Дівчинка прокинулась від шелесту листя за вікном. Привид приходив до неї вночі, але вона звикла до нього. Іноді вона вважала його другом, але часом він лякав її. Сьогодні він мав похмурий і сумний вигляд, наче хотів, щоб його обійняли та втішили. Він наче хотів, щоб вона зазирнула в його темні, неймовірно глибокі очі і поділилася з ним своїм теплом. Можливо, він хотів любові так само сильно, як і вона?
Місяць цієї ночі світить яскраво, освітлюючи персикові дерева, які зазирають у вікна та кущі лаванди, які ховаються у високій траві. Все, чого хотіла дівчинка цієї миті — це подарувати йому той прекрасний світ, що за вікном...
Він з'явився о пів на третю. Вдивляючись у темряву її обличчя, він чекав. Цей постійний гість міг розсипатись заради неї на мільйон крижальців, стати снігом, стати деревом, перетворитись на квітку. Бо все, чого вона хотіла — це побачити світло. А все, чого він хотів — стати цим світлом. Він шукав її серед тисячі інших людей. Але, втомившись від марних пошуків, почав було розчинятися, зникати зі світу привидів... Аж тут — посмішка. О, диво! Вона чиста, ясна, сміх дзвінкий, як спів соловейка, який він чув ще за своє людське життя. "Існуй заради неї,— почув він шепіт з невідомості.,— Бо хто, як не ти, може викликати в неї цікавість, розвіяти сумніви і полюбити світ людський?" І він був, він існував. Із потойбіччя, з невідомості прийшовши, огорнувся він теплом її...