Розділ 1. Початок подорожі
Розділ 2. Незнайомець
Розділ 3. Ти знайшов мене
Розділ 4. Сон та поцілунок
Розділ 5. Брехлива близькість
Розділ 6. Болісне слово
Розділ 7. Кінець подорожі
Розділ 8. Справжня правда
Розділ 9. Темрява
Розділ 10. Знову
Розділ 11. Рішення
Розділ 12. Повернення додому
Розділ 13. Кінець омани
Розділ 2. Незнайомець
Вітні зайшла до своєї каюти та почала розкладати речі. Поклавши все у шафу яка стояла в спальні, вона вийшла та пішла до ресторану.

Зал ресторану був великий, стіни білого кольору. Шикарні, дорогі меблі. Досить велика барна стійка темного кольору, за якою стояв симпатичний бармен та протирав стакани. Столи покриті бежевою скатертиною, на них стояли досить маленькі вази з рожевими фіалками, щоб вони не заважали їсти, а просто додавали атмосфери.

Вітні вибрала столик на двох який стояв біля вікна у кутку. Коли вона сіла за нього, до неї підійшла мила офіціантка із меню в руках.

Дівчина вибрала собі страви та щось із десертів, не забувши про чай. Віддавши меню, офіціантка прийняла замовлення та пішла. Поки вона чекала на їжу то думала, що батько приєднання до неї. Але коли все принесли, він так і не прийшов.

На столі стояла тарілка крем-супу із броколі та кусочки багета до нього. Салат з лососем та моцарелою, і стакан яблучно-виноградного соку. Все було дуже смачно, після салату вона почала їсти крем-суп. Але батько так і не прийшов.

Закінчивши зі стравами, їй принесли десерт. Яблучний пиріг з карамеллю та класичний чорний чай. Вона довечеряла одна.

Вийшовши із ресторану, дівчина пішла прогулятися на палубу подихати свіжим повітрям і подумати.

Підійшовши до перил, вона починає спостерігати як величезні бронзові гвинти розтинають воду, штовхаючи корабель уперед і створюючи вир піни, яка розточується на милі слідом за ним.

Дим струмує з димових труб у небо маленькими сірими хмарами. Смуга, стрижена носом судна води, стає дедалі ширше, поки корабель набирає швидкість.

Вітні стоїть на палубі корабля, вдивляючись у далечінь. Почувши дивний звук, вона нахиляється далеко вперед, дивлячись униз.

У прозорій хвилі біля носа корабля під водою з'являються два дельфіни, які швидко пливуть перед лайнером переганяючи його. Вони явно насолоджуються цією свободою як діти, граючись один з одним.

Вітні спостерігає за дельфінами та посміхається. Вони вільно вистрибують із води та пірнають назад, немов танцюючи перед величезним кораблем.

Дельфіни зникають, а дівчина стоїть на місці. Вона спостерігає як заходить сонце, промені якого падають їй на обличчя, ніби цілуючи востаннє. Коли сонце зникло за просторим океаном, вона вдихнула свіже вечірнє повітря.

Вітні й не думала що в цей момент перебуватиме не дома, а тут! На великому кораблі, та спостерігатиме за безкрайнім океаном. Коли мати була ще жива, вона так хотіла потрапити на борт "Титаніка". Побувати там, де народилося справжнє кохання.

Вітні так би хотіла, щоб вона зараз була поряд з нею. Так хотілося її обійняти, вдихнути запах який завжди заспокоював її. Щоб теплі руки матері, ніжно гладили її по голові, даючи турботу та захист.

Але в один момент це все зникло. Мати серйозно захворіла, лікарі нічого не змогли вдіяти. Тому, через рік її стан погіршився, і вона померла.

Тоді якраз і прийшов Генрі Мур, її батько. Дівчина дуже здивувалася коли побачила його, вона звісно впізнала його по фото яке їй показувала мама. Але всі ці роки, він не цікавився їх існуванням. Навіть коли мати захворіла, він жодного разу не прийшов відвідати її. А тут, з'явився, сплачує всі рахунки, влаштовує похорон.

Коли Вітні висловила йому все, що тримала в собі, у відповідь отримала байдужий погляд та слова: "Ти йдеш зі мною". Дівчина ненавиділа його, але заради матері яка до кінця кохала цього чоловіка, пішла з ним.

Пройшло п'ять років, у них нормальні відносини як для простих знайомих, але вони аж ніяк не схожі на звичайну сім'ю. Вони зустрічаються один раз на день, під час вечері, але увесь час мовчать. Сьогодні він навіть не попередив що не прийде.

Вітні підняла голову до неба. Вдивляючись у чорну безодню, де зірки схожі на маленькі плями світла які допомагають знайти свій шлях.

Вона сумно посміхнулася коли відчула, як сльози повільно стікали по її щоках. Заплющивши очі та нахиливши голову, дівчина спостерігала, як крихітні солоні краплі залишали мокрі сліди на палубі.

– Я сумую за тобою, мамо....

Несподівано, на її замерзлих плечах появилась щось тепле, чиясь куртка. Піднявши голову, перед нею стояв високий чоловік. Він був одягнений у чорні штани та футболку, теж чорну. Вітні була не дуже високого росту, тому їй довелося підняти голову, щоб глянути на обличчя незнайомця. У нього досить бліда шкіра, і темне коротке кучеряве волосся та блакитний колір очей.

Вітні десь його вже бачила, точно! Це той чоловік який стояв та чекав таксі, вона не очікувала його знову побачити.

Піднявши свою руку, незнайомець торкнувся до її щоки, витираючи вологі доріжки від сліз. Вітні здригнулася, але не скинула руки та не відійшла. Ці дотики були приємними.

Руки цього чоловіка ніжно торкалися її, м'яко проходячи біля очей. Від цих дій Вітні заплющила очі. Вони стояли достатньо близько, що вона змогла відчути запах який належав незнайомцю. Приємний аромат заспокоїв її та допоміг відчути себе у безпеці.

Тепло рук зникло, Вітні знову розплющила очі й зустрілася поглядом із цим чоловіком. Вона дивилась в його очі, і вони якось несподівано сповнювали її світ дивними емоціями.

– Тут досить прохолодно.

Приємний голос незнайомця був тихим і водночас дуже гучним. Ехо від цих слів пролунало в її голові, знайшовши крихітне місце в пам'яті.

– Моя куртка може і не дуже тепла, але вона допоможе вам трохи зігрітись, – посміхнувшись, чоловік сильніше огорнув її.
– А як же ви? Вам не буде холодно? – спитала дівчина із хвилюванням.
– За мене не хвилюйтесь я якраз іду у свою каюту, але побачив вас. Одну, в легкій сукні, вночі, і не зміг пройти мимо.
– Зрозуміло, д-дякую в-вам, – засоромившись відповіла вона.

Незнайомець ще раз посміхнувся, ніжно провів руками по її плечах, нахилився до обличчя та прошепотів біля вуха. Посилаючи табун мурашок по її тілу.

– Не сумуйте більше. Посмішка підходить вам краще, ніж сльози.

Вітні спостерігала як чоловік відходить від неї обернувшись спиною. Дівчина дивилась йому у слід не в змозі вимовити жодного слова. Коли силует зник за поворотом, вона зрозуміла що не спитала його ім'я.

– Сподіваюсь, ми ще зустрінемось, – прошепотіла Вітні повернувши голову вбік, спостерігаючи за легкими коливаннями хвиль.

Прохолодний вітерець подув у її бік. Вітні повністю одягнула куртку яка ще й досі лежала на її плечах. Вона була великою для неї, тому виглядала як мішок. Дівчина піднесла рукава до носа та вдихнула запах чоловіка, що залишився на ній та щасливо усміхнулася.

Ще кілька хвилин постоявши, вона пішла до своєї каюти. Сівши на ліжко, Вітні заснула в цій курці не переодягнувшись.


                                  * * *


Аян швидким кроком дістався до своєї каюти.

Двері відкрились пропускаючи прохолодний вітерець. Зайшовши, він проходить всередину зачиняючи за собою двері. Сідає у велике крісло, бере келих випиваючи весь коньяк у ньому одним ковтком.

У двері постукали.

– Заходьте! – крикнув Аян.

В каюту заходять Хлоя та Брендон, вони сідають навпроти нього.

– Де ти був? – запитує Хлоя.
– Гуляв, – спокійно відповів він.

Але йому не повірили.

– І все? Ти просто гуляв? – недовірливо питає Брендон.

Аян заплющує очі та думає. Чи розповісти їм все. Знову відкривши їх, він починає дивитись кудись на стіну.

– На палубі зустрів Вітні, доньку Генрі Мура.
– І яка вона? – зацікавлено питає Хлоя дивлячись на нього.

Але Аян так і не глянув на них.

– Така як я і думав....
– Значить наш план спрацює? - перебив його Брендон.
– Так, перший крок уже зроблено.
– Який крок? – незрозуміла Хлоя.

Аян уже хотів відповісти, але передумав. Їм не потрібно знати про це. Вставши з крісла, він пішов у свою спальню.

Брендон і Хлоя нічого не зрозуміли, і хотіли покликати його, але передумали. Якщо він не хоче, то нехай не розповідає. Вони теж встали та вийшли із каюти Аяна зайшовши у свої.

Аян стояв біля ліжка та дивився у вікно, він спостерігав за зірками у чорному океані.  
© Яна Янко,
книга «Омана».
Розділ 3. Ти знайшов мене
Коментарі