Новинки
Отображение: на этой неделе, популярные
Фильтры
По дате публикации
Упорядочить
От авторов
PRO
Новинки от pro авторов
Бездна
Как ты её не назови, но это бездна, Куда мы рухнем все в крови и не воскреснем. И только полный идиот паденье это назовёт Полётом в рай, когда нас смерть к чертям несёт. Вдруг после боли тела в новой жизни есть Другая боль, иная смерть, плохая весть. То боль и смерть тобой замученной души, Её ты вечность искупить беги, спеши. В духовном мире не проходят без следа Бесцельно прожитые долгие года, Не назовут в том мире музыкою шум, Там пониманье ценят более чем ум. Там на кострах сожгут богов твоей страны, Которым молятся беспутные сыны. И только псих, пойми, готов страну назвать, На смерть толкающей сынов, вдруг словом "мать". Нет, не считай свои грехи, не упади. Счёт, что предъявят нам потом, – он впереди. Нас ждёт с тобой полёт, в конце последний счёт, Процент которого растёт, – ты взял в расчёт? Как мы её не назовём, но это бездна, Где весь в крови и из крови уж не воскреснуть. И только полный идиот, Что к цели по крови идёт, Сынов страны своей на алтари кладёт.
0
0
85
ЛЮБОВ АТРАКЦІОН
В очах твоїх подвійний рай, Тримай мене, не відпускай. Не залишай цю пристань на межі світів, Ти знаєш, для любові бракне слів. В очах твоїх подвійний рай, Безмежно поле квітів, рідний край. Всі блискітки на небі, все зірки, Моя любове - то є ти. Дерева в золоті, та сріблі, я не знаходив цього ні в Корані, а ні в Біблії. В тобі знайшов я відповідь на всі питання, Любов атракціон, спасіння та страждання.
13
2
60
Я тобі намалюю
Я малюю на небі зорі, Що осяють твій шлях в ночі. Поводирем нехай тобі будуть, В цій холодні, морозній зимі. Я малюю тобі надію, Бачиш ці барвисті квітки? Пам'ятаю, як ми були двоє, Та тепер я на самоті. Я любов тобі намалюю, Білим кольором на чорному полотні. Серед грози та холодної зливи пам'ятай, що ми не одні! Я тобі намалюю крила, Тож лети без вагань, до мети. В твоїх силах вхопити мрії, Не зупиняйся, далі йди.
11
5
161
Новинки
Нарешті ваша
Примарна Шагразада не дає забути. Ми повертаємось із аду, бо ніде не будемо закутими. Руда палаюча наснага досягне спокути Для ворога і хто наважився ним бути. А я наважився вже кимось стати – Така національна забаганка. Навіщо знову заганяти себе в ґрати, Коли вже котрий раз ми на світанку: Морські жовтий, синій і наш брунатний. Мальовничо, але не абстрактно, Все стане як на тій світлині, так чи інакше. Я тут, я з вами, моя солов'їна нарешті ваша.
18
11
301
те, що стане нами
напишу, не іронізуючи, хоч емоції саме ті. привези мені пил везувію на волоссі чи на взутті, ніжні альпи з суворим поглядом і фламандський розкіший сад: ми існуємо в тілі спогадів, де ув'язнена мить-краса. розливай в променисті келихи мед сарезької бірюзи, шахристану скелясті величі у камінчику привези, від підборів бруківки музику, теплий розпис вірменських стін. зав'язавши червоних вузликів і віддавши комусь, хто хтів, надпрозоро муранським дотиком намалюй на зап'ясті слід. не шкодуй про кінець, допоки є власний шлях, що триває від нульової відмітки грінвіча до аляскінського вбрання. запобігши сумління ринві чи обираючи навмання, привези неспростовних доказів: кілька стежок ісландських скель, хвиль біскайських убивчу ноту "сі" і тату, що обрав би кельт, фотоплівки з парижу трохи, і подих генія поміж веж. подарунками (хай непрохані) все, що стало вже мною, теж протягну, на руці застигнувши як бурштин на щоках верби... й світ новий, що незнано-стиглий ще, залюбки покажу тобі.
16
0
239
Мій бог має дивне ім'я
...мій бог має дивне ім'я. Але, знаєш, я вірю у нього. Він рятує мене кожен раз, як над містом лунає тривога. Він дає мені змогу поспати і пожити хоч трохи довше. І наврядчи інші боги, так він, це зробити зможуть. Він не має розкішного храму і не просить в свій дім позолоти.  За свічки не відмолить гріхи та й не змиє проступки за воду. І байдужі йому мої сльози, мої рани чи біг в укриття. В його імені тільки три літери. Але кожна рятує життя. Але кожна покрита брудом. Але кожна велика, страшна.  Мого бога створили люди. Мого бога створила війна. Він живе не так довго у світі — молодий, та мені все одно.  В мого бога три літери в імені. Мого бога звуть «ППО».
16
12
639
Лихоманка
Я не скаржусь вже на лихоманку, Що живе під назвою "любов", Бо ж набридло. Перша думка зранку, Як же твій вчорашній день пройшов. Вже не маю я температури, І не стигне в моїх жилах кров. Не кохання правила диктує, А сама свій обираю крок. І не так погано наодинці, Бо нема ванільних слів та драм. В почуттях свої ж бо є злочинці, Викрадають радість від життя. Знаю, що попереду зустріну Все, колись що мрією було. Ну а зараз я в любов не вірю, Бо вона для мене наче сон.
14
0
167
Україні
первинні страхи як цунамі: сумні й мовчать. зайди в них по шию, а далі - назад півкроку. чи можна лишатись такою, щоб з кожним роком радіти щоденному сходу немов дівча? жагу до життя ти омріяла крізь жахіть оманливі сни, недотримані обіцянки. збагнувши, що час задля тебе не спинить хід, підбурила сонце. тепер ти - його коханка. тепер ти єдина, хто знає майбутній шлях гарячої зірки на втомленім небосхилі. чи можна занурити волю свою в могилу та білий розвісити прапор серед гілля? чи можна віддати частину землі, душі брудному свавіллю у лапи ведмежі, хижі? де звір шовінізму захований трупом в хижі посеред сліпих зазомбованих тіл. пошир, яви свою віру незламну на цілий світ, який обертається задля майбутніх звершень. дивися у очі страхіттю: тобі не вперше. і дійдеш до крапки, де "до" налякає "від". а доти - змагайся, побореш лиху орду з уламками градів, касетних відбитків смерті. ти дійдеш до щастя, скривавлена та уперта. і разом з тобою пліч-о-пліч я теж дійду. ми всі, неодмінно, мов зграя міцних вовчат, здобудемо тут перемогу. повір, я знаю. первинні страхи розчиняються і мовчать: ти входиш в них каменем. тонеш. і виринаєш.
13
0
193
Бо згадую знову – зі мною є ти
Коли я не можу заплющити очі, Заснути, казкові побачивши сни. Я згадую посмішку юну дівочу, Тоді засинаю, бо сон мій – це ти. Коли зовсім щастя в житті я не бачу, Всі дні дуже довгі та сірі, як дим. Я очі твої, твої руки згадаю І краще мені, бо зі мною знов ти. Коли я сумую, і світ – проти мене Все падає з рук, я для себе – чужий. Та в мить забуваю всі власні проблеми Бо згадую знов, що зі мною є ти.
13
2
147
Fearless
Перший крок, і наш танець почато. Блок, Новий випад, ледь видимі рухи рук. Жоден з нас ще не схибив, не став, не змок, Не зірвався ні в тебе, ні в мене згук, Не зронили на землю черлених сліз, Що пробуджує доторк мечів і тіл. Наші леза танцюють стрімкіше, крізь Шуми вітру лунає їх клекіт-спів. Ані слова, лиш голос бездушних криць Промовляє відверто за ґречних нас. Кілька клаптів сукна полетіли ниць - Вся ціна за майстерність і ратний транс. Губи тягнуться в дикій усмíшці, ритм Свисту сталі з'єднався із кров'ю хмар. Ми пройшли вже десятки подібних битв, Але досі п'янить клинків пісні дар. 20.05.2022 Fearless - з англ. "безстрашний*. Дуже влучною вийшла назва мелодії, під яку я писала цей вірш: Listen to Fearless - Epic Orchestral Track by Zhao Shen (StormSound) on #SoundCloud https://soundcloud.app.goo.gl/aTTWa
12
7
171
місту героїв
мій пейзаж щодоби незмінний: каву п'ю під дзижчання смерчів. на підошві уламки міни, не занадто хіба для мерчу? я десь тут. між околиць міста хіть смертей виринає кволо. ще живий (знаєш, не навмисно). вибачай, що ходжу по колу. вибачай, що ще маю тіло, де душа поринає в спомин: вибачай, ти сама хотіла розлучитися в місяць повен. місяць, другий: немає змісту. відлік часу давно зворотний. розірвавши ночей намисто, град ворожий неначе дротик закидає на підвіконня подарунки чужій малечі. дістається завжди іконі, і від того, на жаль, не легше. понеділок триває вічність, у неділю не йду до церкви, я б хотів запалити свічі та живі важливіше мертвих. зсув думок - літосферні плити, не пишу побутову прозу. ми чомусь почали палити... мабуть, це колективний розум. пам'ятаєш, хотіла стрітись хоч думками у лева місті? а тепер як мемас з вол-стріту ми поєднано-несумісні. ти живеш у нових знайомих, розмовляєш з різким акцентом, я ж існую заради втоми, ще brockhampton та 50 cent'a. вже забув свій недбалий суржик, разом з ним - португальську й дойче, з тих, до кого звертався "друже", половину згадати хочу. ти ревнуєш до волонтерок, до повітря і батьківщини. у відносин є певний термін, та єдині ніяк не кину. вже забула важкі промови про провину, вагання, відчай? (вкрай потрібні та безумовні, раптом знову тікати). двічі не влучає любов між ребер, та влучає смертельна зброя. я не маю в тобі потреби: місто прагне своїх героїв.
12
1
246
живий?
викидні градів - тюльпани нічних жахіть. дим цигарок - вже повітря легенів часу. кожен, хто поруч - назавше, не мимохідь, шрамом залишиться в серці, ти знаєш. власне, ті, возлюбити кого безумовно слід, згинуть навіки одразу, як їх полюбиш. тане на скронях тривожний лютневий лід, квітень цілує скривавлені сіллю губи. кожен, хто дихає десь недалеко від подиху фосфору має міцну потребу дати надії пустити бентежний квіт в мертвих рядках, що розсипані поміж ребер. кожен поет, безсумнівно, з колиски мрець. кожні слова, безперечно, потужна зброя. кожна із літер поцілить, нехай їй грець, біль пам'ятатиме вчинки своїх героїв. ти пам'ятатимеш зміст, як поля - жнива. зміст пам'ятатиме сповідь без страху крихти. мрець - то поет. а поезія - так, жива. що для безсмертя сьогодні зробити зміг ти?
12
5
183
ЛЮБОВ АТРАКЦІОН
В очах твоїх подвійний рай, Тримай мене, не відпускай. Не залишай цю пристань на межі світів, Ти знаєш, для любові бракне слів. В очах твоїх подвійний рай, Безмежно поле квітів, рідний край. Всі блискітки на небі, все зірки, Моя любове - то є ти. Дерева в золоті, та сріблі, я не знаходив цього ні в Корані, а ні в Біблії. В тобі знайшов я відповідь на всі питання, Любов атракціон, спасіння та страждання.
13
2
60
Шкарпетками заручені
Розгублені, розлючені, Шкарпетками заручені, На земляній прогалині Вдвох стоїмо, віддалені... У пастці між тривогами Прямуємо дорогами Ми нескінченних алергій, Чекаєм разом на відбій... Ми, вівцями обтяжені, Життям безглуздим вражені І заплатили надто цін, І так втомилися від війн... Страхами ще й не взяті ми, Ледь пам'ятаємо про мир, Та знай же, пташко змучена, Зі мною ти заручена... У небі десь овінчані, Романи незакінчені, І я війні тебе й рокам, І жодним дурням не віддам...
12
3
111
23.06
Ось я дістався до віршів, З надією, що будуть не гірші За Бу-Ба- Був би ще цей во.. Словєтський.. славетний.. запас. Це ж якось було його на всіх вас ці роки. Напівзакатована хвиля поетів сіла на баркас широкий До нового свого, до згаданого рідного. Ще римують русизми, але вже посуньтесь, ми теж. Зграя, звісно, їх візьме, Бо знає як то, падати з вавілонських веж.
12
2
166
Відведи мене додому
Чуєш? Відведи мене додому, Коли не твоїм шляхом я піду. Коли дорога врешті надоїсть живому, Коли життя навіює жаху. Відведи мене додому, У тихе місце, де ріки не течуть. З плеч змахни рукою тяжку втому. Думки зітри, що голосом твоїм гудуть. Зітри й мене, як ти стирав з землі мільйони. Колись зсипав каміння у рови. Відкачував з легень повíтря галони. І казав, тобі не довго ще, терпи. Скоріш веди мене додому. Де засну я сном, яким ти досі спав. Розкажи історію нікому невідому, Про те, хто ти, та чому сонце в нас украв.
11
3
187
Моя втрачена Хоум (Audio)
Хоум, моя втрачена Хоум. Я колись неодмінно тобі напи́шу.  Розповім про моє божевільне життя, про рядки які ніччю пронизують тишу. Про бажання торкнутися знову чорнил, замість того, щоб думати про військове.  Про голки через сльози, світанки без сил.  І про те, як у тілі замало крові.  Про бажання вдихнути в легені дим, щоби потім без скальпеля і без дихання.  І про те, як вертатись із мирних сіл, задихаючись в темряві від вагання.  Я колись неодмінно тобі розповім, як дрижать після вибуху стомлені шибки, Як тремтять мої пальці у повній пітьмі, і як коси від грому здіймаються дибки.  Як блищать серед ночі у небі зірки́, і здається, що в світі усе досить мирно, Як ревуть над дахами у день літаки, і від цього стає до безглуздості зимно.  Як не хочеться більше просити людей, щоб вони не палили зі мною поряд.  І як падати вниз, до чужої землі, коли серце наповнює горе.  Хоум, моя втрачена Хоум. Якщо я розповім, ти почуєш? Ти відчуєш мене як колись, ти врятуєш мене? Ти врятуєш?  Від міцних цигарок на губах, та пустих обіцянок без правди, Від страшенних новин у житті, від палаючих міток на карті.  Від дурних синяків на руках, і розрідження власної крові, Від загублених в правді людей, що не мають нічого крім болі.  Якщо я розповім, ти побачиш, як я знову лежу на підлозі? Без свідомості та без сил, наче тіло заснуле у морзі.  Яке просто утратило сенс, щоб здійнятись та далі жити.  Я хапаюсь за кволі вірші, за таблетки, настої із квітів. За штробас у чужих голосах, за вібрато свого — через силу.  За рахунки і дивних людей, які знали мене щасливу.  Хоум, моя втрачена Хоум. Я не хочу щоб ти все це знала.  Не читай і не слухай — живи. Я не хочу щоб ти це пізнала.  Щоб ховалась у двох кутках, щоб тримала в долонях сирену.  Щоб чекала когось із війни, та повільно вмирала від генів.  Щоб не мала когось щоб сказати, як втомилась і хочеш спочити.  Щоб не вміла вже більше боятись і не знала як просто любити.  Я не хочу щоб ти все це знала. Не пізнай це, благаю. Не треба.  Будь щасливою хоча б зараз. Подивися на зорі у небі.  Я подивлюсь на них із тобою, хоч в житті і не матиму шансу.  Моя втрачена Хоум, будь щасливою. Твоя стомлена, чорна Клякса. Посилання на аудіо: https://www.instagram.com/tv/Ce9O1N_gJGA/?igshid=MTA0ZTI1NzA=
12
5
397
Я тобі намалюю
Я малюю на небі зорі, Що осяють твій шлях в ночі. Поводирем нехай тобі будуть, В цій холодні, морозній зимі. Я малюю тобі надію, Бачиш ці барвисті квітки? Пам'ятаю, як ми були двоє, Та тепер я на самоті. Я любов тобі намалюю, Білим кольором на чорному полотні. Серед грози та холодної зливи пам'ятай, що ми не одні! Я тобі намалюю крила, Тож лети без вагань, до мети. В твоїх силах вхопити мрії, Не зупиняйся, далі йди.
11
5
161
якщо
якщо слів не знаходиш, кріпися міцно: не натиснути б виклик чи тицьнути раптом смайл, відчуваєш занозу в своїй повіці, чи у вчинках без дії. чиїх? тримай, подивися на мене, не крізь: не схожа на людину, в якої не все гаразд? на таку, що на все спроможна, щоб відчути в останній раз, як торкаються пальцями несумісні одне одного уві сні? у якої все файно до першої ліпшої пісні з плейлистів, що наспівують кращі дні? на таку, що навік полюбила травень, в літо вбігла, не чувши ніг? у якої сирі випадкові травми ідеальні до того, що аж смішні? хіба схожа я на людину, що сміється життю в лице? мабуть, трохи. й нема причини задля болю спиняти це. я продовжу казати, по-людськи, щиро: зрозумієш-бо геть не так. ніж для правди в словах нам забракне віри, най забракне страху, що у масці "такт" підступає мов астма і душить люто всі: свідомі та ні, зв'язки. хай всередині кригою виє лютий, зігрівати себе не кинь. якщо слів не знаходиш, заший їх в серці, наче бісер збери в браслет. що сама не замовкну ніяк, не сердься: це падіння - майбутній злет. не шукай марнозначень, бо я не хочу бути тінню віршів сумних. якщо слів не знайти, подивися в очі: тільки так зможу впевнитись остаточно, що немає потреби в них.
10
0
116
8
~ ~ прокладання шляху задля Надійності Пульсу більярдних кол - центрів Юнони та Локі ∆ ₴₴₴ ###### (¶)_∆_(¶) {|••|} [*] [*] |~~~| |=| |=| |=| |=| |=| |•|••|•| / / / /
11
14
277
НЕСКОРЕНІ
Моя незламна смілива держава, Що розвіює чорні, ненависні хмари. Країна, що варта усіх галактик, Скажи мені, як ти? Я тримаюся, йду до перемоги, Найціннішого дару - свободи. Серед темряви світлом засяю, Переможемо, все здолаємо. Продовжи в коментарях! Хочу почути кожного 💙💛
11
6
228
Кара
Я не забула: ти питала — Здригався голос з глибини, Коли усе в тобі волало: «Не буде же цієй війни?!» Хотілось міцно обійняти І відвезти від всіх жахів, Мою душу вщент крилатих Роздирало сто птахів... Вони несли мені не щастя Та і гукали не весну — Вони слідами на зап'ястях Сповіщали про війну... Прости, що я тоді мовчала, Ховала погляд в небесах, Хоча усе тоді кричало В твоїх натомлених очах... Та відчувати чорні хмари, Знати долю наперед — Це моя найтяжча кара, Душі моєї очерет... Могла би хоч усе змінити — Мали б сенс далекі сни... Дай Бог іще тебе зустріти І бути поруч без війни!..
10
5
99
Якби не було б тебе
Якби не було б тебе, Я б бився об стіни до крові. Якби ти була не моя, Я помирав би щоночі від втрати крові. Якби не твоя віра, Я б давно вже здався. Знаєш, якби моя моя, Я б назавжди з тобою зостався. Якби ти пішла, Я би знову порожнечею став, Ти б серце моє вбила, І світ німим став. Якби не було б тебе, Моя душа б не бачила віддзеркалення. Сгоріла б до попелу, до тла, До самоспалення.
13
0
151
....
Із спогадів тільки німе метро. І я лиш до тебе біжу, забувши останній потяг, На станцію "Вічність", якої, здавалося не було, з тієї хвилини як ти посміхнулася там — навпроти. І я лиш до тебе, з тобою і тільки "за", Минаючи черги. Для мене вони, ти знаєш, такі тортури... А в пам'яті небо, квиток, вокзал, холодні зап'ястя. Обійми палкі, що гублять В мені кожен день той залізний нерв, що став би, ще трохи, шматком металу. А я на пероні, можливо, тоді помер. Пройшло стільки днів, цигарок та кави, Щоб знову навчитися вірить твоїм очам. Щоб знову зустрітись, забувши за кляті квіти. На станції "Вічність" я довго тебе чекав. Так довго, що раптом скінчився квітень.
9
5
87