, а через секунду почулося глибоке парубоче хохотіння. Колись і я була такою молодою веселункою, а тепер і не знаю, куди вся ця молодість поділася. Втратилась у цих порожніх стінах разом із цнотою? А через десять довгих років я повернулася, аби забрати своє у цих стін, але повертаюся й досі, загубивши тут ще десять Земних обертів навколо Сонця. Ця квартира нічого мені не поверне — я вже здогадалася, та я продовжую шукати. І тої ночі із ним я таки повернула собі частинку цноти. Двадцять років тому, моя понівечена колючими лапами невинність, сховалася у жовтуватому освітленні кімнати, пофарбувавши білий тюльпан на підвіконні в яскраво-жовтий. Відтоді ця квартира палає синім.
Він пішов. Двері зачинилися і я повернулася до сірого світанку, що линув до мене крізь немите вікно. Підлога холодна. Килим більше не гріє. Порожньо. Лише дріт електропередач за вікном на сірому естампі світанкового неба і жовтий тюльпан на підвіконні у прозорій вазі.
Порожня кімната, лише килим на підлозі, він та подарований ним жовтий тюльпан на порожньому, холодному підвіконні у прозорій вазі. За вікном ніч, глибока, таємнича і така коротка. Ще ніколи ніч не видавалася мені настільки швидкоплинною, настільки нестримною і важливою.
Я виблагала ту ніч із ним, у кого, правда, не знаю. І я знала, що нею все і завершиться — він не бачить мене, лише образ, лише абстракцію моєї подоби. Але я більшого не просила від нього. Тільки ту ніч — тільки її хотіла, тільки її чекала, і тільки нею жила. Живу!
Вперше я віддалася чоловікові... Всеціло. По-справжньому. Порожня квартира, сині вогники люстри, килим, ми, і жовтий тюльпан на холодному підвіконні — березнева ніч холодніша за лютневу.
Він квапиться, здирає з мене одяг, хоче аби все нарешті сталося, бо я повинна. Він же не знає, що таке для мене вперше, що я боюся і від цього страху ладна втратити свідомість. Він лише торкається моєї долоні, а я вже відчуваю рясність мурашок, що кинулися моїм тілом. Він лише обіймає мене, а я зменшуюся — я розчиняюся. Бо я ніколи не чула чоловічих дотиків. Ніколи не знала чоловічих милих слів. Я була одна. Жоден чоловік навіть не сказав мені чи я красива… жоден.
От і він не сказав. Мовчки. Так, ніби я не жива, ніби предмет, що навіть не потребує назви. Спершу ми повечеряли, всівшись на килим. Говорили про нього, про майбутнє, про музику і настільні ігри, але тільки не про мене. Він жодного разу не спитав, чи мені добре, чи не хочу я ще вина — я сама наливала. Наливала, поки не забракло сили тягнутися за пляшкою до його коліна. Потім звичність сп'янілости все зневагомила. Я більше нічого не відчувала, просто була у просторі, у безмір’ї тієї порожньої квартири, у тій залитій синім сяйвом кімнаті та із жовтим тюльпаном на крижаному підвіконні, що стирчить із прозорої вази.
Ми закінчили вечеряти коли за вікном спалахнула ясна ніч. Одноманітні жовтуваті вогники будинків навпроти перемовлялися з нашим синім миготінням. Він увімкнув музику і запросив до танцю. До болючого танцю, бо я й досі відчуваю його обережні обійми. Я й досі пам'ятаю кожен рух, кожен погляд і дотик. Досі чую музику, якою він мене труїв тої ночі. Така ніжна…
Я наче його не знала до того вечора. От він цілує шию короткими торканнями губ до моєї розпеченої шкіри, але це зовсім не він. Раніше довічно-недосяжний коханий, тої ночі перетворився на просту миттєвість коханця. На те місце, де ми танцювали. На те синє світло, м'який червоний килим і жовтий тюльпан на підвіконні у прозорій вазі. Я знала, що це скінчиться і тому не могла розслабитися, відпустити все, віддатися йому всеціло. Ні! Він мав лише моє тіло — душею я вдарялася об стіни тої квартири, бо знала, що це скінчиться і від того знання я губилася. Я не розуміла що робити далі? Як жити? Чи залишиться він? Залишиться… аби зранку піти, подібно іншим.
Як же я не хотіла аби приходив ранок. Не хотіла відпускати хвилину нашого кохання у вічність. І під його чітке дихання, я позирала на ручний годинник коханця, рахуючи години, хвилини, секунди. Я не могла позбутися цієї часової умовности. Він цілував мої губи, дивуючись їхній м'якості, бо за буденно-червоною помадою ніколи не бачив ніжности на моїх вустах. Руками пестив мою спину, граючись застібкою бюстгальтера. Через миттєвість до прозорої вази із жовтим тюльпаном доєдналася моя гірчична білизна. Я здалася. Я впала, розсипавши рідкість волосся на килим. Все було таким незвичним.
Дихати. Дихати ставало все важче, тож я робила глибші вдихи, подібно до тих чоловіків, яких знала до нього. Нарешті я відчувала те чарівне, про що говорять, коли згадують кохання. Та чого воно було мені варте? Цієї кінечності? Цієї ночі, що от-от спалахне світанком? Ще трохи. І він піде, а я буду до ранку лежати на холодній підлозі порожньої квартири, як це було кожної робочої ночі. Я дивилась на нього. На темність його силуету у цій суцільній синьості освітлення. Буденно синій здавався мені таким яскравим, таким пишномовним тої зоряної ночі. Я відчула його теплу руку внизу мого живота. Я чіпляюся йому на шию, я хочу бути ближче, набагато ближче — я хочу стати ним. Я забуваю про порожність квартири, новітність синього сяяння, твердість килима, що давить мені голову та самотній жовтий тюльпан у прозорій вазі. Я відпускаю скорботу, що огортала мене з настанням ночі — малювала мій портрет на клаптику паперу гострим олівцем, чорнилом та ручкою.
Я ніколи не дивилась чоловікам в очі. Все через ту скорботу. Але його погляд такий багатослівний і чіткоспоглядальний. Я задивляюся, п'янію з його зоряний зіниць. І це сп'яніння ллється моїми венами. Я здригаюся від нього. Я плачу. Плачу отруйним абсентом. Він бачить мої сльози і тягнеться по мою долоню, аби я сама їх витерла. Нехай. Від цього я хочу плакати дужче, гучніше, впадаючи в істеричність, але мені заборонено відчувати будь-що. Тож я стримуюся, професійно прикусуючи кінчик язика, аби припинити ревіння. Я знову кидаю пильний погляд на нього, затримуючись на очах. Він періодично заплющує їх від задоволення, мені ж задоволення розглядати його довершеність. А коли він, нарешті, розплющує очі, в чорнявості його погляду я бачу свої автопортрети. Такі нечіткі, рухомі портретики. Синява кімнати фарбує моє лице в кольорову подібність, а жовтість мого жахливо пофарбованого волосся, поєднується з монохромністю зображеного. Той жовтий тюльпан на порожньому підвіконні у прозорій вазі — я.
Наближається кульмінація. Його дихання неможливо коротке, імпульсивне. Воно стрибає, нестримно летить на мене, майже нападаючи. Я відчуваю його гарячість, наближення кінця — наближення неминучого. Він піде, не знаючи, що я мрію, аби він лишився. Повітря густішає. Набирається моєю скорботою. У синьому всесвіті кімнати запалюються жовті, круглі за формою та рухом, спалахи — він називає моє ім’я: “Тюльпан, Тюльпан, Тюльпан”. Він називає мене так, як називали решта чоловіків у цій квартирі кохання. Він не бачить у мені людини, жінки — для нього я повія.
Я повія.
Повія, що кохає. Повія, що віддається кожному, у кого є що для неї дати. Я так давно його кохала, так віддано чекала, коли ж він нарешті зважиться на цю ніч. Мій любий друг, давній знайомий митець, тої ночі нарешті зважився на мене. Він так нестримно мене кохав тої ночі… А я його так боязко.
Мій коханий митець був жіночим лікарем, до якого я мала випадковість навідатися. Я виявила непрофесійність закохавшись у чоловіка, що оглядав мене, питаючи якісь дурниці. “Чи живете ви статевим життям наразі?”. Що я мала відповідати? Так, і кожної ночі це новий чоловік, якщо і не декілька поспіль? Я відчувала цю пекучість внизу живота, коли він звертався до мене, тому не хотіла, аби він дізнався хто я. Але він уже знав. Він знав, що моя робота — це порожня квартира “кохання” з яскраво-синім освітленням, безкінечне куріння та регулярні відвідини гінеколога. Він знав, бо сороміцьку професію неможливо приховати.
Я ходила до нього кожного вечора перед роботою, аби трохи поговорити. І йому подобалося мене слухати — слухати мої байки про нестерпних клієнтів у моїй квітковій крамниці. Для нього я була квіткаркою, яка продавала жовті тюльпани у прозорих вазах. “Тюльпан”, — шепотів він до мене тої постімпресіоністичної ночі. Моє псевдо вимовлене його голосом звучало неприпустимо млосно. Я не могла це витерпіти. Я божеволіла, як божеволіють митці, змучено схилившись над своїми працями, від чого їх праці божеволіють разом з ними.
Цілунком він торкнувся мого напруженого чола і пішов. Я ніби спала, хоча насправді ніколи б не дозволила собі такої необачністи. Поки він дрімав, притуливши моє змучене тіло до себе, я прощалася, слухаючи шумність компанії з квартири над головою. Дівчина нестерпно гоготіла, певно від всеохопних рук, що безжально її лоскотали, а через секунду почулося глибоке парубоче хохотіння. Колись і я була такою молодою веселункою, а тепер і не знаю, куди вся ця молодість поділася. Втратилась у цих порожніх стінах разом із цнотою? А через десять довгих років я повернулася, аби забрати своє у цих стін, але повертаюся й досі, загубивши тут ще десять Земних обертів навколо Сонця. Ця квартира нічого мені не поверне — я вже здогадалася, та я продовжую шукати. І тої ночі із ним я таки повернула собі частинку цноти. Двадцять років тому, моя понівечена колючими лапами невинність, сховалася у жовтуватому освітленні кімнати, пофарбувавши білий тюльпан на підвіконні в яскраво-жовтий. Відтоді ця квартира палає синім.
Він пішов. Двері зачинилися і я повернулася до сірого світанку, що линув до мене крізь немите вікно. Підлога холодна. Килим більше не гріє. Порожньо. Лише дріт електропередач за вікном на сірому естампі світанкового неба і жовтий тюльпан на підвіконні у прозорій вазі.
Коментарі