Частина цілого
Боняр Аліса
День сьогодні погожий. Сонце світить яскраво. Але мене тим часом охопила тривога. Я вирішив розповісти те що, зрозумів тільки рік тому. Але для мене це важливо. Я вже майже випускник і я не хочу тягнути."А що, як вона не зрозуміє? Що, як не захоче мене слухати? Чи, ще гірше—вижене з дому?",—пульсувало в голові. Повний сумнівів, я з не охотою зробив крок вперед. Оминаючи низенькі будиночки з черепичними дахами, я відчуваю слабкість. Примушую себе зайти у дім: будинок оливкового кольору з зеленими віконними рамами, який раптом здається мені чужим. Зайшовши в будинок, чую брязкання посуду на кухні. Проходжу вузьким коридором, зупиняюсь на порозі. Бачу маму, схилену над раковиною.
—Мамо...,—ніяково вимовляю.
—Ти вже прийшов?,—запитує.
—Так. Я хочу дещо тобі сказати,—затинаючись кажу.
—Тоді давай бистріше, бо хочу ще годинку поспати,—втомлено мовить вона.
І я кажу це. Бачу, що в її очах не має здивування.
—Ти завжди був, як батько. Такий самий дикий...,—з холодом в погляді дивиться на мене. Й на мить її обличчя змінюється. Що це? Сум?
—Що ти кажеш? До чого тут тато?,—збентежено запитую.
Мати зітхає.
— Може, вже сядеш хоч? Бо стоїш тут, як в гостях.
Я неквапливо сідаю. Мамі сьогодні ще йти на нічну зміну в лікарні. Робота в реабілітаційному відділенні виснажила її. Темно-сірі синці розпливаються напівколами під очима, нижнє повіко раз у раз посіпується, куточки губ опущені.Вона завжди тримає себе так стійко. І тоді, коли батька вразив інсульт. І тоді, коли вона йому, прикутому до ліжка, замінювала підгузки. Й тоді, коли на наступний рік він помер...Вся вона була немов гора—могутня і непорушна, що мене невимовно вражає. Мати сідає навпроти мене.
—Не знаю, як сказати та й з чого почати. Знаєш, ви з батьком так похожі. Добрі, щедрі, оба любите вирізати з дерева. Помню, як змастерив тобі конячку, тобі ше й года не було. А я її потом розмалювала. Ой, як ти тоді счастливо хихотів! Як носився з нею.. А помниш, як занімався з тобою матєматікой? Ох, як ти її не любив! А він тоді все обьясняв, хвалив тебе, коли шось виходило.І помниш як...
—Мамо,—перебиваю її.
—Ой, прости мене дурну. Не нада було напоминать.
Я відводжу погляд.
—Я хотіла одне сказать. У твого батька була тайна. Тобі мало виповниться два года, коли він, в один день посадив мене за стіл і розказав про це. І, якшо чесно я чуствовала як будто мішаю йому жить.Но ми договорились, шо будем уважать один одного як сім'я. Я закривала очі на багато чого, куди він ходив і шо робив, але на вечерю приходив всігда вовремя і з тобою время проводив, мені по дому помогав. І ось пройшло вже три года...,—закриває обличчя руками.
Мені важко в це повірити..
—Так ти знала, що я такий самий?
—Догадовалась. Але не хотіла вірити. Сину, ти простиш мене?
—Мамо, ну звісно—пригортаю її до себе.
Вдихаю. З видихом відчуваю, як виходить з мене важкість. Як болить серце за татом. Але я не один. І навіть хлопець, у якого я закоханий навряд чи зможе любити так, як ця прекрасна жінка, сином якої я є.