Вона прокинулась від світла вуличних ліхтарів в одному з будинків розпусти. Єва здивувалася, бо світла останні два тижні не було. Трішки оговтавшись, вона акуратно скинула руку кліента зі своїх грудей. Невкапливо піднялася з великого старого ліжка з помнятими покривалами. Роззирнулася: кімната була маленькою, стіни вузькі, штори широкі, карамельного відтінку. Відкрила вікно і всотала в себе міську прохолоду. Зараз вона відчуває, що може бути спокійною. Глянувши на нічний світ поодиноких ліхтарів, вона зрозуміла, що вже час побачити свою маленьку Мелісу. Взявши брудну стогривневу купюру зі столику, подумала:“клятий покидьок знову зажав бабла”.
Підібравши з підлоги рожевий, з криваво-червоними трояндами шалик, вона, майже бігом спустилася донизу, поки не побачила в'їдливі очі хазяйки.
– Ич, як розбіглась! Євко, твоя зміна ще не закінчилась!
– Я знаю, Тамаро Іванівна, мені потрібно малій ліків дати.
– Ти бач, яка розумниця! Думаєш, мені не насрати? Пішла нагору. В тебе ще три години.,- звеліла сутернерша.Зі смутком в серці, з шумом в думках, пішла на гору молода жінка чекати наступного кліента.Так і пройшла година, за нею ще одна, і ранок почав було проситись увійти. Всі ці години, всі ці ночі, боліло її серце за любу доню. Місяць тому вона найняла няню. Не безкоштовно, звісно. Подруга улаштувала. Але Ева не довіряла їй. Сутула шестидесятирічна жінка нагадувала жорстоку матір, охочу до випивки. Відраза і злість враз злетіли в ній, затанцювали вальсом в душі. Тривога не відпускала. Я йду до тебе!
-Мама вже поряд,- бурмотіла рудоволоса, вродлива ще жінка.
Перебігаючи через дорогу, вона оступилася і мало не впала під колеса блискучого лексуса.
-Дивись на дорого, шльондро!,-гаркунув водій з напівпрочиненого вікна автівки. Відчувши втому, попленталась до трьохповерхової “хрущовки”. Побачивши, що двері квартири відчинені, сполохавшись немов дика горлиця, чкурнула всередину. "Стара шкапа знову набухалась!", - більше зі страхом, ніж зі злістю подумки викрикнула.
- Дівчинко! Мелісо! Ти де?
-Мамо...- озвався голос з-під громоздких пір'яних подушок.
-Божечки! Ось ти де! Вибач мене, вибач лиху свою матінку.-
Посадивши доньку на стілець, витерла серветкою з личка залишки вівсянки.
-Ходімо, тобі треба прийняти ліки.
Але Меліса тільки крутила головою і хникала.
“Бідна моя, втомилася від безлічі препаратів. Якби ж тобі не діагностували вроджену ваду серця, життя наше було б значно легшим.” З такими сумними думками дала вона своїй крихітці солодкий крекер, а за ним гіркі ліки. Готуючи доньці сніданок, прийшла їй на думку стара українська пісня про любов, про відданість і про життя. Часом жінка думала про смерть.Часто хотілось їй зникнути зі світу цього. Попереду бачила вона прірву. Глибоку і вічно чорну... Але вона знала — якщо її нестане, хто тоді буде дбати про дитину? Про її світлу, з нераненою душею ще, дівчинку. Жінка прагнула змінити своє життя, але бачила тільки прірву. Але єдиним світлом, промінчиком надії була любов дитини. Вона не бачила іншого сенсу, щоб жити, щоб існувати в жорстокому світі. Невідома ще наснага пронизала все її тіло.
-Поки люблю, живу...- пошепки промовила, дивлячись на ясне обличчя малої.