Розділ 1. Початок подорожі
Розділ 2. Незнайомець
Розділ 3. Ти знайшов мене
Розділ 4. Сон та поцілунок
Розділ 5. Брехлива близькість
Розділ 6. Болісне слово
Розділ 7. Кінець подорожі
Розділ 8. Справжня правда
Розділ 9. Темрява
Розділ 10. Знову
Розділ 11. Рішення
Розділ 12. Повернення додому
Розділ 13. Кінець омани
Розділ 12. Повернення додому
Цей тиждень, Вітні провела на самоті. До неї ніхто не приходив, крім лікаря та медсестер. Їй не було сумно, ні скучно. У неї був час зосередитися на собі самій.

31 травня її випишуть, а це якраз сьогодні. Вона встала коли її розбудила одна із медсестер та повела зняти шов.

В кабінеті дівчину зустрів її лікар який сидів за білим столом із її медичною карткою.

– О, міс Мур. Як ви себе почуваєте? – спитав чоловік із доброю усмішкою.
– Добре, можна сказати чудово.
– Я радий, сідайте на цей стілець.
– Гаразд.

Вітні сіла, лікар підійшов до неї та відсунув халат, щоб відкрити плече. Він оглянув рану та кивнув сам собі.

Перед тим як зняти шов, лікар обробив її хлоргексидином. Щоб не занести інфекцію, чоловік злегка відтягує вузлик шва пінцетом в сторону до появи ділянки нитки. У цьому місці, лікар перерізає нитку ножицями, а потім витягує її з протилежного боку. Так він чинить з усіма вузликами шва, потім поверхню знову обробляє хлоргексидином і закриває стерильною пов'язкою.

– Ну, ось і все. Можете вставати.

Вітні встала та підійшла до лікаря який сів на своє місце та щось записав у її картці. Потім закрив її та віддав дівчині.

– Дякую вам за все.
– Не потрібно мені дякувати, це моя робота. Можете йти збирати речі.

Лікар по-доброму усміхнувся, Вітні усміхнулася у відповідь та пішла до своєї палати.

Вона зайшла всередину, речей у неї не було багато. Одяг в якому вона потрапила сюди, акуратно був складений та полиці. Вона взяла його та поклала в пакет, їй принесли інший одяг. Просту футболку та шорти, вона одягнулась. Підійшовши до дверей вона на останок оглянула свою палату.

Нічого незвичайного в ній не було, одне ліжко, біла постіль. Білі стіни, полиці, на підвіконні стояв горщик із фіалками, її улюблені квіти. Вона сумно усміхнулася та вийшла міцно закривши за собою двері.

Вона йшла стерильно чистим коридором вітаючись із пацієнтами та медичним персоналом. Спустившись на перший поверх, Вітні підійшла до приймальної.

– Доброго дня, чим можу допомогти? – спитав у не хлопець за стійкою.
– Мене звати Вітні Мур, я б хотіла отримати виписку.
– Так, зараз.

Хлопець почав щось вводити у свій комп'ютер. Принтер який стояв біля нього почав друкувати. Він витягнув документа та віддав дівчині.

– Ось ваша виписка.
– Дякую, – Вітні забрала її. – Бувайте.
– Гарного дня.

Вітні повільно підійшла до дверей та відкрила їх вийшовши із лікарні. Вона вдихнула повними грудьми та усміхнулася сонцю який світив просто у її обличчя.

Витягнувши свій телефон, вона хотіла подзвонити, щоб викликати собі таксі, але її зупинили.

– Вітні Мур.

Дівчина здригнулася та повільно повернулася в сторону звідки пролунав голос. Недалеко від неї стояв поліціянт якого вона добре знає, це був Брендон.

– І що ви тут робите? – сердито промовила Вітні. – Ідіть звідси поки я не закричала.
– Воу, спокійно, – чоловік підняв дві руки. – Я прийшов поговорити з вами.
– Я навіть слухати вас не хочу, не заважайте мені йти, – дівчина вже хотіла піти, але Брендон знову заговорив.

– Навіть якщо це стосується вашого батька?

Дівчина швидко повернулася до нього, її обличчя було тепер не тільки злим, але й трохи стривоженим.

– Що сталося?
– Тепер ви хочете, щоб я говорив? – Брендон посміхнувся, але зразу перестав коли побачив що дівчина почала йти геть. – Ей! Ви куди? Стійте, добре я не буду говорити на цю тему.
– Я рада, що ви це зрозуміли. Тепер розпочинайте.
– Гаразд, – чоловік посерйознішав. – Після того, як ваш батько потрапив в тюрму, його гроші, бізнес, будинки, все його майно тепер конфіскували.
– Що? Як це? Усе? Але хіба нічого не залишилося, зовсім нічого?
– Ні, залишилось тільки те, що він записав на вас.
– На мене? І що це?
– Квартира яка знаходиться в Англії, в місті там де ви жили разом з батьком.
– Зрозуміло, ну, це краще ніж нічого. Це все що ви хотіли сказати?
– Ну, так.
– Тоді, бувайте, – Вітні вже хотіла йти, але Брендон схопив її за руку. – Що ви хочете від мене!?
– Будь ласка, поговоріть з Аяном ще раз.
– До чого тут він? – збентежено спитала вона. – Він сказав усе що міг.
– Просто, вислухайте ще раз. Можливо ви повірите йому.
– Я йому вірю.

Брендон збентежено глянув на неї.

– Тоді чому ви йому відмовили? Я не розумію?
– Тому, що так буде краще. Тепер все, я можу йти?
– Так, пробачте.

Не відповівши, Вітні швидко пішла від нього. Надіюсь, вона більше нікого не зустріне. 

Діставши телефон, вона викликала таксі, дівчина поїхала відвідати батька у в'язниці. Насправді вона не знає для чого їде туди. Можливо для того, щоб просто сказати йому що повертається додому.

Вітні навіть не помітила як вже приїхала. Вона вийшла з таксі не помічаючи дивного погляду водія, або просто не заважала на нього уваги. Заплативши, вона одна стояла біля великих воріт.

– А тут страшно, – тихо сказала Вітні.

Звісно вона не очікувала, що тут буде все гарне, але це більше було схоже на якусь недобудову, а не на цілий будинок.

Брама десь метрів 8 заввишки, сірого кольору вся обмотала дротом з гострими шипами. Висока будівля із білими пошарпаними стінами, дерев'яні потріскані вікна. Навіть в середину заходи не хотілось. Але треба.

Тому Вітні підійшла до маленького будиночка який стояв біля входу. Через вікно вона побачила чоловіка.

– Пробачте.
– Так? – чоловік повернувся до неї.
– Мене звати Вітні Мур, я б хотіла побачити свого батька, Генрі Мура.
– Ну, я можу це влаштувати, але не на довго, десь на 10 хв, вам вистачить цього часу?
– Думаю, що так.
– Гаразд, тоді ідіть за мною. І не відходьте ні на крок, а то, всяке буває, це ж в'язниця, – він гадко посміхнувся.

Вітні здригнулася, і це помітив чоловік та засміявся.

– Не хвилюйтесь ви так, я пожартував, але все одно не відходьте.
– Ха-ха, хороший жарт.

Чоловік витягнув зв'язку ключів та відкрив браму яка голосно заскрипіла, десь здалеку прокаркала ворона. Вітні почала стримувати свій страх, просто як у фільмі жахів. Вони йшли по пустому подвір'ї, нікого там не було, і це на краще звісно.

Вони підійшли до великих чорних дверей. Чоловік відкрив їх. Зайшовши всередину, Вітні навіть не здивувалась як тут було все погано. Обшарпані стіни, потріскана плитка на підлозі.

Вони проходили повз закриті камери в яких сиділи злочинці. Вітні помічала як вони дивилися на неї облизуючи свої губи та гидко посміхаючись показуючи не культурні знаки.

– Хлопці! Гляньте яка краля сюди заглянула! – почувся чийсь крик.

Вітні подивилася в його сторону. Цей чоловік був товстим, із коротким коричневим волоссям. Деякі його передні зуби були золотими.

– Заціпся Майк, а то отримаєш, – сказав поліціянт.
– Який ти суворий Джон, так страшно.

Але Джон навіть не звернув уваги на його слова та продовжив йти вперед і Вітні старалась не відходити від нього.
Вони підійшли до останньої камери.

– Мур, до тебе тут прийшли.
– Хто?

Вітні побачила як до ґратів підійшов Генрі. Його лице витягнулось в здивовані коли він побачив дівчину.

– Вітні? Що ти тут робиш?
– Я ж обіцяла, що прийду до тебе, – вона усміхнулася.
– Так, звісно, я радий тебе бачити, – батько теж усміхнувся.
– Гаразд, я даю вам 10 хвилин на розмову, – він відкрив грати та впустив Вітні всередину. – Я почекаю тебе тут.
– Дякую вам.

Вітні з батьком залишились на одинці, якщо можна так сказати.

– Тату, знаєш я прийшла не просто так. Мені потрібно дещо повідомити тобі.
– Що таке?
– Всі твої гроші та майно конфіскували.
– Правда? Що ж, я на таке очікував.
– Я так і думала, тому дякую, що записав на мене квартиру.
– Я мав би хоч щось залишити тобі, тому не потрібно дякувати мені. Значить ти повернешся додому.
– Так.
– І коли?
– Я поїду сьогодні, щоб встигнути на випускний.
– Точно, твій випускний. Мені шкода, що я не зможу туди прийти.
– Не переймайся, все добре.

Вони замовчали, Вітні глянула на батька та підійшла до нього та обійняла. Чоловік спочатку здивувався, але обійняв у відповідь.

– Ей, час вже вийшов, пора йти.
– Гаразд, – Вітні відпустила батька. – Я була рада тебе побачити. Коли приїду сюди вчитись, буду приходити до тебе
– Гаразд, буду чекати.

Дівчина підійшла до Джона який вже закривав камеру.

– Бувай, – сказала вона на останок.
– Бувай, – відповів батько дивлячись їй у слід.

Вітні та Джон вишли з тюрми. Та попрощалися біля брами. Дівчина подякувала йому та пішла. Знову викликавши таксі, вона поїхала до аеропорту.

Зайшовши всередину, вона підійшла до приймальні та придбала квиток. Їй вистачило грошей на рейс до Нью-Йорка. Тому вона зараз сидить в залі очікування та гортає стрічку новин у телефоні. Зараз багато різних ЗМІ пишуть про її батька та Річа.

Вона зупинилась на фотографії одного знайомого. Тут була написана стаття про Аяна і сам він, дивився на неї з екрана мобільного та посміхався.

Вітні стиснула зуби та вимкнула смартфон кинувши його назад в сумку. Не те вона хотіла побачити, знову згадати його, вона не хотіла.

Почувся звук який пролунав на весь зал. Всі глянула на екран на якому показали час вирушення літаків. Вітні встала зі свого місця, скоро вона полетить.

Вона пройшла всю перевірку, показала свій білет та зайшла в салон літака. Знайшла своє місце біля вікна, сіла та глянула на нічне небо Лондона.

Стюардеса показала, що робити в різних ситуаціях. Вітні закріпила пояс безпеки та відкинулась на спинку сидіння закриваючи очі. Літак почав набирати швидкість, через секунду вони піднялися в небо.

Вітні спостерігала як відділяється Лондон стаючи маленьким. Піднявшись вище, місто яке змінило її життя вже не було видно. Тільки хмари та темне небо було навкруги літака. Дівчина відкинулась на спинку сидіння та закрила очі, завтра вона буде вже дома, далеко звідси. 
© Яна Янко,
книга «Омана».
Розділ 13. Кінець омани
Коментарі