Різдвяний квест
Валентина виглянула у вікно й скрушно зітхнула. Картина, як і вчора, не тішила новизною: мжичка, сльота, мокрі дороги і купа калюж на тротуарах. Ну що за Різдво в цьому році! «Сподіваюся, - подумала вона, - в Татарові зовсім інша погода. Кажуть, у Карпатах вона хоч і мінлива, але сніг є. А яке ж Різдво без снігу?».
Хотілося чарівного Різдва, снігу, романтики, і щоб поряд був коханий. Назар обіцяв приїхати в карпатський готель, де вона забронювала номер на двох, пізніше, вже після Різдва, і це трохи засмучувало.
- Купа роботи, мала, ти ж розумієш, я мушу триматися за цю посаду. Шеф завалив звітами й накидав вказівок. Я фізично не встигаю до Різдва. Буду пізніше, - пояснював він, нашвидку цілуючи її в щоку.
- Я ж купила два квитки на Інтерсіті, - засмутилась дівчина.
- Мій квиток поверни, я сам якось впораюся. Обіцяю, що буду двадцять п’ятого. Ну, на крайняк, двадцять шостого.
Запланований на двох різдвяний квест ішов коту під хвіст. А його ж так розхвалювала подруга. Звичайно, вона поїде сама, але це вже не те. А як же спільні фото, викладені в Інстаграм, романтична різдвяна вечеря, чудова ніч з коханим?
Дівчина зітхнула, поправила шарф на шиї, витягла валізу в коридор, замкнула двері й пішла до ліфта. Надворі чекало таксі до вокзалу.
*
Оксана Василівна зрозуміла, що її хочуть здихатися. Он, купили квиток у якийсь Татарів. Ну хіба може українське село мати таку назву? Татари там живуть, чи що? Жінка за все своє життя виїжджала з рідного міста лише два рази: перший – на спортивні змагання у Житомир, ще коли була школяркою, а другий – коли з подругою їздили до Почаївської лаври. А тут треба пертися світ за очі, аж у Карпати, щоб там провести Різдво. Та донечка без неї геть від рук відіб’ється! І той басурман ходить майже кожен день. Правда, все культурно, нічого не скажеш, квіти носить Маринці, цукерки. А мамі, тобто їй, Оксані Василівні, навіть коробку «Рафаелло» на днях подарував. А вони ж дорогі, ці рафаелки, цілих двісті гривень двісті грамів! Так, не скупий. І наміри наче серйозні, не просто так гульки, а зацікавлений Мариною. Та все одно, тривожно. Вона поїде, а вони тут... Що «вони тут» Оксана Василівна не встигла додумати, бо в кімнату заглянула дочка Марина..
- Мамо, ходімте, час їхати, а то на поїзд запізнитеся. Ви квиток взяли? Паспорт, рукавички, телефон? Ринат вас відвезе, – Марина стурбовано глянула на материну валізу, яка ще не була закрита. Поверх ідеально складених речей лежала книжка «Як розпізнати шахрая». – Ну, мамо! Це що таке? Ми ж про все вже переговорили!
- Я знаю, що роблю! – відрізала Оксана Василівна, набурмосившись. – Я більше твого на світі прожила, краще на людях розуміюся! Ще колись дякувати будеш. І чого це ви мене на Різдво геть відправляєте? Ідею, мабуть, твій Ринат подав, признавайся?
- Мамусю, - обняла матір Марина, - ти не відпочивала вже бозна-скільки часу. Як вийшла на пенсію, так і сидиш удома. Поїдь, розвійся. У твоєму віці жінки ще бойфрендів знаходять. А там Різдво, Карпати, нові знайомства. Романтика.
- Які бойфренди?! – аж підскочила Оксана Василівна.
- Ну, ти ж у мене ще така симпатична, - підлестилася дочка.
- Та ну, - розтала мати, - не кажи дурниць. – Їду, тільки щоб не пропали гроші за путівку. Цілих п’ять тисяч!
- Це ж Ринат усе, - похвалилася Марина. – Можливо, він зробить мені пропозицію руки і серця на різдвяні свята. Мамо, ти ж розумієш.
- Добре, добре, - кивнула Оксана Василівна. – Тільки ж дивіться мені тут!
Так перемовляючись, вони зібрали речі й поїхали на поїзд, який мав доправити Оксану Василівну в Татарів, де в неї був заброньований номер у готелі.
*
Степан ще раз перечитав статтю і залишився задоволеним. Нормально. Трохи романтики, краплю емоційної напруги, кілька прикладів з життя, цікаві факти, і вуаля – нова стаття для модного часопису готова! Недарма його люблять читачі, талант - він завжди себе проявить. Ну і, звичайно, професіоналізм. Куди ж без нього.
Чоловік зиркнув на годинник. Так, ще хвилин двадцять – і треба виходити. Добре, що метро поряд, за десять хвилин він буде на вокзалі. А там – привіт Карпати! Відрядження обіцяло бути цікавим і приємним. Редактор часопису спеціально оформив йому відрядження на час різдвяних свят, бо терміново потрібен був матеріал в наступний випуск про Різдво в Карпатах очима очевидця. А хто найкращий у відділі? Він, Степан! І тепер має відпочинок на Різдво за рахунок часопису. Та ще й квест!
*
Тетяна спробувала заспокоїтися. Психолог казав: якщо вам важко, закрийте очі, глибоко вдихніть і уявіть щось приємне. Мимо у вікні автобуса пропливало вечірнє місто, вбране у різдвяні гірлянди, ялинки, сердечки, сніговичків, оленів, ельфів і Санта Клаусів. Жінка сховала смартфон у сумочку, прикрила очі й задумалась. Що ж приємне можна уявити, якщо ти нещодавно розлучилася з чоловіком після десяти років знущань і принижень? Слава Богу, хоч руки не розпускав.
Хіба що про сина. Шестирічний Василько у бабусі. Молодець, хоч і маленький, а дуже вже до творчості тягнеться: ліпить із пластиліну кумедні фігурки і малює не каляки-маляки, як діти в його віці, а майже картини. Кажуть, талант. Тетяна посміхнулася й відкрила очі. Так, правий психолог, справді допомагає.
Після телефонної розмови з колишнім у неї завжди нило серце і хотілося плакати. А він все дзвонив і дзвонив, а вона якось не могла не відповісти. Інтелігенція! Це слово у колишнього було лайливим. Бо Тетяна була із сім’ї вчителів, а його батько працював слюсарем. Мати в нього померла рано, а батько виховував по-своєму – ременем. Мабуть, це його прагнення принизити і познущатися тягнулося ще звідти.
Але все, Тетяна вже вільна жінка! І навіть купила собі путівку в Карпати на Різдво. Психолог порадив змінити обстановку, відволіктися. Якийсь цікавий квест.
«Все буде добре, у мене ще все життя попереду, - подумала жінка, дивлячись на святково прикрашену будівлю залізничного вокзалу. – Повинно ж мені хоч коли-небудь пощастити».
*
Це було затишне шале з краєвидами на Карпати, розташоване недалеко від автомагістралі та за кілька кілометрів від гірськолижних схилів.
Стіни у номері на двох були обшиті деревом, за вікнами, великими та стрільчастими, йшов сніг. Нарешті сніг! Велике двоспальне ліжко змусило Валентину гірко зітхнути. Дівчина вийшла на балкон, з якого відкривався чудовий краєвид на засніжені гори. Поряд з готелем трохи віддалік починався смерековий ліс, білі шапки снігу лежали на деревах. Як жаль, що вона мусить цілих два святкові дні провести в такому красивому місці одна. Але нічого, хлопець приїде, і вони надолужать всі години і хвилини, проведені окремо. «Я придумаю для нього щось особливе! – почала мріяти Валентина. – Наприклад, одягну ту новорічну мереживну білизну, яку прикупила на розпродажу минулого тижня. Я в ній неперевершена».
На балконі у благенькому светрі ставало прохолодно, і дівчина вже хотіла зайти до кімнати, але раптом помітила якийсь рух на узліссі. Протоптаною стежиною в бік готелю ішов чоловік, несучи на правому плечі великий чорний мішок. У вільній руці він тримав сокиру. Мав він років тридцять-тридцять п’ять, високий, симпатичний, у синій парці та чорних джинсах. Вираз обличчя здався Валентині стомленим і роздратованим. Раптом чоловік зупинився, скинув мішок додолу і дістав з кишені джинсів мобільний телефон.
- Слухаю! – сказав він. – Так, я все зробив, як домовлялися. Мотузки якісь гнилі попалися. Але я впорався з дідом, не хвилюйся. Добре зв'язаний. Ну добре, добре. Побачимося.
Закінчивши свою дивну розмову, чоловік знову закинув мішок на плече і з сокирою наперевіс пішов далі, потім завернув за ріг готелю.
Дівчина, яка притулилася до дверей балкона, щоб її не помітили, тихенько видихнула. І аж тепер помітила, що промерзла до кісток. Швиденько шмигнула в кімнату, кинулася до батареї гріти руки. А в голові весь час прокручувалася дивна розмова, яку вона мимоволі підслухала. «Дід? Зв’язав діда? Що тут відбувається? І що було в тому мішку? Чи хто?» Але трохи зігрівшись і заспокоївшись, вона вирішила викинути все це з голови і почала збиратися на вечерю.
*
У затишному ресторанчику стояли столики зі стільцями, на кожному столику - таблички з іменами гостей різдвяного квесту. Валентина прийшла однією з найперших, знайшла свою табличку і всілася. «Як добре, що ще нікого немає, я зможу перша всіх побачити, ненавиджу, коли на тебе витріщається купа очей, - подумала вона, оглядаючи святково прикрашений зал. На столику біля кожного лежали програмки заходу. Дівчина відкрила красивий флаєр у вигляді книжечки з різдвяною зіркою на першій сторінці. Всередині був перелік подій квесту, які запрошені гості мають пережити разом усі три дні різдвяного святкування. Цей квест порадила їй подруга, дуже розхвалюючи і місце (Краса неймовірна, гори, сніг, свіже повітря!), і організацію свята (Ти будеш вражена, от побачиш! Там таке! Але я давала обіцянку не розповідати нічого, бо буде нецікаво!). Ну-ну, подивимося. Першим пунктом стояв вечір знайомств та зустріч з, як було написано у флаєрі, «справжнім карпатським мольфаром, який провіщує кожному з гостей майбутнє». О, це цікаво. На завтра в готелі всі мали вільний час, могли прогулятися містечком і купити сувеніри та вироби народного мистецтва. Увечері - «бал-дискотека». «Як жаль, що немає Назара, - вже вкотре побідкалась вона. – Я буду в своєму шикарному платті, і не буде кому оцінити». На третій день квесту, власне на Різдво, все планувалось у народному стилі. Колядки, різдвяна вечеря з дванадцятьма стравами, дідух, водіння кози та інші народні гуляння. Валентина так заглибилась у вивчення програмки, що не помітила, що до столу підійшов молодий чоловік років тридцяти.
- Добрий вечір, - привітався він. – ми з вами сусіди за столиком. Мене звуть Степан.- Валентина, дуже приємно.
- Інших членів команди ще немає? – здивувався Степан, сідаючи на місце, навпроти дівчини. – Я думав, що прийду останнім. Вже майже вісімнадцята.
- Ні, - підтвердила Валентина, хитнувши головою.
Біля імпровізованої сцени, зробленої у вигляді кучугур снігу, з яких визирають сніговики, неподалік бару двоє молодиків налаштовували штатив мікрофона і динаміки. Зал поступово заповнювався гостями. Столиків було три. За кожним передбачалося по четверо гостей. Біля одного столика вже зібралися всі четверо. За іншим сидів лише якийсь мужчина до них спиною і щось читав у смартфоні.
У зал зайшла худорлява підтягнута жіночка років п’ятдесяти у довгій синій спідниці й блакитному светрі. Роззирнувшись навколо крізь окуляри, вона впевнено попростувала до їхнього зі Степаном столика.
- Добрий вечір, - строго привіталась вона. - Це столик номер три?
- Так, - підтвердив Степан, - сідайте до нас. Ви Тетяна чи Оксана?
- Я - Оксана Василівна! – строго поправила його жіночка. - Звідки ви знаєте моє ім’я?
- Ось, - вказав хлопець. – На табличці написано, хто тут має сьогодні бути.
Жінка піджала губи, але нічого не сказала. Осудливо оглядала зал, здавалося, їй тут нічого не подобається і все дратує. «Як можна бути такою дратівливою? – подумала Валентина. – Компанія так собі збирається. Треба було не попереджувати адміністрацію, що Назара не буде на квесті. Може це на його місці зараз ця роздратована пані».
Ведучий вечора вже лаштувався починати захід, як прийшла, вірніше прибігла остання учасниця їхньої команди – симпатична жінка у зеленому шерстяному платті і зручних черевиках на товстій підошві. На шиї в неї було новорічне боа з шурхітливими блискітками. Валентині сподобався її вигляд: просто і модно. Тетяна, як представилася жінка, швиденько всілася на останнє пусте місце. Адміністратор все не починав вечора, а потім до їхнього столика підійшов чоловік. Високий, чорнявий, з пронизливими карими очима. Красень. Коричневі джинси і темно-коричневий светер були дуже йому до лиця.
- Вибачте, - ніяково посміхнувся він. – Так сталося, що учасники моєї команди не змогли приїхати, і я лишився сам. Мені сказали, що я можу приєднатися до команди номер три. Ви не проти?
- Ні-ні, будь ласка, - запросив його Степан. – Навіть краще, веселіше буде.
Всі посміхнулися і назвали свої імена. Лише Оксана Василівна підозріло зиркнула на Гордія, нового члена їхньої команди, і промовчала.
Валентина сиділа, як на голках. Вона робила вигляд, що все в порядку, вичавлювала посмішки і намагалася спілкуватися, але всередині все завмирало. Вона впізнала цього чоловіка, це саме він розмовляв під її балконом про щось незрозуміле і страшне.
*
На вечірці було весело, спочатку всі знайомилися один з одним, витягуючи фанти з великої шапки Санта Клауса. Треба було розказати про себе якусь кумедну історію з шкільних років. Всі веселилися, навіть Валентина заспокоїлась, бо Гордій виявився душею компанії, багато жартував і сипав компліментами. Оксана Василівна спочатку робила вигляд, що вона дуже строга дама, але й вона під впливом гарного настрою згадала цікаву пригоду, правда, не про себе, а про свого учня, бо виявилася колишньою вчителькою. Потім була смачна вечеря з карпатськими смаколиками і особливою домашньою наливкою. Після вечері планувався виступ запрошеного місцевого співака.
- А тепер, перш ніж нам заспіває наша зірка Велес, ми пропонуємо вам дізнатися своє майбутнє, - проголосив ведучий. – Ми запросили на нашу вечірку справжнього карпатського мольфара, який передбачить майбутнє кожному охочому. Є такі?
- Так! – закричали всі.
Мольфар був чоловіком років п’ятдесяти, кремезний, з довгими вусами і пронизливим поглядом.
Кожного, хто підходив до нього, він брав за руку, дивився в очі і виголошував якусь фразу.
Валентині сказав: «Скоро вийдеш заміж», і вона була на сьомому небі від щастя. Тетяні довго дивився в очі, потім похитав головою і промовив: «Все хитке, незрозуміле. Сама свою долю занапастила. Якщо змінишся - то все добре буде, а залишиш як є,, - щастя не буде». Степанові щось прошепотів на вухо, і той повернувся за столик розгублений і стривожений. А от на Оксану Василівну він дивився довго і пильно, а потім вигукнув: «Оксано, це ти?».
Всі захвилювалися. Оксана Василівна отетеріла, теж почала розглядати мольфара. І аж зблідла від упізнавання. «Це ж я, Василь, пам’ятаєш наші студентські роки? Я ж у тебе закоханий був до нестями!» - пан Василь взяв Оксану Василівну за руку і все зазирав у очі. Жінка, очевидно, теж упізнала чоловіка, бо раптом зашарілася і одразу ж помолодшала років на десять. Оце так поворот! Зал замилувався такою романтичною сценою, а ведучий не розгубився, і викрутив це у свій бік.
- Друзі, я бачу, тут зустрілися через багато років закохані! Як романтично. Це ж очевидно, що тільки в нашому квесті та нашому готелі можуть відбутися такі цікаві події!
Оксана Василівна сіла на своє місце, а мольфар продовжив свої пророцтва, але очі його весь час поверталися до столика, де сиділа жінка. «Так, ми разом вчилися, - пояснила вона на запитання сусідів по столику. – Навіть певний час зустрічалися, але потім я зустріла свого майбутнього чоловіка, а Василь поїхав додому, в Яремчу». Вона теж була схвильована.
А от Гордієві мольфар сказав таке: «Одружишся на тій, яка зараз поряд із тобою».
Виступ Велеса чомусь затягувався. Мольфар Василь, задавольнивши цікавість усіх присутніх, узяв стілець і підсів до столика поряд з Оксаною Василівною. Вона зашарілася, і вони почали стиха про щось бесідувати. Раптом замиготіло світло. Мабуть, підключаючи апаратуру, хлопці щось намудрували, бо помиготівши, світло зовсім зникло. Всі почали включати ліхтарики на своїх мобільниках, щоб стало трохи світліше.
- Спокійно, зараз світло буде! – почувся голос ведучого.
За хвилину світло осяяло зал.
А тоді голосно й розпачливо закричала Тетяна, вказуючи на щось рукою. Всі обернулися на крик і побачили страшну картину. Їхній новий знайомий Степан був мертвий, він лежав головою на столі, а зі спини його стирчало руків’я ножа.
*
Тіло Степана забрала швидка допомога, сказали, що поранення тяжке, але, швидше всього хлопець виживе. Поліція все пофотографувала, всіх опитала, всіх просили не виїжджати з готелю кілька днів.
Валентина лежала на ліжку і думала. Це кошмарний замах на вбивство все ніяк не виходив у неї з голови. Адже зрозуміло, що це зробив хтось із присутніх в залі. І, швидше всього, це був хтось, хто сидів за їхнім столиком. Одразу ж визначити злочинця поліція не змогла. У всіх взяли відбитки пальців, а ніж повезуть на експертизу після того, як його віддадуть у лікарні. Одразу ж витягати ніж з тіла Степана лікарі заборонили, боячись сильної кровотечі. Тобто потенційно поряд ходить убивця, а хто він, дівчина не знає. Хто ж? За столиком їх було шестеро: Тетяна, Оксана Василівна, мольфар Василь, Степан (це зрозуміло), Гордій і вона, Валентина. Якщо вона про себе точно знає, що не нападала на Степана, а Степан – жертва, то залишаються четверо. Хто ж?
Раптом у двері постукали, і Валентина від несподіванки аж підскочила на ліжку.
- Хто там?
- Валентино, це я, Тетяна. Можна до вас? – почувся жіночий голос.
- Так.
Тетяна зайшла й спитала:
- Як ти? Можна на ти?
- Так, звичайно. Ти щось хотіла?
- Я щодо цього, що сталося в залі, - вона старанно уникала слова «вбивстао».
- Замах на вбивство, - підказала Валентина.
- Так, саме так, - скривилася жінка. – Мене аж пересмикує, як згадаю його там, на столі, з ножем...
Тетяну почало тіпати. Валентина метнулася і подала їй склянку з водою. Жінка сіла і почала повільно пити, заспокоюючись.
- Ми там зібралися втрьох, щоб переговорити про все це, у мене, - сказала Тетяна, зиркнувши на Валентину. – Пан Василь каже, що має якісь відомості, але ми повинні згадати все похвилинно, тоді й зможемо встановити, хто це зробив. На поліцію надії мало. Я прийшла тебе запросити.
- Втрьох? - перепитала Валентина.
- Так, Гордія ніде немає, я попросила на рецепції передати йому, якщо він з’явиться, щоб теж підійшов.
- Окей, - погодилась Валентина, накинула капці й вони пішли в Тамарин номер, який був якраз справа навскоси від її люкса.
В номері вже сиділи пан Василь та Оксана Василівна.
- Отже, всі зібралися, - почав мольфар, коли всі розсілися, - я подумав, що нам було б краще самим розібратися у всій цій історії. Адже, мабуть, всі ви думали над тим, що вдарити Степана ножем міг тільки той, хто був біля нього близько. За такий маленький проміжок часу, на який зникло світло, прибігти від сцени, а потім назад було неможливо. Тобто ті двоє хлопців, які ладнали мікрофони, ведучий і співак Велес відпадають одразу.
Пан Василь глянув на жінок і продовжив.
- Далі. За столиком номер два, найближчим до нас, нікого не було, бо Гордій пересів до третього. А столик номер один теж стояв занадто далеко, щоб хтось із гостей, які там сиділи, міг провернути такий швидкий маневр. Отже, лишаємося всі ми, ті, хто сидів за столиком номер три. І нас було шестеро. Степан – жертва, значить п’ятеро. Тих, хто міг це зробити.
Всі затихли. Пан Василь обвів жінок очима і сказав:
- Може, злочинець признається одразу?
І тут раптово у двері хтось голосно постукав. Усі здригнулися від несподіванки. До номера зайшов Гордій. Він був одягнений у верхній одяг, видно тільки-но з вулиці.
- Вітаю шановне товариство, - з порога сказав він, знімаючи шапку, на якій ще танули сніжинки. – Я тільки-но з вулиці. І тут мені на рецепції сказали, щоб я сюди підійшов. Я бачу, тут увесь столик номер три.
- Так, Гордію, саме на вас чекали, - підтвердив пан Василь.
Він коротко переповів те, що вже розказав жінкам. Гордій гмикнув і закивав головою.
- Я теж про це думав. Але ж як визначити злочинця, ясно, що ніхто не зізнається
Присутні сиділи і дивилися одне на одного підозрілими поглядами.
Тут знову вступив мольфар.
- Ми тому і зібралися, щоб вирахувати злочинця, не побоюся цього слова, вбивцю. І тому я хочу зразу з повідомити, що на той час, коли вимкнулося світло, а тривало це від сили секунд тридцять, я взяв Оксану за руку і тримав її увесь той час. Правда, Оксанко?
Оксана Василівна почервоніла, як дівчинка. І кивнула.
- Оксанка соромилася признатися, але я переконав її, що це дуже важливо. Тобто нас ви сміливо можете виключити з підозрюваних.
- Так, - сказала раптом Валентина, - я бачила, як ви трималися за руки саме тоді, я можу підтвердити, - вона раптом відчула полегшення, що ці двоє людей стають поза підозрою. Вони їй чимось подобалися.
- Так, це дуже добре, - крякнув пан Василь, встаючи зі стільця. – Тоді лишаєтеся ви троє.
- Ні, - захвилювалися Тетяна, - це не я, ви що! Це ж треба сила, щоб вдарити аж по руків’я, та й спритність неабияка. Гордій сидів поряд зі Степаном, стілець біля стільця. Він міг.
- Я? – засміявся Гордій. – Навіщо? Я вперше бачив цього хлопця.
- А от і не вперше! – затялась жінка. – Я бачила, як ви перемигувалися і робили один одному якісь знаки, коли ви підсіли до нашого столика.
- А, ви про це, - засміявся Гордій, - то я кивнув на його руку, наче питаючи, як вона, бо перед цим хлопець у дворі готелю підсковзнувся і впав, добряче забивши лікоть. Я якраз ішов і допоміг йому підвестися. Він кивнув, що все а порядку.
- Щось дуже у вас все гладенько й ладненько виходить, - істерично верескнула Тетяна і, глипнувши на мольфара, додала. - А ви взагалі могли зговоритися з Оксаною Василівною, щоб бути поза підозрою.
Оксана Василівна охнула, закривши рота рукою. Мольфар покивав осудливо, а потім подивився на Валентину й спитав:
- А ви, Валентино, чому мовчите?
Валентина не мала чого сказати, знизала плечима:
- Я не знаю, що сказати, хіба що те, що цього не робила. Але всі ми це стверджуємо.
- Може, ви щось помітили чи почули, коли вимкнули світло?
- Все було звичайним. Я слухала ведучого, чекала на виступ співака, вся моя увага була на сцені. Тут погасло світло, і я почала шукати в сумочці телефон. Поки знайшла – світло з’явилось. Чогось особливого не чула. Всі шуміли, шурхотів мікрофон.
- Гордію?
- Теж нічого. Я одразу ж включив ліхтарик на телефоні, бо він був у мене в руках. Почав світити в сторону сцени, щоб побачити, що там коїться, чи довго чекати, - сказав чоловік.
- А я просто сиділа й чекала світла. Я лишила телефон у номері. Хотіла спокійно розслабитися і відпочити без нього.
- Отже, - підсумував пан Василь, - я тепер можу вам сказати, хто це зробив!
Всі поглянули на нього здивовано й насторожено.
- Але нам треба пройти на місце злочину, в зал, щоб я показав вам, як усе відбувалося, - сказав пан Василь, виходячи за двері.
Може, хтось і не хотів іти на місце злочину, але всі промовчали і один за одним вийшли з кімнати.
*
В залі вже було все прибрано.
- Я попрошу всіх сісти там, де сиділи вчора, - попросив мольфар Василь.
Всі розсілися по своїх місцях. Валентина скосила оком на місце, де сидів до того Степан, її пересмикнуло.
- Значить так, всі сиділи на своїх місцях. Вимикають світло. Я тримаю Оксану за руку. Тетяна чекає на світло, сидить непорушно, Гордій вмикає телефон і світить у бік сцени, а Валентина дістає з сумочки... ніж, встає, підходить до Степана зі спини і наносить йому удар в спину. Потім швиденько сідає на місце. Вмикається світло – і от, маємо небіжчика.
- Що? – вигукнула Валентина, схопившись на ноги. – Та ви збожеволіли! Не було такого! Та що ж це таке робиться, приїхала відпочити, а отримала кошмарний так званий квест з трупом, та ще й мене звинувачують у цьому всьому! – дівчина аж задихалась від обурення. – Треба було зразу ж здати квиток, коли Назар сказав, що не поїде. А я... – і Валентина розплакалась.
- Ну-ну, ви полегше, - вступився раптом за Валентину Гордій, - ви, пане Василю, не поліція, щоб висувати такі звинувачення.
Він простягнув Валентині носову хустинку, і вона вдячно кивнула, почала витирати очі.
- Валентина, мені здається, поза підозрою, - сказав Гордій, - бо, признаюсь, я слідкував за нею.
Всі здивовано подивилися на чоловіка.
- Так, слідкував. Бо вона мені дуже сподобалась. Я хотів познайомитися ближче, і не знав, як. Тому бачив, що до вимкнення світла в її руках телефона не було, а після – сумочка лежала на її колінах, а він був у руках. Це підтверджує те, що в темноті вона шукала мобільний.
Валентина вдячно і вражено подивилася на Гордія і голосно висякалась у носовичок.
- Добре, - погодився пан Василь, - тоді це зробила Тетяна. Більше нікому. Вона під час тимчасової темені скористалася нагодою і всадила ніж у спину бідного Степана. Пам’ятаєте, Валентина казала, що в той час усі шуміли і шурхотів мікрофон. Він не міг шурхотіти. Бо без світла не працює. То шурхотіло Тетянине боа із блискіток, яке було на її шиї минулого вечора. Ви, пані, - повернувся він до Тетяни, - не розрахували лише одне, що від нього буде так багато шуму в такій делікатній справі, як убивство. Та й ви постійно висловлювали підозри всім, намагаючись вигородити себе.
- Ні! – закричала раптом Тетяна, яка, здавалося, слухала всю тираду мольфара дуже спокійно. – Цього не було! Це вже занадто! Я й мухи в житті не образила! Це я завжди жертва, я постійно неправа, нічого не знаю, нічого не розумію! Я повсякчас погана, недалека, дурна! – жінка вже кричала на весь голос. – Я не можу й слова поганого нікому сказати поперек! Хіба я, така боягузка і слабачка, могла б зробити таку страшну справу? Та ніколи! Я не можу послати колишнього чоловіка під три чорти, заборонити набридати мені, хоча ми давно розійшлися, а він труїть мені життя й досі! Та я ж...
Тетяна гірко заплакала, заридала голосно й розпачливо. Оксана Василівна обняла її й почала заспокоювати, щось примовляючи.
- Це не вона, - сказала, дивлячись на пана Василя, - я знаю. Бідна не вміє боротися, а на такий крок, очевидно, що продуманий, здатна людина сильна. – і поглянула на Гордія. – Лишились ви, пане.
- Ну, в мене, мабуть, теж є невелике алібі, - посміхнувся той. – я подумав ось що: адже, всі бачили, як я світив у зал, коли відбувалося вбивство, значить, я теж поза підозрами.
- Тоді хто ж убивця? – вигукнула Валентина.
Всі мовчки сиділи за столиком номер три і мовчали.
*
- А ніхто! – раптом закричав від порога, заходячи до залу... Степан. – Тадам! Розіграш! Квест! Родзинка нашої різдвяної програми! Все для наших гостей! «Ви отримаєте незабутні емоції та переживання! Наш квест надовго запам’ятається вам! Ви отримаєте дуже цікавий досвід, який, сподіваємося, привнесе в ваше життя іскру несподіванки і новизни», - процитував він уривок з різдвяної програми.
За Степаном до залу почали заходити ведучий вчорашньої вечірки, хлопці зі сцени, співак Велес, працівники готелю, які грали ролі лікарів, поліцейських та гостей. Офіціанти внесли великий торт у вигляді ялинки.
Всі стали півколом і почали аплодувати Валентині, Тетяні, Гордію та Оксані Василівні, бо мольфар, виявляється, теж був учасником цієї вистави. Ті сиділи, як громом прибиті, аж поки до них дійшло, що Степан справді живий, і все це розіграш, різдвяний квест.
Потім було святкування, згадували особливо гострі моменти «розслідування», кожен з учасників отримав купу світлин на згадку, бо їх таємно фотографували.
Оксана Василівна довго про щось розмовляла з Тетяною, вони обмінялися телефонами. "Дівчинко, я навчу тебе бути сильною і бойовою.. Та в новому році ти сама себе не впізнаєш!", - пообіцяла колишня вчителька.
Гордій та Валентина сиділи окремо і пили чай з тортом, мовчки. Їх ніхто не турбував.
- А що за мішок ти ніс учора з лісу? - раптом спитала дівчина в Гордія, це питання мучило її вже давно.
- Який мішок? А! - засміявся Гордій. - Власник готелю мій друг. Попросив виготовити дідуха на Різдво, я ходив до знайомого фермера за соломою, і ми там з ним зробили дідуха, бо він знає всі особливості його складання і в'язання. Ото й намучились, мотузки попалися гнилі, ледве ув'язали, як треба. Ти ж знаєш, що таке дідух, або ще кажуть дід, коляда,, сніп, король? Це солом'яний сніп, який ставлять на Різдво в хаті, як символ урожаю, добробуту, безсмертного предка, щастя в сім'ї. До речі, он він стоїть!
Валентина озирнулася і побачила велике солом'яне деревце, прикрашене колосками, калиною, шишками та хвоєю, яке стояло у високій керамічній вазі на підлозі. Дівчина полегшено зітхнула.
Пан Василь виявився справжнім мольфаром, так би мовити, сучасним. Він, виявляється, навіть брав участь у телешоу «Дуелі Мольфарів», а отже, його пророцтва були правдиві.
Принаймні, Валентина на це сподівалася. Попереду її чекали ще два дні різдвяного святкування. І навіть те, що Назар подзвонив і сказав, що, на жаль, не зможе приїхати, її чомусь не засмутило. Вона вийде заміж, коли - не важливо. А от за кого – було великим питанням!
"Як чудово, що я поїхала на цей різдвяний квест", - подумала дівчина, дивлячись в закохані очі Гордія.
_________________________
Дорогі мої читачі, це оповідання - подарунок вам на Новий рік! Нагородіть його сердечком, якщо вам сподобалося))
Оповідання - учасник конкурсу детективів "Це сталось на Різдво" від літпорталу "Аркуш".
Вітаю з Новим роком! Миру й перемоги!
❄️❄️❄️❄️❄️❄️❄️
Хотілося чарівного Різдва, снігу, романтики, і щоб поряд був коханий. Назар обіцяв приїхати в карпатський готель, де вона забронювала номер на двох, пізніше, вже після Різдва, і це трохи засмучувало.
- Купа роботи, мала, ти ж розумієш, я мушу триматися за цю посаду. Шеф завалив звітами й накидав вказівок. Я фізично не встигаю до Різдва. Буду пізніше, - пояснював він, нашвидку цілуючи її в щоку.
- Я ж купила два квитки на Інтерсіті, - засмутилась дівчина.
- Мій квиток поверни, я сам якось впораюся. Обіцяю, що буду двадцять п’ятого. Ну, на крайняк, двадцять шостого.
Запланований на двох різдвяний квест ішов коту під хвіст. А його ж так розхвалювала подруга. Звичайно, вона поїде сама, але це вже не те. А як же спільні фото, викладені в Інстаграм, романтична різдвяна вечеря, чудова ніч з коханим?
Дівчина зітхнула, поправила шарф на шиї, витягла валізу в коридор, замкнула двері й пішла до ліфта. Надворі чекало таксі до вокзалу.
*
Оксана Василівна зрозуміла, що її хочуть здихатися. Он, купили квиток у якийсь Татарів. Ну хіба може українське село мати таку назву? Татари там живуть, чи що? Жінка за все своє життя виїжджала з рідного міста лише два рази: перший – на спортивні змагання у Житомир, ще коли була школяркою, а другий – коли з подругою їздили до Почаївської лаври. А тут треба пертися світ за очі, аж у Карпати, щоб там провести Різдво. Та донечка без неї геть від рук відіб’ється! І той басурман ходить майже кожен день. Правда, все культурно, нічого не скажеш, квіти носить Маринці, цукерки. А мамі, тобто їй, Оксані Василівні, навіть коробку «Рафаелло» на днях подарував. А вони ж дорогі, ці рафаелки, цілих двісті гривень двісті грамів! Так, не скупий. І наміри наче серйозні, не просто так гульки, а зацікавлений Мариною. Та все одно, тривожно. Вона поїде, а вони тут... Що «вони тут» Оксана Василівна не встигла додумати, бо в кімнату заглянула дочка Марина..
- Мамо, ходімте, час їхати, а то на поїзд запізнитеся. Ви квиток взяли? Паспорт, рукавички, телефон? Ринат вас відвезе, – Марина стурбовано глянула на материну валізу, яка ще не була закрита. Поверх ідеально складених речей лежала книжка «Як розпізнати шахрая». – Ну, мамо! Це що таке? Ми ж про все вже переговорили!
- Я знаю, що роблю! – відрізала Оксана Василівна, набурмосившись. – Я більше твого на світі прожила, краще на людях розуміюся! Ще колись дякувати будеш. І чого це ви мене на Різдво геть відправляєте? Ідею, мабуть, твій Ринат подав, признавайся?
- Мамусю, - обняла матір Марина, - ти не відпочивала вже бозна-скільки часу. Як вийшла на пенсію, так і сидиш удома. Поїдь, розвійся. У твоєму віці жінки ще бойфрендів знаходять. А там Різдво, Карпати, нові знайомства. Романтика.
- Які бойфренди?! – аж підскочила Оксана Василівна.
- Ну, ти ж у мене ще така симпатична, - підлестилася дочка.
- Та ну, - розтала мати, - не кажи дурниць. – Їду, тільки щоб не пропали гроші за путівку. Цілих п’ять тисяч!
- Це ж Ринат усе, - похвалилася Марина. – Можливо, він зробить мені пропозицію руки і серця на різдвяні свята. Мамо, ти ж розумієш.
- Добре, добре, - кивнула Оксана Василівна. – Тільки ж дивіться мені тут!
Так перемовляючись, вони зібрали речі й поїхали на поїзд, який мав доправити Оксану Василівну в Татарів, де в неї був заброньований номер у готелі.
*
Степан ще раз перечитав статтю і залишився задоволеним. Нормально. Трохи романтики, краплю емоційної напруги, кілька прикладів з життя, цікаві факти, і вуаля – нова стаття для модного часопису готова! Недарма його люблять читачі, талант - він завжди себе проявить. Ну і, звичайно, професіоналізм. Куди ж без нього.
Чоловік зиркнув на годинник. Так, ще хвилин двадцять – і треба виходити. Добре, що метро поряд, за десять хвилин він буде на вокзалі. А там – привіт Карпати! Відрядження обіцяло бути цікавим і приємним. Редактор часопису спеціально оформив йому відрядження на час різдвяних свят, бо терміново потрібен був матеріал в наступний випуск про Різдво в Карпатах очима очевидця. А хто найкращий у відділі? Він, Степан! І тепер має відпочинок на Різдво за рахунок часопису. Та ще й квест!
*
Тетяна спробувала заспокоїтися. Психолог казав: якщо вам важко, закрийте очі, глибоко вдихніть і уявіть щось приємне. Мимо у вікні автобуса пропливало вечірнє місто, вбране у різдвяні гірлянди, ялинки, сердечки, сніговичків, оленів, ельфів і Санта Клаусів. Жінка сховала смартфон у сумочку, прикрила очі й задумалась. Що ж приємне можна уявити, якщо ти нещодавно розлучилася з чоловіком після десяти років знущань і принижень? Слава Богу, хоч руки не розпускав.
Хіба що про сина. Шестирічний Василько у бабусі. Молодець, хоч і маленький, а дуже вже до творчості тягнеться: ліпить із пластиліну кумедні фігурки і малює не каляки-маляки, як діти в його віці, а майже картини. Кажуть, талант. Тетяна посміхнулася й відкрила очі. Так, правий психолог, справді допомагає.
Після телефонної розмови з колишнім у неї завжди нило серце і хотілося плакати. А він все дзвонив і дзвонив, а вона якось не могла не відповісти. Інтелігенція! Це слово у колишнього було лайливим. Бо Тетяна була із сім’ї вчителів, а його батько працював слюсарем. Мати в нього померла рано, а батько виховував по-своєму – ременем. Мабуть, це його прагнення принизити і познущатися тягнулося ще звідти.
Але все, Тетяна вже вільна жінка! І навіть купила собі путівку в Карпати на Різдво. Психолог порадив змінити обстановку, відволіктися. Якийсь цікавий квест.
«Все буде добре, у мене ще все життя попереду, - подумала жінка, дивлячись на святково прикрашену будівлю залізничного вокзалу. – Повинно ж мені хоч коли-небудь пощастити».
*
Це було затишне шале з краєвидами на Карпати, розташоване недалеко від автомагістралі та за кілька кілометрів від гірськолижних схилів.
Стіни у номері на двох були обшиті деревом, за вікнами, великими та стрільчастими, йшов сніг. Нарешті сніг! Велике двоспальне ліжко змусило Валентину гірко зітхнути. Дівчина вийшла на балкон, з якого відкривався чудовий краєвид на засніжені гори. Поряд з готелем трохи віддалік починався смерековий ліс, білі шапки снігу лежали на деревах. Як жаль, що вона мусить цілих два святкові дні провести в такому красивому місці одна. Але нічого, хлопець приїде, і вони надолужать всі години і хвилини, проведені окремо. «Я придумаю для нього щось особливе! – почала мріяти Валентина. – Наприклад, одягну ту новорічну мереживну білизну, яку прикупила на розпродажу минулого тижня. Я в ній неперевершена».
На балконі у благенькому светрі ставало прохолодно, і дівчина вже хотіла зайти до кімнати, але раптом помітила якийсь рух на узліссі. Протоптаною стежиною в бік готелю ішов чоловік, несучи на правому плечі великий чорний мішок. У вільній руці він тримав сокиру. Мав він років тридцять-тридцять п’ять, високий, симпатичний, у синій парці та чорних джинсах. Вираз обличчя здався Валентині стомленим і роздратованим. Раптом чоловік зупинився, скинув мішок додолу і дістав з кишені джинсів мобільний телефон.
- Слухаю! – сказав він. – Так, я все зробив, як домовлялися. Мотузки якісь гнилі попалися. Але я впорався з дідом, не хвилюйся. Добре зв'язаний. Ну добре, добре. Побачимося.
Закінчивши свою дивну розмову, чоловік знову закинув мішок на плече і з сокирою наперевіс пішов далі, потім завернув за ріг готелю.
Дівчина, яка притулилася до дверей балкона, щоб її не помітили, тихенько видихнула. І аж тепер помітила, що промерзла до кісток. Швиденько шмигнула в кімнату, кинулася до батареї гріти руки. А в голові весь час прокручувалася дивна розмова, яку вона мимоволі підслухала. «Дід? Зв’язав діда? Що тут відбувається? І що було в тому мішку? Чи хто?» Але трохи зігрівшись і заспокоївшись, вона вирішила викинути все це з голови і почала збиратися на вечерю.
*
У затишному ресторанчику стояли столики зі стільцями, на кожному столику - таблички з іменами гостей різдвяного квесту. Валентина прийшла однією з найперших, знайшла свою табличку і всілася. «Як добре, що ще нікого немає, я зможу перша всіх побачити, ненавиджу, коли на тебе витріщається купа очей, - подумала вона, оглядаючи святково прикрашений зал. На столику біля кожного лежали програмки заходу. Дівчина відкрила красивий флаєр у вигляді книжечки з різдвяною зіркою на першій сторінці. Всередині був перелік подій квесту, які запрошені гості мають пережити разом усі три дні різдвяного святкування. Цей квест порадила їй подруга, дуже розхвалюючи і місце (Краса неймовірна, гори, сніг, свіже повітря!), і організацію свята (Ти будеш вражена, от побачиш! Там таке! Але я давала обіцянку не розповідати нічого, бо буде нецікаво!). Ну-ну, подивимося. Першим пунктом стояв вечір знайомств та зустріч з, як було написано у флаєрі, «справжнім карпатським мольфаром, який провіщує кожному з гостей майбутнє». О, це цікаво. На завтра в готелі всі мали вільний час, могли прогулятися містечком і купити сувеніри та вироби народного мистецтва. Увечері - «бал-дискотека». «Як жаль, що немає Назара, - вже вкотре побідкалась вона. – Я буду в своєму шикарному платті, і не буде кому оцінити». На третій день квесту, власне на Різдво, все планувалось у народному стилі. Колядки, різдвяна вечеря з дванадцятьма стравами, дідух, водіння кози та інші народні гуляння. Валентина так заглибилась у вивчення програмки, що не помітила, що до столу підійшов молодий чоловік років тридцяти.
- Добрий вечір, - привітався він. – ми з вами сусіди за столиком. Мене звуть Степан.- Валентина, дуже приємно.
- Інших членів команди ще немає? – здивувався Степан, сідаючи на місце, навпроти дівчини. – Я думав, що прийду останнім. Вже майже вісімнадцята.
- Ні, - підтвердила Валентина, хитнувши головою.
Біля імпровізованої сцени, зробленої у вигляді кучугур снігу, з яких визирають сніговики, неподалік бару двоє молодиків налаштовували штатив мікрофона і динаміки. Зал поступово заповнювався гостями. Столиків було три. За кожним передбачалося по четверо гостей. Біля одного столика вже зібралися всі четверо. За іншим сидів лише якийсь мужчина до них спиною і щось читав у смартфоні.
У зал зайшла худорлява підтягнута жіночка років п’ятдесяти у довгій синій спідниці й блакитному светрі. Роззирнувшись навколо крізь окуляри, вона впевнено попростувала до їхнього зі Степаном столика.
- Добрий вечір, - строго привіталась вона. - Це столик номер три?
- Так, - підтвердив Степан, - сідайте до нас. Ви Тетяна чи Оксана?
- Я - Оксана Василівна! – строго поправила його жіночка. - Звідки ви знаєте моє ім’я?
- Ось, - вказав хлопець. – На табличці написано, хто тут має сьогодні бути.
Жінка піджала губи, але нічого не сказала. Осудливо оглядала зал, здавалося, їй тут нічого не подобається і все дратує. «Як можна бути такою дратівливою? – подумала Валентина. – Компанія так собі збирається. Треба було не попереджувати адміністрацію, що Назара не буде на квесті. Може це на його місці зараз ця роздратована пані».
Ведучий вечора вже лаштувався починати захід, як прийшла, вірніше прибігла остання учасниця їхньої команди – симпатична жінка у зеленому шерстяному платті і зручних черевиках на товстій підошві. На шиї в неї було новорічне боа з шурхітливими блискітками. Валентині сподобався її вигляд: просто і модно. Тетяна, як представилася жінка, швиденько всілася на останнє пусте місце. Адміністратор все не починав вечора, а потім до їхнього столика підійшов чоловік. Високий, чорнявий, з пронизливими карими очима. Красень. Коричневі джинси і темно-коричневий светер були дуже йому до лиця.
- Вибачте, - ніяково посміхнувся він. – Так сталося, що учасники моєї команди не змогли приїхати, і я лишився сам. Мені сказали, що я можу приєднатися до команди номер три. Ви не проти?
- Ні-ні, будь ласка, - запросив його Степан. – Навіть краще, веселіше буде.
Всі посміхнулися і назвали свої імена. Лише Оксана Василівна підозріло зиркнула на Гордія, нового члена їхньої команди, і промовчала.
Валентина сиділа, як на голках. Вона робила вигляд, що все в порядку, вичавлювала посмішки і намагалася спілкуватися, але всередині все завмирало. Вона впізнала цього чоловіка, це саме він розмовляв під її балконом про щось незрозуміле і страшне.
*
На вечірці було весело, спочатку всі знайомилися один з одним, витягуючи фанти з великої шапки Санта Клауса. Треба було розказати про себе якусь кумедну історію з шкільних років. Всі веселилися, навіть Валентина заспокоїлась, бо Гордій виявився душею компанії, багато жартував і сипав компліментами. Оксана Василівна спочатку робила вигляд, що вона дуже строга дама, але й вона під впливом гарного настрою згадала цікаву пригоду, правда, не про себе, а про свого учня, бо виявилася колишньою вчителькою. Потім була смачна вечеря з карпатськими смаколиками і особливою домашньою наливкою. Після вечері планувався виступ запрошеного місцевого співака.
- А тепер, перш ніж нам заспіває наша зірка Велес, ми пропонуємо вам дізнатися своє майбутнє, - проголосив ведучий. – Ми запросили на нашу вечірку справжнього карпатського мольфара, який передбачить майбутнє кожному охочому. Є такі?
- Так! – закричали всі.
Мольфар був чоловіком років п’ятдесяти, кремезний, з довгими вусами і пронизливим поглядом.
Кожного, хто підходив до нього, він брав за руку, дивився в очі і виголошував якусь фразу.
Валентині сказав: «Скоро вийдеш заміж», і вона була на сьомому небі від щастя. Тетяні довго дивився в очі, потім похитав головою і промовив: «Все хитке, незрозуміле. Сама свою долю занапастила. Якщо змінишся - то все добре буде, а залишиш як є,, - щастя не буде». Степанові щось прошепотів на вухо, і той повернувся за столик розгублений і стривожений. А от на Оксану Василівну він дивився довго і пильно, а потім вигукнув: «Оксано, це ти?».
Всі захвилювалися. Оксана Василівна отетеріла, теж почала розглядати мольфара. І аж зблідла від упізнавання. «Це ж я, Василь, пам’ятаєш наші студентські роки? Я ж у тебе закоханий був до нестями!» - пан Василь взяв Оксану Василівну за руку і все зазирав у очі. Жінка, очевидно, теж упізнала чоловіка, бо раптом зашарілася і одразу ж помолодшала років на десять. Оце так поворот! Зал замилувався такою романтичною сценою, а ведучий не розгубився, і викрутив це у свій бік.
- Друзі, я бачу, тут зустрілися через багато років закохані! Як романтично. Це ж очевидно, що тільки в нашому квесті та нашому готелі можуть відбутися такі цікаві події!
Оксана Василівна сіла на своє місце, а мольфар продовжив свої пророцтва, але очі його весь час поверталися до столика, де сиділа жінка. «Так, ми разом вчилися, - пояснила вона на запитання сусідів по столику. – Навіть певний час зустрічалися, але потім я зустріла свого майбутнього чоловіка, а Василь поїхав додому, в Яремчу». Вона теж була схвильована.
А от Гордієві мольфар сказав таке: «Одружишся на тій, яка зараз поряд із тобою».
Виступ Велеса чомусь затягувався. Мольфар Василь, задавольнивши цікавість усіх присутніх, узяв стілець і підсів до столика поряд з Оксаною Василівною. Вона зашарілася, і вони почали стиха про щось бесідувати. Раптом замиготіло світло. Мабуть, підключаючи апаратуру, хлопці щось намудрували, бо помиготівши, світло зовсім зникло. Всі почали включати ліхтарики на своїх мобільниках, щоб стало трохи світліше.
- Спокійно, зараз світло буде! – почувся голос ведучого.
За хвилину світло осяяло зал.
А тоді голосно й розпачливо закричала Тетяна, вказуючи на щось рукою. Всі обернулися на крик і побачили страшну картину. Їхній новий знайомий Степан був мертвий, він лежав головою на столі, а зі спини його стирчало руків’я ножа.
*
Тіло Степана забрала швидка допомога, сказали, що поранення тяжке, але, швидше всього хлопець виживе. Поліція все пофотографувала, всіх опитала, всіх просили не виїжджати з готелю кілька днів.
Валентина лежала на ліжку і думала. Це кошмарний замах на вбивство все ніяк не виходив у неї з голови. Адже зрозуміло, що це зробив хтось із присутніх в залі. І, швидше всього, це був хтось, хто сидів за їхнім столиком. Одразу ж визначити злочинця поліція не змогла. У всіх взяли відбитки пальців, а ніж повезуть на експертизу після того, як його віддадуть у лікарні. Одразу ж витягати ніж з тіла Степана лікарі заборонили, боячись сильної кровотечі. Тобто потенційно поряд ходить убивця, а хто він, дівчина не знає. Хто ж? За столиком їх було шестеро: Тетяна, Оксана Василівна, мольфар Василь, Степан (це зрозуміло), Гордій і вона, Валентина. Якщо вона про себе точно знає, що не нападала на Степана, а Степан – жертва, то залишаються четверо. Хто ж?
Раптом у двері постукали, і Валентина від несподіванки аж підскочила на ліжку.
- Хто там?
- Валентино, це я, Тетяна. Можна до вас? – почувся жіночий голос.
- Так.
Тетяна зайшла й спитала:
- Як ти? Можна на ти?
- Так, звичайно. Ти щось хотіла?
- Я щодо цього, що сталося в залі, - вона старанно уникала слова «вбивстао».
- Замах на вбивство, - підказала Валентина.
- Так, саме так, - скривилася жінка. – Мене аж пересмикує, як згадаю його там, на столі, з ножем...
Тетяну почало тіпати. Валентина метнулася і подала їй склянку з водою. Жінка сіла і почала повільно пити, заспокоюючись.
- Ми там зібралися втрьох, щоб переговорити про все це, у мене, - сказала Тетяна, зиркнувши на Валентину. – Пан Василь каже, що має якісь відомості, але ми повинні згадати все похвилинно, тоді й зможемо встановити, хто це зробив. На поліцію надії мало. Я прийшла тебе запросити.
- Втрьох? - перепитала Валентина.
- Так, Гордія ніде немає, я попросила на рецепції передати йому, якщо він з’явиться, щоб теж підійшов.
- Окей, - погодилась Валентина, накинула капці й вони пішли в Тамарин номер, який був якраз справа навскоси від її люкса.
В номері вже сиділи пан Василь та Оксана Василівна.
- Отже, всі зібралися, - почав мольфар, коли всі розсілися, - я подумав, що нам було б краще самим розібратися у всій цій історії. Адже, мабуть, всі ви думали над тим, що вдарити Степана ножем міг тільки той, хто був біля нього близько. За такий маленький проміжок часу, на який зникло світло, прибігти від сцени, а потім назад було неможливо. Тобто ті двоє хлопців, які ладнали мікрофони, ведучий і співак Велес відпадають одразу.
Пан Василь глянув на жінок і продовжив.
- Далі. За столиком номер два, найближчим до нас, нікого не було, бо Гордій пересів до третього. А столик номер один теж стояв занадто далеко, щоб хтось із гостей, які там сиділи, міг провернути такий швидкий маневр. Отже, лишаємося всі ми, ті, хто сидів за столиком номер три. І нас було шестеро. Степан – жертва, значить п’ятеро. Тих, хто міг це зробити.
Всі затихли. Пан Василь обвів жінок очима і сказав:
- Може, злочинець признається одразу?
І тут раптово у двері хтось голосно постукав. Усі здригнулися від несподіванки. До номера зайшов Гордій. Він був одягнений у верхній одяг, видно тільки-но з вулиці.
- Вітаю шановне товариство, - з порога сказав він, знімаючи шапку, на якій ще танули сніжинки. – Я тільки-но з вулиці. І тут мені на рецепції сказали, щоб я сюди підійшов. Я бачу, тут увесь столик номер три.
- Так, Гордію, саме на вас чекали, - підтвердив пан Василь.
Він коротко переповів те, що вже розказав жінкам. Гордій гмикнув і закивав головою.
- Я теж про це думав. Але ж як визначити злочинця, ясно, що ніхто не зізнається
Присутні сиділи і дивилися одне на одного підозрілими поглядами.
Тут знову вступив мольфар.
- Ми тому і зібралися, щоб вирахувати злочинця, не побоюся цього слова, вбивцю. І тому я хочу зразу з повідомити, що на той час, коли вимкнулося світло, а тривало це від сили секунд тридцять, я взяв Оксану за руку і тримав її увесь той час. Правда, Оксанко?
Оксана Василівна почервоніла, як дівчинка. І кивнула.
- Оксанка соромилася признатися, але я переконав її, що це дуже важливо. Тобто нас ви сміливо можете виключити з підозрюваних.
- Так, - сказала раптом Валентина, - я бачила, як ви трималися за руки саме тоді, я можу підтвердити, - вона раптом відчула полегшення, що ці двоє людей стають поза підозрою. Вони їй чимось подобалися.
- Так, це дуже добре, - крякнув пан Василь, встаючи зі стільця. – Тоді лишаєтеся ви троє.
- Ні, - захвилювалися Тетяна, - це не я, ви що! Це ж треба сила, щоб вдарити аж по руків’я, та й спритність неабияка. Гордій сидів поряд зі Степаном, стілець біля стільця. Він міг.
- Я? – засміявся Гордій. – Навіщо? Я вперше бачив цього хлопця.
- А от і не вперше! – затялась жінка. – Я бачила, як ви перемигувалися і робили один одному якісь знаки, коли ви підсіли до нашого столика.
- А, ви про це, - засміявся Гордій, - то я кивнув на його руку, наче питаючи, як вона, бо перед цим хлопець у дворі готелю підсковзнувся і впав, добряче забивши лікоть. Я якраз ішов і допоміг йому підвестися. Він кивнув, що все а порядку.
- Щось дуже у вас все гладенько й ладненько виходить, - істерично верескнула Тетяна і, глипнувши на мольфара, додала. - А ви взагалі могли зговоритися з Оксаною Василівною, щоб бути поза підозрою.
Оксана Василівна охнула, закривши рота рукою. Мольфар покивав осудливо, а потім подивився на Валентину й спитав:
- А ви, Валентино, чому мовчите?
Валентина не мала чого сказати, знизала плечима:
- Я не знаю, що сказати, хіба що те, що цього не робила. Але всі ми це стверджуємо.
- Може, ви щось помітили чи почули, коли вимкнули світло?
- Все було звичайним. Я слухала ведучого, чекала на виступ співака, вся моя увага була на сцені. Тут погасло світло, і я почала шукати в сумочці телефон. Поки знайшла – світло з’явилось. Чогось особливого не чула. Всі шуміли, шурхотів мікрофон.
- Гордію?
- Теж нічого. Я одразу ж включив ліхтарик на телефоні, бо він був у мене в руках. Почав світити в сторону сцени, щоб побачити, що там коїться, чи довго чекати, - сказав чоловік.
- А я просто сиділа й чекала світла. Я лишила телефон у номері. Хотіла спокійно розслабитися і відпочити без нього.
- Отже, - підсумував пан Василь, - я тепер можу вам сказати, хто це зробив!
Всі поглянули на нього здивовано й насторожено.
- Але нам треба пройти на місце злочину, в зал, щоб я показав вам, як усе відбувалося, - сказав пан Василь, виходячи за двері.
Може, хтось і не хотів іти на місце злочину, але всі промовчали і один за одним вийшли з кімнати.
*
В залі вже було все прибрано.
- Я попрошу всіх сісти там, де сиділи вчора, - попросив мольфар Василь.
Всі розсілися по своїх місцях. Валентина скосила оком на місце, де сидів до того Степан, її пересмикнуло.
- Значить так, всі сиділи на своїх місцях. Вимикають світло. Я тримаю Оксану за руку. Тетяна чекає на світло, сидить непорушно, Гордій вмикає телефон і світить у бік сцени, а Валентина дістає з сумочки... ніж, встає, підходить до Степана зі спини і наносить йому удар в спину. Потім швиденько сідає на місце. Вмикається світло – і от, маємо небіжчика.
- Що? – вигукнула Валентина, схопившись на ноги. – Та ви збожеволіли! Не було такого! Та що ж це таке робиться, приїхала відпочити, а отримала кошмарний так званий квест з трупом, та ще й мене звинувачують у цьому всьому! – дівчина аж задихалась від обурення. – Треба було зразу ж здати квиток, коли Назар сказав, що не поїде. А я... – і Валентина розплакалась.
- Ну-ну, ви полегше, - вступився раптом за Валентину Гордій, - ви, пане Василю, не поліція, щоб висувати такі звинувачення.
Він простягнув Валентині носову хустинку, і вона вдячно кивнула, почала витирати очі.
- Валентина, мені здається, поза підозрою, - сказав Гордій, - бо, признаюсь, я слідкував за нею.
Всі здивовано подивилися на чоловіка.
- Так, слідкував. Бо вона мені дуже сподобалась. Я хотів познайомитися ближче, і не знав, як. Тому бачив, що до вимкнення світла в її руках телефона не було, а після – сумочка лежала на її колінах, а він був у руках. Це підтверджує те, що в темноті вона шукала мобільний.
Валентина вдячно і вражено подивилася на Гордія і голосно висякалась у носовичок.
- Добре, - погодився пан Василь, - тоді це зробила Тетяна. Більше нікому. Вона під час тимчасової темені скористалася нагодою і всадила ніж у спину бідного Степана. Пам’ятаєте, Валентина казала, що в той час усі шуміли і шурхотів мікрофон. Він не міг шурхотіти. Бо без світла не працює. То шурхотіло Тетянине боа із блискіток, яке було на її шиї минулого вечора. Ви, пані, - повернувся він до Тетяни, - не розрахували лише одне, що від нього буде так багато шуму в такій делікатній справі, як убивство. Та й ви постійно висловлювали підозри всім, намагаючись вигородити себе.
- Ні! – закричала раптом Тетяна, яка, здавалося, слухала всю тираду мольфара дуже спокійно. – Цього не було! Це вже занадто! Я й мухи в житті не образила! Це я завжди жертва, я постійно неправа, нічого не знаю, нічого не розумію! Я повсякчас погана, недалека, дурна! – жінка вже кричала на весь голос. – Я не можу й слова поганого нікому сказати поперек! Хіба я, така боягузка і слабачка, могла б зробити таку страшну справу? Та ніколи! Я не можу послати колишнього чоловіка під три чорти, заборонити набридати мені, хоча ми давно розійшлися, а він труїть мені життя й досі! Та я ж...
Тетяна гірко заплакала, заридала голосно й розпачливо. Оксана Василівна обняла її й почала заспокоювати, щось примовляючи.
- Це не вона, - сказала, дивлячись на пана Василя, - я знаю. Бідна не вміє боротися, а на такий крок, очевидно, що продуманий, здатна людина сильна. – і поглянула на Гордія. – Лишились ви, пане.
- Ну, в мене, мабуть, теж є невелике алібі, - посміхнувся той. – я подумав ось що: адже, всі бачили, як я світив у зал, коли відбувалося вбивство, значить, я теж поза підозрами.
- Тоді хто ж убивця? – вигукнула Валентина.
Всі мовчки сиділи за столиком номер три і мовчали.
*
- А ніхто! – раптом закричав від порога, заходячи до залу... Степан. – Тадам! Розіграш! Квест! Родзинка нашої різдвяної програми! Все для наших гостей! «Ви отримаєте незабутні емоції та переживання! Наш квест надовго запам’ятається вам! Ви отримаєте дуже цікавий досвід, який, сподіваємося, привнесе в ваше життя іскру несподіванки і новизни», - процитував він уривок з різдвяної програми.
За Степаном до залу почали заходити ведучий вчорашньої вечірки, хлопці зі сцени, співак Велес, працівники готелю, які грали ролі лікарів, поліцейських та гостей. Офіціанти внесли великий торт у вигляді ялинки.
Всі стали півколом і почали аплодувати Валентині, Тетяні, Гордію та Оксані Василівні, бо мольфар, виявляється, теж був учасником цієї вистави. Ті сиділи, як громом прибиті, аж поки до них дійшло, що Степан справді живий, і все це розіграш, різдвяний квест.
Потім було святкування, згадували особливо гострі моменти «розслідування», кожен з учасників отримав купу світлин на згадку, бо їх таємно фотографували.
Оксана Василівна довго про щось розмовляла з Тетяною, вони обмінялися телефонами. "Дівчинко, я навчу тебе бути сильною і бойовою.. Та в новому році ти сама себе не впізнаєш!", - пообіцяла колишня вчителька.
Гордій та Валентина сиділи окремо і пили чай з тортом, мовчки. Їх ніхто не турбував.
- А що за мішок ти ніс учора з лісу? - раптом спитала дівчина в Гордія, це питання мучило її вже давно.
- Який мішок? А! - засміявся Гордій. - Власник готелю мій друг. Попросив виготовити дідуха на Різдво, я ходив до знайомого фермера за соломою, і ми там з ним зробили дідуха, бо він знає всі особливості його складання і в'язання. Ото й намучились, мотузки попалися гнилі, ледве ув'язали, як треба. Ти ж знаєш, що таке дідух, або ще кажуть дід, коляда,, сніп, король? Це солом'яний сніп, який ставлять на Різдво в хаті, як символ урожаю, добробуту, безсмертного предка, щастя в сім'ї. До речі, он він стоїть!
Валентина озирнулася і побачила велике солом'яне деревце, прикрашене колосками, калиною, шишками та хвоєю, яке стояло у високій керамічній вазі на підлозі. Дівчина полегшено зітхнула.
Пан Василь виявився справжнім мольфаром, так би мовити, сучасним. Він, виявляється, навіть брав участь у телешоу «Дуелі Мольфарів», а отже, його пророцтва були правдиві.
Принаймні, Валентина на це сподівалася. Попереду її чекали ще два дні різдвяного святкування. І навіть те, що Назар подзвонив і сказав, що, на жаль, не зможе приїхати, її чомусь не засмутило. Вона вийде заміж, коли - не важливо. А от за кого – було великим питанням!
"Як чудово, що я поїхала на цей різдвяний квест", - подумала дівчина, дивлячись в закохані очі Гордія.
_________________________
Дорогі мої читачі, це оповідання - подарунок вам на Новий рік! Нагородіть його сердечком, якщо вам сподобалося))
Оповідання - учасник конкурсу детективів "Це сталось на Різдво" від літпорталу "Аркуш".
Вітаю з Новим роком! Миру й перемоги!
❄️❄️❄️❄️❄️❄️❄️
Коментарі