Новинки
Показано: на цьому тижні, популярні
Фільтри
За датою публікації
Упорядкувати
Від авторів
Новинки
Ніколи...
Візьми мене у полон І не відпускай... Ніколи не забуду золотії ті часи, Ніколи не забуду мирні вечори, Ніколи не забудем ночі ті весни...
11
0
59
Мій коханий імператор
Його шолом блискучий Та прекрасних очей погляд пильний, Від самого початку серце моє підкорили! Ми з ним знайомими стали, Коли пліч о пліч незгоди долали! На Недайні- мисливця сином він був, А я- кравчинею, про яку ніхто не чув! І ось боги лиху звістку у видіннях надіслали, Нашої батьківщини загибель пророкували, Від нас у похід довгий вирушити вимагали! Ридали матері, Смутні збирались лицарі, Жінки й чоловіки, Дівчатка й хлопчаки- Тут всі на кораблях зібрались, За сталеве море похмуро дивились, Свого невідомого майбутнього боялись! І там Ейталіон, мій майбутній чоловік був, Разом із батьками він нових пригод прагнув, Його юна кров у жилах вирувала, Його воля богів за море все кликала! А ось тут і я, Напівсирота з кужелем у руці, Пливу у кораблі, де лиш зібрались старці, А зі мною й старенька хвора мати! Пливла і я, Бо вірила у краще життя, У нове світле буття! Не знала я тоді, Що довгим та руйнівним той шлях Для нас постане, Нашим пеклом на землі він стане! Терзали нас шторми, Кидали воду на корабельні палуби, А в моїх снах літали білесенькі голуби, Провозвісники мира та щастя! Багацько наших тут загинуло, Флоту чималенько згинуло, А людям з голоду животи розпухли, У море від відчаю кидались, Одразу із богами й предками об'єдналися! Від того часу і я змарніла сильно, Від виду безмежного моря мене нудило, А серце передчуття лихого гнітило, І ось лихо до мене прийшло, Воно мене початково сильно зламало, Від мене рідну матір відібрало! Хворіла все вона, Але до останнього мене, свою дитину єдину, Все шкодувала, віддавала мені свою хлібину, Сама до рота не брала й скорину! Той хліб у горлі мені стояв, Тяжкими слізьми до мене потрапляв, Слізьми за матір'ю ріднесенькою, Що моє волосся гладила рукою худенькою.... А помираючи, до мене промовляла: "За мною не шкодуй, Ні за чим з минулого не жалкуй, Ти власний шлях в житті шукай, Ти людяність в душі зберігай, Мечем свій новий край оберігай, Богів та свій народ шануй, Звичаї наші не забувай, Мене у молитві теплим слівцем пригадай, А я погляну із небес, І щаслива буду, Бо ти для мене, Теодора, чудо із чудес!" Так сказала мати, А вранці вже не змогла встати, Довелось її тіло до моря вкидати, Бо й ховати не було де, Адже всюди, куди оком не кинь- Безмежна моря далечінь, Лиш лазурні води та незвідана глибінь! Плакала в той день я, В душі немов все змішалось, Я внутрішньо зламалась. Минуло так багато днів, Коли я згадала материні слова, З духом зібралась, Із втратою змирилась! Пливли ми так, не знаю й скільки днів, Аж ось люд раптово загомонів- Кинулись всі до бортів, А там- далекий материк майорів, Для нас він раєм й порятунком став! Заснували ми поселення, Чоловіки ходили на полювання, А жінки на будівництво й готування! Жила щасливо я у тім Краї Рік, Як ми його назвали торік, Завела чималеньке хазяйство, Розкішний одяг для співплемінників пошила І всім його продала! Хвалили люди мою працю, Але не чула їх я, Мої очі линули за мисливцем поатавним, Що всюду за батьком своїм ходив, Він свою сім'ю годував, Усім в поселенні допомагав, Не за себе, а за інших думав- І тим мене підкорив! Прагнула я ближче із ним познайомитись, Але така вже наша доля, що поки не судилось, Адже напали на нас вночі істоти моторошні, Рогаті та червоні, А їх лідер- Білий Вовк гігантський, І такий ненажерливий, Він жінок й дітей вбивав, Найкращих чоловіків пожирав І такеє нам казав: "Ви- жалюгідні смертні, Ви раби, що нічого іншого не варті! Скоріться мені, Володарю Інферно, Або ж я переб'ю вам хребет, Не залишу в живих нікого!" Страшно було нам усім, Але наш вождь Адріан, Божественний обранець Не захотів бути, як ворожий бранець, Він обрав битву І від тоді кожної ночі ми демонів відганяли, А вони із нами лиш грали! Так тривало доти, Доки у Ейталіона, того мого коханого, Батьків Білий Вовк не занапастив! Від тоді похмурим він зробився, Уві сні все із богами радився, Аж поки паломництво по краю не здійснив, Де йому Файнок нові знання відкрив, А боги зброю Святого Лицаря Ейталіону подарували, За правду й добро йому стояти наказали, Лиш для захисту слабких свою зброю підіймати! Повернувся Ейталіон у блиску слави, Він на двобій Білого Вовка викликав, А той бійки із смертним не уникав! Билися вони цілу ніч І лиш на світанку впав замертво Диявол у вовчій шкурі, А його кров в свої жили Ейталіон прийняв, Щоб бути сильним, як ворог його, Але й справедливим, не таким, як він! В той день ми всі раділи, А демони на захід боягузливо тікали, Але не довгою радість наша була, За вождем загиблим ми панахиду справили, Перед смертю він Ейталіону всю владу віддав, У силу юності повірив, Новій епосі він зміни вершити довірив! Ейталіон одразу відмінив вождів, Він запровадив інститут королів, А наші міста він почав розвивати, Тут золото вдалося відшукати, А крім Олдґади нашої священної, Богами подарованої, Наш правитель світозарний на дванадцяти кам'яних таблицях Перші Едикти склав, За якими королівство жити почало! Ми- паства Файроса, Бога мудрого й сміливого, Тому й тягнулися до знань та цивілізації, Зміцнювали міста й нашу славу! І я стрімко багатіла, Не тільки кравчинею тепер була, Мене воїном назвали, Адже і я із демонами повоювала, Не раз меча в їхній крові вмивала, За страждання народу, нарівні з усіма, їм відплатила! Саме тоді ми й познайомилися з Ейталіоном, Але не бачив він в мені коханої, Він справами війни клопотався, На захід йти планував, Мене ж за королівством стежити полишав, Поки сам справедливості у інших землях шукав. Не буду я справи державні тут оповідати, Бо одразу вам захочеться спати, Бо і я спала тоді, За державними паперами й судочинством, Дебатами й чварами Світла білого не бачила, Все про Ейталіона таємно марила, На його повернення чекала! А він новий народ на заході знайшов, Із ними союз уклав, Лігво демонів відшукав Та їх тіснити починав! Проте, забув у тих землях він про мене, Там інша красуня серце його вкрала- Висока, волосся чорне, як та смоль, А шкіра бліда, як зимній соболь, Губи, немов ягідка, червоніють, Вони нахабно мого Ейталіона цілують. То Макбет Савіч була, Незнайомка із чужих земель, Без роду й імені, Без пам'яті й минулого, Аґрестійці зігріли на грудях змію, А вона Ейталіона отруїла! Коли про їх весілля я дізналась, Про те, що вже вагітна та красуня, То ридала й билась у покоях, Зривала гобелени та все кричала, А в мені все пекло й горіло, Я зраду відчувала в грудях, Самотність мене оповила! Сама я винна, Що нерішучою була... Не підійшла, коли на Недайні дітьми були, Не заговорила, коли по морю пливли, На новій землі душу не відкрила, У його тріумфальний час я тінню стояла, Бо за нього лиш раділа, Але він мене не помічав, Він слави й величі тоді прагнув! Боги йому давали їх, А він радо приймав оці дари! Як жити мені тепер? Може отруїтися? Чи на кинджал грудьми кинутися? А може в річці втопитися? Не любо без милого мені жити, Болісно із іншою його уявляти, Весь час ці придворні плітки чути! Але не така я, щоб довго побиватися Й одразу дозволяти рукам опускатися! На лорда одного королівство полишаю, Хапаю я коня та вірного меча І уперед, за моїм коханим! Приїхала я в тую Аґрестію, Де народ малих людей все проживав, А там якраз тріумфальною ходою проїжджав кортеж, І в ньому мій Ейталіон величний, У своїх шатах розкішний, А поряд із ним- чорна панянка, Тримає гордовито голову, Тонкі ніздрі звиваються, Поглядом по натовпу блукає, А тонкі губи у посмішці розсунулися! Ах ти, зміюка клята, Якби не закони й боги, То на місці б придушила, У пилюці дорожній безжально побила! А так, змушена була мовчати й терпіти, Шанобливо голову опускати, До Ейталіона мій погляд звертати. Здивувався він мені, За королівство все питався, А коли дізнався, що воювати я приїхала, То одразу прийняв мене до своєї особистої гвардії, Щоб поряд із собою тримати! І ось остання битва з Дарнзайр відбулася, Серед гірських ущелин та темних печер! Свистіли стріли, Мечі співали, Маги без упину лютували, А ми все воювали! І я тут серед воїнів була, Власне життя не шкодувала, Бо нащо жити мені тепер? Коханому я зовсім не мила, Із іншою він полюбився, Так тоді краще нехай демони моє ніжне тіло порубають, Чим все життя ревнощі серце катують! Була тут і Макбет, Ейталіона дружина, Аквілону перша королева, Сміливо й вона воювала, На вагітність уваги не звертала, Бо чарівницею могутньою була! Ми перемогли в той день, Навіки демонів із світу нашого прогнали, Кров'ю Вліндрела портал закрили, Але дорогою ціною- В останню хвилю Макбет до Інферно затягнули, Вона впала і їй шию там звернули, А тіло не змогли ми забрати, Бо ніхто не хотів до Інферно потрапляти. Ми виграли, Але Ейталіон втратив і дружину, і ненароджену дитину! Настав бажаний мир, Всі святкували та раділи, І тільки Ейталіон був похмурий, Горем вщент розбитий. Від нього немов боги відвернулись, Зірка успіху відвернулася ... Годинами сидів він на вежі Аґрестії Та все мовчки у далечінь вдивлявся. Болісно мені за нього стало, Забулися ревнощі й образа, Бажання в битві загинути, Почала я Ейталіона щиро шкодувати. До нього на вежу розпочали ходити Я та Аґрестії королева, Що Маґдою звали, Із нею ми одразу потоваришували, Тепер разом одне одного підтримували! В ту пору я багато з Ейталіоном говорила, Батьківщину згадувала, Дитячі роки із ним ми пригадали, Рідних батьків, Просте життя, Тяжкі випробування! І серце Ейталіона вилікувалося від рани, Знову для кохання розквітло І на мої почуття радо відповіло! Я казала Ейталіону такі слова: "Не втрачай ти голови, славетний володарю, Адже ти стоїш на порозі великих відкриттів, Саме ти людей довкола себе проти демонів об'єднав, А без гіркого досвіду, що ти пізнав, Неможливо велику державу збудувати! Ти на своїх помилках повинен вчитись, За правду й справедливість все боротись, А разом із тобою готова я стояти, Із тобою, і в радощах, і в горі, життя проживати, Своє кохання й тепло віддавати!" І поцілунок наш був довгим та солодким, А потім ми танцювали, співали, Гуляли аґрестійськими квітковими полями Та зеленими лісами, Купалися в озерах І ховалися від негоди у маленьких хатках! Але наші пустощі не довго тут тривали, Ейталіон залікував свої рани, Але його амбіції нової битви прагнули, А тут так слушно Маґда чутки розпустила, Що ген за північними та східними кордонами Камарантська імперія лежить, А в ній змієлюди живуть, Котрих верхня частина- людська, А нижня- зміїїна! І то не міфи, а правда, Адже колись камаранти війною на аґрестійців ходили, Але вони їх відбили, Щоправда велику легендарну Малґожату в тій битві втратили, Але пам'ять про матір королеви Маґди й досі ще живе, Я особисто її величну статую у Залі Слави бачила, Маленька жінка, але сильна душею! Запалився Ейталіон новою ідеєю І саме тоді й проголосив той вирішальний лозунг: "Terram pro populo, Mortem pro nonhomos!"* Об'єднав він аквілонські та аґрестійські війська І на битву проти камарантів нас повів! І я поряд з чоловіком велично виїжджала, Тепер я своє щастя віднайшла, А в грудях вогонь віри у чоловіка запалила! Їхали ми багато днів та ночей, А нам траплялись знищені поселення І гори трупів в них, Демони й тут на славу погуляли, Поки наші сили їх у західній битві не спинили! Не лишилось із ким тут воювати, так тоді ми думали, Аж поки під стіни Тійамат-Бурґу не приїхали, Столиці цієї знищеної держави нелюдів! Побачили з розбитих стін нас камаранти І одразу гінця вони шлють із білим прапором, Про мир він домовлявся, Північними землями з нами торгувався, Волю імператора Марука виконував! Але ми всі достатньо від тортур демонів настраждались, Так чого нам нелюдів було тих слухатись? Змахнув мечем Ейталіон І голову змієлюду відрубав, А наші легіонери із сміхом хоругву білу в бруд втоптали! Бути війні значить! Обложили місто ми і йшли на приступ, Розбивали останні укріплення, Не показували милосердя до ворогів! Адже сьогодні вони слабкі й миру прагнуть, А завтра могутність повернуть І знову у війну нас втягнуть? Ні, годі людям перед чудовиськами спину гнути, Ми наше майбутнє на мечах та списах несли! І ось впали стіни столиці, Загинули захисники фортеці, А Ейталіон особисто витяг на площу побитого імператора і знущався над ним, Мечем терзаючи його зміїний хвіст, Що замість ніг у всіх камарантів був. Але той камарант міцним та безстрашним був, Він сміявся в обличчя нам, Смерті не боявся, До останнього боровся, Аж поки Ейталіон милосердно його не вбив! З тріумфом до міста ми ввійшли, А там Ейталіон трон імператорський побачив Та остаточно імперію присвятити для людей він вирішив! Одразу золото рікою полилося, Відбудували місто ми нове, А замість ворожої фортеці на пагорбі замок Касандер виріс, Одразу дві церемонії в ньому пройшли- Ейталіона в імператори перед обличчям богів присвятили, А потім ми пишне весілля святкували, Раділи та майбутнє нашої держави разом планували! І ось я вже вагітна була, А Ейталіон в новий похід на схід збирався, Щоб остаточно розбити підступних камарантів! Переміг мій чоловік і повернувся до своєї люблячої дружини! Через роки в нас син з'явився, Адріаном його назвали на честь вождя, Що Ейталіону курс дав в житті! Жили ми довго та щасливо, Аж поки не розпочалася хвиля загадкових смертей на сході, Темні сили атакували наших вірних васалів, Захопили їхні землі Та Бастіон Мороку збудували на тих землях. Там нова королева з'явилася, Себе володаркою світу проголосила, Ім'я їй Маб, Темна Величність, Їй тіні, мерці та лихі люди радо служать! Не злякалась Маб могутності імперії Аквілон, Наважилась їй виклик кинути, Присяглась знищити нас всіх, Адже не можуть люди правити по її словам, Це до хаосу й нових чвар призводить, А Маб мріяла нас усіх рабами зробити! Довго із її військами Ейталіон на східних рубежах імперії воював, А далі переміг, увірвався в серце темних володінь Та фортецю зла враз обложив! Ейталіон сміливо кликав на бій ту Маб, Але не виходила вона до нього, Все слуг своїх надсилала, Військо виснажувала та на щось чекала! Не знав мій чоловік, що це великий обман був, Що Маб його увагу відволікала, А сама зганьбити імператора хотіла- Знищити його столицю, Осквернити саме серце імперії, А ще вбити мене, його дружину, та малолітнього сина Ейталіона! Ось хмари темні над Лонґфордом зібрались, Темні сили під стінами скупчились, На приступ вони помчали, Нам слова ненависті кричали, Поки різню вчиняли! Вийшла я на стіни міста Та особисто оборону очолила, Бо у відсутність імператора його дружина приймає всі обов'язки! Воювала я серед простих вояків, Але смертельно зблідла, Коли тую Маб уздріла! На мене, немов з минулого, ненависне обличчя дивилося! То ж Макбет була, Вона померла, але стояла знов жива Та й надто могутня, Вона повернулася, щоб чоловіку за зраду помститися, Щоб остаточно мене зганьбити, На моїх кістках злостиво станцювати! Задля цього вона тіло й душу темним силам радо продала! Зійшлася в битві з нею я, Але сильнішою вона була, Тому змушена я відступати, За стінами Касандера свого сина переховувати! Але Маб зруйнувала Лонґфорд, Стількох людей занапастила, По мою душу аж до замку підійшла! Впала оборона замку, Увійшла Маб всередину- І ось імперський трон вже її, Вона тріумфує, Але й лютує, Бо слуги її весь замок обшукали, А нас так і не відшукали, Бо раніше катакомбами ми тікали, В Тінистих Горах ми переховувалися, На порятунок від Ейталіона сподівалися! А мій чоловік знищив Бастіон Мороку, Дізнався врешті, що дурили його, Лиха звістка про занепад столиці його застала, Кинувся вихором він на порятунок! Нова битва під Лонґфордом запалала, І спинилася лише тоді, коли Ейталіон на двобій Маб викликав! Впізнав і він колишню кохану, Але тепер відчував до неї тільки гнів та відразу, Адже на мрію його вона посягнула, Власній родині імператора погрожувати наважилася! Тепер тільки бій смертельний міг справедливість відновити! Бився героїчно Ейталіон, Всіма силами він Маб утримував, А я вже йшла на порятунок із залишками наших сил! Разом ми затисли ворогів І розбили їхню армію, Але Маб одна сильнішою була за всі світові армії! Вона смертельно поранила Ейталіона І знущалася над ним, Казала: "Ось ти, великий імператор Аквілону, Лежиш у ніг моїх, Не заслуговуєш ні слави, ні почестей своїх, Бо ти- хробак жалюгідний, Смертний нікчемний, А Морок завжди забирає те, Що їй належить по праву!, Так помри із знанням того, Що я буду катувати твою дружину й сина, Їхніми криками насолоджуватися, Але смерть їм не дарувати!" І занесла вона Свого меча над Ейталіоном, А він засміявся їй в обличчя так, Як тільки імператор міг, Та й відповідає через силу: "Ти думала, що двічі обіграла мене, Але я спритнішим опинився, Не я тебе повинен перемогти, А народ імперії! Це він тебе знищить, Пам'ять про тебе зруйнує, Твоє власне ім'я прокляне, Із тканини самого часу навіки знищить!" І в цю саму мить виступили чаклуни Ейталіона, Вони читали стародавнє заклинання, Що від немерів* нам у спадщину залишилось. Скричала гнівно Маб, Але не встигла нічого зробити, Як її темний вихор магії на шматки розірвав Та із реальності остаточно стер! Народ радів перемозі, Воїни кричали про звитягу в битві, Проте швидко всі затихли, Коли побачили помираючого імператора! До чоловіка кинулася я, Обіймала, цілувала, Гіркі сльози над ним проливала, А він торкнувся моєї руки та прошепотів одне лиш: "Все життя своє Я кохав лиш тебе одну по-справжньому, Моя тендітна квітка тюльпану... Шкода, що нам не судилося прожити разом довше, Зустріти старість, Побачити зміцнення нашої держави, Наших дітей та онуків, Що героїчні вчинки не раз іще здійснять! Я помру, А ти лиш одне мені обіцяй, Теодора, Що нашій мрії про імперію людей на дасиш загинути!" І я присягалася йому, Я обіцяла дотримуватися слова, Сльози очі пеленою застилали, Білого світу за ними не здатна бачити! Пройшов похорон Ейталіона, Поруч із його труною я йшла, Невтішна вдова у чорному одязі Та із прозорою вуаллю на обличчі, Щоб сліди від сліз приховати. Він пішов, знову залишив мене одну, Ось так живемо ми, жінки- Кохаємо, народжуємо, чекаємо, ревнуємо, сумуємо, Поки чоловіки воюють та вмирають! Вони- сила та сміливість, А ми- їхня мудрість та опора у житті! За моїм наказом Ейталіона канонізували, як Святого Лицаря, Захисника нещасних та нужденних! Йому почали молитися люди по всій імперії, А найбільше я, Бо в тих молитвах немов чула голос чоловіка та заспокоювалася! За законом спадкоємцем трону був Адріан, мій син, Але йому ледве десять років виповнилося, Тому я скористалася правом регента Та взяла всю владу у свої руки! Пройшла урочиста церемонія, Одягли мені на голову тяжку корону, Плечі порфірою* покрили, То знак великої влади у Аквілоні! Підводжусь я, Поглядом по залі все ковзаю, А довкола незнайомі все обличчя І на більшості із них нерозуміння, розгубленість та злість, Бо кращі в битвах загинули, А хитріші- інтриги все плели, Мріяли усунути мене і сина від влади. Я влади не прагнула ніколи, Але заради мрії чоловіка та благополуччя сина На все готова зараз! Я стану Мечем Імперії, Негідних покараю, Вартих уваги возвеличу, Богів у свідки чесності своєї я прикличу! Примітки: 1. Земля- для людей, смерть-для нелюдей!- лозунг під яким Ейталіон Вліндрел виганяв камарантів та об'єднував всі звільнені землі під владою однієї людської імперії Аквілон. 2. Немери(зниклі у часі)- так люди сучасної епохи почали називати цивілізацію чорних мармурових руїн, тобто ефілнуарців(ельфів) 3. Порфіра- пурпурна мантія, вищий символ імператорської влади, запроваджений при Ейталіоні Вліндрелі. Теодора, в свою чергу, стала першою імператрицею Аквілону, що на початку державотворення було нечуваною новиною. Хоч недійці і відрізнялися рівноправ'ям у суспільстві, але прихід до влади Теодори шляхом регентства збудив спочатку недовіру до жінки на троні та заздрість.
11
4
54
Закони Аквілону
Знання- це полум'я, Порядок- це рівноправ'я, Надійний закон- то народу щастя! З цими словами за законодавство я взялася, Вдосконалити його старалася, Щоб закон був священним І для кожного в безкрайній імперії непорушним! Нехай же нові вогні знань та порядку Сигнальними вогнями запалають в кожному, імперії, кутку! Відновлення повинно зміцнити міць, Нікого ми не тримаємо силоміць, А всі закони наші для народу, Надрукуємо законів зводи, Артикули та маніфести, Дигести та пандекти, Щоб злочинцю не було можливості втекти, А щирій людині постраждати, Щоб можновладець селянина не починав терзати, Щоб кожен зміг в імперії власні права й свободи реалізувати! "Renovatio venire debet"* Ось з такими словами розпочала я засідання, Всі лорди й воїни зібрались на скликання, Всі вони готові були виконати власне покликання! Але чи готові ці люди до радикальних змін? Оглядала я обличчя І бачила в очах людей лиш протиріччя- Той лорд за багатства все боявся, А оцей лицар від жінок зганьблених ховався, Похмурий жрець за хабарі все хапався ... І жоден з них проти себе не був готовий голосувати, Він радше б змусив простий народ страждати, Йому останню копійчину виплачувати, Чим себе у кайдани суворого закону закувати! Дивлюся я на всіх цих радників численних Та таких же душею мізерних! Забули, як самі входили до когорти бідних, Як під час війн нещадно грабували, Власні кишені набивали, Чужим усе збагачувалися, Тепер оцим страшно пишалися! Зчинили аристократи сварку, Проте, коли я руку підвела, Враз тиша в залі запанувала. Звелася я на ноги, Обвела поглядом моїх неприятелів майбутніх, Вдихнула глибше та проказала: "Rescribentur de "Leges Akviloni"* Знала я, що цими словами Обзавелася у цю мить ворогами смертельними! Але байдуже мені було, Бо мрію чоловіка в серці гріла я, А він бажав лиш кращого для усіх людей на світі! Моє слово остаточним вже було, Розійшлися ті радники, Але в поглядах їхніх я бачила саме зло! Воістину, ось вона влада! Нащо люди так прагнуть її? Діставшись трону перед тобою лиш два шляхи: Гідної людини, що до смерті приведе, Чи тирана, котрий у паранойю обов'язково впаде! Мені той трон не був потрібен, Для сина його берегла, А він бавився у блакитного річки гирла Та ще не знав про тяжку долю імператора! Поки я жива, Це я буду ці труднощі на своїх плечах тримати! Після ради зрозуміла лиш одне- Усім милою не будеш, Для когось хорошою станеш, Для інших- запеклим ворогом постанеш! Відкинь я наші закони, Підтримай цих дворян- І тоді народ повстане, Розпочнеться війна даремна, А в ній загинуть всі з обох сторін, Зате ж скажуть про мене, що вона гідно за дворянство все стояла, Вищі чини від лиха оберігала, А народ темний та не заслуговує на захист! Але я по-іншому вчинила, Закони з місяця на місяць нові видавала, Старі переписувала, Все їх на сучасний лад редагувала, Під реалії імперського життя підлаштовувала! Ми імперію будували не для загарбницьких цілей, Не для домінації одних людей, А для щасливої держави всіх народів колишньої Масагетії*, Що споріднені між собою культурно та в релігії! Встановила справедливі податі, Оновлювала правила торгівлі, Дипломатичні зносини регулювала, Сімейне право оберігала, За порушення права власності жорстоко негідників карала, Із аґрестійськими союзниками весь час раду я тримала! Перший наш закон Богом Мудрості Файноком писаний, У "Олдґаді" священній Звичаєве право недійського народу боги встановили, Нам вони ціль життя показали, За законом жити наказали! Але священним тим законом все частіше жерці почали зловживати, Заради збагачення та слави готові хитрити! Під час війн Ейталіону було не з руки за жерцями стежити, Але я- то інша справа! Я їх жорстоко веліла приструнити, Відділила звичаї "Олдґади" від "Законів Аквілону", Бо не всі за першими живуть, За останніми ж усі люди підуть! Отак казала я, Бо й про інтереси аґрестійців думала весь час, Адже ж вони перед Аґнією схиляються, Вони Файноку не моляться, Його не знають та цураються, Проте, їхня богиня справедливість пророкувала, Подібно й до наших богів! Але жити по "Олдґаді" аґрестійці не будуть, А я не хочу бачити, як недійці власну релігію усім насаджують! В імперії кожен з вірян своє місце здатен віднайти, Не важливо якої ти релігії, Головне, що всі ми люди! Ось для чого мої закони були потрібні! Для усіх та кожного- єдині, Міцні та непорушні, Священні та чесні! За перші роки мого правління Звеліла я друкувати нові видання, А їх- дванадцять збірників ми випустили, На кожну сферу права свій вплив поширили- Тут регулюються такі відносини: Адміністративні та кримінальні, Цивільні та монархії конституційної... А серед цих сфер кожну детальніше розглядали, Пропозиції та зміни вносили, Аквілон вперше гідною державою зробили! Наше право- зразковим для васалів стало, Воно для всіх простих людей та вельмож рівним стало! Тепер кожен- невід'ємний суб'єкт імперії, Єдиного державного механізму! Я повинна дати своїй імперії нові закони, Я повинна подолати задля цього всі перепони! Саме тому дні й ночі я не спала, Все старі закони на сучасний лад переписувала, Із вченими та мандрівниками раду тримала, На виклики сьогодення увагу звертала, Перо із рук не випускала, Обережними рухами на папері Ном-немерським* шрифтом Новий едикт я видавала, Імперію спільної мрії будувала! Хтось скаже- ваша імперія лише утопія, Нездійснена мрія! А, насправді, імперії на крові й підкоренні народів височіють. Я не можу із цим твердженням погодитись, Бо Ейталіон не для того імперію будував! Погляньте, що без цієї держави тут було! Ми блукальцями по морях й лісах ходили, Маленькі аґрестійці проти ворогів стояли, А їх з усіх боків терзали демони та камаранти- Одні Дияволу честь віддавали, А інші на вівтарі Зміїній Королеві жертви дарували! То- чужинці, що людей нещадно терзали, Всю кров із нас випивали. Поки ми живемо окремо- Доти слабкими будемо! І лиш під проводом Ейталіона Аґрестійці та недійці об'єдналися задля Аквілона, Ця мрія у єдину державу, У союз народів, У єдність королівств запалала в грудях всіх! І тепер ми- найсильніша держава на цьому материку! Якщо камаранти й повернуться, То ми готові відсіч дати, Перед всіма ворогами хоробро відповідь тримати! Нові закони нас зміцнять, Сильнішими лиш зроблять, Ми їх викували з вогню мудрості обох народів, Об'єднаними зусиллями створили закони для усіх, Бо кожен досвідом безцінним тут ділився, Кожен тут мав золоту голову, Немов даровану самим Файноком! Наш Бог задоволений, Я вірю в це- Бо знання та відкритя- Це все він нам заповідав, Його слово було завжди, І слово теє, мудрістю сповнене, Зерно знання на нашій ниві посадило, Його пестило та зростило І нас у великий світ випустило, Щоб вчитись та вдосконалюватись, Нові горизонти пізнавати, З іншими радість світла знань розділити, Осяяти шлях кожного у суцільній темноті! Час мине, Століття пролетять, Але, я впевнена, Всі скажуть- "Закони Аквілону" й досі владарюють над цим світом, Кожному вони життя визначають, Кожного сміливо захищають, Впевнененість у завтрашньому дні дарують! Наш Бог Мудрості, Що на вершині Дубу Священного долі кожного сплітає, Почуй мою палку молитву, Скажи, чи вірний шлях я обрала? Чи гідні закони створила? Чи дійсно мудро я вчинила, Чи тільки нове лихо згодом породила? І я відповідь отримала, Коли містами нової імперії на коні проїжджала, Там натовпи людей я бачила, А вони низько вклонялися мені та кричали навздогін: "Κύριε ελέησον"*, Бо палко молилися за мене, За імперію, За кожного із жителів у ній, За благополуччя та земний мир в державі! І серце моє молилося разом із жителями, А душа тьохкала й співала, Я вірила у свою справу відтепер, Я знала, що не даремно задля імперії працюю! Тієї ночі тихцем чоловіка пригадала, У подушку заплакала, Ніжно маленького сина поцілувала, До себе пригорнула і прошепотіла слова, Звернені до коханого Ейталіона: "Ἐλθέτω ἡ βασιλεία σου"*, Бо він би зрадів, Побачивши, як зараз вона квітне та розквітає, Як майбутнє покоління виховати гідно надію плекає! Leges novas imperio meo dabo, Novae leges in ignibus sapientiae conflabuntur, Et "Leges Akviloni" terram regent!* Примітки: 1. "Оновлення повинно настати" 2. "Переписати "Закони Аквілону" 3. Масагетія- так люди пізньої доби називали західну територію материку, де колись розташовувалися поселення предків всіх людей. Ця назва натякає ніби на якусь державність, проте насправді у людей минулого її не існувало взагалі і це лише вдала гра слів, що натякає на правонаступництво імперії Аквілон, яка знову повинна об'єднати всіх людей у одній великій державі. 4. Ном-немерський шрифт- це суміш ельфійських рун та масагетських. Змішавшись, цей стиль письма поклав течії для сучасних недійської, східноаґрестійської та новосатріанської мов. По відношенню до реального світу рівнозначний латиниці. 5. "Боже, помилуй"- молитовний вираз, спрямований на захист, побажання здоров'я та миру на землі та у державі. Звертаючись так до Файнока чи Аґнії люди тим самим, виражали пошану й Теодорі, бо молилися за неї та її родину. Це був знак стабільності у імперії. 6. "Твоє царство настане"- такими словами Теодора немов передає той факт, що мрія її чоловіка обов'язково здійсниться і вона вже бачить наслідки своєї діяльності, проте їй не вистачає поряд чоловіка, який міг би радіти тому, чого досягла його дружина за цей час. 7. "І я повинна дати нові закони моїй імперії, Нові закони будуть викуті у вогнях знання, І "Закони Аквілону" будуть панувати над цілим світом!" - дослівно, це констатація всієї діяльності Теодори і тут вона переходить на недійську мову та повторює головні тези, яких прагнула досягти на початку свого правління.
9
0
61
Диво.
Падають зорі ясні на вікна скляні. Візерунки малюють дивні холода. Хмари білі з них сніжинка за сніжинкою сип сип сип. Настала вже зимова пора, яка ж чарівна вона. Відвідала я казкові світи. Нейємовірні вони як і ти. Смутні вони без нас. Дитячий сміх лунав, нагадуючи про минулі літа. Час золотий вже промайнув. Із нами на віка, те дитяче шаленство та присмак див...
8
0
26
Так я шукала
Так,я шукала.. І знаєш знайшла.. Але доля покарала мене..! У мене знову паніка, Психіка руйнується. Але я не хотіла би ставати кам'яною. Я хочу знати усе.. У мене немає вибору.. А ти розсіюєш жах. І стаєш кошмаром моїм. Я знову палаю.. І не встигаю,холонути.. Я хочу кричати,й плакати.. Крізь кляту усмішку брехні.. Що вже так набридла мені..!!
8
0
31
Проблема
"Від ударів твоїх, моє тіло покривають шрами Мені боляче, від усіх ховаю криваві рани Відлуння криків, здригається будинок Терпіти це уже не в силах я! -Рани заживуть!- він все ще виправдовується Але душевні рани ніяк не загояться! Душа палає, тіло здригається Потрібно кричати, натомість від усіх закриваюся... Він знов обіймає, він любить, кохає Він поруч, я знаю, зі мною завжди! ... В душі порожнеча, криваві сліди "Він б'є, значить любить!"- казали вони." Її вже немає, вона пішла в вічність "Він любить, кохає!"- вона лиш страждає А люди говорять "Насильства не має!" Вона так боялась і мовити слово Проблема у тому- піти проти нього Сказать усім, про проблему свою Захистити себе і свою сім'ю...
7
0
65
...
Коли закинуті міста.. Я сама не своя, Коли ж у тіні є мрак.. Я роблю хижий крок. По тілу мурашки.. А я шукаю решти. Солодка отрута.. Виїла всі трути... А твої долоні.. Ржаві як я. Мене немає, А ти не один.. Забув що є ще я, Не дав мені свободи, А я виїм все твоє..живе. Я розроблю цей план, Я поставлю капкан. Твоя місія попастись, І не впасти.. Тунель не вічний. І невічне життя.. Гра починається, Але ти падаєш.. Друге життя,ривок буття. Ти моя доля,був ти моїм.. Але ти своїми криками. Руйнуєш мене. Ти хотів щоби я вбила себе. Не вічиняла в майбутнє дверей! Я хотіла впасти на коліна.. Але ставши собою я не здалась. Ривок став цим останнім.. А я лише єхидина..
7
1
17
Хто тут?
Кричати в душі.. Віяти лютість,холодні життя Це є все моя вина. Янгол ти мій.. А я жалка.. Прагнуть надії.. Спокою і тиші.. А кажуть спокій.. Лише на кладовищі. Я хочу загинути.. Знову і знов. А ні то хоча би дозволь Щось з собою зробити.. Я більше не можу.. Я хочу бути собою! Хто тут..я кричу І від звуку шепочу.. Слова нічого не значать -Заткнись!
5
0
14
Сум нізвідки
Сум, сльози ллються додолу, Ти сидиш, не знаю спокою, Думаєш про вічне, небуття... Просто про твоє своє життя, Сум захльостує тебе, Кажеш собі: «Це все мине» І далі летиш в пустоту, Проклинаючи цю нудьгу, В пустелі своїх думок. Але друзям пишеш: «Все ок». Сам сидиш і мовчиш, По чомусь тужиш, І просто складаєш вірші.
3
2
70
Обійми з нею
Розчинитися б у твоїх обіймах Наче цукор у каві Наче сіль в смачній страві З головою поринути Як майстер, що розуміється в справі Як повітря, що проникає в легені Як пагони листя молоді і зелені Я так прагну любові А ще більще обіймів із нею
3
0
29
Хіба можливо повторить..?
Дивлюсь на тебе - серце грає, А глянеш ти - душа горить. Молю тебе і закликаю: Зирни на мене хоч на мить! Блакить твоїх очей джерельна. Вона дарує мені сил! Чи забирає..? От, не знаю..! Та точно не позбавить крил, Яких я й так сама не маю, Бо не літаю, не літаю... Давно спустилася на землю, Сховалась в затінку осик. Нині тримаюсь ґрунту твердо, А потайки люблю твій лик... У ньому все закарбувалось: І простота, й багатогранність, І вияв сутності, буття. Тож я втішаюсь, бо вглядаюсь... І споглядаю в нім життя. Почуте з уст твоїх вітання Досі в свідомості бринить. І я спізнала раювання... Хіба можливо повторить..? Твоя присутність зігріває. Твоя байдужість холодить. Не маючи тебе, втрачаю, Й від того серденько щемить...
3
0
35
Що таке кохання
Господи, скажи, що таке кохання? Чи то щастя, чи то страждання? Все життя одну людину лиш чекати, Щоб щасливою навіки стати Надію мені боюсь все не плекати, Що зможу колись закоханою стати. За обрій поруч з ним щодня літати Та про кохання один одному співати. Боюсь не зможу себе я показати, І своє серце комусь подарувати. Радіти, бо поруч з ним моє життя І воєдино вже об'єднані серця. Ці рядки лунають там де я одна, І де навік захована моя душа. Боюсь одного дня зрозумію я, Що в цьому світі лишилася сама.
2
0
13
Алмази у багнюці
Ох, скільки в нас алмазів у багнюці, А скільки золота і срібла у річках! Цвіт нації ледь дихає в пилюці, А всяке бидло їх давить на возах. Ох, скільки ж в нас кришталю у болоті, А скільки платини тоне у смолі! Вся сталь безцінна - на півдні і на сході, А захід й центр - раюють кабани. Шліфують діаманти ювеліри; Кують у кузнях незнищенну сталь, А в київських крамничках сувеніри Виблискують на сонці - то кришталь. Шукайте під ногами діаманти, Вишукуйте в пилюці срібняки, Бо цвіт у нас не знав ніколи правди, Не знали правди й чиновницькі столи.
2
1
47
Що...
Руки висять Голова лежить Ноги ватні Ні, я не труп Це просто апатія та не зібраність. І як ці думки упорядкувати Плани ці скласти, себе та скласти...
2
0
27
НЕ ТУТ
..І не там Відкриваю очі знов повторення вчорашнього. Вже не страшно помирати, навіть примирення із ставленням. Падаю, падаю, падаю. І втопаю у власних думках. Чи коштувало чого моє життя. Хм. Старі люди дають іноді багацько тепла. Молоді дурні, біжать, а там нема. Ніхто не готовий просто так. А все починається як раз саме так. Молила забрати, але не пускають. Відкинули хвилею назад. Сиди тут і місце тобі не там. Для мене це жах. Кручусь в одному дні. Де місця немає і слів. Просто рахую скільки в мені. Бачу, як бути щасливим усім, крім як бути собі. Чи варте чого моє життя. Напевно так, сонце все одно сяє високо за горизонтом. І йому все одно. Все створене не людьми у вічність. Усьому початок душа, доброта, милосердя те, що робить слабких сильними. Хм.. просто треба прожити. Щоб щось зрозуміти.
2
0
32
MLM
And I enough old to not saying it out loud. My head hurts because there is to much clouds. Outside my home, outside my torture chamber. I guess the executioner thinks I'm his favourite member. By any chance it could be change? But I don't think someone even find it strange. I'm no sure someone heard what I said. I want to hold your hands and hug you. But there is just cold place, and cold weather. There no people around but I still feel you. I said something dumb you don't seem interested at all. You are my special person that's why I'm alone. Hey, can I seat over here? Can I read your messages? I'm not really want to be here, bad weather. My biggest fun time end as depressed episode. There is could weather around, there is no people at all. I wanted you to stay but you can't even hear. Who is care about such stupid things? I just a person who too much thinks. I end up by run inside my head during sleep. I want to see you at least in my dream. But your face looked like I never knew you. I think maybe it's big mistake of god who wrote us. Maybe it's was just mine own. I love you or this is just an illness episode? Go throw it again, the weather was to cold.
1
0
7
Дива
Таємниці світла. Таємниці добра. Заховані там десь в окопах життя. Там хлопці звичайні творять дива Краще ніж міфічні істоти і божества. Ті воїни там щодня рятують життя І спокійно вони йдуть в майбуття. Страху не мають, в них чиста душа. Вони на землі тихо творять дива. Там в окопах в них мерзне рука, Але сміливо вони натискають курка, Бо після зими знову почнеться весна. Не здаються вони. В них надія жива. День за днем, вони творять дива. Їх там рятують звичайні слова. Буде вільна наша рідна земля Почнеться нарешті мирне життя.
1
0
26
"І Знову"
І знову те відчуття! І знову ця темрява... Ніч така сувора і самотня. Чому життя таке... чому, ти така? Хтось сміливо їде в перед, А ти знову, бойшся. Бойшся чогось іншого, нового. І знову, ти сама. Сама у своїй кімнаті, Сама с собою. І знову, і знову. І знову ніч, і знову темрява, І відчуття чогось більшого. І знову! І знову!
1
0
19
Любовь береги.
Любовь береги Не отпускай, Пусть будет ад или рай. Пусть будет снег или дождь, Если он твой то будет рядом с тобой. Любовь береги, Не убивай... Чтобы однажды навсегда не сказать прощай. Роза.
1
0
15
Ти змушуєш мене плакати
"Ти змушуєш мене плакати" - із захопленням приймаючи букет самих звичайних квіти *** "Ти змушуєш мене плакати" - Вже в порожній квартирі говорила дівчина, намагаючись не забруднити свою сукню, тушшю, згадуючи як ці ж слова були в іншому емоційному забарвленні
1
0
34
Час довго йде
Вони все ще бачилися на старих вулицях, де нещодавно ділилися почуттями один до одного. Але ж часу не так багато минуло, але почуттів не залишилося.
1
0
32