– "Це не може так просто закінчитися."
– "Стрілець, про що ти?"
– "Те, що сталося пів року тому. Ми не могли вбити їх усіх отак просто."
– "Я все ще не розумію..."
– "Останнім часом мені чомусь здається, що це не кінець..."
Я точно знала, що рано чи пізно, вони, звичайні люди, кинуть нам виклик знову. І тоді...
– "Про що задумалася, подруго?"
– "Що? Кішка, ти з глузду з’їхала?!"
Це було занадто несподівано...
– "Ти просто не відгукувалася, ось і все."
Я сподівалася, що очі мене не видадуть, але вийшло зовсім не так...
– "Ти чогось боїшся? Виглядаєш не дуже. До речі! Тобі прийшов лист."
– "Гаразд, я з цим розберуся. А виглядаю не дуже... Просто не виспалася."
– "Можливо, це не моя справа... Але останнім часом ти ведеш себе дуже дивно..."
Її погляд був дуже наполегливим. Я не могла просто піти, але навантажувати Кішку своїми проблемами не хотілося.
– "Це довга історія. Давай завтра? До того ж, мені пора на зустріч. Та й у тебе, мабуть, справ по горло."
– "Гаразд... Завтра, так завтра... Тільки не забудь!"
Мені дуже не хотілося вплутувати в це все Кішку, але вибору не було, вона ні за що не відступиться від свого...
Чергова зустріч... Чергова жертва... Чергова оплата... Я вже забула, як це, вирішувати проблеми мирним шляхом. Так, я отримую задоволення, коли вбиваю. У нас це в порядку речей.
Але очікування наступного удару не давало мені спокою ні вдень, ні вночі... Я не боюся померти, але я не можу дозволити собі втратити те, що вже маю... І як я зможу пояснити це Кішці? Я не хочу навантажувати її своїми проблемами, але вона не зрозуміє...
Можливо, я даремно себе накручую... Можливо, ми перемогли, але...
– "Чому завжди є "але"?"
– "Що?..."
– " "Думки вголос", так?"
– "... І давно ти тут?"
– "Досить давно... Хочеш, я поговорю з Кішкою?"
– "Ні. Вона чекає пояснень від мене..."
Ми стояли хвилину мовчки...
– "Сова, як ти взагалі тут опинилася так пізно?"
– "Та мені не спиться чомусь. Я вийшла на кухню, а тут ти..."
– "Я сподіваюся, мені не доведеться розповідати тобі все це..."
Приблизно, о першій годині ночі, ми розійшлися по кімнатах. Треба було придумати привід відкласти розмову...
Все вийшло само собою. Зранку було дві угоди, які затяглися на цілий день, а до вечора, Кішка сама забула про розмову. Може бути, дійсно варто було все розповісти, але я чомусь впевнена, що Кішка не зрозуміє все так, як потрібно...
– "Знову "Думки вголос"? Може, дійсно, мені краще з нею поговорити?"
– "Сова, перестань приходити так несподівано. Я і так з розуму сходжу, а тут ти ще..."
– "Катріна просила передати, що у неї є до тебе справа. Хоче, щоб ти прийшла до неї ввечері. Ти знаєш, де вона живе?"
– "Знаю. О котрій приблизно?"
– "Десь о дев'ятій."
У мене ще є дві з половиною години в запасі... Цього часу повинно вистачити, щоб перевірити одну річ.
Знайти адресу останнього вцілілого з тієї перестрілки було легко. Мені пощастило, він був один вдома, і так як він зовсім не чекав зустрічі зі мною, вбити його не склало великої праці. На всякий випадок, я сховала тіло в шафі. З кров'ю нічого не можна було зробити, тому довелося залишити як є.
І хоча я старалася діяти швидко, до зустрічі залишалося пів години. Довелося йти по дахах, щоб не запізнитися.
Коли я була на даху нашого "дому", я заглянула у вікно. А дарма...
– "Ти забула, що обіцяла все мені розповісти?"
– "Вибач, але я поспішаю."
– "Я і так чекала цілий день, поки ти повернешся. Тому тепер давай розповідай, що з тобою відбувається."
– "Зі мною все нормально."
– "Я бачу... Останнім часом ти стала зовсім тихою. Ходиш і щось бурмочеш... Справа ж не тільки в тому, що історія може повторитися, так?"
– "Послухай... Давай просто закриємо цю тему, добре? Справа не в тому, що я не хочу говорити про це з тобою... Останнім часом я не висипаюся..."
Я ніби на секунду закрила очі, а коли відкрила, лежала на дивані в цьому ж коридорі, а поруч сиділа Кішка і дивилася на мене, витріщеними, чи то від переляку, чи то від подиву, очима... Це вже не перший раз за тиждень, але зазвичай таке відбувалося вночі...
Я стала частіше брати замовлення. Просто, щоб відволіктися від цих думок. Але як виявилося, це було не дарма. Вони дійсно хотіли спробувати знову. Я простежила за одним з цих смертних. Пожежа в їх укритті зруйнувала всі їхні плани.
Навряд чи вони здогадалися, що це була я, але після того, як їх передсмертні крики стихли, стало набагато легше. Я нарешті виспалася...
Вранці мене всі запитували, де я була всю ніч і чому цілий день сплю. А коли дізналися, тільки Сова і Вітер зрозуміли, в чому справа.
– "Ти так і не хочеш це обговорити?"
– "Ні, Кішка. Тепер все закінчилося. Сподіваюся, назавжди."
– "У мене для тебе просто приголомшлива новина, Стрілець. Вгадай, кого я сьогодні зустріла?"
– "Катрину? У мене немає інших припущень."
– "Усі ці роки ти думала, що Анабель мертва, так?"
– "Я точно це знаю."
– "Впевнена, сестричко?"
Вона стояла біля вхідних дверей. Виглядала майже такою ж, як я запам'ятала, тільки помітно старшою.
– "Що? Це не може бути правдою. Ти згоріла..."
– "Це було зіжмакане ковдра, а я вистрибнула у вікно ще за кілька хвилин до пожежі..."
Анабель влаштувалася до нас працювати. Схоже, що в ній було щось від мами, тому що вона відразу вникла, що тут до чого.
Здається, тепер все повинно налагодитися... Ворогів у нас більше немає, а от жертв і контрактників - хоч відбавляй.
Добре, що ніхто не знає Анабель. Їй можна ім’я не міняти...