№1 "Затемнення"
№1 "Затемнення"

Це сталося раптово та неочікувано. Не було ніяких попереджень по радіо, телебаченню чи у мережі. Просто в один день Сонце не зійшло. Точніше, зійшло, але воно змінилося.

Був вівторок. Я прокинулася, вимкнула будильник і тільки тоді зрозуміла, що щось не так. Була сьома година ранку, та в кімнаті було темно. Надто темно для березня. Я перевірила годинник на телефоні та на ноутбуці. Цифри збігалися. Схоже було на якийсь збій, чи щось подібне. Я переставила будильник на кілька годин вперед та лягла спати далі. Коли я прокинулася вдруге, на диво, я встигла виспатися.

Та в кімнаті досі було темно. Лишався єдиний логічний варіант – сонячне затемнення. Я ще ніколи його не бачила, тож визирнула у вікно...

Це було не надто схожим на те, як я уявляла собі сонячне затемнення... Небо було дивного, блідо- фіолетового кольору. Хоча саме небо було відносно світлим, все одно, складалося враження, що досі ніч, хоча на годиннику була дев'ята. Я відчинила вікно та почула сирену. Тоді відкрила застосунок на телефоні, і так – оголошену повітряну тривогу, ще дві години тому. Дивно, що загрозу досі не виявили. Просто сирена... Дві години поспіль... Такого вже давно не було. Якщо точніше, я взагалі не пам'ятаю, коли востаннє чула повітряну тривогу. Потім я зайшла у чат нашої групи. Останнє повідомлення там було відправлене серед ночі. Про те, що нам краще зачинити усі вікна та двері, і не виходити з будинків. І все. Ніяких пояснень. На офіційних військових сайтах, чи сайтах ЗМІ, теж не було потрібної інформації. Взагалі нічого. Це здавалося серйознішим, ніж звичайне затемнення. Мої співмешканці, а точніше мама, бабуся та сестра, здається, досі спали, що було насправді дивно у вівторок. Я тихо спустилася на перший поверх і вийшла на вулицю. Небо не змінилося. На вулиці нікого не було. Насправді, мені не було страшно, я просто сподівалася, що якщо я й помру, то це станеться швидко.

Трохи постоявши назовні, я повернулася в свою кімнату і зробила вигляд, що сплю, щоби мене не чіпали.

Я прокинулася від якогось гуркоту та кроків. Визирнувши зі спальні, я побачила, як мама швидко збирає речі та телефонує, як я зрозуміла, на роботу. Я подивилася на годинник – вже була одинадцята дня. Не помічаючи мене, мама зібралася та швидко вийшла з дому. На першому поверсі теж долинула якась метушня. Схоже, бабуся та Еліс теж прокинулися. З другого поверху я бачила, як вони вийшли зі своїх кімнат. Перш ніж іти вниз, я ще раз перевірила новини та наш груповий чат. Так, тривога продовжувалася близько двох годин, але в чаті написали, що це якась перевірка, чи навчання. Нема чого хвилюватися. В кімнаті все ще було надто темно, тож я ще раз подивилася у вікно. Небо досі було дивного блідо–фіолетового кольору.

Я сподівалася, що це просто гроза, чи такі специфічні хмари, тому просто пішла на перший поверх снідати. Бабуся кудись вийшла, а Еліс вже допивала чай.

— О, прокинулася нарешті. Чому не на лекції?

— Вчора написали, що заняття буде онлайн, а сьогодні зранку його взагалі скасували. А ти чому не на роботі?

— Взяла відпустку на два тижні. Може, з'їздимо кудись.

— Вранці була повітряна тривога. Ти чула?

— Так. Я перевіряла новини. Написали, що це звичайна перевірка.

— Чому зараз?

— А чому ні? Іноді треба робити перевірку приладів, щоби вчасно виявляти недоліки та виправляти їх.

— Ні. Я маю на увазі, чому зараз? Зараз, коли небо таке...

Я замовкла. Якщо Еліс нічого не помічає, можливо, це проблема в мені.

— А що не так із небом?

— А? Та нічого. Воно звичайне. Дивно перевіряти сирену, коли небо звичайне.

Я швидко налила собі чаю та пішла назад до кімнати. Більше дивних новин не було, так само, як і пояснень. Але, якщо нікого не дивує, що із Сонцем сьогодні явно щось не те, мабуть, так і має бути. День минув, як зазвичай. Коли стало темно, замість того, щоби ввімкнути телефони, чи телевізори, всі чомусь одразу пішли спати. Навіть в сусідніх будинках не було світла, хоча годинник показував лише восьму вечора.

Я сиділа в своїй кімнаті і грала на телефоні. Вимкнула світло та зменшила яскравість, просто щоби нікому не заважати. Ще не минуло й десяти хвилин, як до мене зайшла Еліс та попросила, чи навіть наказала лягати спати. Її тон мене здивував. Вона ніколи раніше так зі мною не розмовляла. Але більше вона нічого не сказала, то ж я просто продовжила грати.

Хвилин за двадцять, чи тридцять, я таки пройшла той рівень і вимкнула гру. Вже прибираючи телефон, я підняла голову і побачила, що сестра досі стоїть біля мого ліжка. Просто стоїть і мовчки дивиться на мене. Вона не мала криваво–червоних очей, чи моторошної посмішки, але той факт, що вона пів години стоїть і спостерігає за мною... А може і не спостерігає... Але це було не надто приємно. Я вже хотіла відвести її в її кімнату, вирішивши, що може, вона лунатить. Але вона розвернулася та пішла геть. Тоді я нарешті вимкнула телефон та лягла спати.

За деякий час, я прокинулася. Це було схоже на сонний параліч. Я лежала на спині та не могла поворухнутися. Я заплющила очі і стала чекати, поки це мине. Раптом стало дуже спекотно. Якимось чином я змусила своє тіло рухатись та скинула з себе ковдру. У вухах почало шуміти. Я перевернулася на бік, і лежала не рухаючись, аж поки не стало тихо. Коли все скінчилося, я закуталася в ковдру і доволі швидко заснула.

В середу в мене вихідний.

Я прокинулася о десятій. В кімнаті було темніше, ніж вчора. Мабуть, краще не питати в інших про небо. Навряд чи хтось знає, що це. Якби знали, скоріше за все, давно розповіли б. Але я так і не зрозуміла, що це було із Еліс. З нею поговорити таки прийдеться. На першому поверсі було не так темно, як на другому. Я заварила чай і сіла снідати. У вікно я побачила, що Еліс щось робить надворі. Я спокійно пила собі чай. Двері різко відчинилися і до кухні зайшла бабуся.

— О, ти вже прокинулася? Слухай, там надворі підмиести треба.

"І тобі, чорт забирай, доброго ранку." – подумки сказала я. Я нічого не відповіла, а вона пішла на вулицю. Допивши чай, я пішла в свою кімнату. Надворі не настільки брудно, щоби витрачати мій час. Я слухала музику, коли почула дивний далекий звук. Спочатку я не звернула на це уваги, а потім почула ще раз, гучніше. Я зняла навушники, і мені просто у вуха щось, чи хтось закричав. Я зіскочила з крісла та озирнулася. Усе було тихо. Я почула звук вхідних дверей і кроки на сходах. Двері відчинилися і в мою кімнату зайшла Еліс. Я очікувала, що вона буде злитися, бо я не допомогла їй надворі, але вона стояла мовчки.

— Еліс? Ти чого не спиш?

Вона не відповіла. Раніше Еліс ніколи не ходила уві сні. Принаймні, я жодного разу цього не бачила. Я збиралася встати та відвести її назад у ліжко, але за кілька секунд, вона сама розвернулася та пішла геть.

Я не одразу згадала минулу ніч. Тоді я подумала, що це мені просто здалося, чи наснилося. Але тепер я впевнена, що з моєю сестрою щось не так. Та коли я пішла за нею, щоби напряму спитати, в чому річ, вона зайшла в свою кімнату, та зачинила двері зсередини. Я постукала, але з того боку було тихо. Я сіла біля дверей та прислухалася. Досі тиша. Я нахилилася та спробувала зазирнути у шпарину між дверима та підлогою, але в кімнаті було темно. Тоді я пішла до себе і теж зачинила двері, хоч і не на ключ. Визирнула у вікно, та відскочила назад. Небо досі було майже чорним, але дещо змінилося. По всьому небу спалахували якісь маленькі червоні вогники. Я відчинила вікно, сподіваючись хоч трохи ближче їх роздивитися. Ці вогники, наче летіли за вітром, але один таки опинився достатньо близько, щоби я простягнула руку та вхопила його. Це була маленька яскраво– червона кулька. Не знаю, з якого матеріалу вона складалася. Але коли я стиснула руку та розчавила її, на руці лишилася червона рідина, що не мала ніякого запаху. А куштувати її я не стала.

Зачинила вікно та лягла у ліжко. Те, що діється зараз, усе дуже дивне. Хоча здається, ніхто, крім мене цього не помічає. Можливо, це зі мною щось не так... Я не хочу іти до лікаря та перевіряти. Принаймні до тих пір, поки я не кидаюся на інших. Можливо, це якась тимчасова галюцинація. Це пройде. Можливо, завтра все буде, як раніше: Сонце буде білим, небо – блакитним, а люди – нормальними. Я перевернулася на бік та заснула.

О пів на восьму задзвонив будильник. Сьогодні четвер. Я перевірила груповий чат. Написали, що нас відправляють на позапланові канікули на два тижні. Причину обіцяли сказати пізніше.

Небо досі було дивного кольору. Але сьогодні воно стало більш рожевим, і мабуть трохи темнішим. Червоних вогняних кульок не було. Схоже, вони з'являлися тільки вночі. На моїй лівій руці все ще лишався слід тієї червоної рідини, чим би вона не була.

Я спустилася на перший поверх, щоби випити чаю. Вдома було тихо. Усі кімнати порожні. Зазвичай, коли я лишалася сама вдома, двері, про всяк випадок, зачиняли на ключ. А сьогодні я хотіла погуляти та перевірити, що ще змінилося окрім кольору неба та Сонця. Заливши кип'яток у заварник, я відкрила шухляду, де в нас лежить запасний ключ. Вийшовши навулицю перше, що я помітила – це тиша. В нас не надто галасливий район, але навіть у будні дні, все одно хтось ходить або їздить по нашій вулиці. Завжди є діти, які пропускають уроки, або просто випадкові перехожі які невідомо, що взагалі тут забули. А сьогодні тут нікого. Я пішла в кінець вулиці, розглядаючи небо і той чорний предмет, який тепер був замість звичайного Сонця.

Ще у понеділок усе було, як зазвичай. Я прокинулася рано вранці, одяглася, поснідала та поїхала до інституту. Лекції були, як завжди, нудні. Я ледь дочекалася кінця занять, щоби нарешті поїхати додому. Нічого незвичного. Я приїхала, перевдяглася в домашню білу суконьку, пообідала, бо на перервах мені не вистачає часу на їжу. Потім пішла до себе в кімнату та гралася на телефоні. Не пам'ятаю, як лягала спати. Але абсолютно впевнена, що вночі Еліс не приходила до моєї кімнати і не стояла мовчки кілька хвилин. І в небі не було цієї дивної чорної кулі. Якщо усе це – просто моя уява, то чому це сталося зараз? Чому не раніше, чи пізніше? І чому це взагалі сталося? Я не божевільна. Я завжди реально оцінювала світ і все, що в ньому є. Я не вірю ні в які потойбічні сили чи явища. Я не вірю в дива, чи у будь-що, що не має доказів.

За весь час, поки йшла до зупинки, я нікого не зустріла. А коли розвернулася та пішла назад, почула якусь метушню у посадці неподалік від нашого будинку. Я пішла на звук.

Між деревами стояли два чоловіки та, начебто, билися. Принаймні, це було схоже на бійку. Вони хапали один одного за руки, били по обличчю, і щось гарчали, але слів було не чутно. Я вже збиралася тихенько піти геть, коли один з чоловіків схопив іншого руками за щелепи та розірвав їх. Отак просто. Взяв, і одним рухом відірвав тому нижню щелепу.

Я побігла додому. Не переймалася тим, що він мене почує. Скоріш за все, він був зайнятий тим, щоби позбутися тіла. А може і ні. Мені байдуже. Поки я бігла, на небі зібралися хмари. Пішов дощ.

Зайшовши додому і подивившись у дзеркало, я побачила, що моє обличчя забризкане чимось червоним. Біла сукня також була у буро-червоних плямах. Мабуть і волосся було брудне, але на чорному не було видно. Я ще раз визирнула у вікно. У небі висіли червоні хмари, з яких крапала червона рідина. Від моєї сукні та відкритих ділянок шкіри неприємно пахло залізом. Треба помитися. Я не хочу думати, що це за рідина, але пояснення надто очевидне.

Прийнявши душ та перевдягнувшись, я лягла у ліжко чекаючи, поки хтось повернеться додому. Під звук кривавого дощу я заснула.

Я прокинулася пізно ввечері через крики. Ні, ніхто нікого не вбивав. Просто в нашої мати з бабусею сталася чергова суперечка. Навіть не хочу знати, що сталося цього разу. Вони обзивали одна одну, лаялися. Спочатку я хотіла одягти навушники, як завжди робила в таких випадках, і почекати, але потім чомусь постукала у двері кімнати Еліс. Вона не відповіла. Я трохи почекала та потім повернулася в свою кімнату і теж зачинила двері. Якщо вона не хоче мене бачити – я теж не хочу.

Це вже не перша сварка в нашому домі. Іноді мені здається, що їм і привід не потрібен. Я лягла в ліжко та сподівалася сьогодні заснути раніше. Крізь зачинені двері було майже нічого не чути. Але коли я майже заснула, якийсь гучний звук з першого поверху привернув мою увагу. Я прислухалася. Нічого. А потім грюкнули двері однієї з кімнат і стало тихо. Нарешті. Я ще трохи повертілася в ліжку, але згодом нарешті заснула. У п'ятницю за розкладом лекції немає.

Вночі мене розбудив дивний звук з вулиці. Я відчинила вікно та почула чийсь голосний крик. Чи правильніше сказати, вереск. Я хотіла зачинити вікно, але в кімнату увірвалася Еліс та зробила це замість мене.

— Що там...?

Вона різко розвернулася до мене. Її очі налилися кров'ю. Сестра, не сказавши ні слова, вибігла з моєї спальні. Все стає тільки гірше. Я сиділа на ліжку, і чекала на ранок. Але врешті решт втомилася і все ж таки заснула. Щось не так. Я прокинулася рано вранці, але чомусь боялася розплющити очі. Прислухалася до тиші, і коли зрозуміла, що всі ще сплять, тихо спустилася вниз. Ще на сходах помітила бруд на підлозі у кухні. Тоді підійшла ближче. Пляма вже засохла, але цей бруд на вигляд такий самий, як та рідина, що вчора крапала з неба. Мабуть, я таки повинна піти до лікаря. Може він хоча б пояснить, що відбувається. Але треба це зробити непомітно. Не хочу, щоби родичі думали, що я божевільна. Я змочила ганчірку під краном та поки ніхто не прокинувся, витерла кров.

Тільки коли вийшла надвір, помітила, що сьогодні небо темніше, ніж вчора. Чорна куля сховалася за великими темно-червоними хмарами. З боку дороги чулися чиїсь голоси. А потім різкий вереск автомобільних шин, удар і тиша. Все сталося надто швидко. Хоча не хотіла, я пішла до воріт та починивши їх, визирнула на дорогу. Прямо посередині нерухомо лежало людське тіло. Схоже, цей чоловік загинув на місці від сили удару. Автівка зникла. Я могла уявити подібне у великому місті, але не у нашій глушині. Треба викликати поліцію. Але якщо я дійсно з'їхала з глузду, вони або мені не повірять, або коли приїдуть сюди, тіло якимось чином зникне. Я не хочу ризикувати. Краще зроблю вигляд, наче нічого не сталося.

Я розвернулася та пішла додому. Піднялася у свою кімнату та подивилася з вікна на вулицю. Труп досі лежав на дорозі у калюжі крові. Хтось викличе поліцію. Я не хочу мати з цим справу. Еліс вийшла зі своєї спальні та пішла надвір. Я побачила її з вікна. Сестра підійшла до тіла, різко відскочила назад, а тоді забігла додому, пронеслася повз мою кімнату та побігла до себе. Я почула, як вона здавленим голосом викликає швидку. Еліс бачила тіло. Воно справжнє, а це означає, що я не божевільна. Я вийшла на сходи і наштовхнулася на неї.

— Ти бачила?

— Ти теж? Який жах! Збити людину і просто поїхати геть!

— Можливо, це все через Сонце.

— Та що з тобою?! То їй небо не таке, тепер із Сонцем щось не так... Про що ти взагалі говориш?

Це не та реакція, на яку я очікувала. Схоже, вона досі нічого не помітила.

— Це... Нічого. Я мала на увазі... Можливо, водій на Сонці перегрівся і тому не впорався з управлінням.

— Елін. Зараз середина жовтня. Що значить "перегрівся на Сонці"? Я в куртці ходжу, бо холодно. З тобою все гаразд?

— Звісно, я в порядку.

Тепер вона підозрює, що я божевільна. А можливо не підозрює, а впевнена. Треба бути обережнішою. Я вже збиралася іти назад, але розвернулася до Еліс.

— Я знаю, що це не смішно. Але нікому не кажи, що я поводилася дивно, добре? Це... Був просто невдалий жарт, гаразд?

Вона мовчки кивнула головою та пішла до себе. Сподіваюся, Еліс мені повірила. Не знаю, чи вона бачила вчора кров у кухні, але схоже, що ні. Або вирішила про це не говорити. Але навіть якщо так, що мені тепер робити?

Я вийшла за ворота і пішла по вулиці, сподіваючись зрозуміти, де межа між реальністю і тим, що я бачу. Пройшовши майже кілометр, з протилежного боку від дороги, у посадці я помітила шматок тканини жовтого кольору. Мабуть треба було пройти повз, але мені чомусь стало цікаво, що це і я підійшла ближче.

Між кущами, засипане травою та листям, лежало тіло. Злякавшись, я не одразу розгледіла, чиє воно. Але потім впізнала нашу бабусю.

© Murly Barsic,
книга «Чорне Сонце».
Коментарі